Іван Монолатій

Коли саме спорудили перший храм візантійського обряду в Коломиї, поки що встановити не вдалося. Відомо, що рівнозначним з відновленням Галицької православної єпископії М. Грушевський вважав призначення намісником львівських, галицьких, кам’янецьких, снятинських і коломийських округів Я. Гдашинського з правом візитації церков і створення архимандритства. Уже 1530 р. православні містяни отримали дозвіл заснувати монастир. Можливо, про цей монастир йшлося у покрайніх записах «Тріоді Цвітної», які засвідчували передачу цієї богослужбової книги до Коломиї: «Сію книгу глаголемную Тріодь Цвітную, предал до монастиря коломийського Благовіщення Пресвятой Богородиці до храму отцу Венедикту Ступницкій ігумен богословский львовский за своє отпущеніє гріхов 1687 року». Коломийський монастир (заснований 1610 р.) належав до відомої обителі православ’я – Манявського скиту, а поруч нього розміщувалась зведена 1587 р. Благовіщенська (помилкова назва – Спаська) церква з дзвінницею, яка збереглася до наших днів.

Як відомо, Благовіщенська церква пережила реставрації 1648 і 1767 рр., перебудову 1845 р. Храм, на жаль, не зберіг первісного вигляду, бо був побудований прямокутником у плані, а після перебудов став хрестоподібним у плані. Насправді дерев’яна українська церква Благовіщення Пречистої Діви, а також цвинтар по­близу неї, була збудована 1751 р. і містилася на території сучасного Вічевого майдану. Після того, як церква у 1830-х рр. згоріла, цвинтар
і навколишні ґрунти стали поступово занепадати і згодом, як наголошує сучасник, «через неувагу русинів нехристи цілком обсіли цей ґрунт». З тих причин, стараючись привернути увагу коломийців до того місця, «де наші праотці стілько добра від Бога випросили», «де колись Богові Русь славу віддавала, а нині в ХІХ столітті, бур’яни ростуть», як писала коломийська ґазета «Руська рада», 1909 р. там поставили кам’яний хрест, на якому зберігся напис: «Сей хрест поставлено на місці старої церкви (з 1751 р.) Благовіщення Пр[ечистої] Діви
в серпни 1909». Згодом його перенесли на цвинтар на нинішню вул. Карпатську. Правдоподібно, що починаючи від 1818 р. монастир­ська церква на т. зв. Монастирку (на місці колишнього монастиря на нинішній вул. Карпатській) має назву Благовіщення Пресвятої Діви.

Коломийський Благовіщенський монастир згадується й у реєстрі православних ігуменів від 1724 р. Відомо, що монастир 1744 р. ліквідували.

Давню історію має парафія та церква св. архистратига Михаїла. Можливо, храм був збудований у XVI–XVII ст., однак відомостей про це немає. Знаємо, що напровесні 1730 р. він був головною руською церквою в Коломиї. Прихід церкви становили здебільшого коломийські містяни та мешканці довколишніх сіл. Парафіяльні метричні книги засвідчують, що парохом був Павло Филипович, його співслужителями – українські священики Іван Чернятинський (можливо, з с. Чернятина), Григорій Сопівський (мабуть, з с. Сопова), а парафіянами – коломийці з прізвищами Шепетюк, Лехник, Шаманович, Яремчук, Залуцький, Кичак, Левицький, Зозуляк, Хом’як, Дашкевич, Гринюк, Кукурба, Слободян, Стадниченко, Пазюк, Абра­м’юк; прізвиськами – Пастух, Старець, Міняйлюк, Мельник, Тесля, Тихий, Ходак, Коваль, Винник, Римар, Маляр, Ткач, Пахолок; чужинці – Циган, Словен, Москаль; селяни – з Воскресінців, Ключева, Сопова, Перерова, Чернятина, Балинців; містяни – з Коломиї, Калуша, Хотимира, Самбора, Винників (?, первісна, до 1594 р., назва міста Жовкви; невідомо, про який населений пункт йшлося) та ин. Ці відомости заперечують поширене твердження, що коломийська парафія св. Михаїла в 40-х рр. XVIII ст. налічувала тільки 20 осіб. Пізніше, 1855 р., на місці давнього польського домініканського монастиря постала нова Святомихайлівська церква.

