Марцін Войцеховскі

Журналістські розслідування – ознака вільного суспільства

Вільна преса породжує класику жанру

Журналістські розслідування є можливими тільки в умовах свободи слова й плюралізму. У комуністичні часи у польській журналістиці цього жанру просто не було й не могло бути. Хоча у пресі були публікації викривального й гостро суспільного характеру, у яких часом журналісти провадили якесь розслідування. Але, мені здається, що то не те, що ми нині маємо на увазі під означенням «журналістське розслідування».

Жанр журналістських розслідувань з’явився у польській пресі після 1989 року, коли настали зміни, за яких виникла вільна преса. Першою незалежною газетою Польщі була «Газета Виборча» («Gazeta Wyborcza»), створена після круглого столу навесні 1989 року. Тому не дивно, що перші журналістські розслідування у польській пресі з’явилися саме на шпальтах «Газети Виборчої», хоча й не відразу, бо треба було пропрацювати два роки, аж поки в газеті була опублікована стаття за дослідженням, проведеним у формі журналістських розслідувань!

Ця стаття під знаковим і промовистим заголовком «Корупція у познанській поліції» з’явилася на початку 1992 року.

Історія така: керівник обласної поліції в Познані отримував побутову техніку в обмін за охорону мережі супермаркетів побутової техніки. Сьогодні це сприймається трохи по-инакшому, навіть у дечому смішно. Але тоді це здавалося великою корупцією. Час був иншим, не існувало ще мільйонерів, мільярдерів, олігархів…

Відтак перша стаття у жанрі журналістських розслідувань з’явилася, коли журналісти довідалися про цю історію від одного з колишніх офіцерів поліції у Познані, який захотів її оприлюднити. За кілька тижнів журналісти зібрали серйозне документальне підтвердження й опублікували великий матеріал, який починався на першій сторінці газети й продовжувався на іще двох шпальтах, докладно описуючи корупційний процес.

Польських читачів, чиновників та політиків стаття шокувала, тому що преса вперше відверто звинуватила одного із держслужбовців, – нехай не найвищого, а середнього рангу – у корупції. Спершу влада не знала: чи реагувати, чи ігнорувати.

У комуністичні часи взагалі неможливо було б опублікувати подібний матеріал. Бо тоді, навіть коли хтось і довідувався про корупцію держслужбовців, офіційно про це не заявляли. У цьому ж випадку прокуратура почала розслідування і підтвердила, що факти мали місце. Журналісти написали про корупцію і це принесло конкретні результати – відставку офіцера поліції і компрометацію бізнесмена, який давав ці хабарі. Керівник поліції Познані був звільнений, і це сприйнялося як великий успіх не тільки авторів статті, а й громадянського суспільства тому, що поляки уперше могли переконатися, що преса є справді четвертою владою!

До речі, історія була цікавою своєю неоднозначністю, бо бізнесмен був колишнім вихованцем дитбудинку і коли створив фірму, то до керівництва запросив своїх колег з дитбудинку. Він досягнув із ними неабияких успіхів, створив потужну структуру. Ба більше, поліцейський також був колишнім вихованцем дитбудинку. І вони страхували один одного. Але при цьому мала місце корупція... Так «Корупція у познанський поліції» стала модельним прикладом журналістських розслідувань.

Вотергейти як моделі політичних розслідувань

Дуже голосним і скандальним матеріалом цього жанру була стаття «Канікули із агентом», надрукована щоденною газетою «Жичє» («Zycie»), яка вже не виходить. Автори зібрали інформацію про те, що буцімто Олександр Кваснєвскі, коли ще не був президентом, відпочивав на морі з одним із колишніх резидентів КГБ у Варшаві. Звісно, виникло питання, чи людина, яку обрали президентом, повинна підтримувати дружбу, відпочивати й зустрічатися в ресторані із кагебістом? Стаття отримала резонанс, бо була першим прикладом журналістського розслідування у політичному контексті й зачіпала першу особу в державі.

