Петро Гуцал

Власники Тернополя

 

Із 470 літ свого існування три століття, а якщо бути вельми точним - 303 роки, Тернопіль був дідичним містом. Належав він різним знатним особам і більшість з них добре відомі в історії. Серед власників Тернополя були навіть представники польського королівського роду. Від ставлення до міста, турботи про нього чи байдужості до його розвитку того, хто ним володів, залежало становище міщан, а загалом й історична доля Тернополя. Відомостей про те, як це було насправді, збереглося небагато, адже відповідні документи або пропали у вихорі буремних подій минулого, особливо під час запеклих боїв у місті між німецькими і совєтськими військами у березні-квітні 1944 р., або припадають пилом в архівосховищах Польщі, куди далеко не всім нашим дослідникам випадає нагода потрапити. Фундаментальна історія Тернополя досі не написана, тож висвітлення біографій його власників та їхньої діяльности може дати дуже цікавий і почасти унікальний матеріал про перші три століття існування міста.

Ми обмежимося загальною розповіддю про тих, хто володів Тернополем від 1540 р. до 1843 р., і залишимо майбутнім дослідникам можливість значно глибше вивчити вказану тему. На цьому шляху їх чекає, як прийнято казати, багато нової пізнавальної інформації. А головне - завдяки цьому Тернопіль постане перед нами більш величним і неповторним містом.

Починається історія Тернополя з привілею польського короля Зиґмунда І від 15 квітня 1540 р. воєводі руському, великому коронному гетьману, каштеляну краківському Яну Амору Тарновському (Яну з Тарнова) на заснування на пустищі, званому Сопільче, в Теребовельському повіті, поселення під назвою Тарнополє. Цей документ відомий як Локація місту Тарнополє (Locacio oppidi Tarnopolie) і зберігається він у Головному архіві давніх актів у Варшаві (Польща). Як видно з документа, місто споруджувалося на неосвоєній досі місцині, що спростовує твердження деяких авторів, начебто Тернопіль постав на якомусь давньому поселенні. Король звільняв жителів майбутнього міста на 15 років від податків і повинностей та призначав їм війта. На жаль, невідомо, коли почалося будівництва замку, навколо якого й виросло місто: у тому ж 1540-му чи пізніше. Одне очевидно, що Тернопіль постав дуже швидко і першими його мешканцями були будівничі замку, які прибули з володінь Яна Тарновського та, можливо, Костянтина Острозького.

Засновник і перший власник Тернополя Ян Тарновський - дуже відома особа в історії Польщі ХVІ ст. Він народився у січні 1488 р. у місті Тарнові (від його назви і походить родинне прізвище Тарновських) у знатній і багатій шляхетській сім'ї, виховувався при дворах трьох королів - Яна I Ольбрахта, Александра та Зиґмунда І (прозваного в історії Старим). Навчаючись у Краківському університеті та за рубежем, Ян Тарновський здобув блискучу загальну та військову освіту. У 1547 р. він отримав спадковий титул графа Священної Римської імперії. Посади і титули, як і численні маєтки, Я. Тарновський здобував, вміло підтримуючи королівську владу, непохитним прихильником якої був все життя, а також завдяки своїм військовим талантам. Він був одним із найбільш видатних полководців середньовічної Польщі, брав участь у багатьох переможних битвах і походах, зокрема, в 1524 р. у битві під Теребовлею, в якій було розгромлено турецько-татарське військо, та у взятті Гомеля і Стародуба у 1535 р. під час походу на Московію. Свій військовий талант Тарновський застосовував не лише у Польщі, а й в инших країнах, скажімо, у Португалії, Італії та Угорщині, а також у Палестині та Єгипті. Заслуговує на увагу його трактат "Поради з військової справи" ("Consilium rationis bellicae"), виданий у 1558 р., в якому, серед иншого, викладена тактика боротьби з наїздами ординців, що дійсно виявилась успішною.

Говорячи про заснування Тернополя, дослідники упускають одне питання: якими мотивами керувався Я. Тарновський, закладаючи це місто. Адже всі його володіння були далеко за Сяном, Теребовельський повіт був уже загалом заселеним і поділеним між магнатсько-шляхетськими родами. Тож не випадково дозвіл на спорудження міста із замком він отримав у невеликому та не вельми зручному місці, фактично не межі між Волинським і Руським воєводствами (перше з них тоді входило до Великого князівства Литовського). Твердження, начебто Тернопільський замок мав стати новим форпостом в обороні краю від чужинських набігів, зокрема татарських, - непереконливе, бо замок ніколи не був потужною фортифікаційною спорудою і той факт, що кримчаки на нього часто нападали, якраз про це свідчить (вони, як відомо, потужні замки і фортеці, зазвичай, оминали).

