Прохолодного і дощового падолиста 1918 р., нібито кудись поспішаючи, відійшли у засвіти гонорові панночки в оточенні струнких і випуцуваних офіцерів коломийської залоги крайової оборони.

Наввипередки один перед одним зникли комерсанти у білосніжних сорочках із бріоліновими фризурами й атласними метеликами.

Десь поділися багачі-коломийці у фраках, перекривлених набитими пулярцями, і камізельках, відтягнутих важким золотом швайцарських дзиґарків.

За щільно зачиненими дверима своїх перукарень заховалися фризієри у батистових фартухах і під тонким вусом.

Утекли наповнені толеранцією й жагою бандерки і веселі, викупані та напарфумлені комівояжерами з Парижа алярмові коханки за гроші.

Місцеве панство вже не шпацирує бруківкою з чорного тесаного каменю.

Засумували сповнені ґрації, достатку та впевнености у завтрашньому дні молоденькі мами у мереживних капелюшках і діти у бриджах чи пошитих найкращими модистками сукеночках і смішних панталонах.

Заметушилися коломийські гебреї у старомодних циліндрах, з довгими рудими пейсами, обмірковуючи, як жити далі.

Одного дня загубилися «анґліки з Коломиї» зі своїми фраєрськими витребеньками.

Посерйознішали міські стражники, перед тим роздобрілі від порції руму під дві гальби пива, святкуючи чергове повернення цісарсько-королівської влади після третьої московської займанщини.

Коломийські дзиґарки – на Михайлівській церкві й ратушевій вежі – почали ходити парканами.

Коломийський трамвай, наша «льокалька», важко сопучи і торохтячи на вулицях, почав чомусь припізнятися.

На ринковій площі не чекає вже на пасажирів оглядовий фіякр.

Не приїхали візки з теплим вранішнім молоком.

Зачинилися склепи, обвішані вудженим м’ясом і прозорими, на сонці висушеними ковбасками.

Враз зникли життєдайні, з чистого збіжжя горілки, правдиві вина і шампанське у рестораціях…

І лише на одвірках вітер тріпотів клепсидрою, яка оголошувала:

З глибоким жалем сповіщаємо,

що вночі проти 31 жовтня і 1 падолиста

року Божого 1918-го

після важкої і невиліковної хороби

ЦІСАРСЬКО-КОРОЛІВСЬКЕ МІСТО КОЛОМИЯ

упокоїлося у Бозі та людях

Горем прибиті влада і урядники

вже неіснуючої держави

А ось далі, на ратуші, повітовому старостві, церковних брамах і кам’яницях, виднілися щойно видруковані проклямації Українського Покутського військового секретаріяту:

ПРОКЛЯМАЦИЯ

Виконуючи волю

Центральної Української Ради у Львові …

переняли ми сегодня власть

на цілім Покуттю в свої руки…

Коломия, 1 падолиста 1918 р.

Відкривалася нова сторінка в житті нашого міста. Міста українців, чільного міста Української держави галичан…

Перефразовуючи одну відому німецьку оповідку про міста за цісарщини, австрійські міста Галичини і Буковини часто порівнюють
з кораблем задоволень із українською командою, німецькими офіцерами, а потім, дуже швидко, з польськими керманичами і гебрейськими пасажирами на борту. Кораблем, що під австрійським прапором постійно тримав курс між Заходом і Сходом. Годі й вигадати щось химерніше та нетривкіше для Центрально-Східної Европи ХІХ – початку ХХ ст., як компанію українця, німця, поляка і гебрея на одному судні! Але саме такою була реальність співжиття
у містах і містечках нашого краю за цісарської доби. Однак той корабель мав би почуватися самотнім посеред океану, що закипав нетерпимістю «своїх» до «чужих».

