Коломия мала багато назв: Kołomyja (пол.), יימאלאק (їдиш), Kolomai (нім.), Kolomea (нім.), Kolomia (угор.), Коломыя (рос.), Kolimeya, а ще – Kolimia, Kolomea, Kolomey, і, нарешті, священною мовою Старого Заповіту – הימולוק (іврит)

Коломия – місто за 65 км від Івано-Франківська та за 69 км від Чернівців.

Немає офіційних документів, коли гебреї з’явилися у Коломиї. Однак на Русі (на їдиш Raysn) вони були ще за часів королів Данила і Лева.

Документ 1466 року свідчить, що Каштелян Поділля та Снятинський і Коломийський староста Міхал Бучацький (Mikhal Buczacki) віддав славетні сольові копальні в Коломиї промінентному гебрею Шимшону (Pamozo Samsoni Judeo) з Жидачева (Zidiczow). Другий раз вони підписали цю угоду у 1469 році. Шимшон мі-Жідічув був орендарем чималої кількости містечок Галицької землі, з яких він збирав податки для їх власників. Він був одним із перших і найбільших банкірів того часу. Причому свої справи він влаштовував як зі шляхтою і магнатерією, так і з самим королем. Шимшон помер у 1474 році. Його справу продовжили вдова Сара (Sarah) та син Єгошуа (Yehoshua, Owsha).

Однак, це ще не є свідченням того, що на той час у місті існувала гебрейська громада. Більш-менш вірогідно підтвердити наявність гебрейської громади у Коломиї можна заледве з XVI сторіччя. Саме тоді ожив торговий шлях з Німеччини, Польщі через Коломию до Валахії, що спокусило багатьох гебреїв селитися саме в Коломиї. З 1521–1540 років в архівах Валахії і Туреччини збереглося багато документальних свідчень про жидів Снятина та Коломиї. У них вже йдеться про те, що вони замешкували дільниці тих міст у відповідності із розпорядженнями та на праві цих міст, з огляду на що вони мали платити усі міські податки і навіть більше. Таким чином, уже тоді вони контролювали торгівлю до Румунії і з Румунії, що входила до Оттоманської Порти. Разом з тим, є певні свідчення того, що вони брали участь і у громадському житті міста, принаймні у виборах органів міського самоуправління. Гебреї мали право нагляду за міськими коштами. Як правило, жиди селилися у центральній дільниці міста довкола ринку. Найбільш знаним гебреєм тієї епохи (1599) був коломийський негоціант Мордехай Єгуда (Mordekhai Yehuda), що походив зі Львова.

Жиди мешкали і у селах довкола Коломиї, де вони тримали головно ґуральні і корчми. Список платників податків у 1569 році свідчить, що довкола Коломиї мешкало близько десяти гебрейських родин. Якщо врахувати той факт, що в ті часи родини чи доми налічували близько 12 осіб, то загальна кількість гебреїв, що жили у Коломийському старостві, налічуватиме близько 120 осіб.

У 1616 році жиди Коломиї отримали офіційний дозвіл на відкриття шулу (shul) та гебрейського цвинтаря поза межами міста. Там само дозволялося спорудити і будівлю для гебрейських гробарів. Усі ці інституції звільнялися від оподаткування, натомість громада платила податок коломийському старості.

У 1621 році жидівська громада, разом з иншими жителями міста, дуже постраждала спочатку від повені, а потів від набігу татарів.

Не оминули коломийську гебрейську громаду і напасті Хмельниччини. Важко стверджувати, скільки жидів постраждало чи було вбито, адже гебрейські дані та історичні дослідження істотно різняться. Нам залишається тільки ще раз нагадати про непрості стосунки різних релігійних та етнічних громад краю під час козацько-шляхетських війн, які досі різні національні громади оцінюють по-різному.

Тим не менше, після Руїни гебрейське життя Коломиї різко пішло вгору. Гебреї стали більшістю у місті. Їхні економічні здобутки були величезними. 1715 року магістрат та кагал (kehile) підписали угоду про оподаткування. Податок сплачувався з душі. У 1717–1719 роках всі гебреї Руського воєводства сплатили 33 857 гульденів (gildn) податку, з чого жиди Коломиї сплатили 1 040 гульденів і 21 гріш (groshn). І звичайно ж, головні конфлікти орендарів, якими були гебреї, з власниками, якими були, як правило, шляхтичі, точилися довкола податків. Але так само завзято щодо сплати податків жиди Коломиї сперечалися і з Ваадом Чотирьох Земель. В ухвалі Вааду від місяця Таммуза 5387 року (червень-липень 1627 року), що відбувся на ярмарку у місті Грамніц (Gramnitz) коло Штеттіна, приписано: орендарям Коломиї сплачувати для потреб кагалу 300 гульденів кожного року упродовж перших трьох, які мають бути використані для утримання рабина, хазана (кантора), шамаса (служки) та бідних людей.