Президент Кваснєвскі подав до суду на газету «Жичє», у якому заперечив усі факти на тій підставі, що у той час його не було в країні. Він підтвердив, що знайомий із тим чоловіком від 1980-року, коли той був міністром у комуністичному уряді, але зажадав отримати 2 млн. злотих компенсації від газети. Це була шалена сума на ті часи. Я не впевнений, чи це знищило б газету, але напевно дуже ускладнило б її існування.

У суді юристам Кваснєвского вдалося довести, що у ті дні його дійсно не могло бути в тому місті, бо він надав на підтвердження квитки, кредитні картки, які доводили, що він був в Ірландії у відрядженні. Ніхто не зміг того заперечити. Тому журналісти пояснили, що скористалися невірогідним свідченнями, але не зрадили прізвищ інформаторів, посилаючись на журналістську таємницю.

Висновок суду був такий: Кваснєвскі у той час не міг зустрічатися із Афгановим, але суд відмовив в компенсації Кваснєвскому, аргументуючи це тим, що журналісти зробили все чесно й ретельно. Газетярі не відповідають за те, що свідки виявилися недостовірними, значить, не повинні відповідати фінансово. Іще суд додав від себе, що компенсація у такому розмірі заперечує конституційний принцип свободи слова. Це було дуже важливо в сенсі судового прецеденту тому, що справу розглядав Верховний суд, і це стало вказівкою для судів нижчого рангу на майбутнє.

Не скажу, що я більше симпатизую Кваснєвскому чи газеті, яка була опозиційною до нього – вона підтримувала його політичних опонентів, – але з погляду гарантій для свободи слова і проведення журналістських розслідувань це був дуже важливий прецедент.

Журналістські розслідування повинні уникати ризику маніпулювання

Инша дуже резонансна справа – звинувачення колишнього міністра оборони пана Шереметьєва газетою «Жеч Посполіта» («Rzecz Pospolita»), яка є другою щоденною газетою Польщі після «Газети Виборчої». Стало відомо, що міністр через свого помічника отримував хабарі від контрактів на закупівлю зброї. Справа отримала великий резонанс, бо цей помічник хотів виїхати з Польщі і був уже в Балтійському морі на поромі до Швеції, звідки його польський спецназ на вертольотах дуже показово арештував.

Міністр оборони Шереметьєв одразу подав у відставку, хоча він відкинув усі звинувачення на свою адресу. Цікаво, що преса вельми тріумфально висвітлювала цей випадок як іще один приклад корупції серед чиновників найвищого рангу.

Судовий процес тривав понад 4 роки. Було доведено, що помічник міністра брав хабарі й організував різні корупційні схеми з тендерами на закупівлю зброї, але без участі міністра, який за 5 років суду був цілковито знищеним для політичної кар’єри. Цей чоловік пішов з політичного життя, але судом був виправданий. Він написав два листи до газети «Жеч Посполіта», мав кілька виступів на телебаченні, де пояснив, що не був злочинцем, але заплатив дуже високу ціну за виправдання.

Цей випадок, на мою думку, показує неоднозначність журналістських розслідувань. Бо дуже часто журналістам видається, що вони виступають в інтересах суспільства, захищають демократичні цінності й правду. Але часом так буває, що навіть, коли ми щось зробимо щонайліпше (думаю, що автори хотіли ретельно дослідити корупцію в міністерстві оборони, а не завдати шкоди репутації людини), ми можемо помилитися.

Така загроза існує передовсім тоді, коли у справу ангажовані різні структури. У цьому випадку – спецслужби, лобісти, політичні конкуренти. Вони справді можуть використати факт корупції в оточенні міністра чи иншого чиновника для знищення конкретної особи. Прикро, що тільки після кількох років процесу всі змогли довідатися, що пан Шереметьєв не був причетним до зловживань, але натомість отримав поламане життя.

За спробу корупційної пропозиції у Польщі йдуть до в’язниці відомі люди

Найбільш знаковим прикладом журналістських розслідувань, хоча це не було розслідуванням у класичному вигляді, стала т. зв. «справа Ривіна».