На нашу думку, тут головну роль відіграли певні династичні плани Я. Тарновського. Відомо, що він з молодих літ перебував під опікою великого гетьмана литовського, руського (українського) князя і полководця Костянтина Острозького (1460-1530), разом з ним ходив у походи, набирався від нього військової мудрости. Єднало їх також і те, що обоє були русинами за походженням і православними. Саме так, і про це мало хто знає - а польські історики взагалі воліють мовчати - Я. Тарновський походив з руського роду, який прийшов на сучасну Тарнавщину з півдня, але аж ніяк не з півночі, тобто корінної Польщі, спочатку був хрещений у православній вірі як Іван (Іоан) і хрестив у ній своїх дітей Софію та Христофора. Про це переконливо стверджує, опираючись на думку деяких авторитетних польських істориків ХІХ ст., львівський історик Святослав Семенюк у своїй книзі "Український путівник по Польщі: Історико-краєзнавчі нариси". У зв'язку з цим настала пора, мабуть, вважати Я. Тарновського й діячем української історії.

Після смерті у 1539 р. старшого сина К. Острозького Іллі єдиним спадкоємцем величезних володінь першого став 13-літній молодший син Костянтин-Василь. Можливо, тоді й зародилася у Я. Тарновського думка поєднати два могутні роди та їхні статки шлюбом (забігаючи наперед, скажемо, що так воно і сталося) і під його рукою і домагатися певних політичних цілей. Як не як, але Острозькі по крові мали право на королівський трон. Приблизно у той час він перейшов у католицьку віру і перехрестив двох своїх дітей (син Христофор став Яном-Кшиштофом). До речі, можна припустити, що надання привілею на заснування Тернополя було наслідком цього кроку Я. Тарнавського.

Як би там не було, перший власник Тернополя дуже дбав про розвиток міста. Так, 6 лютого 1545 р. він домігся, що Зиґмунд І передав Тернопільському замку села Петрики і Пронятин, які раніше належали Баворовським. 1 серпня 1548 р. місто отримало від короля Маґдебурзьке право. 17 листопада 1550 р. був виданий королівський привілей, згідно з яким усі купці, які їхали з півдня (Галича, Коломиї та Коропця) на північ (Волинь), мали сплачувати в Тернополі мито з кожного воза. Та оскільки купці почали оминати місто, то Я. Тарновський домігся від нового короля Зиґмунда ІІ Августа привілею 17 листопада 1551 р., що зобов'язував їх заїжджати в Тернопіль, торгувати і сплачувати мито. 30 вересня 1550 р. власник міста видав грамоту про права та обов'язки тернополян, а 17 листопада цього ж року Зиґмунд ІІ Август звільнив тернопільських купців від оплати податі за волів. 27 грудня 1559 р. Я. Тарновський замінив натуральні повинності тернопільських міщан на грошовий чинш, залишивши обов'язковою лише службу на користь замку: роботи на ставу і у млинах, шарварки, сторожа тощо. Зрозуміло, що такі заходи на користь міста сприяли його розбудові та господарському зростанню. Не забуваймо, що засновник Тернополя увічнив себе у його назві - як відомо, до 9 серпня 1944 р. місто офіційно називалося Тарнопіль, а також у міському гербі, де донині збереглися елементи родинного герба Тарновських "Леліва".

16 травня 1561 р. Я. Тарновський помер у родинному маєтку Вев'юрка поблизу Тарнова. Тернопіль перейшов у власність його сина Яна-Кшиштофа, королівського секретаря від 1554 р., войніцького каштеляна, сандомирського старости, старости стрийського і старости долинського. У той час він мав 24 роки. У своїй грамоті від 6 листопада 1562 р. Я.-К. Тарновський підтвердив усі права й повинності мешканців Тернополя, встановлені його батьком. 6 липня 1566 р. Зиґмунд ІІ Август, відзначаючи заслуги Я.-К. Тарновського і з метою розвою Тернополя, підтвердив всі давні права і вольності міщан й дозволив створити в місті, як у Львові, склад блаватних (текстильних) товарів і солі, які везли з Русі на Захід. Помер Ян-Кшиштоф 1 квітня 1567 р. Був він бездітним і з його смертю рід Тарновських вигас по чоловічій лінії.

Власницею величезної спадщини Тарновських стала Софія, дочка Я. Тарновського, а також її чоловік та їхні діти. Чоловіком С. Тарновської від 18 січня 1553 р. був К.-В. Острозький. Наскільки відомо, у цьому шлюбі народилися п'ятеро дітей. С. Тарновська постійно проживала у Тарнові, а справами Тернополя займався її чоловік. Хто знає, чи не без сприяння К.-В. Острозького в 1569 р. "худой чоловік на ім'я Лука в неславнім граді Тернополі" переписав з доданням численних українізмів 16 книг Старого Завіту і кілька книг Нового Завіту на основі видань Ф. Скорини і протографу повного його перекладу Біблії (цей рукопис, на жаль, втрачений).