Структура гебрейського самоврядування у Коломиї була такою ж, як і у цілій Речі Посполитій. Стосунки гебреїв з міськими (магістрат) та державними владами (староста) здійснювалися через інституції кагалу. Щомісяця кагал і обраний голова громади парносім (parnosim) обирали своїх представників – парнесів (parnes) та додаткового щомісячного голову громади парнес кодеша (parnes khodesh). Окрім того, парно сім та два найстарші представники громади, що засідали у раді кагалу, складали ще один орган громади – так звану раду «пристойних людей» (латиною – boni viri). Але й це ще не була остання інституція. Члени кагалу створювали ще й комітет кагалу, який міг мати різне число членів. Він наглядав за якістю товарів на ринку, чистотою у жидівському кварталі, за дотриманням правил каш руту (за кошерністю страв), школами, навчальними інституціями. Згодом комітет почав наглядати за виборами, податками, ремісничими цехами, які поступово опановували суспільним життям кагалу. Кагал мав своє офіційне приміщення. Воно часто надавалося рабину, який був духовним лідером кагалу і йменувався Магід Мішорім (Magid Mishorim, Благочесним Проповідником), та секретарю, який офіційно репрезентував кагал. Потім ця посада трансформувалася у посаду «заступника кагалу». Кагал формував бюджет громади, сплачував усі необхідні податки, оплачував усі необхідні видатки.

Кагал Коломиї підпорядковувався Вааду Руси (Vaad haMedine Rayzn) яким керував кагал Львова (Lemberger kehile). У свою чергу, Ваад Руси вибирав представників до Вааду Чотирьох Земель. Ця система Ваадів урегульовувала конфлікти між жидівськими громадами, а також ними і державними владами та владцями.

Однак, не обходилося без конфліктів. Після 1848 року роль Львівського кагалу сильно підупала. Тому 1664 року голова Жовківського кагалу разом із впливовими людьми зі Свіржського (коло Бібрки), Бродівського, Бучачського та Коломийського кагалів виступили проти провідної ролі Львівського кагалу. У цьому бунті проти Львівського кагалу активно брав участь раббі Абрагам син раббі Вольфа (Rabbi Avraham ben Rabbi Wolf), який представляв Коломийський кагал. Він зробив чимало для становлення жидівської громади Коломиї. Хоча достеменно невідомо, ні як довго він був рабином Коломиї, ні коли він помер. Відомо, що раббі Абрагам син Йосефа Каца (Rabbi Avraham ben Josef Kac) став головою єшиви від час його рабинату. До Коломиї раббі Абрагам прибув зі Львова 1664 року після погрому 8 дня місяця Іяра (3 травня) того ж року.

Наступником раббі Абрагама став раббі Хаїм бен Єгошуа з Кракова (Rabbi Haim ben Yehoshua mi Krakow). Відомо, що він не лише провадив єшиву, але й брав участь у з’їзді Вааду Чотирьох Земель у Ярославі 1671 року. Тоді він репрезентував вже Львівську єшиву. Реб Хаїм відомий як автор релігійних трактатів Meginei Shlomo (Печаль Соломона) та Pnei Yehoshua (Лице Єгови). Отож він підтримував єшиви у різних містах, але для нас важливо, що він розбудовував її і у «важливому центрі гебрейства – Коломиї». Помер реб Хаїм 9 Адара 5533 року, тобто 4 березня 1673 року. І залишив двох синів – Ефраїма Фішля (Efraim Fishl), голову рабинічного суду в Коломиї, що своєю чергою упокоївся 1683 року, та Цві Гірша (Tzvi Hirsh), рабина Бережан, Дрогобича, Тисмениці, Бродів та Лесько.

Приблизно тоді ж (1690) головою рабинічного суду Коломиї був і раббі Довід Коган (Rabbi Dovid Kohan). Після нього понад два роки на цій посаді був раббі Мешулем бен Єшайягу (Rabbi Meshulem ben Yeshayahu), зять Ефраїма Фішля. Потім він обіймав посаду керівника Львівської єшиви. Помер 1746 року. Після нього аж до 1783 рабином Коломиї був раббі Ноах Ефраїм Фішль бен Моше (Rabbi Noakh Efraim Fishl ben Moshe). І так син змінював батька чи тестя. Здавалось, що кінця цій вервиці не буде. Якби не рух Саббатая Цві. Більша частина громади його підтримала, чим могла.

2 січня 1765 року з огляду на впорядкування процедури збору податків у Коломиї, як і в инших містах, було проведено перепис населення. І він показав, що у Коломиї мешкає 985 євреїв та 87 немовлят гебрейського походження. А по селах, які належали до Коломийського кагалу (а це – П’ядики, Дятковичі, Княжидвір (Нижнє), Спас, Криниця, Воскресенці, Марківці, Ценява, Гончарів, Дилятин, Залізці), ще 74 гебреї та 4 дитини до року. Разом 1 059 євреїв та 91 немовля, яких рахували окремо. А в усьому Коломийському старостві – 10 987 душ, з них 714 дітей до року. Солотвина – 471 і 19 немовлят, Пістинь – 233 і 17 немовлят, Яблунів – 467 і 49 немовлят, Снятин – 1 123 і 102 немовлят, Кути – 1 013 і 26 немовлят, Гвіздець – 659 і 27 немовлят, Заболотів – 946 і 63 немовлят, Велика Кам’янка – 56 і 5 немовлят, Отинія – 345 і 51 немовлят, Лисець – 171 і 16 немовлят, Надвірна – 1 196 і 75 немовлят, Обертин – 419 і 30 немовлят, Городенка – 906 і 67 немовлят, Кулачківці – 150 і 13 немовлят.

