Рафаель Лемкін. Львів’янин, автор терміну «геноцид»

У лексиконі кожного львів’янина «геноцид» входить у перші три десятка слів, посідаючи почесне місце після назв улюблених страв, але ще перед прізвиськами сусідніх націй та словом «бєспрєдєл». Ми навіть удосконалили його і винайшли неологізми «етноцид», «лінгвоцид» і ще щось там, проте примхлива і вередлива слава обійшла боком місцевих неологістів і дісталася лише невідомій для нас людині з підозрілим прізвищем Лемкін.

Як завжди.

Згадуючи зараз американські дискусії на курсі міжнародного права про Конвенцію щодо запобігання і покарання геноциду, суперечки про визначення геноциду, про вічний конфлікт між суверенітетом і міжнародним правом, шкодую, що не знав тоді, хто був тією невтомною рушійною силою, що буквально штовхала нову для міжнародного права концепцію геноциду. Ним був колишній львів’янин, що прожив у місті десяток років, випускник філологічного і юридичного факультетів Львівського університету, можливо, найвідоміший у світі юрист, що коли-небудь вийшов з львівського юридичного, приклад юриста-одинака, здатного досягти кардинальних змін усупереч упертій і цинічній системі – Лемкін.

Рафаель (Rafal) Лемкін народився 1900 року в єврейській сім’ї у невеликому селищі у східній Галичині (сьогоднішня Білорусь). Сім’я була незвичайна: батько – селянин, мати – дуже освічена жінка, яка знала кілька мов.

1919-го Лемкін поїхав до Львова вчитися на філологічному факультеті університету. На той час він уже знав кілька мов. Рафал згадував, що був тоді дуже ідеалістичний. Ну, хто ж у 19 років не був ідеалістом?! Дивує инше – йому вдалося залишитися таким до кінця своїх днів, водночас демонструючи завзятість і наполегливість у досягненні поставленої мети.

Те, що відбулося у Львівському університеті 1921 року, Лемкін уважав поворотним моментом в його житті. Газети були повні повідомлень про суд у Берліні над вірменським студентом, який застрелив колишнього турецького міністра, замішаного у винищуванні вірмен під час Першої світової війни. 20-річний Лемкін був вражений тим, що вірменський студент несе відповідальність за свої дії, а члени турецького уряду, винні у убивстві мільйонів, – ні. Під час дискусії в аудиторії Лемкін запитав свого професора: «Чому убивство однієї людини – злочин, але коли держава убиває мільйон своїх громадян – це вже не злочин?». Відповідь професора продемонструвала чинну тоді чітку межу між суверенітетом держави і міжнародним правом: «Уяви собі селянина, який має кілька курок. Він зарізав цих курок і це є його власною справою. Якщо ти втручаєшся, ти незаконно дієш на його території». Професор далі пояснив, що вірмени – турецькі піддані, і держава може чинити з ними, як їй заманеться, навіть убивати. Додав, що міжнародне право не може захистити вірмен і, якщо ти втручаєшся у внутрішні справи держави, то порушуєш суверенітет цієї країни. Молодий Лемкін був вражений цією відповіддю. Створення міжнародного права, що захищає народ від злочинів власного уряду, став місією Лемкіна.

Закінчивши філологічний факультет Львівського університету, Рафал ненадовго покинув Львів для вивчення філософії у Німеччині. Лемкін, буквально одержимий ідеєю нового міжнародного права, швидко зрозумів, що без юридичної освіти він не зможе цього досягти.

У 1926 році Лемкін отримав ще один поштовх до юридичної кар’єри – убивство Петлюри у Парижі. Ситуація повторилася – цього разу єврейського студента віддали під суд, а члени українського уряду, відповідальні тою чи иншою мірою за єврейські погроми, залишалися безкарними.

Того ж 1926-го Лемкін повернувся до Львова, де вступив на юридичний факультет університету. Про цей період життя Лемкіна згадок небагато. Відомо тільки, що 1926-го журнал юридичного факультету університету опублікував його роботу про совєтський кримінальний кодекс. Різні дослідники вважають, що архіви юридичного факультету львівського університету зберігають невідомі роботи Лемкіна того часу. Він успішно здобув у Львові другу освіту юриста (1928) і 1929-го почав роботу у Варшавській прокуратурі.

Як виявиться згодом, унікальна комбінація філологічної і юридичної освіти зіграє вирішальну роль в його подальшій кар’єрі.