До речі, у ґазеті «Руська рада» є згадка про українську церкву Воскресіння, яка стояла колись на місці, де тепер каплиця, що поблизу церкви св. Михаїла; її, стару й напівзруйновану, розібрав о. Іван Озаркевич, який правив тут до 1853 р. Після нього парохами були о. Гнат Левицький (правив у 1854–1857 рр.) і о. Лука Данкевич (1857–1867 рр.).

Останній був не лише духовною особою, а й помітною фігурою в літературному житті краю. Ще в 1848-1849 рр. він очолював «Руську раду» в Стрию. Саме о. Л. Данкевичу належить ініціатива заснування у Коломиї українського літературного товариства. Львівська ґазета «Слово» повідомляла, що «дня 14 (26) грудня 1863 р. зав’язалося в Коломиї працею п. директора гімназії Теодора Білоуса давно вже намічуване літературне руське товариство». Метою товариства було поширення просвіти між коломийськими українцями.

Будівництво храму св. арх. Михаїла розпочалося 1854 р. стараннями громадсько-культурного діяча, коломийського пароха Івана Озар­кевича. Оскільки цей рік був особливо важливим для нашого міста, подаємо розлогішу­ характеристику нашого міста і його округи.

Іконостас та образи в Святомихайлівській церкві малювали угорський художник Мікльош та український – Корнило Устиянович. Від 1885 до 1892 рр. на вимогу громадськости міста церкву оформлював митець Валеріан Крицінський (1852–1929).

Упродовж 1 листопада 1901 р. і 1 серпня 1902 р. завідателем коломийської парохії і катехитом чоловічої гімназії у Коломиї був о. Григорій Хомишин – майбутній ректор Львівської та Станиславівської греко-католицьких семінарій, єпископ Станиславівської єпархії і блаженний мученик УГКЦ.

На час призначення до Коломиї о. Г. Хомишин вже був сотрудником при катедральному храмі в Станиславові, де дуже швидко зазнав слави як палкий проповідник, сповідник, орга­нізатор братств та релігійних товариств, дбайливий господар церкви. Сам єпископ Юліян Куїловський, бачачи ревність молодого священика, після року душпастирства надсилає його на богословські студії до Відня, де той, навчаючись кілька років та набираючись досвіду, працює при Віденській греко-католицькій церкві св. Варвари.

Згадують, що о. Г. Хомишин не без тривоги переїхав на душпастирство до Коломиї, але завдяки своєму переконанню «всеціло віддатися праці над релігійним вихованням парохіян – своїх вірних йому повірених, бо тільки той, хто має належно вироблене поняття про Бога і хто Його любить, зможе бути добрим громадянином».

Два роки душпастирства в Коломиї були важкими, але й успішними. Оскільки тодішній пересічний інтелігент до церкви майже не ходив, подекуди навіть не признавався до релігії, священиком погорджували, з ним поводились, як із нижчим не тільки з погляду інтелігентности, але й через брак у нього політично-партійної позиції.

Зазвичай тогочасна коломийська інтелігенція під час богослужень сідала до лавок, та, наприклад, д-р Дудикевич разом із дружиною, зрозумівши, що отець завідатель є непересічною людиною, любив приходити на науки та ставати посеред простого селянства і слухати. Цей приклад позитивно впливав на селянство ще й тим, що в нього зростало довір’я не тільки до Церкви, але й до українського адвоката чи лікаря, практикуючого християнина. Поступово зникало й упередження до священика, а слава про гарні проповіді отця завідателя розійшлася широко, що отці-єзуїти з коломийської парохії «дивилися заздрісним оком на о. Григорія, бо …вже руська інтелігенція не приходить до нас, бо мають свого проповідника».

