Любомира Бойцун

Де була колись Камінна гора

 

Під час перейменувань, у 1991 році, повернулася давня назва однієї із вулиць старомістя – Камінна. Починається вона від перехрестя із бульваром Тараса Шевченка і прилеглими до нього вулицями і збігає униз.

Тепер тут тупик, а колись вона «виходила» вниз на Святоіванівську (Конарського, Київську, Шевченка), а тепер – М. Грушевського. Саме тут височить пагорб, на якому спорудили адміністративний будинок і давня вулиця стала тупиковою. В народі цей пагорб називали Камінною горою. А вуличку, що прилягала до нього, назвали Камінною. На зламі XIX і XX століть, у 1901-му, тут виросла будівля колегіуму єзуїтів із багатою книгозбірнею, яка, на жаль, не збереглася. Єзуїти прибули до Тернополя як засновники гімназії. Увійшли вони в історію не тільки як духівники, прихильники освіти, але
й як зачинателі театральних традицій.

Але повернімося до історії найменувань цієї старовинної вулички. У 1894-му цю вулицю назвали іменем шанованого поляками діяча національно-визвольного руху бригадного генерала Тадеуша Косцюшка (Костюшка). Саме він очолив польське визвольне повстання 1794 року, тоді ж його було обрано керівником держави. Це ім’я вулиця носила і в совєтські часи. Аж у 1962-му її назвали іменем компартійної газети «Правда». У час Другої світової війни на цій вулиці був район «тільки для німців».

На жаль, не зберігся будинок Української державної гімназії, історія якої, як філії Вищої тернопільської гімназії, починається у 1898 році. А перші випускні іспити-матура відбулися у червні 1906-го. Стояв будинок за плечима Другої польської гімназії (тепер середня школа № 4). Збудували це приміщення на Косцюшка, 9 для державної української гімназії у 1911 році. Хоча питання про будівництво постало ще у 1906 році. Плани будівлі розробляли
у Відні, а будівництвом керували місцеві інженери Войцеховський і Бембнович. 18 листопада 1911-го відбулося урочисте освячення новобудови. Тоді ж була освячена й нова друга польська гімназія на Святоіванівській. Українська державна гімназія діяла тут аж до закриття її
у вересні 1930 року. Тоді 470 гімназистів опинилися на вулиці. Втратили роботу й викладачі. Тільки троє учителів-українців отримали роботу в инших містах, чотири учителі-поляки були влаштовані на роботу в инших тернопільських школах, а решта 13 учителів стали безробітними. Михайла Соневицького звільнили взагалі без гарантії подальшої праці чи пенсії. Правда, пізніше тим, хто мав стаж понад 10 років, призначили пенсію. Було арештовано майже 70 учнів старших класів, але їхньої причетности до антидержавної діяльності не змогли довести,
і тільки троє з них чекали на суд. У час Першої світової війни шкільне приміщення забрали під військовий шпиталь. У період ЗУНРу тут діяли установи молодої української держави. Після закриття державного навчального закладу із українською мовою викладання тут почала діяти польська жіноча державна гімназія, яка із 1936-го носила ім’я маршала Юзефа Пілсудського.

Вихованцями української гімназії у Тернополі були Йосиф Сліпий, Ярослав Стецько, Лесь Курбас, Володимир і Степан Ґжицькі, Мар’ян Крушельницький, Василь Мудрий, Микола Чубатий, Роман Завадович, Олександр Смакула і ще багато тих, хто служив українській справі. У 1998 році до 100-ліття навчального закладу стараннями колишніх випускників, розсіяних по всьому світу, випущена «Ювілейна книга української гімназії в Тернополі, 1898–1988» як данина шани вихователям і вихованцям бастіону українства.

І досі служить місту старий шкільний будинок на розі вулиць Камінної та Юліяна Опільського. Правда, його будівництво розпочиналося як лічниця для душевнохворих. Споруджували будинок понад 20 років – з 1857-го по 1881 рік. Та коли закінчили будівництво, то тут розмістилася жіноча виділова школа імені святої Ядвіги.