С. Тарновська відійшла у вічність 1 липня 1570 р., незадовго перед тим народивши сина Олександра. Пологи були дуже важкими, бо напередодні на родинний маєток у Тарнові підступно напали загони магнатів - ворогів Тарновських-Острозьких, що змусило останніх тікати з дому, а у вагітної жінки спричинило передчасні пологи і врешті-решт смерть. Відтепер повноправним власником Тернополя, як і всіх инших володінь своєї померлої дружини, став К.-В. Острозький. Цього ж року він видав свою грамоту про повинності і вольності міщан, підтвердивши ті, що були встановлені попередніми власниками міста. За його проханням королі Речі Посполитої Генріх Валуа, Стефан Баторій та Зиґмунд ІІІ Ваза підтвердили попередні привілеї Тернополя: їхні грамоти були надані відповідно 7 квітня 1574 р., 19 листопада 1576 р. і 19 квітня 1589 р.

К.-В. Острозький добре знаний в українській історії, бо уславив себе та увічнив ім'я свого роду великими подвижницькими ділами. Він належав до найвідомішого і найбагатшого руського (українського) княжого роду в ХV-ХVІІ ст. Народився 2 лютого 1526 р. у містечку Турів (нині в Житковицькому р-ні Гомельської обл. Білорусі). До речі, коли це сталося, його батькові йшов уже 66-й рік. Своїм приходом у світ Костянтин-Василь продовжив існування роду Острозьких по чоловічій лінії майже на сто літ.

Після смерті дружини він переїхав в Острог, який був резиденцією і для його батька. У цьому місті заснував у 1576 р. академію, що стала першим вищим навчальним закладом в Україні і де здобули освіту майбутні відомі діячі нашої історії. Острозький розгорнув книгодрукування і найвидатнішим шедевром цієї справи стало видання І. Федоровичем у 1581 р. знаменитої Острозької Біблії. Добре знаний К.-В. Острозьким своїми державницькими, військовими та церковними справами. Він, зокрема, був у 1572 р. претендентом на польський королівський престол, а в 1598 р. розглядалася його кандидатура на царський трон у Московії (К.-В. Острозький був троюрідним братом царя Івана ІV Грозного). Як прихильник того, щоб Русь (Україна) нарівні з Польщею та Литвою входила до новостворюваної держави Речі Посполитої, був в опозиції до Люблінської унії 1569 р. і тільки погроза короля позбавити маєтностей і становища змусила його поставити свій підпис під текстом Унії.

Прославився К.-В. Острозький і як "оборонець православ'я". Правда, усі його діти, за винятком наймолодшого Олександра, були католиками. У своїй діяльності щодо захисту православної церкви він опирався на наймолодшого сина, сподіваючись, що той продовжить справу батька.

Відомо, що О. Острозького мати народила за чотири тижні до своєї передчасної смерті, отже, він з'явився на світ на початку червня 1570 р. Сталося це у Вев'юрці, де провів свої останні дні його знаменитий дід Я. Тарновський. У 1592 р. Олександр одружився з Анною Косткою (Костчанкою). Від 1593 р. був воєводою волинським і всіляко допомагав батькові у його справах.

Можна припустити, що К.-В. Острозький вирішив передати Олександру місто Тернопіль, де той створив би новий православний культурно-освітній центр. У грудні 1589 р. у місті побував Константинопольський патріарх Ієремія ІІ Транос, повертаючись з Москви через Вільно, Острог і Збараж додому. На площі перед дерев'яною церквою Різдва Христового (не збереглася) його вітав православний люд, проповідник зі Львова Кирило (Кипріан) виголосив промову на захист братств, а потім патріарх відслужив богослужіння у храмі. Тоді ж він затвердив статут Рождественського церковного братства у Тернополі. У цьому контексті закономірним є видання 4 вересня 1593 р. власником міста грамоти про створення у місті фундації православних міщан зі шпиталем і школою, а також будівництво у 1602-1608 рр. кам'яної церкви Різдва Христового (вона збереглася донині). До діянь цього ряду можна віднести і завершення у Тернополі в 1604 р. перепису Андрієм "Бєсєд Євангельскіх" (рукопис до 1939 р. зберігався у Крехівському василіанському монастирі на Львівщині).

У 1603 р. К.-В. Острозький розподілив свої маєтки між нащадками. Тернопіль, а також Красне, Старокостянтинів та инші міста на Волині перейшли Олександрові. Та йому недовго судилося жити: 12 грудня цього ж року під час об'їзду маєтків 33-літнього князя не стало. Раптова смерть улюбленого сина, єдиної надії батька на продовження родинної справи, надломила К.-В. Острозького і він усамітнився в монастирі. Помер 13 (23) лютого 1608 р. в Острозі, де був похований у крипті Богоявленської церкви.