Головне, чим займалися ті люди, була торгівля. Причому головно торгівля збіжжям, яким таке багате Покуття. Але з огляду на розруху, яка охопила Річ Посполиту у XVIII сторіччі, торгівля збіжжям скоротилася ледь не удвічі. А тут ще й смута Саббатая Цві, яка охопила весь край. Довкола Коломиї цей рух ширили кабаліст Хаїм Малах (Haim Malakh), реб Єгуда Хасид (Reb Yehuda Hasid) з Коломиї, Моше Меїр Камінскер (Moshe Meir Kaminsker) з Жовкви, Шліху Шор (Elihu Shor) з Рогатина та Фішль (Fishl) з Золочева. Міста Жовква, Бучач, Городенка, Збараж, Золочів, Підгайці стали бастіонами саббатіанської єресі. Так само, як і його продовження – франкізму. Однак, коли запеклі франкісти у 1779 році перейшли з юдаїзму у християнство, жоден гебрей з Коломиї не пішов за ними услід.

Може, саме тому Коломия стала одним з тих місць, де народжувався инший містичний гебрейський рух – хасидизм. Першим проповідником – маггідом – хасидизму у Коломиї став раббі Давід бен Моше (Rabbi Dovid ben Moshe). Для нього у домі творця хасидизму, Баал Шем Това, знайшовся і кусень хліба, і постіль. Перебуваючи коло Бешта раббі Давід став свідком багатьох чудес, які переповідають хасиди.

Та й сам Баал Шем Тов не оминув Коломиї. За хасидськими переказами, він був у Коломиї, подорожуючи з містечка Товсте до села Кошелівці коло Язлівця. Він зупинився у синаґозі, після чого її почали називати Kosover shulekhl. Багато чудес, які він сотворив, пов’язано з коломийською родиною Кун (Kune).

Якщо раббі Давід бен Моше (упокоївся 1732 року у містечку Скала) був першим хасидом Коломиї, то його справу продовжив раббі Лейб (Rabbi Leib mi Pistyn) з Пістині (упокоївся в Коломиї 1745 року). А потім раббі Яков Копл бен Нехамія Фейвл (Rabbi Jakov Kopl ben Nehemiah Feiwl), знаний як Копл Хасид (Kopl Hasid). Він був батьком раббі Менахема Мендля з Косова (Rabbi Menakhem Mendl mi Kosov), автора трактату Ahavas Shalom (Любов до миру). Менахем Мендель став зачинателем Вижницької хасидської династії.

Знаною у ті часи мешканкою Коломиї була і цадекус (tzadekus, благочестива жінка) Некха, дружина Елізера бен Йосеф Катвана (Eliezer ben Josef Katvan), що ще тоді поїхав до Ерец Ізраїль, де й помер. На ті часи така подорож була непростою.

Гебрейське життя у Коломиї змінилося зі зміною влади, коли наступили австрійські часи. У відповідності з указом імператриці Марії-Терезії та її співправителя сина Йосифа ІІ від 1776 року «Juden Ordenung» життя гебреїв Галичини почало регулюватися на новий штиб. Уся Галичина була поділена на шість територій, в яких була гебрайська адміністрація – свого роду територіальні кагали з 12 виборних кагальних парносімів та вибраного голови кагалу. Своєю чергою, шість виборних крайових парносімів складали загальнокрайову раду, яка працювала під орудою виборного голови всієї гебрейської громади краю – парнеса. Разом з головним рабином краю вони його і контролювали. Але 1785 року ця організація влади була ліквідована. Збереглися лише парносіми місцевих громад. За прикладом Львова і Бродів у Коломиї було обрано 7 парносімів.

Зі зміною влади змінювалося і саме місто. З огляду на дешеву деревину воно було перед тим головно дерев’яним, що призводило до багатьох пожеж. Починаючи з кінця 1780-х років, середмістя починає масово забудовуватися цегляними та кам’яними будинками. Місто починає набирати характеру великої цивілізованої метрополії. Хоча гебреї у своїй більшості тулилися по 11–12 душ у малих тісних будиночках. Більшість з них і далі займалося традиційними промислами – торгівлею, купецтвом і корчмарством.

У 1782 році місто Коломия та околиці увійшли до окремого повіту.

У перший період свого правління австрійці трактували жидів, як чужорідний елемент, щодо якого потрібно зберігати певну толерантність, а подекуди оберігати. Протекцію з боку влад гебреї могли купити тільки ретельною сплатою податків і особливих зборів, що стосувалися саме жидів. Разом з тим, австрійська адміністрація, накладаючи особливі побори на суто гебрейські потреби, поволі пробувала асимільовувати гебреїв. Так була зроблена спроба, зрештою невдала, заборонити жидам займатися корчмарством. Хоча, по-суті, вона мала благу мету змусити гебреїв займатися якимось ремеслом і щось виробляти. Попри тиск австрійських урядників з 18 гебрейських провідників тільки 8 підтримало цю ідею.

Накладалися побори на одруження синів. Так, за одруження першого сина гебрей мав заплатити 3 дукати, за другого 7 дукатів, а за третього 12 дукатів. І не менше 30 дукатів за кожного наступного.

Це призводило навіть до непокори. Зрештою імператор Йосиф ІІ пішов на поступки – 1782 року він видав декрет, у відповідності з яким гебреї, що займаються сільським господарством, сплачували удвічі менший податок за одруження. З иншого боку, це було й певне заохочення для гебреїв займатися рільництвом.