Історія цього закладу розпочиналася ще із 1834–1835 навчального року і є цікавою сторінкою в літописі шкільництва в нашому місті. Засновником школи була міська рада, яка застерегла, що цим закладом має керувати тільки жінка. Міська рада оплачувала працю вчителів, надавала приміщення і забезпечувала його утримання й опалення. Уже у 1867–1868 на­вчальному році ця школа була реорганізована
у 4-класну головну жіночу школу, де навчалося 110 дівчат, а з 1871-го вона стала вже 5-класною. У ній вивчали польську й німецьку мови, польську літературу, релігію, арифметику, історію, географію й фізику. Французьку мову викладали факультативно. У 1874–1875 на­вчальному році відкрився шостий клас, а в наступному – сьомий. Розширився курс математичних наук та природознавства. У школі разом із директоркою працювало вісім учителів і два священики-катехити – греко-католицький
і римо-католицький. У 1867-му у програмі школи з’явилася українська мова, яку тоді називали руською (від слова «русин», тобто українець), але дуже швидко зникла.

Збільшення кількости учениць вимагало відповідного приміщення. У 1881–1882 навчальному році школа переходить у новозбудоване приміщення, яке призначалося для лічниці,
і стає виділовою – тобто неповносереднім на­вчальним закладом для дівчат. Кількість учителів зростає до 15-ти. У 1888–1889 навчальному році традиція жіночого керівництва перервалася. Директором школи став Владислав Сатке, який увійшов в історію як автор цікавої праці про Тернопільський повіт із географічно-статистичного погляду, яка вийшла друком
у 1895 році. Керував він школою аж до переходу у 1898-му в учительську семінарію. До речі, мешкав директор на цій же вулиці. Згодом до виділової школи приєдналася ще й народна.
У 1890–1891 навчальному році тут навчалося понад сімсот дівчат, з них у виділовій школі – 202 учениці, додався восьмий клас, але з 1896–1897 навчального року він перестав існувати,
а школа із чотирикласної виділової знову перетворилася на трикласну. У 1904 році школу назвали іменем святої Ядвіги. Перед Першою світовою війною в народну школу ходило чимало бідних дітей із передмістя, учителі намагалися надати їм матеріальну допомогу. З цією метою організовували доброчинні концерти, збирали пожертвування.

У період міжвоєнної Польщі у цьому приміщенні діяла семирічна жіноча школа. Останньою її директоркою була Євгенія Мондрицька. При жіночій школі був пансіон відкритого типу – його вихованки мешкали у власних домівках й ходили в одностроях – темно-синіх спідничках і білих блузах на кшталт матросок. Крім иноземних мов, тут навчали гарним манерам та правилам доброго тону, а також грати на інструментах і танцювати.

Деякий час у цьому приміщенні діяла ще
й жіноча школа імені Гофманової. Із 1935 року вона перейшла у шкільний будинок на Бродзінського (Хмельницького), де тепер Галицький інститут ім. В. Чорновола. У повоєнні роки тут почала працювати середня школа № 4 із російською мовою викладання. Наприкінці 50-х надбудували третій поверх. Тепер у цьому приміщенні діє середня школа № 5.

З боку вулиці П. Скарги (тепер Юліяна Опільського) діяла ще й чоловіча семирічна школа ім. Конарського. Її історія починається від чоловічої школи, заснованої ще в 1809 році. У часи Австро-Угорщини вона стала чоловічою виділовою школою. Ім’я Конарського присвоїли цій школі у 1904 році: тоді вона поєднувала три класи виділової школи з чотирма народної.

У 20–30-х роках минулого століття це була одна із провідних семирічних чоловічих шкіл міста. Тут навчалися діти із різних тогочасних соціальних верств. Меморіальна дошка на фасаді школи нагадує, що тут у 1930–1937 роках навчався герой національно-визвольного руху Мар’ян Лукасевич, майор УПА, який загинув на Закерзонні. У Тернополі добре знали Мар’я­на – сина вчителя історії та географії Прокопа Лукасевича, який після закриття української гімназії у 52 роки опинився на пенсії, як здібного футболіста-юніора команди «Поділля». Відзначимо, що в тодішньому українському спортивному середовищі вплив національних ідей був дуже вагомим.

У 20–30-х роках минулого століття на цій вулиці діяли повітове управління (колишня повітова рада), повітова ощадна каса, представництво державного господарчого банку, зерновий синдикат та різні товариства. У повоєнний час відбудовані будинки стали в основному житловими. А в одному з уцілілих старих будинків діє музична школа № 1. У 50–60 роках минулого століття тернополяни добре знали взуттєвий та продовольчий магазини на вулиці Косцюшка. Тепер це затишна тупикова вуличка, де ще зберігаються сліди старовини.