Там же, тільки на чотири роки раніше, 3 лютого 1604 р., була поміщена труна з тлінними останками О. Острозького. Однак виявилося, що він не знайшов тут вічного спочинку. Навесні 1636 р. Анна-Алоїза Ходкевич, дочка Олександра, наказала перенести труну батька в Ярослав (нині Польща), де її пересвятили єзуїти і помістили в місцевому катедральному католицькому соборі. Щодо смерті О. Острозького донині побутує думка, що його отруїли вороги православ'я - звісно ж, єзуїти. Появу цієї версії за умов ідейного протистояння між католиками та уніатами, з одного боку, й православними, з иншого, на початку ХVІІ ст. легко пояснити, хоча ніхто і ніколи не висував будь-яких доказів чи спростувань. Нам видається слушним зауваження професора Л. Войтовича про те, що більшість дітей К.-В. Острозького і С. Тарновської та їхніх нащадків померли в дитячому чи молодому віці, а ті, що були в шлюбі, не мали дітей. Тож, найімовірніше, у справі припинення роду Острозьких свій немилосердний вирок винесла природа. Але одне можемо сказати: якби О. Острозькому судилося більш тривале життя, то історична доля Тернополя була б иншою, і у ХVІІ ст. місто стало б православним культурно-просвітнім центром.

Новим власником Тернополя у грудні 1603 р. стала Анна Костчанка. Вона народилася в Ярославі 26 травня 1575 р. у сім'ї сандомирського воєводи Яна Костки та Софії Одровонж. Вийшовши заміж 17-літньою за князя О. Острозького, вона народила йому восьмеро дітей. Їх утримання та виховання лягли на плечі жінки після несподіваної смерті чоловіка. Та на цьому життєва недоля А. Костчанки не закінчилася: упродовж 1605-1619 рр. померли всі її п'ятеро синів, а в 1622 р. і дочка Софія. Зрозуміло, що за таких обставин А. Костчанка все більше шукала розради і заспокоєння в релігії. Вона була ревною католичкою, але не фанатичною, навіть більше - терпимою до православних. Відомо, зокрема, що вона робила чималі фундуші (подарувала села) православним монастирям у Києві - Михайлівському та Печерському. Матеріально підтримувала католицькі і православні громади у своїх володіннях, можливо, в тому числі у Тернополі. Померла в Ярославі 29 жовтня 1635 р.

Та задовго до цього, у 1620 р., А. Костчанка наказала скласти інвентар всіх родинних маєтків і наступного року розподілила їх між своїми чотирма дочками, залишивши собі лише Ярославський ключ. Тернопіль дістався Катерині (Катажині), народженій у Красному на Волині в 1602 р. 19-літньою вона взяла шлюб з Томашем Замойським і постійно жила в Замості, а маєтками, серед них і Тернополем, займався її чоловік. Підписана ними обома грамота від 27 травня 1627 р. про права та повинності тернопільських міщан свідчить, що містом вони володіли спільно.

Т. Замойський, як і Я. Тарновський, походив з давнього і знатного руського роду, який окатоличився (заради правди треба сказати, що дід Т. Замойського Станіслав деякий час був кальвіністом), хоча, як стверджують дослідники, прихильність до руськости постійно жила в поколіннях роду. Він народився у Замості 1 квітня 1594 р., тобто у рік, коли його батько, канцлер великий коронний і гетьман великий коронний Ян Замойський за взірцем европейських університетів заснував у родинному місті академію. Томаш був єдиним сином в сім'ї Я. Замойського та його четвертої дружини Барбари Тарнавської, в 11-річному віці він успадкував величезне родинне багатство. На час шлюбу з К. Острозькою Томаш Замойський був старостою кількох повітів, воєводою подільським і воєводою київським, потім став підканцлером коронним і в 1635 р. - великим коронним канцлером, як і його батько.

Відомо, що Т. Замойський дбав про захист і розбудову Тернополя. Збереглися свідчення, що він перебудував і зміцнив замок, який неодноразово зазнавав нападів ординців, укріпив міські мури. До західного фасаду Воздвиженської церкви неподалік Львівської брами була прибудована в 1627 р. оборонна вежа-дзвіниця; 28 липня цього ж року її освятив львівський православний єпископ Єремія Тисаровський. Були відновлені брами і церкви міста після нападу кримчаків у 1629 р. 29 лютого 1636 р. Т. Замойський надав привілей кравецькому цеху міста на створення озброєного загону для охорони замку.

Після несподіваної смерті Т. Замойського 8 січня 1638 р. К. Замойська (Острозька) знову стала єдиною власницею Тернополя. Хоча вона і була католичкою, та все ж відзначалася прихильністю до православних. Красномовним є такий факт: вона запровадила у Замойській академії вивчення руської мови, надавала кошти на утримання церков. Померла 6 жовтня 1642 р. у Замості, де й похована. У музеї цього міста донині зберігається її портрет, а портрет її чоловіка, якого вона кохала та з яким щасливо прожила 17 років і виховала троє дітей, можна побачити в Історичному музеї Львова.

Укотре Тернопіль перейшов у нові руки - цього разу єдиного сина К. і Т. Замойських Яна. Той був оригінальною особистістю. Одне лише прізвисько, під яким він увійшов в історію - Собіпан, свідчить про це. Відважний і нестримний, нерозбірливий у засобах і невизнаючий авторитети, незалежний і нестерпний до нав'язування йому чужої волі, він мав більше супротивників, ніж друзів. У травні 1664 р. навіть був засуджений до страти - спалення на вогнищі, однак вирок вдалося відмінити. Незважаючи на це, він обіймав чимало державних і військових посад: воєвода сандомирський, воєвода київський, підчаший великий коронний, староста калузький і староста ростоцький тощо.