Коломийці, могли б висловити своє ставлення до ясновельможного цісаря словами Осипа Маковея: «Люблю я пана цісаря – страх люблю! Він мене і десятої частини так не любить, як я єго». Місцеві українці й справді ставилися з великою повагою до цісаря, навіть тоді, коли величали його «рудим лисом» і дозволяли паскудити клятим мухам його богоподібний портрет. Задивляючись на Франца Йосифа, українці не лише Коломиї, а й инших міст Дунайської монархії не думали про революцію і в покорі сприйняли зміцнення польського сепаратизму
і власне відсторонення у формуванні адміністративно-політичного життя у Галичині, особливо після 1867 р.

Бо реґіони Австрійської імперії у різний спосіб пізнавали лібералізм, брали його у корони, і неоднаковою мірою пішли шляхом побудови власної державности після розвалу імперії. Але саме Франц Йосиф асоціювався для народностей імперії як ґарант культурно-національного та політичного розвитку, такий собі вселюблячий батько, «татко цісарь», що думає лише про добро своїх підданих.

Історики засвідчують, що Австрія була дивною імперією, надто після 1848 р. Адже саме тоді Франц Йосиф ступив на шлях лібералізму й парламентаризму, підтвердив це 1860 р. і не сходив з цього шляху до початку Першої світової війни. Революційна епоха піймала Франца Йосифа і змусила піти шляхом компромісу між, образно кажучи, цісарською короною Габсбурґів та окремими національними коронами. Такої корони українство Дунайської монархії так і не наважилося запропонувати Францові Йосифу. Иншими словами, українці виявилися безпрецедентно лояльним народом, що підживлював помираючу династію.

Спочатку молодий цісар викликав надії, потім потроху став набридати. Урешті-решт
з «татунька» перетворився на «дідка». Урядове вшанування його особи з боку вірних підданих химерно перепліталося із саркастичною сатирою ворогів імперії, незадоволенням вічно покривджених аутсайдерів монархії та із суто людським співчуттям до численних нещасть, які звалювались на цісарську родину. По-справжньому цісаря та стару добру Австрію почали цінувати після 1918 р., коли її втратили. Бо більшість режимів і правителів, яких довелося відтоді пережити Галичині й краям колишньої імперії, значно програвали порівняно з цісарським правлінням.

Однак ліберально-конституційні реформи, запроваджені цісарем, змушують вкладати
у зміст слова «імперія» цілком инше трактування. Імперія не як «тюрма народів», а як солідарна й добровільна обітниця народностей «триматися купи».

А от деякі дослідники називають Франца Йосифа «першим бюрократом цісарства». Це він міг іменувати прем’єр-міністрами фахівців вищого класу та своїх найближчих працівників і при тім дуже легко усував їх від влади (за 50 років, від 1848 до 1898 рр. тут змінилося 24 прем’єр-міністри, а міністерські крісла обіймали понад 100 осіб). Австрія (чи згодом Австро-Угорщина) була країною, де постійна ротація кабінетів стала звичним явищем і свідчила про циркуляцію еліт, що не давало змоги заржавіти віденській бюрократії.

Сам же ґарант реформ вже ніби й не одноосібний монарх, часто вдавався до дрібниць
у рапортах, різноманітних циркулярах, перш ніж зважити на певне державне рішення. Апарат усіляко намагався мітолоґізувати постать Франца Йосифа. Цьому також сприяла можливість кожного підданого записатися на аудієнцію до цісаря. Відомо, що Франц Йосиф стоячи винагороджував короткою зустріччю, інколи залишався наодинці з підданим (аудієнція, як правило, велася німецькою або ж французькою мовами, не зважаючи на те, що австрійський монарх знав ще декілька мов). Та можна собі уявити, що лише той чи инший підданий міг нафантазувати, коли переповідав громаді, як вони вкупі з цісарем вели бесіду про справи державні й приватні.

У традиції габсбурзької монархії цісар дбав про три стовпи імперії – армію, бюрократію
і церкву. У другій половині ХІХ ст. до цих стовпів додався ще один – народности, які чим дужче підривали основи імперії, але фактично під кінець ХІХ ст. досягли політичного консенсусу, політичного балансу, який більш-менш задовольняв як офіційний Відень, так і сепаратистські реґіони.