Лемкін здобув популярність в Европі 1933-го, коли, представляючи Польщу на конференції у Мадриді, уперше запропонував вважати т.зв. «варварські злочини» проти власних громадян порушенням міжнародного права і стверджував, що осіб, викритих у таких злочинах, потрібно брати під арешт, незалежно від національності. Деякі визначні юристи Европи були заінтриговані, але майже усі бачили тільки антигітлерівський підтекст. Польський уряд, що провадив тоді переговори з приводу польсько-німецького пакту про ненапад, звільнив Лемкіна з прокуратури. У відповідь Лемкін опублікував роботу у відомому львівському юридичному журналі «Голос Закону». До слова, Рафаель Лемкін неодноразово публікувався в цьому львівському журналі.

Рафал зустрів Світову війну, займаючись приватною адвокатською практикою. Мобілізований, він брав участь у боях під Варшавою, був поранений, але зумів дістатися до Швеції. Його сім’я залишилася у Польщі. У 1941-му Лемкін отримав дозвіл на в’їзд до США.

Зліт його кар’єри у новій країні був стрімкий. Він відразу ж почав викладати у престижному університеті Дюка. У 1943-му працював радником державного і військового департаментів США. Десь в 1941-1942 рр. почав збирати дані про німецькі злочини на окупованих територіях. Европейська трагедія тільки пришвидшила роботу Лемкіна.

Він знав: держава має нести відповідальність за свої масові злочини, незалежно від того, де ці злочини відбулися – на окупованих територіях або усередині самої країни, проти власних громадян. Йшлося тільки про назву нового злочину. Описуючи злочини Гітлера 1941-го року, Черчіль говорив про «злочин без імені». Кожен злочин в англо-американському кримінальному праві мав характерну унікальну назву: homicide, robbery, larceny тощо.

У нещодавно виданій книжці Саманта Пауел, радник Президента Обами зі зовнішньої політики, написала: «Лемкін, колишній студент філології, розумів, що вибір слова має велике значення. «Масове убивство» не підходило, оскільки воно не передавало мотиву злочину, який Лемкін мав на увазі. Лемкін усвідомлював, що йому потрібне слово, яке не може бути використане в ніяких инших контекстах (як, наприклад, «варварство» або «вандалізм»). У своїх записках Лемкін накреслив і обвів олівцем «слово», намалював риску, що з’єднувала обведене із словосполученням, написаним упевненим почерком – «моральний вирок». Слово відповідатиме меті Лемкіна. Це буде те рідкісне слово, що несе праведний гнів суспільства».

Уперше слово геноцид (Genocide) Лемкін опублікував 1944-го у праці «Влада Осі в окупованій Европі – аналіз уряду», у якій детально проаналізував наслідки нацистської окупації в Европі. Слово Лемкіна було гібридом грецького «geno» (раса або плем’я) і латинського «cide» (убивство). «Геноцид» було коротким, новим, легким для вимови словом і викликало тремтіння у тих, хто його чув. Сам Лемкін так описав «геноцид»: «Під геноцидом ми маємо на увазі знищення народу або етнічної групи. Геноцид не обов’язково має означати негайне знищення народу. Радше геноцид означає координований план різних дій, спрямованих на знищення насущного фундаменту життя національних груп з метою знищення народу загалом. Геноцид скерований проти національної групи як середовища, а дії – проти окремих громадян, не в їхній індивідуальній суті, але як членів національної групи».

Вирішальний прорив для Лемкіна відбувся у Нюрнберзі, де він був присутній як радник американського прокурора і судді Верховного Суду Джексона. Своєю «фірмовою» наполегливістю Лемкін домігся включення слова «геноцид» у обвинувачення нацистським злочинцям. Так звинувачення в геноциді вперше використали у міжнародному праві. Це було у Нюрнберзі, де Лемкін дізнався про загибель 49 родичів, зокрема батьків, від рук німців.

Рафаель Лемкін на цьому не зупинився. Він розумів, що прецедент Нюрнберга не конче надалі змусить притягати правителів до відповідальності за злочини проти власних громадян у мирний час. Нюрнберзький суд мав справу тільки з військовими злочинами уряду, що окупував иншу країну.

У післявоєнні роки Лемкін продовжував бути воїном-самітником: він не мав офісу, якої-небудь фінансової підтримки або асистентів, він не належав до жодної державної або приватної організації. Лемкін скерував свою енергію на ООН. Він присвятив залишок свого життя безперервному написанню, ухваленню і ратифікації Конвенції проти геноциду.