Я. Замойський народився 9 квітня 1627 р. в Замості. Навчався не лише в рідній академії, а й у Франції та Італії. Повернувшись до Польщі, відразу восени 1648 р. змушений був захищати рідне місто від козацького війська Б. Хмельницького. Як відомо, український гетьман не взяв тоді Замостя і обмежився викупом. Взагалі наступна діяльність Я. Замойського припадає на нелегкий час, коли Річ Посполиту охопили козацькі війни середини ХVІІ ст., на її територію вступили шведські війська (знаменитий "Потоп), і ледь не щороку нападали ординці. За цих умов Я. Замойському було не до Тернополя, принаймні ми про його діяльність у місті майже нічого не знаємо, крім хіба того, що 14 березня 1663 р. король Ян ІІ Казимир підтвердив привілеї міста, надані попередніми монархами.

Козацькі загони брали місто і замок у 1648, 1649, 1651 і 1655 рр. (останній раз обійшлося без штурму), а кримські татари навіть частіше (хоча вони замок могли і не здобувати кожного разу). Звичайно, наслідком цього були руйнування, загибель людей, запустіння. Точно відомо, що гетьман Б. Хмельницький був у Тернополі двічі - у травні 1651 та вересні 1655 рр., а от твердження, яке можна прочитати в публікаціях деяких сучасних тернопільських авторів, начебто восени 1653 р. він провів у місті козацьку раду, на якій було прийнято рішення про союз з Московією, є чистісінькою вигадкою.

3 березня 1658 р. Я. Замойський одружився у Варшаві з красунею, хоч і незаможного шляхетського роду, Марією-Казимирою-Луїзою де Гранж д'Аркьєн. Незважаючи на те, що шлюбові передувала пишна та екстравагантна церемонія заручин за участю короля Яна ІІ Казимира, сімейне життя не склалося, любові в ньому не було. Дружина Я. Замойського народила йому четверо дітей, та всі вони померли маленькими. А 7 квітня 1665 р. відійшов у кращий світ і Ян Собіпан.

Оскільки Я. Замойський не залишив нащадків, то Тернопіль і инші володіння перейшли до Станіслава Конєцпольського - сина Йоанни-Барбари Замойської та її чоловіка Олександра Конєцпольського (1620-1659), великого коронного хорунжого, сандомирського воєводи, учасника Пилявецької битви 1648 р. та Збаразької облоги 1649 р. Й.-Б. Замойська була дочкою К. Острозької і Т. Замойського, тобто рідною сестрою Я. Замойського.

С. Конєцпольський народився в 1646 р. в Підгірцях (нині село Бродівського району Львівської обл.). Успадкував від батька військовий хист, брав участь у кількох успішних військових кампаніях. Обіймав посади долинського старости, коронного обозного, подільського воєводи, краківського каштеляна (від 1682 р.). У вересні 1667 р. гарнізон Тернопільського замку під його командуванням витримав облогу татар, а потім зі своїм загоном С. Конєцпольський поспішив до Підгайців на допомогу Я. Собєському.

10 листопада 1666 р. як новий власник Тернополя С. Конєцпольський видав міщанам грамоту про підтвердження їх прав і свобод, які були даровані раніше польськими королями і власниками міста. А 15 березня 1672 р. був складений інвентар Тернополя - другий після 1620 р. На відміну від першого, цей інвентар опублікований в 1893 р. і є цінним джерелом у висвітленні історії міста. Тоді до Тернопільського замку належали села Біла, Івачів, Малашівці, Чернихів та Янківці (нині Іванківці Зборівського району).

Улітку 1672 р. прийшла нова біда: з-під Кам'янця-Подільського йшло на Львів турецько-татарське військо. Тоді ординські чамбули напали і на Тернопіль та поруйнували його, але замок не взяли. Кампанія завершилася підписанням принизливого для Речі Посполитої Бучацького миру. Польський сейм не затвердив цього мирного договору, тому воєнні дії продовжувалися. Улітку 1675 р. Чорним шляхом прийшла на Волинь і в Галичину велика турецька армія під командуванням паші Ібрагіма Шишмана. Вона легко захопила Тернопільський замок і зруйнувала все, що можна було зруйнувати. Наступного року знову турецьке військо, тепер очолюване пашею Ібрагімом Шейтаном, з'явилося в краї і знищило в Тернополі все, що тільки-но почало відроджуватися. Місто спорожніло. До миру і спокою було далеко.

Та С. Конєцпольський до цього не дожив: 22 серпня 1682 р. він помер у Підгірцях. Був двічі одруженим, але дітей так і не мав. Уперше за свою історію Тернопіль залишився без власника, який міг би володіти містом на підставі династичного права.