Влада почала примусово створювати жидівські рільничі колонії. Якщо для цієї справи з усього жидівського населення Галичини мало бути рекрутовано 1 410 осіб, то Коломия повинна була дати 20 жидівських родин. Після багатьох непорозумінь на кінець 1794 року Коломия дала 10 родин – 20 чоловіків, 36 жінок і 62 дітей до 18 років (35 хлопчиків і 27 дівчаток). Їм виділили 20 будинків, 20 хлівів та шоп, 248 моргів поля, 20 комплектів сільськогосподарського реманенту, 25 коней, 46 овець, 56 корів. Вартість усіх цих витрат мав покривати кагал, який споряджав колоністів. На загал вартість спорядження однієї родини складала близько 250 флоринів. Така затія недешево обходилася кожній гебрейській громаді, але все ж Коломия дала 91 родину колоністів. З чого до 1822 року рільництвом займалося 82 родини. Усіх їх утримував кагал – жодна з них не утримувалася тільки власним коштом.

Така велика кількість обмежень та регуляцій врешті-решт призводила, радше, до хаосу, ніж до впорядкування, що поволі упокорювало австрійських урядовців.

1788 року у всій Галичині було проведено перепис населення. Зокрема і у Станиславівському циркулі, до якого належала Коломия (а також Статиславів, Тисмениця, Коломия, Яблунів, Косів, Кути, Обертин, Надвірна, Мар’ямпіль, Монастириська). Kehilus налічував 3 530 родин, або ж 17 342 особи (8 584 чоловіків та 8 758 жінок).

Якщо ж підійти з иншого боку – з боку платників податків, – то 1790 року у Станиславівському дистрикті мешкала 3 351 жидівська родина, які сплачували 13 404 флоринів так званого спеціального податку для гебреїв – податку за толерантність.

З часом Коломийські гебреї диверсифікували свій бізнес. Щораз більше з них займалося продажем деревини, добуванням соди та виробництвом поташу. Особливого поширення набуло вирощування і продаж тютюну. Компанія братів Абрама та Шломо Кріґшаберів (Avraham і Shlomo Krigshaber), а також їх компаньйона Моше Лева (Moshe Lew) щороку виробляла і продавала 2 500 в’язок тютюну по 50 кг кожна. Не менш знаними продавцями тютюну були й Моше Хонік (Moshe Honik), Фейвл Гершль (Feywl Hershl) та Йосиф Шренк (Josef Szrenk).

Чи не найвідомішим торгівцем тютюном у Коломиї був Фейвл Гершль. Окрім того, він був помітним лідером громади. Щоправда, неоднозначним. Цю неоднозначність ми можемо побачити хоча б з того, що у серпні 1784 місцева австрійська влада повідомила його, що він може забрати свою винагороду за донесення про таємні весілля серед гебреїв. Весілля тоді обкладалися податками, отож гебреї пробували їх якось уникнути. Однак, не тільки він був «стукачем». Чимало инших діячів галицьких кагалів доносило та надавало таємну інформацію режиму. Щоб контролювати гебреїв, адміністрація всіляко цьому сприяла. «Нечистоплотність» Гершля проявилася і тоді, коли купець Мендл Маркус (Mendl Markus) звинуватив його та секретаря кагалу Шмуеля Ноту (Shmuel Nota) у розкраданні коштів громади. Гершль разом з таким собі Ертлем (Ertl) одразу поскаржився тодішньому начальству Станиславівського циркулу. В результаті цієї неприємної історії від виконання своїх обов’язків відсторонили секретаря кагалу Шмуеля Ноту та писаря кагалу Волтера (Wolter). Але не Гершля та Ертля. Скандал набирав сили. Врешті закінчилося тим, що 30 грудня 1784 уряд зажадав від Ертля точного звіту, щоб спрямувати його Станиславівського циркулу. У ході розслідування було виявлено, що афера була набагато ширшою – в ній також брали участь представники австрійської влади Ріман (Rimain) і Горс (Gors) і кілька дрібніших місцевих урядників – вони брали подарунки і хабарі від гебрейських посередників. І нарешті уряд у Відні втрутився у це питання, з огляду на повальне хабарництво ліквідував ряд інституцій, які мали займатися гебрейськими справами, а також заборонив залучення до цих справ самих гебрейських посередників. Вивчення справи Ертля тривало кілька місяців і закінчилося у червні 1786 відставкою Волтера і висуненням звинувачення Ертлю. Отож, як бачимо, австрійським владам дуже важко було пристосуватися до «стилю» спілкування гебрейської громади з владою, який виробився упродовж всього існування жидівських громад у Речі Посполитій, де закон важив не так багато і ним можна було легко маніпулювати, маючи на те певні фінансові ресурси.

Важливим предметом торгівлі коломийських гебреїв була торгівля воском, медом і жиром. Так, у 1786 році коломийський негоціант Лейзер Лейбл (Leizer Leibl) отримав право на торгівлю воском, медом і жиром у небачених об’ємах – на суму 200000 флоринів.

Торговельні зв’язки коломийських жидів з Валахією і Молдовою особливо пожвавилися після анексії Австрією у Туреччини Буковини. Австрія була зацікавлена у розвитку торговельних відносин з цими провінціями, особливо це стосувалося худоби і різної сільськогосподарської продукції. Власне на цьому і зосередилися гебреї регіону. Вони стали посередниками у торгівлі худобою з Молдови і Валахії та солі з Галичини. Хоча у них були і конкуренти. Так, торгівля кіньми у південній Галичині та Молдові фактично була зосереджена у руках вірменських торговців із Станиславова. Тим не менше, більшістю підрядників були гебрейські купці з Коломиї.