Правдивим тріумфом о. Г. Хомишина були великопісні реколекції. Хоч він зовсім не розраховував на численних слухачів і навіть не виходив на проповідницю, лише проповідував
«з царських врат» і без епітрахіля, на його превелике здивування, на вечірню прийшло так багато людей, що отець був змушений вийти на проповідницю.

Число вірних збільшувалося, слухати проповіді приходили навіть поляки. Тому особливим видався день, на який о. Г. Хомишин окремо запросив і їх. Таке запрошення усіх заінтригувало, тому церква була наповнена так, що багато людей стояло надворі. Усі були впевнені, що проповідь буде патріотичною і, можливо, навіть образливою для поляків. Та розчарування всіх було величезним, бо темою проповіді стало терпіння Ісуса Христа і людей, любов
і милосердя Боже. Вже до того багато людей шанували свого отця завідателя, але відтепер майже не було такого, хто, вислухавши ту науку, був байдужим до Церкви і священика.

За коломийський період діяльности о. Г. Хомишин заснував у місті товариство Апостольст­ва молитви, розпочав Католицьку Акцію в формі допомоги потребуючим та відвідування хворих вдома та в лікарнях. 1902 р. він залишив Коломию і переїхав до Львова, а 8 травня 1904 р. його було іменовано та 19 червня інтронізовано четвертим і останнім Станиславівським греко-католицьким єпископом.

До Коломиї, уже як станиславівський єпископ, Григорій Хомишин приїхав 23 жовтня
1906 р., в ході 15-денної місії, яку провадив також і в Пістині, Вижньому Березові, Стопчатові, Печеніжині, Мишині, Корничі, Делятині та Надвірній. У Коломиї він відвідав українську державну чоловічу гімназію, де познайомився з учительським складом, а опісля на запрошення директора гімназії Софрона Недільського прийняв вітання гімназистів: урочисту промову учня С.Федюка, пісню гімназійного хору та на закінчення багатоголосе «Многая літа».

Стосовно ж побуту галицького духівництва XVIII ст., то священик «своєю інтелігентністю і положенням товариським дуже мало різнився від селян ... Разом працював з ними в полі, разом увечері йшов до корчми, разом пив і бився, разом гуляв на весіллях, разом сумував на похоронах ...», через що «чоловік, себе шануючий, вважав для себе за приниження стати священиком».

Така тенденція характерна і для Коломиї, адже чи не вся знать і містяни були римо-католиками або гебреями. І все ж галичанам були ближчі традиційні західноевропейські цінности, а тому, як стверджують, «українець з Коломиї міг легше порозумітися з поляком з Ряшева, ніж із росіянином з Воронежа». Образно кажучи, греко-католики мали православне обличчя, римо–католицьке громадянство і просвічену австрійську душу.

На сторожі батьківської віри і національної культури у коломийських українців завжди стояли церковні братства і товариства. Перші
з них, можливо, існували при церквах Преображення Господнього і св. архистратига Михаїла ще в XVI–XVIII ст. Тільки за часів австрійського панування діяльність чоловічого «Братства святого Архистратига Михаїла» (засн. 1864 р.), жіночого «Братства Пресвятої Родини, присвячене святій Назаретській родині» (засн. 1900 р.), священичого «Братства святого апостола Петра» (засн. 1910 р.) стала ефективнішою й впорядкованішою з юридичної точки зору.

Зокрема в статуті братства св. Михаїла зазначалося: «Братство св. Арх. Михаила єсть церковным стоваришеніемъ парохіянъ рускихъ мѣста Коломыи имѣющее на цѣли: а) наблюдати норовственность въ обще – б) поддержавати и скрѣпляти обрядъ греческій каф. заведеніємъ хорального пѣнія, в) имѣти старанность о порядку и оукрешенію церкви, г) допомагати оучашойся молодежи оубогой оумѣщенной въ здѣшнемъ заведеніи певцевъ церковныхъ, складками и всякими возможными дозволенными средствами». Для найбідніших верств учнівської молоді братство утримувало бурсу (з фонду пароха приміського села Корнича Маркелія Кульчицького). Її приміщення збудували, мабуть, після 1867 р.