Упродовж всього періоду цісарства Франц Йосиф дбав про збереження єдности імперії. Демократичний централізм, як відомо, він замінював ліберальним парламентаризмом, згодом знову закручував гайки і знову відґвинчував, пішовши на відчутні ліберальні кроки 1860 р. Згодом чергова спроба заморозити 1865 р. і вже кінцеве примирення з конституційними реформами від 1867 р. Наступна ж «ера федералізму» стала для Австро-Угорщини чимось на зразок шлюборозлучного процесу. Дунайська імперія повільно руйнувалася, національности роздирали її, забираючи «стільки суверенітету, скільки могли». Але імперія стояла до тих пір, допоки нею правив саме цей цісар.

В історичній пам’яти коломийців Франц Йосиф викликає позитивні асоціації. Є й нині
в покоління, що може судити про Австрію лишень з переповідок та передруків, певна ностальгія за цим старим добрим часом, часом не до кінця реалізованих надій, але невтомної та жертовної праці.

Цю ностальгію, зазвичай, підтримує портрет Франца Йосифа, котрий ще лежить на бюрку в кількох коломийських хатах. У дитинстві хтось, наприклад, чув казки про Франца Йосифа. Багато коломийців і донині зберігають удома горнятка, монети, медалі із зображенням цісаря. Так підживлюється міт про доброго цісаря, який і не думав, що, стане таким популярним у свідомости галичан.

Достатньо навести слова о. Миколи Устияновича, яким він вітав 1861 р. заведення в Галичині, як і в инших краях імперії, парламентаризму: «І розпіслав письма (Монарх і Отець) по всіх краях, і в тих письмах своїх казав ласкаво каждій области своєї Держави власть вибирати собі людей, народови найщиріших і в народі наймудріших, і послати їх на сойм, щоби там урядили межи собою: який би язик любив собі народ завести в своїй области, як би податки уменьшити або відмінити без ущербу цілої Держави.., а напослідок, щоб в законах ізмінити або нового щось положити, аби каждому було добре та безпечно».

Ніде правди діти, австрійські політичні процеси у другій половині ХІХ ст. переконують, що «вселюблячий батько» таки більше любив галицьких поляків, ніж українців. Для галицьких українців на довгі роки стало практикою відправляти до Відня монархові незчисленні листи з проханням «боронити руський нарід». Щодо полагодження стосунків між поляками та українцями у Східній Галичині, то австрійська корона від 1867 р. (за винятком короткого періоду «нової ери» 1890-1894 рр.) посіла «позицію невтручання».

За цісарщини західні українці виплекали
в собі традицію парламентської демократії, традицію організованого суспільно-політичного життя, політичну еліту, традицію реальної багатопартійности, реальних змагань і дискусії політичних ідеологем. Але така спадщина є незрівнянно біднішою у порівнянні з поляками, угорцями, та навіть чехами. Так, ліберально-конституційна монархія відкривала широкі можливості перед галицьким українством, але воно не завжди здатне було ними ефективно скористатися.

Розшарування галицької суспільности за мовними та ідеологічно-партійними критеріями уповільнювало культурно-політичний поступ та робило неможливим ефективну конкуренцію передусім з польськими інституціями. Але Франц Йосиф у широкій народній свідомости завжди посідав помітне місце.

Саме за Франца Йосифа, а в ширшому розумінні – за «мамуні Австрії» і «бабуні Австро-Угорщини», українці еволюційно дозріли до державного життя і повною мірою інституціоналізувалися перед проголошенням Західно-Української Народної Республіки.

Конституційний лад Австро-Угорщини забезпечив можливості для господарського, політичного та культурного розвитку українців. Треба було лише вміло й наполегливо їх використовувати. Адже галичани тоді жили за західноевропейськими стандартам і в одній державі з такими тепер «далекими» Віднем, Прагою чи Трієстом. Більшість наших краян цінувала широкі можливості для національної освіти, розвитку культурного і церковного життя, особисті свободи, за які підданим Романових
і Гогенцоллернів довелося запекло боротися.

