Іван Монолатій

Після входження Галичини до складу Авст­рії у червні 1772 р. перед новою владою постало завдання впорядкувати чинну на території нової провінції мережу міст і містечок.

За адміністративним поділом, проведеним 1781 р., Коломия і територія сучасної Коломийщини входили в Станиславську округу (циркул, дистрикт) Королівства Галичини та Володимирії з центром у Львові. Ним заправляв начальник з чотирма комiсарами. Однак лише на короткий час Коломия частково втратила свої колишні функції повітового центру.

У 1811 р. австрійська адміністрація створила Коломийську округу, яка співпадала з межами давнього повіту. Ця округа охоплювала 15 міст і містечок, а також 204 села з населенням 157 617 осіб. Остаточно політично-територіальні відносини унормувалися 1815 р., коли Східна Галичина була поділена за рішеннями Віденського конґресу. Так було утворено Бережанську, Жовківську, Золочівську, Коломийську, Львівську, Перемишльську, Самбірську, Стрийську, Станиславівську, Тернопільську, Чортківську і Ясельську округи.

Урядовий декрет від 13 травня 1784 р. надавав великого значення колишнім королівським містам, до складу яких було віднесено і Коломию. Коломийських містян звільняли від панщинязних повинностей, а міський устрій формувався подібно до австрійських міст. Польська шляхта за підтримки нових володарів і далі зберігала панівне становище в соціальному
й економічному житті міста. У Коломиї організовувалася Рада (маґістрат), яка складалася
з чотирьох радників (бурґомістрів). До компетенції Ради належали управління міськими маєтками, адміністрація, поліція, міська «лава» (суд) з 4-7 членів для вирішення справ про опікунство, цивільних і карних справ.

Адміністративна влада, як і раніше, належала маґістратові, до якого входили представники патриціїв та середніх містян. Вибори до маґі­страту відбувалися з дозволу старости і в його присутности. Збіднілі містяни (плебеї) не мали права брати участи у голосуванні. Порядок виборів та судочинства визначав власник міста (від 1772 до 1789 р. – Еварист Анджей ґраф Куропатніцкі, каштелян буський і белзький, кавалер орденів Білого Орла і св. Станіслава, академік краківський і замойський; від 1789 р. – Мишко Рафал ґраф Холонєвскі, дідич і кавалер ордену св. Станіслава). Відомо, що 1793 р. коломийським хорунжим був посол на сойм ґраф Рафал Людвік Абданек Скарбек.

Відповідно до величини доходу міста, коломийський маґістрат складався з більшої або меншої кількости осіб, серед яких найважливішою й найкраще оплачуваною був синдик. Завданням такого урядовця, який повинен був мати юридичну освіту, було полагодження усіх міських справ і, передусім, фінансових. Другим після синдика був міський касир, а після нього – касовий контролер. Вони обидва мусили скласти в циркулярному уряді відповідну присягу. Був ще й голова міста – бурмистр – та це була функція безкоштовна й без значення. Тому дуже часто головою міста був саме синдик. Окрім цих осіб, були ще писарі, возьні, поліціянти, сторожі – вони залежали від величини міських прибутків. Якщо ж місто мало власне судівництво, то з-поміж містян обиралися кілька лавників. Свої функції вони виконували безкоштовно.

Міська та окружна влади Коломиї того часу були репрезентовані, переважно польськими шляхтичами, австрійськими німцями або ґерманізованими чехами.

Представників українського населення в мі­сь­кому управлінні майже не було. На керівні посади обирали переважно поляків та гебреїв, а деколи – німців і австрійців. 1773 р. війтом Коломиї був Коречновський, а бурмистром – В. Піскозуб.

У 1787 р. Коломия разом з прилеглими селами перейшла у власність Австрійської держави. Від 1805 р. в місті почало діяти камеральне управління, яке складалося з контролерів, правників, писарів, бухгалтерів, канцеляристів, лікарів. До складу окружного управління в Коломиї входили крайсгауптман (староста), протоколіст, бухгалтер, реєстратор, канцеляристи, драґуни. До складу камерального управління містом входили контролери, юристи, писарі, бухгалтери від заробітної платні й фінансування, канцеляристи, лікарі.

