Любомира Бойцун

Родина Барвінських

 

Помітне місце у літописі Тернопільщини
і Тернополя посідає гілка древнього роду, яка починається від священика Григорія Барвінського, який був душпастирем спочатку у Баворові, згодом у Шляхтинцях, а відтак і в сусідніх Курниках і Лозові (всі села Тернопільського району). У родині отця Григорія і його дружини Доміцелії (з Білинських) народилися брати Володимир, Іван, Іполит, Олександр та Осип Барвінські. Іван та Іполит відомі на Тернопіллі як священики та культурно-громадські діячі на ниві українства. Володимир Барвінський увійшов у історію як громадсько-політичний діяч, публіцист, письменник, критик, юрист та видавець. Він активно працював у багатьох україн­ських громадських об’єднаннях, а з 1880 року був співзасновником і першим редактором львівської газети «Діло». Володимир Барвінський дуже рано пішов із життя, у 1883-му, маючи усього 33 роки. Найстарший брат, Осип Барвінський, був священиком і вбачав своє завдання у культурно-просвітницькій праці на благо простого трудового люду.

Із Тернополем найтісніше пов’язана постать сина о. Григорія Барвінського – Олександра – чільного представника цієї гілки старовинного роду, діяльність якого у совєтські часи була спо­творена і викреслена із української історії. Народився О. Барвінський у селі Шляхтинці (тепер Тернопільський район) 8 червня 1847 року. Як учень тернопільської гімназії (1857–1865) він брав активну участь у діяльності та­єм­ного українського патріотичного учнівсько-студентського товариства «Громада». Після закінчення гімназії Олександр став студентом філософ­ського факультету Львівського університету (1865–1869). Вже у студентські роки він знайомив тернополян із віщим словом Тараса Шевченка.

Із 1871-го О. Барвінського призначено старшим учителем учительської семінарії у Тернополі. У ці роки він плідно трудиться на ниві суспільно-громадського життя міста. У фондах держархіву Тернопільської области збереглися його автографи як члена-засновника товариства «Руська бесіда» (з 1913-го – «Українська бесіда») і «Просвіта».

Як один з ініціаторів Тернопільської філії «Просвіти» О. Барвінський дбає про створення осередків товариства у навколишніх селах, часто приїжджаючи туди і виступаючи із доповідями. Ось лише окремі приклади тематики виступів педагога-патріота у 1883 році. Староміщина – «Про збагачення народу самодопомогою у товариствах» та «Про життя і значення
Т. Шевченка», Цебрів – «Погляд на історичний розвиток українського народу і про значення читалень для його подвигнення», у Чистилові – «Про долю українських селян від прилучення Галичини до Австрії аж до скасування панщини». Усіх їх не перелічити. Основне – О. Барвінський прагнув нести у народ світло знання, будити його національну свідомість. Тернопіль залишив помітний слід не тільки у громадському, а й в особистому житті Барвінського.

30 квітня 1874 року у родині учителя учительської семінарії народжується дочка Ольга (у заміжжі Бачинська), яка стала педагогом
і громадською діячкою, співзасновницею товариства «Українська захоронка», активною учасницею жіночого руху в Галичині. У час Другої світової війни вона емігрувала у Канаду, де продовжувала громадську діяльність.

З Тернополем пов’язані й сумні сторінки
в жит­ті Олександра Барвінського: у 1877-му по­мирає його перша дружина Софія. Улітку 1879 року він одружується вдруге із Євгенією з Любовичів. Завдяки старанням О. Барвінського та його дружини, хорошої піаністки й диригентки, товариство «Руська бесіда» стає не тільки товариським, а й національним осередком місцевої інтелігенції.

Євгенія Барвінська з допомогою о. Амвросія Крушельницького організувала жіночий і чоловічий хори. Товариству сприяв о. Осип Вітошинський зі своїм селянським хором із Денисова. Успіх вечорів у «Бесіді» ставав все більшим. Бувало й так, що значна частина публіки залишалася без квитків. У 1880 році за участю А. Вахнянина і львівської «Лютні» Товариство влаштувало перші Шевченківські вечорниці.