Його згорблена фігура в коридорах ООН стала знайомим, майже дратівливим явищем для дипломатів. Журналісти перестали звертати на нього увагу, хоча Лемкін шукав будь-якої можливості для інтерв’ю. Практично щодня Лемкін полював за дипломатами, иноді сидячи в приймальнях, днями чекаючи аудієнції. Якщо дипломат роздратовано реагував: «Що, Лемкін, ти знову тут зі своїми історіями про геноцид?», Лемкін не звертав уваги, терпляче роз’яснюючи свою позицію. Иноді Лемкін відчайдушно натякав на підтримку «у верхах». Він не мав ніякої підтримки, тільки свій портфель і мету, яка горіла у серці. Багато хто називав його «мрійником», «занудою», «польським фанатиком», стверджуючи, що відповідь на геноцид одна – війна. Один дипломат згадував, як Лемкіну говорили: «Лемкін, яка користь від назви геноциду злочином? Ти що, зупиниш Гітлера або Сталіна своїм папірцем?». На що Лемкін відповідав з напруженим виразом обличчя: «Тільки чоловік це може зробити. Закон має бути побудований. Ви розумієте? Ви мусите побудувати закон!» Лемкін уважав, що конвенція матиме застережливий вплив: знаючи, що будуть поза міжнародним правом, правителі, можливо, замисляться, перш, ніж скоїти злочин, що набагато ефективніше, ніж уявна загроза війни. Лобіювання проходило із змінним успіхом: маленькі країни ставилися до його ідей більш прихильно, англійці, американці, китайці і совіти здебільшого відмахувалися.

Але Лемкін домігся свого: 11 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН одноголосно затвердила резолюцію, що засуджувала геноцид, написану в основному Лемкіним. Проте мети Лемкін ще не досяг. Щоби резолюція стала законом міжнародного права, її повинні були ратифікувати 20 країн. Лемкін знову почав невтомну роботу із різними урядами.

Врешті 9 грудня 1948 року, після того, як 20-та країна ратифікувала резолюцію, Генеральна Асамблея одноголосно прийняла Конвенцію щодо запобігання і покарання Геноциду – перший ООНівський договір з прав людини, навіть ще перед Декларацією прав людини. У день, коли Конвенція була, нарешті, затверджена, журналісти кинулися шукати Лемкіна, який завжди був готовий поговорити з газетярами у коридорах ООН. Вони розшукали його, коли всі лампи вже згасли. У своєму кріслі, у сльозах, він благав журналістів дати йому спокій.

 У 1949 році Нью-Йорк Тайм описала, як Генеральний Секретар ООН зловив Лемкіна за рукав і заявив журналістам: «Ця людина – великий борець. І ми йому допоможемо перемогти». Саманта Пауел у своїй книзі зазначила, що Конвенція ООН щодо геноциду була роботою однієї людини – Лемкіна.

Лемкін не домігся всього, чого бажав: визначення геноциду у Конвенції включає тільки насильницькі злочини, тоді як первинне визначення Лемкіна передбачало також акти психологічного геноциду. У тому, що Лемкін проповідував «радикальніше» законодавство про геноцид, сумнівів немає. Далеко не всі його пропозиції втілено у життя.

До кінця життя Лемкін продовжував переконувати уряди приєднатися до Конвенції. Британію, Китай і СССР він переконав (на початку 1953-го Лемкін, у розпал «справи лікарів», заявив, що Сталін учинив геноцид відносно совєтських євреїв). Свою нову батьківщину – США Лемкін так і не переконав за час свого життя. Не дивлячись на те, що всі американські президенти з часів Айзенгавера підтримували ратифікацію, Конгрес ратифікував конвенцію тільки 1988-го. Сьогодні Конвенція Лемкіна ратифікована у понад 130 країнах.

Лемкін помер 1959-го. Самотнім і без грошей. На його похорон у Нью-Йорку прийшло всього 7 осіб. Іронія долі людини, що присвятила життя порятунку мільйонів.

У 1950 і 1952 роках його висували на Нобелівську премію миру, і хоча кандидатуру підтримав сам Черчіль, премії він не одержав. Він одержав безліч інших нагород від різних урядів. Наприкінці 1990-х заслуги Лемкіна відзначив Генеральний Секретар ООН Кофі Анан. У 2001 у Нью-Йорку відбулася прем’єра п’єси «Дім Лемкіна» про його життя.

У Варшаві є вулиця, яка носить його ім’я, є меморіальна дошка, на якій написано: «У цьому будинку Лемкін жив і працював до 1939 року». Тобто від народження і до війни – принаймні так можна зрозуміти. Хоча нам відомо, що це не зовсім так. А де ця видатна людина мешкала у Львові? Запитання до наших краєзнавців.

Кілька місяців тому CNN підготував репортаж про роль Лемкіна (три невеликі частини, звісно, англійською). Натомість у Львові, у нашому університеті – нічого. На першій сторінці сайту юридичного факультету красується напис: Justitia regnorum fundamentum – Правосуддя – основа держави. Треба було б поряд розмістити ще одне гасло: Justitia in suo cuique tribuendo cernitur – Справедливість виявляється у відданні кожному за його заслуги.

Mankurt та Andrij для zachid.net.
Із циклу публікацій «Ми пам’ятаємо»