Утім, перед смертю С. Конєцпольський заповів Тернопіль стриєчному кузену Яну-Олександру Конєцпольському (1635-1719). У 1685 р. він змушений був передати Тернопільський ключ та деякі инші свої маєтки в оренду за 100 тисяч золотих підстарості варшавському Ігнаци Ґадомському, щоби віддати батькові дружини останнього борг Я. Замойського. Через два роки борг був сплачений і Я.-О. Конєцпольський віддав Тернопіль в оренду львівському каштеляну, брацлавському і люблінському воєводі, великому коронному підскарбію Марціну Замойському. Цього ж року, 28 липня, йдучи на поклик короля до обозу його війська під Кам'янцем-Подільським, на місто напав козацький загін полковника Семена Палія.

М. Замойський помер 4 червня 1679 р., проживши 52 роки. Тоді його дружина Анна-Францішка Ґніньська (1656-1704) передала місто своєму братові, воєводі брацлавському Яну Ґніньському (1655-1703). Зрозуміло, що часта зміна орендарів лише шкодила місту, адже вони не турбувалися про розвиток Тернополя, а лише прагнули взяти з нього найбільше прибутків.

У цей час про свої права на місто заявила колишня дружина Я. Замойського Марія-Казимира-Луїза де Гранж д'Аркьєн. Тоді вона вже була королевою Речі Посполитої - дружиною короля Яна ІІІ Собєського. 3 листопада 1690 р. головний суд коронного трибуналу у Любліні присудив, що власником Тернополя має бути королева М. Собєська. Зрозуміло, що такий подарунок їй зробив коханий чоловік.

Історія їхніх стосунків добре відома. Марія-Казимира-Луїза зналася з Я. Собєським від 1655 р. і підтримувала відносини з ним, будучи в шлюбі з Я. Замойським. Через п'ять тижнів після смерті останнього таємно, а 5 липня 1665 р. й офіційно вона вийшла заміж за майбутнього короля. 2 лютого 1676 р. у Вавелі в Кракові вона була коронована на королеву Речі Посполитої. В історію вона увійшла під ласкавим іменем Марисенька - так звертався до неї в своїх листах Я. Собєський. За походженням Марисенька була француженкою. Народилася 28 червня 1741 р. у бургундському містечку Неверс в родині маркіза. Від 1653 р. постійно була серед почту королеви Людовіки-Марії - дружини польського короля Яна ІІ Казимира.

Знайомство з Я. Собєським і визначило її долю. Більшу частину їхнього подружнього життя (31 рік) Марисенька провела у Франції, народила тринадцять дітей, але вижили з них лише чотири (їх згодом назвуть королев'ятами). Любила розкіш, тому життя вела відповідне.

Звичайно, що справами Тернополя вона не займалася, ніколи не була в ньому. Дбав про це її чоловік. 3 січня 1691 р. за її підписом вийшов привілей, згідно з яким війтом Тернополя призначався Войцех Доманьський. Улітку 1690 р., напередодні, коли Марисенька стала власницею міста, у Тернопіль прибула королівська комісія, яка зробила інвентарний опис, засвідчила великі руйнування і занепад. Внаслідок цього місто невдовзі було на кілька років звільнене сеймом від державних податків. У часи Марисеньки, в серпні 1711 р., їдучи з Росії через Україну в Польщу, у місті три дні перебував посол данського короля Юль Юст. Тернопіль на нього сильного враження, мабуть, не справив, бо гість обмежився у своєму щоденнику коротким записом, що це "велике, добре влаштоване й укріплене стінами місто". Утім, тоді сильні укріплення вже й не були дуже потрібними, бо татарські напади припинилися у 1699 р., а останній їх руйнівний набіг на місто відбувся п'ять років раніше. Однак це свідчення цінне тим, що говорить про відродження і господарський розвій міста.

Завершився земний шлях Марисеньки 30 січня 1716 р. в містечку Блоїс у Центральній Франції. Тернопіль перейшов у власність її сина Костянтина-Владислава Собєського. Той народився 1 травня 1680 р. у місті Жовкві на Львівщині і там помер 28 лютого 1726 р. Знаємо, що 16 липня 1719 р. королевич видав грамоту, в якій підтвердив права і вольності тернопільських міщан, а також зменшив їх грошові повинності. Однак у 1720 р. він продав Тернопіль Ельжбеті-Гелєні Сенявській.

Вона народилася в 1669 р. у містечку Коньсковоля (нині Пулавського повіту Люблінського воєводства у Польщі) і була єдиною дочкою гетьмана великого коронного Станіслава Любомирського. Вийшла заміж у 1687 р. за Адама-Міхала Сенявського (1666-1726), згодом гетьмана великого коронного, який володів, зокрема, Бережанами. Була високоосвіченою жінкою, брала участь у політичному житті країни, дехто вважав її "некоронованою королевою" Речі Посполитої. Та на час купівлі Тернополя вже зійшла з політичної сцени і дбала передусім про свої маєтки, турбуючись про їх господарський і торговий розвиток. Для Тернополя вона домоглася привілею, наданого 24 липня 1724 р. королем Августом ІІ Фридеріком на проведення щорічних ярмарків у день святої Анни. Завдяки цьому ярмарку місто поступово ставало значним торговим центром на території сучасної Тернопільщини.

