Іван Монолатій

В усі часи Коломия була адміністративно-територіальною одиницею і важливим торговельним та стратеґічно-військовим населеним пунктом. 1788 р. в Коломиї вже був полк, що мав казарму (тут їх називали «касарнями», від нім. die Kaserne – казарма) і на околицях міста конюшні.

Коломийці могли й воювати в рядах галицько-французького війська під час подій франко-австрійської війни 1809 р., оскільки Стани­славівський циркул, до якого належала тогочасна Коломийщина, з чоловічим населенням 111 372 особи мав зібрати на війну 1 637 ре­крутів.

У складі Коломийського полку гуцули і покутяни брали участь в історично відомій «Битві народів» під Ляйпціґом 1813 р. Згодом ці події знайшли відгук у дуже популярному вірші коломийського священика і поета о. Луки Данкевича під назвою «Нема як наша Коломия!», уперше опублікованому 1867 р. у коломийському календарі «Покутянин»:

Тямиш, брате, як з-під Липська гордого француза

Гонили ми як якого небудь боягуза.

Як ми гнали слід за ними аж до їх столиці,

Як смотріли на нас радо діви-молодиці.

Ми розбіглись по Парижу, як по полю вівці.

Коломийку вигравали собі на сопівці.

Та й летіли гадки наші аж до Коломиї,

Де нас стригли у рекрути, зняли хрести з шиї.

Тямиш брате, як ми стали в Парижі столиці,

Як по ринку ми співали «Довбуша» і «Гриця»?

Як розбіглися по місті, мов по плаю вівці,

Коломийки вигравати скочно на сопілці?

Споминали про ватаги та про полонини,

Про пивниці Довбушеві та про гори сині.

Та й чи тямиш, побратиме, пана капітана,

Та ось того ґренадира, з Жабйого Івана?

Пан капітан було, мовить: «Уважайте діти!

І помрете – стільки дива не будете зріти.

Тут палати, як Бескиди, доми – як палати,

Як мурашки тії люди, а які в них хати?

Верхи церков велетенських блистять, як зірниці.

Від золота та брильянтів мерехтять крамниці.

Цей чудесний город панський сто плугів не зоре,

Глянь на місто – остовпієш, дійсне чудо – море!».

А Іван, вояк хоробрий – козак заведія,

Здвиг плечима, таки, каже, краще Коломия!

Завдяки воякам, які поверталися з військового відбутку до Коломиї і в довколишні села проникали иншомовні слова. Вони хвалилися перед містянами і односельцями своєю «цимбалізацією» (себто цивілізованістю), розказуючи, як їх закликали до «бефелю» (Befeѣl, нім. – наказ), давали гроші на «кляніґкайти» (Kleinigkeit, нім. – дрібничка), як вони мали «рошток» (Rasstag, нім. – день відпочинку), стояли на «шальваху» (Scѣildwacѣ, нім. – стійка) і як їм якогось паздєрніка (pazdiernika, польск. – жовтня), давали фляйш із кнохами (Fleiscѣ mit Knocѣen, нім. – м’ясо з кістками).

1848 р., внаслідок певної короткочасної лібералізації державного курсу Габсбурґів, в Коломиї створили перше українське військове формування. Згодом цей «руський» (коломийський) полк австрійського князя Парми брав участь в австро-італо-французькій війні 1859 р. На початку 1850 р. Коломия урочисто вітала перших вояків полку Парми під командуванням Г. Латенера. Коломийський парох о. Іван Озаркевич відгукнувся на цю подію віршем «Слово до воинов австрійських князя Парми ландверов баталіону і повернувших з брани угорской до Коломиї на дні 16 януарія 1850 произнесено» і того ж року опублікував його
у віденському часописі «Вістник». Участь коло­мийського полку в угорських кампаніях 1849 р. мала тривалий розголос і ще в 1860-ті рр. якийсь Гермоген Перконосний, мандруючи до Чернівців, записав у Коломиї таку коломийку:

Коломия – місто наше, Коломия – славна,

З Коломиї на війну йшла «Парма» православна.

А та «Парма» православна, то реґімент жвавий,

Гей на танець йшли леґіні з Прейсом в бій кервавий.

  Хоча Прейси-черевачі лутші ґвери мали,

Таки ми їх під Травтенав добре проганяли.

Тож і цісар, наш пан милий, казав бефель дати,

Що він «Парму» все при собі в Відні рад би мати.

1877 р. в Коломиї квартирують 4 і 5 баталь­йони 24 піхотного полку резервної команди
і 66-й батальйон крайової оборони (ляндверу) під назвою «Коломия». 24 піхотний полк 1902 р. на коротко перекинули до Львова, а в місті тим­часово квартирував 95-й Чортківський полк. 1901 р. в Коломиї нараховувалося 1 860 військових.

Напередодні Першої світової війни в Коломиї квартирували 4-й та 5-й батальйони 24 піхотного полку (Infantarie Regiment); кінний полк (Dragant Regiment); один відділ кінного полку Альфреда князя Віндіні-Ґретц; відділ кінного полку Кароля V Леопольда, князя Льотаринзького і Бар; 66-й батальйон «Коломия» піхотного полку ляндверу, а згодом цілий піхотний полк (K. u K. Landwier infanterie Regiment Nr. 36); 36-та окружна команда ополчення; 7-й кінний полк архикнязя Карла Франца.

Що ж до армійських будівель, то для потреб австро-угорської армії в Коломиї було збудовано добротні приміщення: казарми, поліґони, склади й конюшні, більшість з яких служить
і досі. У казармах на теперішній вул. А. Чайковського містився 66-й батальйон «Коломия» піхотного полку ляндверу (згодом – 36 піхотний полк), утворений у 1889–1901 рр. Штаб полку спочатку перебував у Станиславові,
а потім в Коломиї. Згодом, за часів ЗУНР на основі цього формування було утворено 36-й полк ім. Гетьмана Івана Мазепи, вояки якого уславилися в боях з польськими загарбниками
і большевиками в 1918–1920 рр.

1912 р. в Коломиї у складі VII кінного полку ніс військову службу архикнязь Карл Франц Йосиф (спочатку як ротмістр, а з осені 1912 р. як майор), який користувався популярністю серед українців Галичини. Сучасники оцінювали його як «розумного і енерґійного діяча», прихильного до українців з намірами «відбудови великої Української держави». У квітні 1912 р. коломийці на теперішній пл. Відродження урочисто зустрічали престолонаслідника Карла Йосифа, який переїздив з Відня до Коломиї на постійне місце проживання. У травні того ж року місцева преса згадувала, що містяни тепло приймали високих осіб, які, у свою чергу, висловили лояльність до українського національного руху і рішуче відкинули шовіністичні заяви місцевих поляків. Його дружина Зіта сама робила закупи на коломийському ринку. Згадують, що, завершивши службу, ерцгерцоґ Карл прикрасив місто, подарувавши дві вілли (які були збудовані до приїзду Кароля і Зіти) двом милим косівським панянкам. Пізніше,
в час Першої світової війни, 19 квітня 1915 р. місто, після звільнення від російських військ, знову відвідали архикнязь Карл Йосиф та архикнягиня Зіта.

ч
и
с
л
о

62

2010