Цікаво, що Гека Балтазар (Heka Baltazar), професор Львівського університету, який подорожував тоді Галичиною, писав, що в Коломиї, яка є одним з найбільш важливих міст Галичини, чи не всі істотні сектори економіки є в гебрейських руках. Це створювало певне незадоволення серед инших громад краю та імперії. Тому Йосиф ІІ й видав 20 березня 1786 року попередньо згаданий декрет «Juden Ordenung», який наклав багато обмежень та повинностей на гебреїв. Їхні діти зобов’язані були відвідувати світські школи, в результаті еміграція гебреїв, що жили в Галичині, у повіти поблизу валахсько-молдовського кордону різко збільшилася. Вони почали просто втікати з Австрії. Погляди гебреїв Коломиї також були спрямовані до цього кордону. Дійшло до того, що віденський уряд дав вказівку своїм консульствам в Яссах не надавати цим емігрантам ніякої консульської підтримки, щоб поставити утікачів поза законом і якось зменшити цей потік.

Як і в инших жидівських громадах Галичини, визнана місцевою австрійською владою коломийська гебрейська школа була заснована у 1788 році у рамках програми Герца Гомберґа (Herc Homberg). Єдиним учителем у ній був Лейзер Фрид (Leizer Fryd). Його річна платня становила 200 флоринів, що було немало. Австрійські влади хотіли усіма силами асимільовувати і секуляризовувати гебреїв.

17 лютого 1788 життя гебреїв Галичини збурив жорсткий Указ про Asentirung (призов на військову службу), що зобов’язав їх до військової служби в імператорському війську. Цей Указ ще більше активізував втечу молодих гебреїв до підросійської Польщі та Молдови. Закон було скасовано лише через два роки, після того, як влада переконалася, що гебреї будуть саботувати військову службу. Військовий обов’язок було замінено на відкуп у розмірі 30 гульденів, який повинен був сплачувати кожен молодий чоловік призовного віку. Ця норма була чинною до 1804 року.

11 листопада 1797 на голови гебреїв впало ще одне нещастя – податок на ритуальні свічки, які вони мали запалювати кожної суботи – так званий «свічковий податок». А також податок на кошерне м’ясо. В результаті тільки зросли борги і так бідної гебрейської бідоти. Це призводило до взаємних звинувачень. Австрійська влада звинувачувала кагал у саботуванні сплати податків, керівництво громади звинувачували у привласненні цих податків на власну користь, а гебреї звинувачували владу у накиданні все нових і нових податків. Гебрейська бідота скаржилася владі, що більшу частину податків має платити вона, а не багатші члени громади. І що саме тому зростає заборгованість громади перед владою. Дійшло до того, що у 1815 році адміністрація відсторонила керівництво кагалу (парносімів) від виконання їх функцій. Те ж сталося і в инших громадах, як-от у Бродах чи Стрию. Влада призначила инше керівництво кагалу.

Не дивлячись на всі ці складнощі і конфлікти, коломийська жидівська громада росла. У 1812 році в Коломиї було 427 гебрейських сімей – 2003 душы, 986 чоловіків і 1047 жінок. А у всій околиці – 2484 гебрейських сім’ї – 11205 душ. З них – 5514 чоловіків і 5691 жінка. А у 1819 р. – 2473 гебрейських сім’ї, з них 91 родина, були зайняті в сільському господарстві. Якою ж була професійна структура гебрейства Коломийського повіту, скажімо, у 1820 році? Отож, тоді в Коломийському повіті було 757 гебрейських купців. Вони торгували головно пшеницею і різною сільськогосподарською продукцією, продуктами харчування, шкірою, сіллю, худобою, воском, солодом і хмелем. Разом з тим було 334 роздрібних торгівців, 488 власників невеликих майстерень та фабрик, з них – 201 ґуральня (з 2015 у всій Галичині), 20 пошивних фабрик (з 69 у всій Галичині), дев’ять свічкових заводів (з 38 у всій Галичині), 252 різних ремісників – кравців, шевців, кушнірів. Отож матеріальний стан коломийського гебрейства на початок ХІХ сторіччя виглядав не так і погано.

Однак, було чимало і внутрішніх конфліктів. Так, у 1818–1819 роках розгорнулася боротьба окремих громад проти Ваад га-Кегіли (Рада гебрейських громад). На чолі противників Ради стояв Моше Ляйбрайх (Moshe Lajbrajkh). Він закидав місцеву владу скаргами і листами, у яких скаржився на парносімів з кагалу і їхні дії щодо гебрейського населення, зокрема у питанні податків. Адміністрація повіту вдалася до довгого, трирічного вивчення справи, викликали і вислуховували податкових орендарів і їхніх агентів, які і здійснюють збір податків. І врешті, у 1819 році вони винесли знову той самий вердикт – старих парносімів відкликати і призначити нових. Але людську природу змінити не так уже й просто, якщо взагалі можливо.

У 1820 році, завдяки зусиллям тодішнього рабина Коломиї раббі Гершона (Rabbi Gershon) у місті заснували «Святе Товариство» (Gmiles Khesodim) – товариство, що опікувалося похоронами та цвинтарями.