Після смерті Е.-Г. Сенявської 21 березня 1729 р. Тернопіль перейшов до її дочки Марії-Софії Сенявської, яка народилася у 1699 р., а померла 21 травня 1777 р. у Варшаві. Однак та змушена була наступного року після смерті матері продати місто і його купив Людвік-Генрик-Якуб Собєський, один із чотирьох королев'ят - син Марисеньки і Я. Собєського, брат К.-В. Собєського. Батько називав його Якубом-Людвіком і під цим подвійним іменем той увійшов в історію.

Він народився 2 листопада 1667 р. у Парижі. Після смерті батька в 1696 р. висував свою кандидатуру на королівський трон, але не був обраний монархом Речі Посполитої. У 1704 р. виступив проти короля Августа ІІ Фридеріка, за що на два роки потрапив до ув'язнення. Звільнений, він змушений був відмовитися під присягою від претензій на корону. У 1717 р. йому повернули конфісковані маєтки, тож в останній період свого життя він займався їх облаштуванням. Стосовно Тернополя відомо, що 3 серпня 1735 р. Я.-Л. Собєський підтвердив грамоту князя К.-В. Острозького від 1570 р. на фундацію православних міщан та инші привілеї попередніх власників міста.

Одружився 8 лютого 1691 р. з Ядвігою-Ельжбетою-Амалією фон Фальц-Нойбурґ (1673-1722), з якою мав шестеро дітей. Коли Я.-Л. Собєський помер 19 грудня 1737 р. у Жовкві, то єдиною спадкоємницею його великого багатства (11 міст, включаючи Тернопіль, і 140 сіл) стала дочка Марія-Кароліна-Катажина (відома як Шарлотта), уроджена 15 листопада 1697 р. в Олаві (нині повітовий центр Нижньосілезького воєводства у Польщі). Після розлучення з другим чоловіком мешкала в Жовкві біля батька. Тут і упокоїлася 8 травня 1740 р. Серце Шарлотти поховане у костьолі цього родинного міста, а тіло - в костьолі св. Казимира у Варшаві.

Перед смертю Шарлотта заповіла більшість маєтків своєму довголітньому коханцеві, князю, польному литовському гетьману і троїцькому каштеляну Міхалу-Казимиру Радзивіллу. Він народився 13 червня 1702 р. в Олиці на Волині, а помер 22 травня 1762 р. у Вільно (нині Вільнюс, столиця Литви). Отримані маєтки в Галичині продав, зокрема, в 1742 р. Тернопіль купив Юзеф Потоцький. Так на кілька десятиліть місто стало власністю знатного роду Потоцьких гербу "Пилява".

Ю. Потоцький, народжений у 1673 р. в Станиславові (нині Івано-Франківськ), був сином великого коронного гетьмана Анджея Потоцького. Від 1702 р. обіймав посаду київського воєводи. Брав участь у придушенні повстання Семена Палія в 1702-1704 рр., у Полтавській битві в 1709 р. на боці шведів. Повернувся в Польщу з еміграції в 1714 р., а через 20 років присягнув на вірність королю Августу ІІІ, чим остаточно відмовився від антиросійської позиції.

Ставши власником Тернополя, Ю. Потоцький дбав про розвиток міста. Так, 3 липня 1743 р. видав грамоту, якою підтвердив привілей від 3 серпня 1735 р. Я.-Л. Собєського, а 13 квітня 1752 р. надав права євреям міста на взірець кагалу у Станиславові. За нього у 1749 р. розпочалося будівництво костьолу св. Домініка і Вінцента, більш відомого як Домініканський собор (зараз тут катедральний собор Непорочного Зачаття Діви Марії Української Греко-Католицької Церкви). Помер Ю. Потоцький 17 травня 1751 р. у Заложцях (нині смт Залізці Зборівського району Тернопільської обл.).

Тернопіль перейшов у руки його сина Станіслава Потоцького. Він народився в 1698 р. у Збаражі і продовжив традицію державницької діяльности Потоцьких у Речі Посполитій: був сенатором, старостою галицьким і старостою коломийським, стражником великим литовським, воєводою київським, воєводою познанським і воєводою смоленським. Одружився з Геленою Замойською (народжена в 1717 р. в Замості), з якою мав десятеро дітей. Помер 8 лютого 1760 р., похований у Бродах на Львівщині. З його смертю ненадовго власницею міста стала Г. Замойська. Вона підтвердила своєю грамотою права і вольності тернопільських міщан, а також надала фундуш Воздвиженській (Надставній) церкві. 27 грудня 1760 р. померла у Бродах.