Відомий польський кінопродюсер Лев Ривін кілька років тому прийшов до головного редактора «Газети Виборчої» Адама Міхніка й запропонував йому купити один із загальнонаціональних телеканалів. «Газета виборча» (ГВ) якраз це хотіла зробити, а уряд Лєшека Міллєра не хотів, щоб «ГВ» була власником телеканалу.

Ривін прийшов до Міхніка і сказав, що допоможе газеті купити телеканал, якщо йому заплатять 17 млн. доларів, він стане директором телеканалу і буде гарантувати, що телеканал не критикуватиме гостро уряд. Цю пропозицію Ривін висловив від імені прем’єр-міністра Міллєра. Адам Міхнік записав розмову з Ривіним на диктофон, щоб перевірити, чи справді прем’єр має щось спільного із цією справою, чи ні. Але в результаті показове розслідування не вдалося, бо ніхто нічого не хотів говорити. Газета опублікувала стенограму розмови Ривіна з Міхніком і написала статтю про цю справу. Після цього здійнявся великий скандал.

У парламенті створили слідчу комісію, яка мала з’ясувати, чи Ривін прийшов до Міхніка від імені прем’єра, чи ні. Міллєр відкидав усі звинувачення. Це було політичне шоу, яке тривало 1,5 роки. Врешті уряд був змушений піти у відставку, хоча не було безпосередніх доказів, що прем’єр має щось спільне із цією справою. Але його оточення і міністри справді маніпулювали законом, який дозволяв би видавцю купити телеканал. Лев Ривін пішов до в’язниці на два роки за спробу корупції (цікаво, що у цій справі грошей ніхто не нікому не передав, але мала місце пропозиція провести корупційну трансакцію).

Мені здається, що після афери Ривіна політики остаточно зрозуміли, що пресу вони вже не можуть перемогти. Преса є настільки сильною, має настільки велику суспільну довіру, що може бути рівним, а деколи й більш сильнішим партнером, ніж політики. Хоча до нині ми не знаємо всього про справу Ривіна, але завдяки цій публікації поляки довідалися багато істотного про механізми політичного публічного життя, про те, як певні бізнесмени, які оточують політиків, організовують різні трансакції, економічне життя країни. І за останні три роки після справи Ривіна вже не було таких резонансних прикладів журналістських розслідувань у Польщі, хоча я можу згадати іще два приклади.

Журналісти Польщі привчили суспільство рахуватися із четвертою владою

На початку 2006 року, коли президентом Польщі став Лєх Качиньскі, ми спершу не отримували інформації про те, як працює його адміністрація. Апаратні працівники робили все так, що преса не мала доступу до того, що і як відбувається у президентській адміністрації. Вони спілкувалися тільки із газетами чи журналістами, які симпатизували президенту. Натомість ігнорували журналістів і редакції, які не симпатизували президентові.

Тоді у нашій редакції народилася ідея написали про адміністрацію президента у жанрі журналістського розслідування. І я можу пишатися тим, що був автором цієї статті. Механізм створення публікації був простим: один чоловік із адміністрації президента, який відповідав за міжнародну політику, після конфлікту пішов у відставку. Я скористався цим і переконав його, щоб він на анонімних умовах розповів, як працює адміністрація за лаштунками. Він переконав свідчити іще кількох співробітників або колишніх співробітників. Коли вони не хотіли говорити відверто, то погоджувалися певні речі підтверджувати або заперечувати. І коли вони підтверджували, то я мав гарантію, що факти не є маніпуляцією першого чиновника. Так була створена стаття про роботу адміністрації президента за півтора роки президентства Качиньского.

У президента прийняли тактику ігнорування і нічого не коментували, хоча спершу намагалися щось заперечувати. Але потім поводилися так, ніби нічого не відбувається. Цікаво, що через 2-3 місяці наша конкурентка – газета «Дзєннік» («Dziennik») – створила своє журналістське розслідування того, як працює адміністрація президента Лєха Качиньского, і написала практично все те, що й ми. Журналісти «Дзєнніка» мені казали: «Маємо враження, що ходимо твоїми слідами». Для мене було це компліментом і підтвердженням що, хоч я користав із анонімних джерел, усе ж таки більш-менш подав об’єктивну картину. Я впевнений, що певні люди могли дещо дофантазувати, але на 90% все, що я написав, відповідало дійсності.