Та все ж таки цісар не виявляв надмірних симпатій до українців Галичини й инших країв Австро-Угорщини. Усі здобутки українського руху давалися після впертої боротьби, навіть якщо для цього були законні підстави. Так і не було здійснено обіцяного поділу Галичини на українську й польську частини, не дочекалися наші прадіди українського університету та державного театру.

Поза цим, саме австрійський період в історії нашого міста є знаковим для коломийських українців, адже виходить, що саме ґерманці-неслов’яни дали українцям більше громадських прав та свобод, аніж наші сусіди поляки, слов’яни.

По-перше, міське суспільство кількісно
і якісно модернізувалося, стало спільнотою реальних, а не уявних містян.

По-друге, за відносно короткий час цісарщини (особливо після «Весни народів» 1848 р.) відбулося національне відродження української спільноти – через діяльність українських читалень і шкіл, української гімназії, українського театру, українських громадських установ
і національно-культурних товариств, українських друкарень і видавництв, українських національних виставок; українське, хоча й штучно обмежене, представництво в крайових, окружних та повітових органах влади, яке відстоювало інтереси власного народу.

Після 1867 р. й аж до 1918 р. українське національне відродження, боротьба за національні права і громадянські свободи були для коломийців-українців, які перебували поміж місцевими поляками і гебреями, основою їхнього міського життя.

По-третє, було сформовано місцеву еліту – українське греко-католицьке священицтво, вчительство народних шкіл та гімназіяльне професорство, українських видавців, які твердо і переконано стояли на державницьких позиціях
і усвідомлювали себе українськими патріотами. Вже у другій половині ХІХ ст. відбулося входження коломийських українців до таких груп професіоналів: урядники державної адміністрації, маґістратів, староств, службовці пошти, колії; правники – судді, адвокати, нотаріуси; інженери в галузях, що почали динамічно розвиватися у краї: гірничо-видобувна, машинобудування, будівництво, шляхи сполучення (насамперед – залізниця); лікарі. Пізніше, за польської займанщини, доступ неполяків до адміністративних посад фактично було закрито. Єдиною доступною посадою у суспільному управлінні для українців залишилася посада сільського війта в громаді, оскільки вона була виборною, а не призначуваною.

По-четверте, в цей період почали відбуватись асиміляційні процеси всередині міського населення – на перший план в управлінні висуваються не гебреї, а поляки; поза цим українці й далі входять у трійку найбільших національних спільнот Коломиї. Проте гебрейські капітали і торгівля, експортно-імпортні акції і надалі визначають економічне зростання міста.

І, нарешті, місто набуло сучасного вигляду
в прямому розумінні – з його архітектурним ландшафтом і культурно-мистецьким середовищем. Цьому сприяло й політико-територіяльне адміністрування першої австрійсько-німецької адміністрації (до 1860-х рр.), започаткування залізничного руху через Коломию (1865 р.)
і відповідна муніципальна політика (особливо містобудівельна) переважно місцевих поляків
і гебреїв (після 1867 р.).

Коломийське місто габсбурзької цивілізації – дуже важливе соціоісторичне і культурне середовище функціонування українців як нації містян, вже не нації русинів-українців із коломийських передмість, а саме як творців власної історії середини ХІХ – перших двох десятиліть ХХ ст. Адже коломийські містяни-українці вже усвідомлюють себе частиною великого европейського народу, який насильно роз’єднаний окупаційними режимами…

Від листопада 1918 р. в океан світової історії виплив коломийський корабель уже під українським прапором, з українською командою,
з польськими і гебрейськими пасажирами на борту. Але плавання це було не надто довгим
і успішним, а тому обернулося крахом для цісарської Коломиї і народів, що створили її яскравий образ. Кожен з них спромігся на власний, невеличкий, але свій (!) човник.