– Ви їдете, здається, до Коломиї?

– Звідки ви знаєте, що я їду до Коломиї?

– Я чув, як ви розмовляли з кондуктором. Ви коломийський чи тільки їдете до Коломиї?

– Коломийський, а що?

– Нічого. Просто питаю. Коломия нічого собі місто?

– Що значить – нічого собі місто? Місто, як усі міста в Галичині. Гарне містечко. Дуже гарне містечко!..

– Я хочу спитати, чи є у вас порядні люди, багатії?

– Є різні: є багатії, є бідняки. Звичайно, бідняків більше, ніж багатіїв.

– Те саме, що й у нас. На одного багатія, нівроку, тисяча злидарів. У вас в Коломиї є багач Фінкельштайн?

– Є такий багач Фінкельштайн. А що, ви його знаєте?

– Ні, я його не знаю, але багато чув. Його звуть реб Шая?

– Реб Шая. А що?

– Нічого. Просто так питаю. Він справді, отой реб Шая, такий багатій, як про нього кажуть?

– Хто зна? Його грошей я не лічив. Чого ви так допитуєтесь? Вам це треба знати, щоб одержати кредит?

– Ні, просто так. Він, кажуть, має дочку.

– У нього три дочки. Може, сватання? Скільки, сказали вам, дає він посагу дочці?

– Тут ідеться не про посаг, розумієте. Мене цікавить сім’я, сама сім’я реб Шаї Фінкельштайна. Що то за люди, розумієте.

– Яка може бути сім’я? Сім’я, як усі сім’ї. Гебрейська сім’я, порядна, дуже порядна сім’я! Хоч, правда, кажуть, що з погляду вимог релігії там останнім часом... Але то брехня!

– Що саме брехня?

– Хоч би що сказали – брехня. Коломия, треба вам знати, це місто самих брехунів.

– Саме тому цікаво знати, що кажуть, приміром, про його домівку.

– Кажуть, що це вже не те, що колись. Наприклад, колись там суворо додержували прадідівських звичаїв... Сам він бувало їздив двічі на рік до праведника. А тепер... Тепер уже не те...

– Оце все?

– А що ви хотіли? Щоб зголив бороду й пейси і прилюдно їв свинину?

– Ви говорите «кажуть», то я подумав бозна-що! Головне ж – це те, щоб людина була людиною. Тобто мене цікавить, чи він, отой реб Шая Фінкельштайн, порядна, чесна людина? Ось що мене цікавить.

– Що значить – порядна людина? Людина як усі люди. Навіщо неславу пускати? Досить порядна людина. У нас, правда, подейкують, що він трохи... Але то брехня!

– Що брехня?

– Все, що кажуть про нього, – брехня. Коломия таке місто, де люблять оббріхувати один одного, а я не хочу повторювати, бо це плітки.

– Якщо ви знаєте, що це брехня, то це вже не плітки.

– Кажуть, що він... трохи... крутій.

– Крутій? Кожен купець – крутій. Купець крутить. А ви хіба не крутій?

– Різні бувають крутії. На нього кажуть, розумієте... але то брехня.

– Що ж, власне, кажуть на нього?

– Я ж вам кажу, що це брехня!

– То я хочу знати брехню, яку про нього вигадують.

– Кажуть, що він уже тричі банкрутував. Але то брехня! Я знаю тільки про один раз.

– Оце все? Де ви бачили купця, який не банкрутував би? Купець торгує доти, аж поки проторгується. Коли купець вмирає, не збанкрутувавши – це ознака, що він помер передчасно. Що? Хіба не так?

– Різні бувають банкрутства. Про нього кажуть, що він погано збанкрутував. Гроші поклав собі в кишеню, а людям дав дулю. Розумієте?

– Не дурний, видно. Ну, а крім цього, нічого більше?

– Чого вам ще треба? Щоб він людей різав? Докотився до злочину? Щоправда, у нас розказують про одну якусь дуже негарну справу... але то брехня!

– А саме?

– Справа з один паном... Дурниці!

– Що за справа з паном?

– Якийсь там пан... Векселі... Мало що Коломия може вигадати? То брехня! Я знаю, що то брехня!

– Коли ви знаєте, що це брехня, то воно ж йому не зашкодить.