Розслідування сексуальних скандалів у польській політиці обірвало кар’єру Лєпера

Инша стаття, яку не можне не згадати, стосувалася партії «Самооборона», яка зараз вже практично не існує, але кілька років тому вона була членом правлячої коаліції і її лідер Анджей Лєпер був навіть віце-прем’єром.

Один із журналістів довідався, що дуже високі діячі «Самооборони», зокрема Лєпер і Лижвіньскі, роздають посади, тобто пропонують роботу жінкам в обмін за секспослуги. Технологія створення статті також була простою: одна жінка, яка була близькою співробітницею лідерів «Самооборони», погодилася розповісти про те, як це все відбувалося, бо не витримувала моральної напружености й хотіла відомстити.

Справа, що вилилася в піврічний серіал публікацій, закінчилася тим, що більшість звинувачень цієї жінки підтвердила прокуратура. Знайшлися й инші жінки, які це підтвердили. Лижвіньскі арештований і очікує процесу. А Лєпер, який також відповідає у цій справі, незабаром постане перед судом. Загалом, прокуратура і суд, коли арештували Лижвіньского, підтвердили всі звинувачення.

За законами жанру не всі викривальні публікації – наслідок розслідувань

Зараз преса Польщі пише про різні скандали. Але це не журналістські розслідування у чистому виді. Наприклад, газета «Жєч Посполіта» просто надрукувала фрагменти стенограми, отриманої від антикорупційної спецслужби ЦБА. Отож, не журналісти були першими, хто почав розслідувати цю справу, збирати інформацію. Газетярі отримали готовий матеріал у рамах політичної боротьби між різним силами.

Методика журналістських розслідувань передбачає відповідний механізм: хтось із кимсь поконфліктував і захотів відімстити, оприлюднивши компромат. Так перше сказане слово допомагає зібрати додаткові докази про справу суспільної ваги.

Рідко буває, що журналістські розслідування розпочинаються самі по собі. Просто і брутально журналіст отримує інформацію. Переважно є два джерела інформації, що може бути підставою для журналістського розслідування. Перший варіант: хтось, хто щось знає, скаже журналісту первинну інформацію, або допоможе зібрати більше. Другий варіант: журналіст знайде якусь вказівку на можливі порушення у документах або в реєстрах.

У редакції «Газети Виборчої» та инших великих редакціях Польщі прийнято, що газетярі не платять за інформацію. Хоча таблоїди й жовта преса готові заплатити гроші за отримання якоїсь інформації, мені видається, що це не етичний спосіб. Ми не є торговцями. За інформацію не платимо. Це підстава того, що джерела не будуть інформувати задля наживи чи маніпулювати журналістом, щоб заробити. Коли хтось ділиться своїм знанням безкоштовно, він для мене більш достовірний.

Навіть, якщо мотивами інформування журналістів є чиясь помста чи особисті інтереси, то журналіст має достатньо засобів, аби дослідити факти, що приховані перед суспільством.

Джерело інформації – людина, яка хоче говорити про справу. Це вже підстава для журналістського розслідування. Отже, насамперед, слід знайти вірогідних свідків, які хочуть поділитися тим, що вони знають, або знайти якісь матеріали у документах і потім знайти свідків, які підтвердять або більш глибоко розкриють суть справи.

Принцип мати як мінімум двох свідків, які підтверджують інформацію, – це просто журналістський обов’язок ­– не базуватися на свідченнях однієї особи, а мати 2-3 і більше джерел. Зрештою, не завадить бути й при цьому обережним, бо є люди і структури (наприклад, спецслужби), які використовують журналістів, щоб маніпулювати ними й суспільною думкою. Тому газетярам слід аналізувати, хто звертається до них із інформацією і чи немає за цим якого иншого інтересу.

