Любомира Бойцун

Вулиця Івана Франка як острівець старого Тернополя

 

Вулиця Давня Стрілецька Вища, потім Сокола, а 1948-го і до нині називається вулицею
І. Франка.

Сягала вона міської околиці старовинного Збаразького передмістя, межею якого була Збаразька, а потім Старозбаразька дорога, а відтак вулиця. Місто, вирвавшись із лещат валів, прорізувало простір новими вулицями і підкоряло колишні околиці ритмові нового буття. Сьогодні ця вулиця – острівок доброго і затишного старого Тернополя, отаке собі місто в місті. Будівлі, що тут виростали, свідчили про архітектурні уподобання заможних городян. Отож тут і нині сусідять ошатні партерові будиночки із кам’яницями, щедро оздобленими ліпниною, збереглася й респектабельна вілла. Деякі із будинків, які пережили усі лихоліття, належали міській громаді. Тут діяла каса допомоги рядовим поліції, дитяче передшкілля (садочок).
А в одній із кам’яниць (тоді це був 20 номер), що була власністю Державної казни, квартирував 54-й полк піхоти, який дислокувався у місті у період міжвоєнної Польщі. Уцілілі будівлі на вулиці Франка характерні для забудови XIX – початку XX століття. Звичайно, не всі вони зберегли первісний вигляд: на жаль, деякі зачепила невдала реконструкція, та в цілому відчува­ється подих минулого, що витає над прагматичним, а часто архітектурно безликим сучасним.

Окремі будинки нагадують ожилі старовинні листівки. Час майже їх не змінив. Одна із таких споруд виросла ще на Стрілецькій Вищій, згодом ця вулиця вже називалася Сокола. Це давня учительська бурса – гуртожиток для синів учителів тодішніх Тернопільського, Теребовлянського, Гусятинського, Збаразького та Скалатського повітів, які навчалися у навчальних закладах Тернополя. У той час це був один шкільний округ. Поселилися вихованці у новозбудованому приміщенні у 1894 році, хоча історія ж самої бурси починалася в иншому будинку ще у 1877-му. Нова бурса мала велике подвір’я і город. Вже у 1894-1895 навчальному році у бурсі мешкав 61 учень – 38 гімназистів, 3 учні реальної школи, 13 семінаристів і 7 учнів народних шкіл. Існування такого гуртожитку полегшувало можливість здобуття середньої освіти иногороднім. Так, у 1898–1899 навчальному році у бурсі мешкало 16,5 відсотків від загальної кількості учнів. Приміщення відповідало усім гігієнічним вимогам й оцінювалося
у 1901–1902 роках в 40 тисяч корон. Опікувалися закладом директор Першої гімназії та вчителі. Старовинній будівлі пощастило: вона «дожила» до наших днів, не надто змінившись.

Одна із давніх будівель на цій вулиці дала їй нову назву. У вересні 1890 року розпочалося будівництво оселі для польського гімнастично-пожежного товариства «Сокул», який звично називали польським «Соколом». На жаль, первісний вигляд будинку, де тепер Палац кіно, зберігся лише на старих листівках. Комусь стукнула в голову ідея реконструювати будинок із давньою історією наприкінці 1970-х.

Планом і кошторисом будівництва займалися активні члени товариства інженери Влади­слав Світковський та Теофіл Дуянович. Вже
у січні 1891 року відбулося освячення новобудови. Тут збудували гімнастичну залу, а збоку влаштували вигідну сцену. Так Тернопіль отримав ще одну залу, крім у Новому замку та в готелі Пунчерта, для концертів і різних імпрез.
12 січня 1891-го у новій залі відбувся перший концерт військового оркестру. Саме будівництво приміщення для гімнастичного товариства на цій вулиці спричинилося до її нової назви – Сокола.

Зала «Сокола» стала місцем гімнастичних занять та шкільної молоді. А на сцені виступало багато іменитих артистів. Так, у 1893 році тут виступили із концертом Олександр Мишуга і Соломія Крушельницька. Кошти від нього призначалися на будівництво української бурси. З успіхом пройшов на цій сцені концерт видатної співачки також у 1898 році. А в 1900-му, перед від’їздом до Варшавської опери, у цій залі разом із Тернопільським «Бояном» співав славетний Модест Менцинський. Виступали тут й актори театру «Руської бесіди». Тривалий час зала була також місцем проведення шевченківських вечорів. У 1913-му тут виступав відомий хор кубанських козаків під керівництвом княгині Гагаріної.