В історії гебреїв Галичини особливо знаменним був період революційних подій 1848 року. Для гебрейської громади це був час серйозного конфлікту між традиційними гебреями і благочестивими хасидами, з одного боку, та гебрейськими просвітниками маскілімами – з иншого. Хасиди міцно закоренилися в Коломиї і значною мірою задомінували коломийське гебрейське життя. Разом з тим, у Коломиї не було таких блискучих гебрейських просвітників, як у Бродах, Тернополі, Львові, Тисмениці чи Болехові. Коломия не відігравала якоїсь особливої ролі у тій культуртрегерській роботі, яка розгорнулася по всій Галичині серед гебрейського населення краю у ті роки. Ба більше: у тогочасній Коломиї немає жодних слідів послідовників Просвітництва, які прагнули реформувати і змінити життя гебреїв. Не було жодних спроб вирватися з існуючих синаґоґ і молитовних будинків. Ніхто не поривався будувати прогресивні синаґоґи, як це було, скажімо, в Тернополі ще у 1820 році. Життя коломийських жидів все більше набирало форм хасидської ортодоксії. Тому немає нічого дивного, що найбільшого впливу на гебреїв Коломиї мав цадик з Садагури/Садгори Ісраель Фрідман (Yisroel Fridman). І коли адміністрація Буковини видала наказ про його депортацію з Садгори – він планував оселитися в Коломиї. Як не дивно, але хасидам Коломиї таки вдалося якимось дивом отримати право на проживання садагурського рабі у Коломиї. Радості серед хасидів міста не було меж. Вони направили делегацію до Садгори і раббі пообіцяв їм, що він поселиться в Коломиї. Але якось справи у самій Буковині поукладалися мирно і врешті-решт раббі Ісраель Фрідман залишився у Садгорі.

Події 1848 року теж не зачепили якось особливо життя гебреїв, окрім того, що лікар д-р Розенгек (Rosenheck), став одним з небагатьох активних учасників подій. Ми не маємо жодної інформації про участь гебрейського населення в національній гвардії або щось подібне. Однак д-р Розенгек з Коломиї був обраний до Галицького Сейму, що був скликаний у Львові 20 квітня 1848 р.

У 1848–1849 роках місто постраждало від холери, що призвело до численних жертв і довело до банкрутства чимало гебрейської бідоти. У другій половині XIX століття, і особливо після 1848 року, Коломия стала важливим торговим центром для Галичини, Буковини і Валахії. Завдяки поліпшенню економічної ситуації гебрейське населення в Коломиї зростало з року в рік, поки не склало половину від усього населення міста.

Незважаючи на зміни у Галичині після 1848 року, коломийські жиди залишилося вірні традиціям і не прагнули до будь-яких масштабних реформ у житті громади. Керівництво кагалом і далі було в руках ортодоксальних гебреїв. Натомість вони прагнули і далі покращувати свій матеріальний стан. Громади Коломиї і Станиславова звернулися до Міністерства внутрішніх справ Австрії з проханням дозволити гебрейським купцям торгувати у неділю, а також у гебрейські і християнські свята, а на додаток і у суботу, тому що вони мають значні збитки від того, що мусять два дні на тиждень утримуватися від торгівлі. Вони навіть подали точний розрахунок: кожен з них з огляду на всі гебрейські та християнські свята не працює 149 днів на рік – а це ж приносить чималі збитки. У 1860 році, коли гебреям було дозволено купувати нерухомість, 15 гебреїв з Коломиї подали прохання на дозвіл купити будинок чи маєток. Прохачами були: Йосль Чаєс (Josl Chajes), оптовий негоціант, парнес кагалу, Шломо Вісельбер (Shlomo Wieselber), торговий агент, А. Мельцер (A. Meltzer), орендар, Й. Розенгек (Y. Rosenheck), Чаєс (Chajes), власник гуральні, Яків Зенензіб (Yakov Zenenzib), торгівець лісом і зерном, а також будівельник, такий собі Гуґіґ (Gugig), будівельний підрядник, Літман Бреттлєр (Litman Brettler), орендар. Це була перша гебрейська коломийська буржуазія.

У 1860 році гебрейське населення Коломиї збільшилося до 8000 душ, у 1869 р. – до 8232 душ з загальної чисельності жителів, що складала 16909 душ.

Особливо змінилося життя міста, в тому числі і гебрейської громади, після 1869 року, коли було прокладено колію Львів-Чернівці. І однією з основних станцій на цій залізниці стала Коломия. Це значно поліпшило економічне становище міста, в тім, і гебреїв Коломиї і її околиць. Незважаючи на зміни, що сталися в результаті змін законодавства, прийнятих у 1848 і 1851 роках, закон від 25 січня 1803, згідно з яким гебреям заборонялося використовувати християн як обслуговуючий персонал і працівників, залишився в силі. Така норма гальмувала розвиток гебрейського підприємництва. Тому 23 вересня 1853 губернатор визнав за необхідне донести до всіх державних службовців, що ця заборона залишається в силі, але можуть бути зроблені винятки у випадку сільськогосподарських робіт. Цікаво, що тільки керівництво Коломийського кагалу опротестувало цю норму у Міністерстві внутрішніх справ Австро-Угорщини. Міністр внутрішніх справ передав цей протест на розгляд міністра з релігійних питань. І вже міністр з питань релігій видав вердикт, що розпорядження губернатора залишається чинним. Таким чином, міністр внутрішніх справ відхилив протест громади Коломиї.

