Іван Монолатій

Від середини ХІХ ст. австрійська держава розпочала промислову експлуатацію нафтових родовищ у с. Слободі Рунґурській неподалік Коломиї. Римо-католицький ксьондз Ян Бадені у своїй книжці «Między słowianami» описував це село того часу так: «...трохи звертаємо
і, прихована досі, постає в цілій своїй красі галицька Пенсільванія, галицьке Баку, говорячи без перебільшення, славна Слобода Рунґурська. Оригінальне поселення... Мимоволі вже на перший погляд на думку спадає Америка, її міста, що виростають з блискавичною швидкістю серед недоторканих лісів і складаються більшою мірою з фабричних труб, аніж із житлових будинків. Долиною біжить потік, що перетинається кількома кладками, бо думати про мости немає часу і сенсу. До потоку з обох боків ледь схиляються численні безіменні, неначе вирізьблені, пагорби, що займають величезний простір. На них – ліс сотень бурильних веж. Пробиваючись між ними, ще не рушений людьми бір, що простягається далеко-далеко, поки сягає око, ніби пробує змагатися з шумом машин та зі скреготом пил».

На території села в урочищах Сухому, Лази, Читураш здавна на поверхню землі витікала ропа. Місцеві мешканці використовували її
в господарстві, зокрема для змащування возів, продавали. У «Кalendarzu polskim i ruskim na rok 1753» професор Краківського університету Якуб Нєґовецькі пише про «оливу з Рунґур на Покутті», яку збирали ложками і використовували для лікування шлункових хвороб.

Більші поклади нафти вперше виявлено тут 1771 р. при поглибленні соляної шахти. Упродовж 100 років з цієї шахти, що мала глибину 24 м. збирали ропу в кількости близько 100 кг на добу. Тому деякі дослідники вважають, що саме з 1771 р. і саме зі Слободи Рунґурської бере початок нафтовий промисел в Україні, хоча застосовуваний тоді спосіб збирання не можна назвати промисловою експлуатацією.
У 1775 р. тут було уже сім криниць завглибшки від 25 до 70 м.

Промислові нафтові розвідки в Слободі Рунґурській почалися 1862 р., а перша свердловина (шиба) з’явилася лише через 10 років. 1875 р. тут було вже декілька шиб, але збирали ропу й далі вручну. Праця була нелегкою і небезпечною. Внаслідок вибухів газу та обривання канатів траплялися смертельні випадки, особливо багато робітників загинуло під час вибуху 1874 р. Виявлення ж великих запасів нафти і початок промислового видобутку датуються 1879 р., коли до цієї справи взявся поляк Станіслав Щепановські. Відтоді видобуток
і переробка ропи набули великого розмаху. Слобода Рунґурська, Печеніжин і Коломия стали вогнищами промислу і торгівлі нафтою.

Розширення нафтових копалень потребувало вкладення додаткових коштів і добрих фа­хівців, яких у Галичині на той час не було. Тому до слобідських родовищ, спочатку на запрошення власників копалень, а згодом і з власної ініціативи, почали з’їжджатися інженери та инші, охочі до прибутків канадці, французи
й англійці, які, як пише у свої книзі згаданий ксьондз Бадені, «черпали повними долонями
з відкритих скарбниць покутської землі». По­трапивши сюди без копійки в кишені, вони невдовзі ставали мільйонерами. З иноземцями, що працювали на слобідських копальнях і мешкали хто в Слободі, а хто в Коломиї, пов’язаний вислів «англієць з Коломиї», або «анґлік з Коломиї». Так говорили спочатку про тих англійських спеціалістів, які приїжджали з Коломиї
в справах до Львова та инших міст, а згодом стали називати всіх, хто одягом і манерами наслідував иноземців. Пов’язують цей вислів
і з геологом Вілленсухом, який, на відміну від инших, не повернувся на батьківщину, а залишився до кінця життя в нашому місті. Сьогодні на коломийському польському цвинтарі можна побачити могили Джона Мак Інтоша (4.02.1828 – 24.02.1890, Слобода) і дружини Джорджа Мак Інтоша Амелії (23.10.1857 – 2.08.1889, Коломия).

З місць добування сировину до Сопова, Коломиї та Печеніжина перевозили дерев’яними підводами. Для її обробки були побудовані кустарні дистилярні (в Коломиї – дві, в Сопові
й Печеніжині – по одній), в яких способом перегонки з нафти одержували гас – світильну олію, яка мала великий попит на ринку. Найбільшою з них у 1890-их рр. була печеніжинська: «Сотні, тисячі бочок, наповнених біло-жовтою рідиною, розходяться звідси щодня у різні куточки світу».