З появою зали у приміщенні «Українбанку» та будівництва «Міщанського братства» із театральною залою українські культурно-просвітницькі заходи відбувалися в основному там.
А зала «Сокула» стала вогнищем польської культури та місцем забав польської еліти.
У роки Першої світової росіяни організували
у сокільському приміщенні православну церкву, яка припинила свою діяльність аж зі вступом до Тернополя пруського війська 25 липня 1917-го. Настоятелями цієї церкви були Федір Титов – професор Київської духовної академії, історик церкви, а потім Дмитро Марков. А в ча­си визвольних змагань тут розташувався військовий шпиталь.

З 1919-го сюди знову повернулося спортивне товариство. У залі знову почали проводити різні концерти, забави. У 1923-му тут виступав відомий танцівник і балетмейстер Василь Авраменко, який присвятив усе своє життя створенню і пропаганді школи українського народного танцю. У 20–30-х роках тут відбувалося чимало урочистих польських імпрез, концертів та вистав.

Із 23 жовтня 1939-го у цьому будинку розпочав свою діяльність новоутворений Тернопільський театр ім. І. Франка. Його режисером став Микола Комаровський, а директором – відомий організатор театральної справи в Галичині Панас Карабіневич. До роботи у цьому колективі було запрошено 36 акторів зі Львівського театру імені М. Садовського. Першим музичним керівником нового театру став відомий тернопільський музикант й викладач Юрій Крих. У 1939–1941 роках на сцені театру ставили
в основному українську класику: «Наталку Полтавку», «Дай серцю волю...», «Марусю Богуславку», «Украдене щастя» тощо. Правда, з’явилася в репертуарі й «Загибель ескадри» як данина вже радянській драматургії. Цікаво, що життя українського театру в Тернополі не припинилося і в роки німецької окупації. Трупу тоді очолював відомий у театральних кругах Богдан Сарамага.

Із визволенням Тернополя у 1944-му театр продовжив роботу. З колишніх франківців тут працювали М. Комаровський, П. Карабіневич, Левко і Марія Марки, влилося й молоде поповнення – Б. Антків і М. Теличко. У 1945-му на Тернопільщину переводять Охтирський драматичний театр ім. Т. Шевченка. Він починає працювати у Чорткові, що тоді тимчасово був обласним центром. У зруйнованому Тернополі не було де розмістити обласні установи й організації. З поверненням восени 1946-го обласного центру в Тернопіль театри помінялися базами. У квітні 1948 року театр ім. І. Франка об’єднався із театром ім. Т. Шевченка. Відтоді працює один обласний музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка – тепер академічний. У трупу приходять А. Авраменко, В. Сохацький, І. Яроцький, Г. Ковальська, режисер О. Ріпко. Вистави аж до новосілля на початку листопада 1957-го відбувалися у сокільському приміщенні. Саме тут починалося моє знайомство із чарівним світом театру, спочатку із дитячих вистав. Згодом у звільненому приміщенні почав працювати кінотеатр імені І. Франка. А тепер тут розмістився Палац кіно.

На вулиці І. Франка збереглася гарна вілла – зразок респектабельного помешкання заможних тернополян. Збудована у 1894-му, вона належала відомому тернопільському лікареві Олександру Грабовському. Після смерті батька у 1920-х роках її господарем став син Мар’ян – відомий адвокат й філателіст. Прихід «червонозорих визволителів» спричинився до того, що господарю у вирі подальших подій вдалося виїхати в Польщу, а будинком заволоділа компартійна еліта. Довгий час зручний і гарний будинок був закритий високим парканом: тут мешкали перші секретарі обкому. Тепер тут розмістилася дитяча бібліотека. До речі, на цій вулиці зберігся ще один дуже цікавий будинок, де тривалий час містився «Хліб України».