Того ж року губернатор Галичини розглянув і питання законности рабинічного суду і проблему гебрейського одягу. У 1851 рабин Шмуель Дейч (Rabbi Shmuel Daitch) із Самбора направив до уряду меморандум про реформування гебрейського життя в Галичині. Він запропонував, щоб галицькі гебреї відмовилися від свого традиційного одягу. Проти цього плану був раббі Цві Гірш Чаєс з Жовкви (Rabbi Tzvi Hirsh Chajes mi-Zolkiew), який виступив проти примусових методів секуляризації чи модернізації традиційного гебрейського життя. Він запропонував, щоб на загальні збори, де вирішуватиметься це питання, було запрошено більше рабинів, ніж представників мирян. Було запропоновано, щоб губернатор Галичини зібрав на ці збори 16 представників, з них тільки шість рабинів, що представляли окремі повіти, мали відповідну релігійно-філософську освіту. Шістка мала представляти такі повіти: Золочівський, Бродівський (раббі Крістіамполер (Rabbi Kristiampoler)), Жовквівський (Чаєс (Rabbi Chajes)), Чернівецький (Др. Інґль (Dr. Ingl)), Самбірський (Дейч (Rabbi Shmuel Daitch)) і Коломийський. Рабином Коломиї був раббі Наум Іцхак бен Тойбіш (Rabbi Nakhum ben Yitzhak Tojbsz). Важко повірити, що Тойбш закінчив факультет філософії. Вердикт цього поважного зібрання був ніякий. Усе залишилося на своїх місцях. Зокрема в Коломиї.

У 1854 році в Коломиї заклали гебрейську лікарню. Але і далі не було таких гебрейських шкіл, як у Львові, Бродах, Тернополі чи навіть Болехові. У Коломиї були тільки приватні хедери (релігійні початкові школи, як правило, тільки для хлопчиків). Хоча у ті ж роки, громада спромоглася все ж побудувати спеціальне приміщення для школи «Талмуд Тора» (це школа для бідних хлопчиків), де навчалося аж 120 дітей. Цікаво зазначити, що у 1850 році з метою поширення освіти серед гебрейського населення була спроба відкрити гімназію в Коломиї. Звичайно, майбутня гімназія мала б враховувати специфічні гебрейські підходи до освіти. Коломийська преса, обговорюючи це питання, підкреслювала крайню необхідність у поширенні освіти в Коломиї, бо «неуцтво» там було вражаюче. Та мрія ця була реалізована лише 10 років по тому. У 1861 році в Коломиї нарешті була заснована гімназія і гебрейські учні разом з иншими дітьми отримали змогу у ній навчатись.

Того ж самого 1861 року Коломия обрала і свого представника до вже не революційного, а легалізованого владою Галицького Сейму. Ним став доктор Елізар Дукс (Eliezar Duks). Він був депутатом Сейму аж до своєї смерті на початку 1865 року. Після його смерті міський голова Коломиї, який був поляком, скерував до крайової влади меморандум з проханням не проводити жодних наступних виборів, бо гебреї знову виберуть депутатом гебрея. Він просив, щоб, якщо вже наступні вибори і відбудуться, то такими, що відбулися, їх вважати тільки тоді, коли за цього гебрейського кандидата проголосує щонайменше третина виборців-християн. Австрійська адміністрація відхилила це прохання, оскільки воно суперечило Конституції. Тому на наступних виборах до Галицького Сейму було обрано Максиміліана Ландесберґера (Maximillian Landesberger. Герейський кандидат, отримав 353 голосів проти 226 голосів, які отримав польський кандидат. Доктор Ландесберґер був відомим адвокатом у Львові і у 1840-х роках він брав активну участь у житті львівської жидівської громади. Він був одним із засновників поступової синаґоґи Темпель у Львові і в 1848 році – активістом гебрейського політичного життя, будучи прихильником центристського спрямування. Якийсь час він належав до крила ортодоксальних гебреїв Львова, провідником яких був Меїр Мінц (Meir Minc). Доктор Ландесберґер був депутатом Галицького Сейму до 1870 року і взяв активну участь у перемовинах, які велися щодо секуляризації жидівського життя Галичини. Від 1867 року Ландесберґер представляв Галицький Сейм і у Віденському Райхсраті. Там він був єдиним депутатом-гебреєм.

А життя Коломиї йшло своїм трибом. Так, 2 травня 1865 року в Коломиї сталася страшна пожежа, згоріло 500 будинків, в основному постраждали гебреї. І це було важливіше для громади, ніж вибори до Сейму.

У 1870-і роки знову відбулися зміни складу Вааду га-Кегіли (Ради гебрейських громад). Усе частіше парносімами ставали і представники нечисленної тоді жидівської інтелігенції. Вони намагалися здійснити реформи у структурі громади. Хоча Статут гебрайської громади уперше був розроблений у Львові у 1877 році, Коломия була однією з перших громад у Східній Галичині, яка прийняла цей статут для себе.

Щоправда, знову ж не обходилося і без скандалів, як-от конфлікт між вижницькими та садагурськими хасидами чи шум довкола виборів рабина Снятина.

Жиди Коломиї почали брати набагато активнішу участь у публічному житті міста, особливо у засіданнях міської ради. Так, у 1873 році гебреї запропонували власний список кандидатів на міських радних на чолі з доктором Рашем (Dr. Rash) на посаду міського голови. Окрім того, відповідно до числа жителів, жиди повинні були отримати 36 місць у міській раді, але тільки 14 гебреїв були обрані в якості членів міської ради. Але це була тільки перша спроба. У 1878 році гебреї знову сформували свій незалежний список кандидатів і виступили проти поляків. На цих виборах вони отримали вже більшість голосів. На сесії міської ради від 24 вересня 1878 жидівський адвокат д-р Максиміліан Трахтенберґ (Dr. Maximillian Trachtenberg) був обраний міським головою Коломиї. Він не був уродженцем Коломиї – народився в 1846 році у Тернополі. Після закінчення навчання Трахтенберґ оселився в Коломиї і зайнявся адвокатською практикою. Він був міським головою до 1885 року. А у 1893 році він був обраний головою жидівської громади Коломиї.