Для закріплення нових політичних і адміністративних традицій, внесених у життя Коломиї за австрійського панування, було запроваджено інститут почесних громадян міста, який передбачав формальну процедуру вручення спеціального диплома. Документально відомо, що від 1859 до 1907 рр. рада міста надала це звання 35 особам польського і німецького походження, і лише одному українцю. Це були, зокрема, земельні маґнати і власники нафтових копалень, бурмистри і повітові старости, римо-католицькі достойники і польські гімназійні професори, посли до Галицького сойму, вищі військові чини, намісники й урядники намісництва у Львові, маршалки Галицького сойму
і президенти повітової ради.

1858 р. Коломия і території коломийського округу перейшли у власність дирекції Народного банку у Відні, а від 1 липня 1862 р. –
«з усіма правами і обов’язками, особливо з правом пропінацій, млином і патронату» перейшли у власність громади міста на підставі окремої угоди.

Згідно з австрійською статистикою, 1862 р. у Коломийській окрузі налічувалося 24 139 осіб римо-католицького віросповідання, 223 485 осіб греко-католицького віросповідання, 1 546 осіб римо-вірменського віросповідання, 33 греко-православних, 28 вірмено-православних, 597 лютеран, 704 реформованих євангелістів, 1 унітарій, 31 195 гебреїв.

Для політичного та адміністративного ­управління 1867 р. створили Коломийський повіт на чолі зі старостою і центром у Коломиї. У віданні повітової адміністрації – староства (Bezirk-Ѣauptmannscѣaft) були всі справи, крім судових. Староста тепер очолював тільки міський суд. Між радою і судом точилася постійна боротьба за владу, а це негативно впливало на економічний розвиток міста. Крім того, рада на свій розсуд розпоряджалася підприємствами міста та його земельними угіддями, роздаючи їх в оренду бурмистрам, ксьондзам, купцям, лихварям. Внаслідок такої діяльности, міські землі переходили у приватну власність гебрейської купецько-лихварської верхівки.

Зазвичай піднесення Коломиї для австрійського уряду мало, насамперед, економічне значення. З переходом Галичини до складу Австрії пожвавився економічний розвиток Коломиї,
а сама вона стала одним з найважливіших, адміністративних та промислових центрів краю, поряд з такими містами, як Львів, Перемишль, Тернопіль, Ярослав.

В останній чверті XIX ст. питання віднесення населених пунктів до розряду міст було вирішено на законодавчому рівні. Це відбулося через надання окремим населеним пунктам так званих міських статутів, за якими організовувалося міське самоуправління. 1889 р. у Східній Галичині статути міст офіційно отримали 19 найважливіших населених пунктів: Броди, Бережани, Бучач, Дрогобич, Городок, Жовква, Золочів, Коломия, Перемишль, Самбір, Снятин, Станиславів, Сокаль, Стрий, Сянок, Тернопіль, Теребовля, Яворів, Ярослав. 1896 р. статути міст (дещо инші за змістом порівняно зі статутами 1889 р.) отримали ще 82 населених пункти краю. Отже, якщо додати Львів, який ще від 1870 р. користувався власним статутом, наприкінці XIX ст. загальна кількість міст на території Східної Галичини становила 102.

Суттєво збільшилося населення міста внаслідок масової міґрації до Коломиї з приміських ґмін. Напередодні Першої світової війни Коломия була третім за чисельністю населення містом Східної Галичини – Львів (206 тис. у 1910 р.), Перемишль (54 тис.), Коломия (43 тис.), а далі йшов Дрогобич (35 тис.), Тернопіль (34 тис.), Станиславів (33 тис.) та Стрий (31 тис.).

ч
и
с
л
о

62

2010