Дистилярні були ще доволі примітивними
й недосконалими, а тому трохи згодом, зі збільшенням обсягів виробництва, відкриттям нових родовищ та розвитком техніки і використанням двигунів внутрішнього згоряння, головну увагу спрямовували на виробництво бензину. У зв’язку з цим виникла потреба спорудити досконаліший, ніж дистилярня, нафтоперегінний завод, який звели 1899 р. У 1912 р. на ньому працювало 75 осіб.

1913 р. найбільшою коломийською дистилярнею була рафінерія нафти і фабрика стеаринових і парафінових свічок Крісса Еліаша
і Спілки, на якій було три парові котли і працювало 70 робітників. Аналогічне підприємство І. Фрідмана пропонувало власного виробницт­ва стеаринові, костельні й столові свічки, наф­ту, бензин, ропу для моторів і опалення, різноманітні мастила та асфальт.

Транспортували ропу зі Слободи до дистилярень спочатку возами, що було надто дорогого і незручно. Шлях перевезення ропи відомий тогочасний письменник Юліян Турчиньскі описував так: «...Я виїхав з товаришем з місця нашого побуту Станиславова залізницею до Коломиї, де ми стали о 8 годині ранку. Пройшовши місто і міст на Пруті, повернули гостинцем на Печеніжин і до Слободи Рунґурської, нової нашої Каліфорнії. Вже ціла дорога тут вказувала, що наближаємося до місцевости охопленої нафтою, бо траплялися фіри за фірами, які везли бочки, наповнені ропою, до дистилярень
в Печеніжин і Коломию».

Із збільшенням видобутку нафти назріла нагальна потреба в удосконаленні її перевезення. І надінспектор Львівсько-Чернівецької залізниці Людвік Вежбицкі запропонував проект локальної лінії від Коломиї до Печеніжина і Яблунова. Цей проект був підтриманий С. Щепановским, який добре розумів користь від такої залізниці, бо, ще працюючи в Британському міністерстві в справах Індії, розробляв план будівництва залізниць у цій колонії. Вони себе виправдали. Тому Щепановський, маючи такий досвід і сам будучи зацікавленим у якнайдешевшому і легшому перевезенні ропи, створив консорціум для спорудження запроєктованої Вежбицьким залізниці й заручився фінансовою підтримкою віденської фірми «M. Biedermann & Co». Запроектовану спочатку лінію продовжено до Слободи Рунґурської і Княждвора. Прокладала залізницю фірма «Lindѣeim & Co» з Відня під керівництвом інженера Рудольфа Матковського упродовж семи місяців і завершила 1886 р. Поруч із залізничною станцією
в Слободі Рунґурській було встановлено велику цистерну, до котрої трубами з кожної шиби самопливом надходила ропа, а звідти перепомповували її в спеціальні залізничні цистерни
і відправляли до рафінерій. Відгалуження на Яблунів на той час не було збудовано. Залізниця пройшла через центр Коломиї і стала характерною особливістю міста, що доповнювала його неповторне обличчя, а також створила перший у Галичині паровий трамвай.

Розвивалися й инші підприємства. 1870 р.
в Коломиї нараховувалося п’ять невеликих шкіряних фабрик, вісім винокурень, лісопильні. Цегельні заводи повіту виробили 1750 тис. штук цегли, черепиці й кахлів, а 24 гончарі – 100 тис. штук глиняних горщиків. Разом з повітом, у Коломиї працювало 150 ткацьких верстатів, які виробляли грубе сукно з вовни, полотно з льону і конопель. Найбільшим (до поч. ХХ ст.) серед підприємств текстильної промисловости у галицькій провінції була коломийська фабрика гебрея «Ґеллер і сини», на якій 1912 р. працювало 150 осіб.

Крім названих підприємств, наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. у місті діяли водяні млини: два «американські» й кілька звичайних, продукція яких щорічно становила 60000 ц. До початку Першої світової війни найбільшими за обсягами та технічним устаткуванням були млини гебреїв Ґольдберґа, пізніше, напередодні Першої світової війни, Мойсея Ґартенберґа (на нинішній вул. Староміській) і Якоба Байдафа
(в районі теперішнього залізничного вокзалу).

ч
и
с
л
о

62

2010