Любомира Бойцун

Бульвар Шевченка

 

Відразу за міськими валами Тернополя почала формуватися престижна вулиця, що стала називатися Панською. Спочатку у зелені садів тут потопали партерові будинки, а згодом піднялися кількаповерхові кам’яниці. Із будівництвом залізниці центр зі старомістя навколо Старого замку почав переміщатися ближче до вокзалу. Вулиця стала центральною і поділилася на Панську Вищу і Панську Нижчу. З 1890 року її назвали іменем Адама Міцкевича, а з 1925-го нижня частина (від перехрестя із сучасною Руською) називалася Болеслава Хороброго. Були у біографії вулиці й инші назви. У період німецької окупації – Дойчештрасе, у совєтські часи – з 1948 по 1961-й – Сталіна, відтак Карла Маркса. На початку 90-х років бульвару повернено ім’я Тараса Шевченка, яке він мав ще
у 1918 році.

Здавна окрасою вулиці були зелені алеї, які тягнулися серединою її горішньої частини. Розпочиналися вони на перехресті вулиць, там, де тепер стоїть пам’ятник Ярославу Стецькові. Саме тут, на початку бульвару, в оточенні зелені височіла на стрункій колоні фігура святої Теклі, встановлена у 1882 році, її вважали покровителькою Тернополя. Неподалік була ще
й гарно оздоблена міська криниця, про яку ще довго згадували тернополяни. Зелені насадження переривав обширний майдан перед будинком міського самоуправління – магістратом, який не уцілів під час квітневих боїв за місто
у 1944-му. Ця площа була звичним місцем збору безробітних. Тут висували свої вимоги до влади страйкарі. У 1917-му на цьому майдані зустрічали вінценосних осіб – кайзера Вільгельма і цісаря Карла І. Тепер приблизно у цьому місці Театральна площа.

Далі вулиця пролягала обабіч скверу або, як тоді звично казали, «городця», аж до Парафі­яльного костьолу (зруйнований, а на цьому місці збудовано універмаг). Сам сквер, або планти, вже у 1927 році займав площу 7697 кв. м. Тому дивно читати напис на камені, який засвідчує, що сквер закладений у 1957 році. Воістину, не вір написаному, а тим паче вибитому на камені. Здавна у сквері любили збиратися тернополяни, обговорити новини, погомоніти. Був тут
і годинник на гарно оздобленому чавунному стовпі. Він пережив Першу світову, але Друга його уже не помилувала. Була на плантах ще одна ошатна криниця. На початку 1950-х у скве­рі з’явився гучномовець, який, за його форму, називали ще «капелюхом» або «баняком». Навколо нього збиралися послухати, що діється
у світі, обговорити футбольний матч.

Оскільки ця гарна зелена вулиця була центральною, то в 1895 році на майдані перед магістратом встановили пам’ятник Адаму Міцкевичу роботи скульптора Томаша Дикаса. Цей пам’ятник знищено у вирі подій 1918–1919 років. У 1923 році тут відкрили новий пам’ятник поету (скульптор Аполлінарій Ґловінський – уродженець Тернополя). Його знищили у період фашистської окупації. На місці зруйнованого магістрату згодом розбито сквер, де тепер стоїть пам’ятник А. Пушкіну. З цього приводу трапився такий курйоз. У середині сімдесятих, коли почали їздити у гості поляки до нас, а ми – до них, навідався у Тернопіль корінний тернополянин – поляк. Зустрівшись з родиною, він захоплено говорив про зміни в Тернополі.
А на завершення видав: «А Міцкевіч, як стоял так і стої», – прийнявши Алєксандра Сергійовича за Адама Міцкевича.

Обрамлення майдану доповнив готель «Подільський» (у повоєнний час – «Україна») – свідок тернопільської історії і на той час – гордість городян. Документи засвідчують, що збудували його в 1890 році, а прибудови датуються 1910–1928 роками. Пам’ятна дошка нагадує про знаменитості, що тут зупинялися, але на ній не згадується, що у цьому готелі у 1917 році зустрічався із місцевим комітетом призначений тимчасовим урядом губернатор Галичини й Буковини. З «Подільським» пов’язані
й подальші буремні події. Тут містилася й редакція тогочасної газети «Українські вісті».

Здавна у готельній кам’яниці були ресторан й каварня. Каварня «Болевард» належала до улюблених місць зустрічей та відпочинку міщан. Навіть у важкі часи Першої світової, коли у місті не вистачало борошна, цукру, масла і хліба, коли майже всі крамниці були зачинені, у ресторані можна було пообідати, а в каварні випити філіжанку чорної чи «білої» кави (з молоком чи сметанкою). Пізніше там була відома в місті «Адрія» (тепер ресторан «Україна»). Кав’ярні й ресторації задовольняли не тільки гастрономічні смаки Тернополя, а й ставали осередками культурного життя. Тут влаштовувалися модні у той час танцювальні вечори-дансінги.