Однак найпомітніший слід в історії братств Коломиї залишило «Братство Пресвятої Родини», в яке входили переважно жінки – парафіянки церкви св. Михаїла. Братство було суто міським. У 1905–1955 рр. воно, за нашими підрахунками, гуртувало 720 осіб, у тому числі 718 жінок, двох чоловіків; 717 з них були українками, одна – росіянкою; по одній жінці
з сіл Княждвора і Дятьківців; п’ятеро жінок пізніше виїхали до Америки. Братство проіснувало до 9 вересня 1955 р.

Цікаво, що для релігійного, культурного та економічного розвитку Коломиї особливе значення могло мати відкриття єпископства 1885 р., підкреслюючи цим давні духовні й культурні традиції нашого міста. Однак, врешті, центром нової греко-католицької єпархії було проголошено Станиславів. Аж 31 жовтня 1993 р. відбулася інтронізація владики кир Павла Василика (1926–2004) на новоутворену Коломийсько-Чернівецьку єпархію УГКЦ.

Помітний слід у церковному житті міста кінця XVIII – початку ХХ ст. залишила і римо-католицька Церква, яка об’єднувала поляків,
а подекуди – німців та українців. У 1775 р. (за иншими даними – 1788 р.) за проектом відомого італійського архітектора Б. Меретина (Мереттіні, Мердерера) в стилі бароко будують величний парафіяльний римо-католицький костьол Діви Марії (нині – греко-католицька парафіяльна церква св. Йосафата Кунцевича).
З польської мініатюри відомо, що це був великий кам’яний собор, стіни якого чітко членувалися на яруси й були прикрашені пишним архітектурним декором, вікна великі й витягнуті по вертикалі. У 1830 р. храм частково згорів, майже цілком було знищено його зовнішній вигляд. Під час відбудови костьолу, що тривала аж до 1895 р., значно змінено його зовнішній вигляд та інтер’єр, спрощено декоративну пластику фасадів, зменшено різні кам’яні деталі та скульптуру головного фасаду.

На поч. ХХ ст. до костьолу належали 600-800 містян. До коломийської парафії римо-католиків належали 22 села з приблизно 11 тис. вірних. У пам’яті коломийців цей храм був ­відомий як «простонародний», тобто такий, до якого ходили люди прості, часто дуже бідні, сподіваючись на небесне покровительство Діви Марії. У костьолі висів чудотворний образ Пресвятої Діви Марії, або «Коломийської Божої Матері», вивезений 2 квітня 1946 р. Петронелею Коссовською і Зузанною Переймою до Польщі.

Другим костьолом нового періоду Коломиї став костьол отців-єзуїтів, зведений у 1896–1897 рр. в псевдоґотичному стилі на нинішній вулиці Івана Франка. Резиденція єзуїтів вважалася не лише важливим осередком катехизації та освіти, але й латинізації та ополячення коломийців.