У 1873 році відбулися перші вибори до Райхсрату Австрії. З огляду на той факт, що поляки в Галицькому Сеймі не враховували інтересів галицьких гебреїв, а упродовж 1870–1873 років не було жодного гебрейського представника у Віденському Райхсраті, організація «Шомер Ісраель» (Shomer Yisroel) у Львові вирішила взяти участь у виборах за незалежним жидівським списком кандидатів. 28 травня 1873 було сформовано Центральну жидівську виборчу комісію, яка складалася з представників міста під керівництвом д-ра Юліуса Кулішера (Dr. Julius Kulisher) і д-ра Еміля Бика (Dr. Emil Byk) в якості секретаря.

Жиди Коломиї також сформували свою повітову виборчу комісію і 20 серпня 1873 року опублікували свою першу передвиборчу програму, в якій сформулювали вимоги жидівської громади у зв’язку з виборами до парламенту. Це була перша такого типу заява в Галичині.

Суть декларації зводилася до наступного: «Репрезентація галицьких жидів у Галицькому Сеймі і Райхсраті не відповідає ні їх чисельності, ні їх статусу, ні величині сплачуваних ними податків. Тому від Коломийського повіту має бути обраним жидівський кандидат, який буде представляти інтереси жидів…» І далі: «Жиди Коломиї засвідчують свою відданість Конституції держави і виступають проти незалежності олігархії і проти децентралізації Австрії, яка призведе лише до швидкої загибелі монархії і до змін, які не можуть бути сприятливими для жидів Галичини…» Разом з тим, жиди Коломиї виступали «проти усунення німецької мови з світських державних і середніх шкіл. Беручи до уваги той факт, що слов’янські мови не мають такого поширення у науковому вжитку і спілкуванні… Правда, жиди Коломиї хочуть, щоб Конституція враховувати інтереси різних національних груп і релігій тією мірою, якою ці інтереси є у згоді з інтересами держави та її розвитку...» Ось так.

За угодою десяти жидівських виборчих комісій кандидатом від Коломийського повіту став д-р Оскар Гьоніґсман (Dr. Oskar Hoenigsman). Поляки виставили проти нього д-ра Флоріана Зємяковского (Florian Ziemiakowski). Але після переговорів з десятком польських виборчих комісій д-р Земяковскі відмовився від своєї кандидатури. Таким чином, до Австрійського Райхсрату було обрано д-ра Оскара Гьоніґсмана – першого жидівського депутата від Коломиї до австрійського парламенту у 1873–1879 роках. Оскар Гьоніґсман народився 10 березня 1824 у місцевості Райча (Rajcza) і помер у Відні 27 вересня 1880. Він вивчав юриспруденцію у Відні, оселився Львові, де працював як адвокат і брав активну участь у житті міста. Він був членом Вааду га-Кегіли і міської ради Львова у 1861–1866 роки, а починаючи з 1867 року – депутатом Галицького Сейму від Бродів. Він був прекрасним оратором, одним з основних виступаючих в Сеймі, як тільки йшлося про жидівські справи. Він був одним з тих, хто заснував «Жидівсько-Польське порозуміння», «Шомер Ісраель», і завдяки цьому порозумінню, а також договору з українцями, він був обраний депутатом від Коломиї.

У 1880 р. у Коломиї було засновано перший осередок сіоністського руху, головою якого був Ізраель Фаденхрехт (Isroel Fadenchrecht), який видавав часопис «Ісраєль» гебрейською мовою. Розпочалися три національні відродження – українське, польське та жидівське. Але відбувалися вони в Галичині неначе у трьох різних світах. Українці та поляки готувалися до відродження до державного життя в самій Галичині. У жидівському середовищі були вагання. Сіоністи наполягали на відродженні жидівської держави у Палестині, тоді як не бракувало і прихильників культурної асиміляції. Якщо на початку ХІХ сторіччя йшлося про германізацію, то під кінець сторіччя – про полонізацію. Але є й унікальний випадок Якова Оренштайна (Yakov Orenstein), коломийського видавця, який багато причинився не лише до українського книговидання у Коломиї, але і у Галичині.

Якщо ж говорити про мистецьке життя, то до світового музичного мистецтва XX ст. значний внесок вніс уродженець Коломиї, віолончеліст жидівського походження Емануель Файєрман (Emmanuel Fajerman, 1902-1942).

Так поволі дійшло і до І світової війни, російської окупації, яку жиди Коломиї переживали дуже важко, постання ЗУНР, яке жиди Коломиї зустріли радше зі здивуванням, потім до приходу Польського війська, короткої міжвоєнної передишки.

За офіційною польською статистикою, 1931 р. у Коломийському повіті мешкала 11 191 особа жидівського віросповідання. А напередодні ІІ Світової війни – близько 15 000 євреїв.

Сьогодні в Коломиї можна оглянути три синаґоґи – на розі вул. Шухевича та вул. Валової, на вул. Філіпова та чинну синаґоґу на вул. Пекарській.

1. Pinkes Kolomey, Memorial Book of Kolomey, Shlomo Bickel,Rausen Bros, 1957, New York.

2. Sefer zikaron le-kehilat Kolomey ve-ha-seviva, Kolomeyer memorial book, D. Noy, M. Schutzman, 1972, Tel Aviv.

3. Dr. N. M. Gelber History of the Jews of Kolomea.