Ще одним важливим штрихом у біографії старовинної вулиці стали перші кінотеатри. Один із них містився на подвір’ї готелю, потім був відомий як «Аполльо», другий – дещо далі, у подвір’ї будинку, що праворуч сусідить із телерадіокомітетом. То був кінотеатр «Світязь» (потім «Паляце»). Зі «Світязем» пов’язана діяльність «Тернопільських театральних вечо­рів». Зауважимо, що тодішні німі фільми демонструвалися у супроводі піаніста-тапера, тому у залі завжди був хороший інструмент.
З березня 1918-го у цьому кінотеатрі відбулися збори-віче, присвячені святу української дер­жавности, яке тоді відзначала Східна Галичина.

Вулиця здавна була улюбленим місцем прогулянок, спацерів. Сюди приходили себе показати й людей подивитись, призначали побачення й зустрічі. Традиція вечірніх і недільних прогулянок збереглася і в повоєнний час. На «стометрівці», а в 20–30-х роках це місце прогулянок називали ще «корзо» або «корсо», можна було побачити всі нові віяння моди. Із розвитком світової кіноіндустрії, появою звукових фільмів, на «корзо» можна було почути й пісні із нових кінофільмів, їх виконували часто
у супроводі гітар (особливо модними тоді були гавайські) вуличні музиканти. Тут же продавалися кінопроспекти і світлини улюблених акторів. Вулицю сповивали звуки мелодій, що стали шлягерами. Танго і джаз оволоділи тоді всіма. Тогочасні шлягери – танго «Мільонґа» та відома мелодія із «Веселих ребят» про серце, якому не хочеться спокою, звучала у перекладі польською. До речі, перший звуковий фільм «Нью-Йорк уночі» тернополяни побачили у кінотеатрі «Паляце» 25 березня 1931 року.
А в 1950-му на тодішній вулиці Сталіна відкрився новий кінотеатр «Перемога», який діє
й досі. У листопаді 1957 року відкрився театральний сезон у новозбудованому приміщенні обласного драматичного – тепер академічного – театру імені Т. Шевченка. У 1982 році у затишному сквері біля театру встановили па­м’ятник поетові роботи скульптора Миколи Невеселого.

Із правого боку вулиці було чимало адміні­стративних будівель: повітове староство, окружний суд, прокуратура, в’язниця. Ліворуч образ вулиці в основному творили численні крамниці, декілька закладів харчування, кінотеатри і відчутна присутність громадських інституцій, виключаючи кооперативи. Були тут
й магазини, де продавали спортивні товари, велосипеди та запасні частини до них, а згодом
й инші новинки техніки, включно із сільськогосподарською. Працювали тут навіть курси водіїв: автівки почали тоді визначати ритм міського життя і радше були предметом розкоші, ніж пересування. У кінці 20-х – на початку 30-х були започатковані перші рейси міжміських автобусів, які також відправлялися із центра. До речі, неподалік магістратського майдану була й бензозаправка. У повоєнний час обличчя вулиці доповнила присутність партійних, комсомольських та инших совєтських інституцій. На перехресті перед парафіяльним костьолом (тепер тут універмаг) з’явилася тумба із постовим міліціонером-регулювальником, а згодом – перший світлофор. Осередком знань стала об­ласна наукова універсальна бібліотека, що розмістилася у старовинній кам’яниці Б. Стахевича.

Але все ж таки повернімося до того місця, де на початку бульвару стояла фігура святої Теклі, а тепер – пам’ятник Я. Стецькові. Це місце, мабуть, облюбували для пам’ятників, які змінювали один одного залежно від подиху політичного вітру. У повоєнні роки там встановили пам’ятник «вождю народів» – Й. Сталіну. Після розвінчання культу особи його потихеньку зняли. Його місце зайняв Карл Маркс. З ним попрощалися так само тихо у 1990-му.

Була ще одна цікава сторінка в історії па­м’ятників на бульварі. До святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією, так тоді це звучало офіційно, – у сквері відкрили пам’ятник Богдану Хмельницькому. Але згодом піший гетьман комусь не сподобався, тому й помандрував уночі на роздоріжжя під Кутківці, а звідти аж у Зборів. Але там уже був свій пам’ятник, той залишився стояти на задвірках.

Наприкінці 1950-х улюблене місце відпочинку тернополян прикрасив фонтан і барвисті квітники.

У нижній частині бульвару, колишній Панській нижчій (Б. Хороброго), праворуч за універмагом, збереглися давні будинки. З протилежного боку, між бульваром і вулицею Січових Стрільців, утворився сквер, де стояв, а потім сидів М. Горький. Колись тут планували спорудити нову тернопільську церкву. Місце для неї було куплене з допомогою митрополита Андрея Шептицького. Тому у 2001 році тут відкрили пам’ятник великому сподвижнику віри. Також там спорудили приміщення Тернопільсько-Зборівської греко-католицької єпархії.