Історія будівництва нового костьолу цікава
і повчальна. Так, 1887 р. коломийці-латинники надіслали листа до церковної влади з проханням спровадити до міста єзуїтів для місійної праці, а також побудови костьолу. Угоду про будівництво храму підписали 19 серпня 1895 р. Будова мала мати 45 метрів завдовжки і 22 завширшки. Її обіцяли звести за чотири роки. Планувалося, що костьол відвідуватимуть 22 тисячі парафіян з самої Коломиї та околиць. Наріжний камінь костьолу отців єзуїтів посвячено 2 серпня 1896 р., у день святого Ігнатія – покровителя однойменного ордену. Будували храм за ескізами інженера Н. Кжичковського, проєктанта Народного дому в Коломиї. Кошторис будови виносив 48540 золотих ринських. Будівництво костелу завершено 31 жовтня
1897 р. Вже 12 грудня священик Голамбек
з дозволу римо-католицького архієпископа Львова Моравського посвятив дзвони. Під час урочистостей були присутні 72 пари «чесних батьків» міста, які пожертвували на потреби храму 582 золотих ринських. Коломиянка
Л. Ми­халевська подарувала костьолу «пушку срібла» (наповнену срібними монетами торбинку), отець-ректор з Добромишля В. Баудіс пожертвував срібну посудину, в якій виставляють святі дари; робітниці братства святого Йосифа – килим, а сестри-бенедиктинки зі Львова – тканину для престолу. Відразу ж після відкриття костьол отців-єзуїтів стали називати «панським», на відміну від парафіяльного. Тобто таким, прихід якого становили середні та вищі прошарки польського суспільства. При храмі діяли різні церковні братства, отці-єзуїти володіли величезною книгозбірнею стародруків, нотними виданнями.

До 1895 р. духовну працю серед католиків західного обряду виконували священики окремого коломийського деканату (від 1880 р.),
а згодом їх доповнили ченці ордену єзуїтів. При парафіяльному костьолі існували «Братство капличне» (засн. 1861 р.) і товариство взаємної допомоги мешканців Коломиї «Jutrzenka» («Ранкова зоря») (засн. 1875р.). У костьолі отців-єзуїтів на поч. ХХ ст. діяли товариства «Святої вервиці», «Найсвятішого серця Ісуса
і Марії», «Товариство під опікою св. Йосифа для працівників фабрик у Коломиї» та ін.

Осібно від католицьких парафій стояли організовані реліґійні общини німецьких поселенців, які виникли тут, мабуть, ще у середньовіччі, а наприкінці XVII ст. фіксуються їхні муровані кірхи. Переконливим свідоцтвом їхньої присутности в реліґійному житті реґіону було існування, на ґрунтах колишньої монастирської юрисдикції Мечиківка в колонії Баґінсберґ (1818–1940 рр.) євангельського реформованого пасторату. До нього належали протестанти Авґустдорфа, Константинівки, Мількусдорфа, Нойдорфа, Ситанерівки, Бредтгайму. Для духовних потреб місцевих протестантів у 1873–1875 рр. баґінсберці звели цегляно-кам’яний молитовний будинок (тепер – греко-католицька церква і парафія св. Миколи Чудотворця на вул. С. Петлюри).

З найдавніших часів наше місто було й сво­є­рідним місцем перетину християнського та гебрейського світів, а коломийці – свідками колоритної поліфонії взаємин християн та ви­знавців Мойсеєвої віри.

Найдавніші коломийські синаґоґи будували з дерева чи мурували. Хоча, як свідчать джерела, синаґоґи в близьких від Коломиї Печеніжині та Гвіздці були дерев’яними, оскільки саме так зберігався їхній зв’язок з місцевим християнським дерев’яним будівництвом, а дерево було основним будівельним матеріалом. Люстраційна комісія 1616 р., визначаючи терени під міську забудову, вказала й місце синаґоґи (тепер – інкубаторна станція на вул. Я. Оренштайна). Наприкінці XVIII ст. було перебудовано й так звану велику синаґоґу, зображення якої, на жаль, збереглося лише на давніх поштівках.

У XVIII ст. коломийська гебрейська громада відіграла значну роль у поширенні хасидизму – ідей свободи вибору, відповідальности перед Богом і сумлінням. Засновник хасидизму приблизно у 1730-х рр. відвідав місцевого рабина Месгляма бен Ешея. Побіч цього, у Коломиї в 1756–1759 рр. міг проповідувати Якуб Франк – лідер сабатіанства в Галичині та на Поділлі, наймасовішого гебрейського месіанського руху другої половини XVIII ст.

ч
и
с
л
о

62

2010