– Він, кажуть, мав діло з паном, дуже багатим паном, був у пана в пошані, у великій пошані. А коли той пан помер, він подав на нього кілька векселів. У місті зчинився галас: звідки взялись у Фінкельштайна векселі, коли пан зроду не підписував ніяких документів?.. Коломия, треба вам знати, це – місто, що пильнує...

– Ну?

– Ну-ну! Він мав рахубу...

– Оце все? Кожна людина має неприємності. Ви бачили коли-небудь людину без неприємностей?

– Але ж цей, кажуть, мав три мороки.

– Три мороки? А саме? Які ще мороки він мав?

– З млином, кажуть, морочився... Але то вже напевне брехня!

– Млин, певно, згорів, а на Фінкельштайна сказали, що млин був старий, добре застрахований і він сам пустив червоного півня, щоб мати змогу потім збудувати новий?

– Звідки ви знаєте, що так було діло?

– Не знаю, але я собі уявляю, що так мало бути.

– Саме так, значить, подейкують у нас в Коломиї, але то брехня. Можу вам заприсягтися, що то брехня!

– Мене це не хвилює, якщо воно й правда. Яку ще, кажете, мороку він мав?

– Я кажу? Місто каже. Але це вже просто причіпка, наклеп, справжній наклеп.

– Наклеп? Фальшиві гроші?

– Ще гірше.

– Що вже може бути гірше?

– Соромно розповідати, що Коломия вигадує! Нечесні люди... Байдичі... А може, це було навмисне підлаштовано, щоб можна було вимантачувати гроші? Хіба не знаєте – маленьке містечко, багатій має ворогів...

– У нього, певно, було щось із служницею?..

– Звідки ви знаєте? Вам уже розповідали?

– Мені не розповідали, але я вже здогадуюсь, йому цей наклеп, певно, коштував чималу копійчину?

– Дай боже нам обом заробляти щотижня, – я вам не ворог, – те, що йому коштувало, хоч він у цьому зовсім не винний. Маленьке містечко... багатій... Йому добре ведеться... Люди заздрять... Просто заздрять йому!..

– Можлива річ. А діти в нього порядні, хороші? Три дочки, кажете є в нього?

– Три. Дві заміжні, а одна дівчина. Порядні діти, дуже порядні діти... На старшу, правда, кажуть, що... але це брехня!

– А саме, що кажуть на неї?

– Я ж вам кажу, що це брехня.

– Знаю, що це брехня, але я хочу знати брехню.

– Коли схочете вислухати усі побрехеньки, які поширюють у нашій Коломиї, вам невистачить трьох днів і трьох ночей... Про старшу кажуть, що вона зовсім не носить перуки. Я можу бути свідком, що це брехня, бо вона зовсім не така освічена, щоб усім показувати своє волосся. А на другу дочку з доброго дива вигадали, що дівчиною бувши... Та мало що Коломия може вигадати! То брехня!

– Цікаво послухати, що можуть у вас в Коломиї вигадати.

– Я ж вам кажу, що Коломия – це місто самих брехунів, обмовників і пліткарів. Хіба не знаєте? У маленькому містечку, коли дівчина вночі прогулюється по місту удвох з молодим чоловіком, то здіймається галас: чого це дівчина ходить по Коломиї вночі удвох з провізором?

– Оце все?

– А ви ще чого хотіли? Щоб вона з ним утекла в судний день до Чернівців, так, як, кажуть, утнула молодша?

– А що утнула молодша?

– Не варто, слово чести, навіть переказувати всі дурниці, що їх вигадують у нас в Коломиї. Я терпіти не можу повторювати побрехеньки!..

– Ви вже переказали стільки побрехеньок, розкажіть уже й цю.

– Я розповідаю не мої побрехеньки, пане добродію. Я переказую чужі!.. І взагалі не розумію, чого ви допитуєтесь так у мене про кожного окремо, неначе прокурор. Ви, здається мені, з тих, що люблять випитувати, нишпорити, витягати з иншого всі жили, а самі боїтесь слово сказати... Пробачте, що я вам кажу щиру правду. Ви, на мою думку, з російських євреїв, а вони мають погану звичку: люблять залазити иншому з чобітьми в душу ... Російські євреї, видно, неабиякі обмовники... Зрештою, от уже скоро Коломия... Час пакуватися... Дозвольте, будь ласка!»

Текст є уривком із оповідання

Шолом-Алейхема «Брехня»