У Тернополі 15 липня 1880 року у Барвінських народжується син Богдан, що й зафіксовано у метричній книзі тернопільської греко-католицької парафії. В історію української культури Богдан Барвінський увійшов як історик, архівіст, археограф, бібліотекознавець і педагог. Історію він студіював у Львові в М. Грушевського. Продовжував навчання у Віденському та Берлінському університетах. Брав активну участь у діяльності наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), був професором Львів­ського таємного університету. Богдан Барвінський – автор багатьох розвідок з історії України. Серед них «Історія українського народу», перевидана у 1991-му в Тернополі, «Оповідання
з рідної історії» тощо. Останні збереглися
у фондах бібліотеки держархіву і могли й сьогодні прислужитися справі виховання молоді.

У 1881 році у подружжя народився ще один син, Роман. Він успадкував від матері талант художника. Роман закінчив Краківську академію мистецтв, але малював тільки для себе. Закінчивши Львівську політехніку, він заробляв на хліб як залізничний інженер.

20 лютого 1888 року в Тернополі у родині Барвінських з’явився на світ маленький Василь­ко, якому судилося стати відомим композитором, піаністом, музикознавцем, педагогом та гро­мадсько-політичним діячем. Його хрещеними батьками стали викладач гімназії Петро Левицький і Матильда Левицька. Син успадкував таланти матері й батька. Судилося йому бути
й делегатом Народних Зборів Західної України у 1939-му, професором і ректором Львівської консерваторії у 1939–1941, 1944–1948 роках та пройти через пекло ГУЛАГу і забуття. Реабілітація прийшла аж після смерті, у 1964-му. Аж
у незалежній Україні ім’я композитора та його твори стали повертатися до людей з допомогою української діаспори. Увіковічена його пам’ять у рідному Тернополі меморіальною дошкою.

Було в сім’ї Барвінських ще двоє дітей: наймолодший Олександр – відомий у Львові лікар, і дочка Олена-Галина.

Але повернімося до діяльності Олександра Барвінського у Тернополі. Як шановану людину­ у 1885-му його обрали радним (депутатом) міської ради, а в 1888-му – членом повітової ради.

О. Барвінський із допомогою М. Лисенка
і П. Куліша став піонером у підготовці українських шкільних підручників. Спричинився він також до запровадження у практику народних
і середніх шкіл фонетичного правопису, змодифікованої кулішівки, що й стало остаточним ударом по москвофільству в Галичині.

У 1888 році Олександр Барвінський переїхав до Львова, де продовжився злет його кар’є­ри. Він – посол Віденського парламенту і Галицького сейму, член Крайової шкільної ради.
У своїй діяльності О. Барвінський прагне ви­йти за межі Галичини і підтримує зв’язки із тогочасними найвизначнішими громадськими ді­ячами Великої України: В. Антоновичем, Т. Риль­ським (батьком М. Рильського), О. Кониським, І. Нечуєм-Левицьким, М. Старицьким й особливо з М. Лисенком та П. Кулішем. Він не раз їздив на Наддніпрянщину, нав’язував контакти з українськими громадськими діячами Буковини. Як політик він щиро повірив у можливості українсько-польського порозуміння в Галичині, так званої «нової ери», що дало привід звинувачувати його в угодовстві. Однак, переконавшись у неможливості позитивного наладнання українсько-польських взаємин, він перейшов до опозиції. Влучно про це сказав Богдан Лепкий: «Угодовим був Барвінський до якоїсь міри у способах, а ніколи в цілях та устремліннях. Від молодості до нинішнього сивого волоса був українцем-самостійником, народовцем у найкращому значенні цього слова».

У першому уряді ЗУНР О. Барвінський ­очолив Державний секретаріат віросповідання і тимчасово – Державний секретаріат освіти. Цей крок ще раз засвідчив його ставлення до української державності.

Як посол Галицького сейму та член Крайової­ шкільної ради Барвінський обстоював право на відкриття української державної гімназії в Тернополі. Перший український клас цього нового навчального закладу було відкрито при існуючій польській гімназії 15 жовтня 1898 року.