Стандартом американських журналістських розслідувань є ще до публікації поінформувати особу, яку ця публікація зачіпає. Бодай повідомити їй, що така публікація буде, адже людина не повинна дізнаватися про це з преси, а хоча б на один день раніше. Тому журналіст повинен зв’язатися із цією людиною, може, навіть, спитати про її погляд. Ясна річ, журналістського розслідування із цього починати не слід, але закінчувати варто саме цим. У США цей стандарт жартівливо називають «антиінфарктним», бо не хочуть, щоб після публікації хтось умер від серцевого нападу. Це показує чисті помисли журналіста, який після завершення розслідування інформує людину й питає, що вона про це думає, чи може підтвердити або заперечити, чи якось по-иншому прореагувати.

У Польщі вже стало невигідно погрожувати журналістам чи підкуповувати їх

При створенні першого журналістського розслідування у посткомуністичній Польщі про корупцію в познанській поліції, журналісти отримали охорону. Окрім керівництва реакції ніхто не знав, в якому помешканні вони перебувають. Вони чекали під охороною, яка буде реакція поліції та инших структур: чи правоохоронці почнуть розслідувати справу проти обласного начальника поліції, чи почнуть шукати журналістів...

Коли справа закінчилася слідством і судовим процесом, це стало знаком для журналістів, суспільства і людей, які хотіли погрожувати журналістам, що преса є під охороною закону. Наступні випадки показали, що спроби тиску на журналістів стали більш м’якими. Хтось намагався переконувати, що факти не мають місця, що ліпше не починати справу, або перенести акцент на инші аспекти, хтось пробував робити корупційну пропозицію… Але реакція польських ЗМІ і польського суспільства була дуже солідарною.

Тому в Польщі убити чи побити журналіста не можна, бо прокуратура розпочне слідство, і раніше чи пізніше знайде злочинців. А инші форми тиску просто не працюють, оскільки ЗМІ хочуть бути вірогідними, а не просто отримати гроші чи перестати займатися справою. Кажу це про найголовніші газети й телеканали Польщі, хоч, не виключаю, що на регіональному рівні це може виглядати трохи инакше. Там газети, які слабкі фінансово, можуть більше боятися і бути під тиском різних структур.

Усі ці приклади нас – і журналістів, і суспільство, і політиків, і злочинців, – навчили, що краще із пресою не боротися, бо правда, раніше чи пізніше, і так вийде і спричинить іще більші проблеми. Краще факти проігнорувати чи прокоментувати, але не створювати реальної загрози журналістам.

Буває так, що поліція, прокуратура хочуть похвалитися досягненнями. Часом прокурор чи начальник поліції запрошує журналіста або журналістів і розповідає про якусь справу. Коли журналіст описує цю справу, то назвати це журналістським розслідуванням не можна. Розслідування – більш активна форма дослідження дійсности. Але журналіст при цьому не отримує матеріалів від правоохоронних органів, а намагається зібрати матеріал самотужки.

Хоча може бути й так, що журналіст та державні органи вестимуть розслідування паралельно. Так паралельно в справі «Самооборони» працював журналіст, який переконав Анету Кравчик поділитися інформацією. Правоохоронці й журналісти у цій справі співпрацювали, обмінювалися інформацією. Тоді журналіст має право бути учасником процесу висвітлювання справи. Журналіст може здобути інформацію не як свідок, а иншим каналом, він може працювати незалежно, бо є більше захищений, ніж инша людина, яка є свідком. Сумління журналіста має підказувати йому, що він може зробити, а чого не може, де є межа його етичної поведінки.

