Любомира Бойцун

Майдан Волі

 

Неподалік ринку і замку був ще один торговий майдан, який увійшов в історію міста як Кінська торговиця, або просто Торговиця,
й став головною площею старомістя, яке містилося у межах давніх міських валів.

Вигідне розташування Тернополя на торгових шляхах спричинилося до того, що торгівля стала важливим чинником його розвитку. Вже у 1550 році король Сиґізмунд II Август видав грамоту, за якою купці із Галича, Коломиї, Коропця, які їхали до Кременця або инших міст Волині, обов’язково повинні були проїжджати через Тернопіль і сплачувати місту плату від кожного воза. Цей привілей був корисний ще
й тим, що проїжджі купці на короткий час виставляли свої товари, а їх купляли місцеві мешканці, не здійснюючи далеких і небезпечних подорожей. Через шість років місто отримало ще й право складу.

У 1564 році серед привілейованих міст, звільнених від сплати мита, згадується й Тернопіль. Згідно із королівським привілеєм місто мало право на щотижневі торги і три щорічні ярмарки.

Історичні джерела свідчать, що ярмарки
у Тернополі вже у другій половині XVI століття виходять за межі містечкових. Тут вівся добрий торг, товари продавалися значними партіями.
У 1724-му місто отримує право на проведення 26 липня ярмарку святої Анни, а в 1836-му – право на 12 ярмарків. Ярмарки відбувалися на майдані неподалік замку. Тож назвали це місце Кінторговицею, а потім просто Торговицею.

Найвідомішим і найбільшим був ярмарок святої Анни. Це був міжнародний ярмарок, на який з’їжджалися купці із різних країн. Основним товаром були коні – породисті і робочі. Про розмах торгів свідчить такий факт. У 1837 році на ярмарку було 8 тисяч приїжджих, 400 повозів і близько 600 наїзників. Під час ярмарку, на цілині під Смиківцями, відбувалися кінні змагання. Перегони супроводжував військовий оркестр місцевого полку гусарів. Вручали нагороди. На початку XIV століття ярмарок став ще й своєрідною виставкою рогатої худоби. Тут вручали цісарські нагороди за кращу худобу. Під час ярмарків до Тернополя приїжджали також театральні та циркові трупи, а на майдані грала «катеринка», крутилася карусель. У 1870 році австрійський уряд заборонив експорт коней, і на ярмарок святої Анни стали з’їжджатися купці, які привозили різні товари.

Завдяки ярмарковому характеру призамкового майдану навколо нього формувалося культурно-ділове осереддя Тернополя. В одному із будинків, що оточували торгову площу, довгий час містився магістрат. У ярмарковий гамір часто вривалися удари бубна та голос глашатая, який оголошував розпорядження міського управління. Так було аж до 1872-го, коли магістрат із будинку купця Валентина Стахевича пере­їхав на Панську вулицю (сучасний бульвар
Т. Шевченка). А в цьому будинку розмістилася учительська гімназія. Будинок стояв біля теперішнього Ощадбанку, до наших днів він не зберігся. До речі, й історія Першої тернопільської гімназії також починалася із цього майдану, із будинку Стопчинського.

З розбудовою Тернополя торгівля починає відступати із головного майдану старомістя. Йо­го починають облаштовувати і створювати сквер. Із 1883 року облаштовану частину торговиці називають площею Яна Собєського, а частину, прилеглу до Домініканського костьолу (тепер Катедра УГКЦ) – Домініканською площею.

Торгівля перемістилася на Казимирівську площу (район сучасної вулиці Дениса Січинського). А ярмарок святої Анни став розпродажем «тандити» – так називали дешевий переоцінений товар – тогочасний «секонд-хенд».

А на давній торговиці розмістився гарний міський сквер. У 1895-му його площа обіймала 2932 квадратних метри. Перед Домініканським костьолом на колоні височіла статуя святого Вінцентія, ім’я якого носив цей храм. В обрамленні площі були також Полковничі палати.
В австрійські часи в них розміщалося управління Тернопільської округи. Тут у 1887 році зустрічали спадкоємця престолу архикнязя Рудольфа, який прибув до Тернополя на регіональну етнографічну виставку. Тривалий час
у цьому будинку діяли штаби військових одиниць, що дислокувалися у місті.

Під час квітневих боїв 1944-го будівля була зруйнована. На її місці на початку 50-х виріс житловий будинок (вул. Листопадова, 1). До площі також прилягав давній готель Пунчерта (потім Флісса), який довший час був осередком культурного життя міста. В часи ЗУНРу там працювала радіостанція, а в листопаді-грудні 1918-го проживали Президент УНРади Євген Петрушевич і Голова Ради державних секретарів Кость Левицький. Готель стояв на розі теперішніх вулиць Сагайдачного і Йосифа Сліпого. У повоєнний час на місці зруйнованого готелю виріс житловий будинок.

До нашого часу зберігся гарний будинок Місь­кої ощадної каси, де тепер розмістився Ощадбанк. Третій поверх добудовано вже у 1962 році. Тепер у старовинному домі діє ще й Палац щастя.

Площі судилося бути свідком багатьох історичних подій. Тут у 1878-му освячували хоругву Руської гвардії, ініційованої Головною Руською Радою. Відгомін Лютневої революції і зречення царя у березні 1917-го не оминули Тернополя. Українці з російської армії створили місцеву громаду Українського військового клубу імені гетьмана Полуботка, яка почала українізувати військові підрозділи, де служили українці. Це були паростки армії УНР. У цей час площа стала місцем маніфестацій і мітингів. Старі світлини тернопільського фотографа В. Ляуба зберегли для нас зримий образ тих буремних днів. На цьому майдані агітували кожен за своє – і голова Тимчасового уряду Росії
О. Керенський, і, від імені союзників, бельгійський міністр Вандервільде. 3 грудня 1918-го тут урочисто освячено перший Подільський полк, який названо іменем Симона Петлюри. Тоді відбувся військовий парад, в якому взяла участь воєнізована сотня тернопільських студентів і гімназистів. Полк відразу вирушив на фронт під Львів. А 21 березня 1921 року на ­цьому майдані вітали очільника Польської держави Юзефа Пілсудського.

У 1940 році старовинний міський майдан назвали площею Свободи, об’єднавши в ній дві площі – Собєського і Домініканську. А тепер,
у незалежній Україні, це майдан Волі. У часи Західноукраїнської Народної Республіки цей майдан носив ім’я гетьмана Івана Мазепи.

Ще однією прикметною рисою цієї міської площі із затишним сквером було те, що її облюбували для встановлення пам’ятників. Першим, 11 листопада 1935-го, тут відкрито пам’ятник Ю. Пілсудському. Замість зруйнованого пам’ят­ника маршалу у часи совєтської влади у скверику встановили новий – «вождю народів»
В. Лєніну, який, як символ тоталітарної системи, знесли у 1990-му. Планувалося звести на цьому місці монумент на честь незалежної України, але встановили пам’ятник Данилові Галицькому. У 1957 році з того боку, де до площі прилягала зруйнована в час війни, а потім ліквідована вулиця Перля, у новозбудованому приміщенні відкрився Тернопільський медінститут – нині медуніверситет.