Надалі відомо, що 2 квітня 1772 р. тернопільським міщанам видав грамоту Вінцент Потоцький, син С. Потоцького і Г. Замойської. А це означає, що він був наступним власником міста. Народився В. Потоцький у 1740 р. у Бродах, помер там же 14 січня 1826 р. Крім Тернополя і Бродів, володів Збаражем. Був великим коронним підкоморним, гетьманом коронних військ, люблінським старостою. За його володарювання місто, як і вся Галичина, перейшли у 1772 р. до Австрійської імперії.

Не знаємо, з яких причин і коли, але Тернопіль потім перейшов до старшого брата В. Потоцького Юзефа. Той народжений 1735 р., як вважають - у Тернополі. Тож є першим і, виявляється, єдиним власником цього міста, в якому народився. Він був послом сейму, великим коронним крайчим, старостою лежайським. Цікавий і такий факт: у 1776 р. він, як і його батько у 1742 р., відзначений російським орденом св. апостола Андрія Первозванного. Мабуть, за нього в 1779 р. у Тернополі було завершено будівництво Домініканського собору. Місто розбудовувалося, у ньому велася жвава торгівля. 22 січня 1800 р. у Львові Ю. Потоцький видав патент місту, яким підтвердив права і вольності міщан, а заодно встановив нові повинності, загалом збільшив їх розміри. Помер 14 грудня 1802 р. у Відні (Австрія).

Брак документів не дає змоги сказати, коли Тернопіль перейшов до князя Станіслава Понятовського, який, як власник міста, видав 30 жовтня 1811 р. привілей тернопільським міщанам. Чи йому продав місто Ю. Потоцький незадовго до своєї смерті, чи це зробив хтось із його синів: Ян (1761-1815) або Северин (1762-1829). Не можемо наразі сказати щось певне і стосовно особи С. Понятовського. Але відомо, що в 1815-му чи наступному році він продав Тернопіль графу Франциску Коритовському.

Він народжений 5 квітня 1768 р. у родинному містечку Коритові (нині село над Бугом у Польщі), відомий як останній будівничий (а може, одночасно і руйнівник) Тернопільського замку. Ф. Коритовський все життя був військовим, а вийшовши у відставку, поселився в селі Плотича неподалік Тернополя, що належало його бездітному дядьку. Був членом Галицького станового сейму. Придбавши Тернопіль, зайнявся реконструкцією замку, що був відновлений на межі ХVІІІ-ХІХ ст. Відомо, що результатом стало знесення оборонних мурів, веж і давньої брами. Замок був оточений звичайним муром, входом стали нові ворота з двома кам'яними пілонами, оздоблені левиними масками, щитами з родинним гербом Коритовських і кулями. Був споруджений так званий Новий замок. Видається, що перебудовою і добудовою Тернопільського замку займався після смерті в 1834 р. Ф. Коритовського його син Еразм (1816-1870). Принаймні, в літературі є відомості, що в 1840 р. Коритовські вели в замку якесь будівництво. Відреставрований та оновлений замок у Тернополі простояв трохи більше століття, допоки не був знищений у березні-квітні 1944 р. під час запеклих боїв у місті.

Те, що нині називається Тернопільським замком, фактично нічим не нагадує його давню споруду. Можна вважати, що ми вже не дізнаємося детально, як виглядав замок не те що за Я. Тарновського, Т. Замойського, С. Конєцпольського чи Марисеньки, а й навіть за Коритовських.

Останнім власником Тернополя був шляхтич Тадеуш фон Туркул, який відкупив місто в Е. Коритовського. Сталося це приблизно в 1840 р.

Як дехто вважає, рід Туркулів - єврейського походження. У ХVІІІ ст. він остаточно ополячився й окатоличився, здобув шляхетство і придбав герб "Остоя". Його родинним містечком є Тератин на Холмщині (нині Польща). Тут і народився Тадеуш у 1808 р. Він здобув освіту у Львівському університеті, однак не пішов на державну службу, а управляв своїми маєтками. Під час так званої "Весни народів" 1848 р. став членом Товариства землян, яке постало у Львові і займало під час революційних подій консервативні позиції, відстоюючи інтереси великих землевласників. До цього товариства належали, зокрема, такі відомі діячі, як Казимир Бадені, Аґенор Ґолуховський, Ігнаци Конарський, Кароль Яблоновський та ин. Згодом Тадеуш Туркул брав участь у польському громадсько-політичному русі.

Саме Т. Туркул уклав з магістратом Тернополя 15 лютого 1843 р. угоду, відповідно до якої місто, сплативши своєму власнику 175 тисяч флоринів, ставало вільним і самоправним. Здобули волю і підлягали магістратові також села Тернопільського ключа Біла, Чистилів, Підзамче, Кутківці і Пронятин (три останні нині в межах міста). Зазначимо, що вказана сума була дуже великою.

З дозволу цісаря губернатор Галичини, генерал, барон Вільгельм фон Штуттергайм затвердив 27 липня 1843 р. акт продажу Тернополя і місто остаточно стало вільним. 12 грудня наступного року цісар Фердинанд І надав Тернополю герб і статус вільного королівського міста. Тернопіль йшов назустріч своїй новій історії, яка нам більш відома, ніж попередня.