Журналістські розслідування повинні проводити більш досвідчені представники ЗМІ, які мають відчуття, що можна, а чого не можна, які мають певний досвід, уміють бути вірними журналістським стандартам. Цей жанр – не для початківців. Хоч і початківець на дуже локальному рівні можне провести добре розслідування. Одна із перших статей, яку я написав у газеті (а я тоді саме стажувався у столичному відділі «Газети Виборчої» у Варшаві), була власне у жанрі мінірозслідування. Я побачив у смітнику свого будинку оголошення, про те, що жінка із адміністрації звинувачує одного з мешканців, що той підкидує сміття до цього будинку. Мене це заінтригувало: звідки вона знає, хто саме підкидає? Жінка зізналася, що їй розповіли сусіди, і вона написала прізвище, ім’я адресу і прохання більше не підкидати сміття. Я пішов за тою адресою і запитав, чи там мешкає такий то чоловік, і чи він підкидує сміття. Заплакана вдова підтвердила, що її чоловік, який помер 2 місяці тому, був стареньким і вже неадекватним. Він дійсно виносив сміття, але не контролював цього, бо був хворою людиною. Я написав про це статтю і столична газета її надрукувала на першій сторінці. Отже, студенти також можуть робити журналістські розслідування, але ті матеріали, що стосуються політичних справ, мають бути за більш досвідченими журналістами. У серйозних випадках журналістських розслідувань рішення приймаються не на рівні автора, а на рівні редакцій видань.

На захисті закону і суспільства стоїть не тільки преса, а й правоохоронці

У Польщі, переважно, коли публікація зачіпає факти порушення закону, прокуратура автоматично порушує справу, бо не має виходу. Хоча не всі журналістські розслідування розкривають порушення закону, бо можуть бути присвячені порушенням етичних стандартів, податкових чи фінансових справ, які не є кримінальним злочином. Инша річ, чи прокуратура, яка часто перебуває під політичним тиском, справляється із своєю місією. Часом вона провадить розслідування кілька років. Так, із цим є проблеми, не все ідеально, але за публікаціями про порушення закону справи відкривають автоматично!

Натомість, я був під враженням в Україні, коли у 2005 році «Українська Правда» провела серію журналістських розслідувань про авто сина президента Ющенка і про одяг Юлії Тимошенко та аналіз її фінансової декларації Але чи хтось передав ці справи до прокуратури, хоча це стосувалося порушення закону? Перевірка фінансів посадової особи в демократичній країні повинна відбуватися публічно. Якісь фінансові органи повинні були перевірити, чи легально син Ющенка придбав цю машину. Що ж до поведінки самого Президента, то мені було приємно, що все-таки, після досить гострої реакції він перепросив журналістів і вибачився. Це було непоганим початком. Але продовження, на жаль, не було. Маю на увазі перевірку чи розслідування...

Після взаємних звинувачень Петра Порошенка і Юлії Тимошенко також не залишилось сліду у виді судового процесу, бо прокуратура закрила справу на тій підставі, що нічого не знайшла. Шкода, що журналісти не були настільки активними, щоб пошукати свідків, перевірити документи. Якби політики в Україні відчули, що хтось дуже уважно дивиться на їхні руки (так, як це зробив Ющенко), то, може, вони поводилися б по-иншому.

Мені здається, що у Польщі пресі вдалося виховати політиків, прищепити їм усвідомлення, що про певні речі ми маємо право і навіть обов’язок писати, тому вони певні речі вже не можуть ігнорувати. Їм потрібно давати відповідь, бо це не наша примха чи зла воля, а суспільний інтерес, що стоїть на захисті чистоти нашої демократії і публічного життя. Вони прийняли ці правила гри. Такі правила існують у всіх демократичних країнах, хоч їх не люблять ані в Америці, ані у Франції, ані в Німеччині. Скрізь політики намагаються не відповідати на питання і ускладнювати життя журналістам, але все ж вони розуміють – коли справа заходить до критичного стану, то слід реагувати.

Журналіста можна порівняти із хірургом, який очищує рану. Рана – це демократія. Щоб наша демократія не була занапащена, часом треба проводити хірургічні операції, щоб відкинути бруд. Якщо инші державні структури не вміють чи не хочуть цього зробити, тоді це мусять робити журналісти.

За матеріалами семінару Журналу Ї підготувала Вікторія Садова