Андрій Павлишин

Галичина як мислевірус

Тарасові Возняку, без якого не постав би

ні цей, ні чимало інших текстів,

присвячую

I. Клопоти з Галичиною

Існують поняття, які усім зрозумілі, проте при докладнішому розгляді втрачають однозначність, обриси, а навіть сенс. Вони зачовгані від надмірного вжитку, а водночас ніхто до ладу не знає, що ж із ними робити, на яку поличку поставити і яким дустом кропити. Класичне лихо з царини історії ідей, коли дефініція більше оповідає нам не так про зміну парадигми означень, як про поставу тих, хто ці означення формулює, їхній світогляд, цілі, освітній потенціал і ресурси, задіяні для функціонування індивіда, тощо.

Слово "Галичина" належить до таких абстрактних конструктів, якими можна оперувати в запальних дискусіях у салонах і на сторінках жовтої преси (різновидом цього ґатунку ЗМІ є також ґлямурні ґлянцеві журнали та побрехеньки на телебаченні), але годі спиратися на них у якомусь серйозному дискурсі зі справді пізнавальним прицілом.

Почну з того, що Галичини ніколи не існувало в якості окремого об'єкта, за винятком періоду 1941-1944 років, коли у складі утвореної нацистами Генеральної губернії екзистував Distrikt Galizien на чолі з призначуваним із Берліна губернатором і німецькою урядовою мовою. Іронія історії полягає у тому, що територіально лише Distrikt Galizien відповідав тому означенню поняття "Галичина", яке фігурує у сучасних українських словниках і енциклопедіях, тобто йшлося переважно про сучасні Львівську, Івано-Франківську й Тернопільську області України.

Між тим, коли сягнути в минуле, то починаються пекельні клопоти. Галицьке князівство (літописна "Галицька земля"), що існувало у 1084-1199 роках, спершу виділилося в окрему від Києва юрисдикцію, проте пізніше було силоміць приєднане до Волинської землі й стало частиною ширшого Галицько-Волинського князівства. Територіально Галицька земля тільки частково співпадала із сучасними енциклопедичними описами віртуальної Галичини, позаяк займала північно-східні схили Карпатських гір, верхів'я Дністра, Пруту й Серету, а на півдні її територія доходила до Чорного моря й Дунаю.

Після низки династичних перипетій і ленних трансформацій терени значної частини колишнього Галицько-Волинського князівства упродовж XV-XVIII століть стали називати "Руським воєводством", а знайоме нам поняття вигулькнуло щойно після анексії частини Речі Посполитої монархією Габсбурґів у 1772 році. Тоді виникла почварна назва K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogtum Krakau und den Herzogt?mern Auschwitz und Zator (Королівство Галичини та Володимирії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцима і Затору). Прикметно, що Володимир-Волинський залишився поза межами тієї Lodomerien, разом зі значною частиною Волині потрапивши до складу Російської імперії, натомість задля зручності віденських адміністраторів терени новоспеченого Королівства згрупували без особливого врахування етнічних чи релігійних особливостей - у ті "давні добрі" часи вирішальними були фіскальні й логістичні чинники. Втім, чи так уже й багато змінилося пізніше в практиці адміністраторів цієї досі напівколоніальної території?

Жонглювання адміністративними межами "Галичини" купно з "Володимирією" і пересовування їх туди-сюди тривало з перемінним успіхом й інтенсивністю аж до 1944 року, коли після повторної сталінської окупації настали означені архіпіїтом благоденствіє і всезагальна мовчанка, а кордони Європи "стабілізувалися" (це з лексикону одного київського телепня на троні) й "відлилися в граніті" (а це бовкнув один кумедний кремлівський персонаж) за пару кілометрів на схід від Перемишля, але майже за 100 кілометрів на захід від Львова. Усіх зацікавлених історичною географією скеровую до спеціалізованих видань чи бодай Вікіпедії, завдяки яким вони легко зможуть задовольнити свої ниці епістемологічні інстинкти. Я ж спробую поміркувати про невловиму суть абстрактного конструкту зі сфери історії ідей.

 

II. Винайдення галичан

Середньовіччя із притаманною йому системою легітимізації влади, що вбачала джерело цієї влади у невидимій руці Провидіння та особливій генетиці володарів, давно минулося, хоча й не вивітрилося зі свідомості широких мас надміру консервативних галичан, тобто тих, хто осмислено чи за інерцією ідентифікує себе із символічною батьківщиною Галичиною. Регіональна ідентичність, звісно, надзвичайно поширена в усьому світі, тож годі дивуватися землякам, які пишаються приналежністю до спільноти мешканців прикарпатських теренів. Складнощі починаються при спробі перейти із суто просторової у символічну сферу.

Не буду вдавати, що не читав "Винайдення традиції" за редакцією Ерика Гобсбаума й Теренса Рейнджера, монографії Ларі Вулфа про Східну Європу чи блискучих есеїв власне на тему модерної Галичини, написаних Ярославом Грицаком (найбільше враження справив на мене розділ "Галичина, кузня ідентичностей" у виданій у Варшаві 2010 року книзі "Ukraina. Przewodnik Krytyki Politycznej"). Це чистосердечне зізнання спрощує моє завдання, адже ті, хто забажають прогулятися риштованнями сучасної історії ідей, зможуть самотужки простежити методологію аналізу практик, які зазвичай прагнуть де тільки можна встановити зв'язок з відповідним історичним минулим, хоча цей зв'язок переважно вигаданий, а формалізоване й ритуалізоване минуле виконує радше цілком сучасну соціальну роль (Е. Гобсбаум).

Отож, пильно придивимося до процесу конструювання галицької ідентичності. У потенціалі, з урахуванням багатого і бурхливого середньовіччя й не менш бурхливого нового часу, галичани могли стати:

а) третім компонентом чехо-словацької спільноти, або й узагалі чехами (давня і красива моравська історія, бойки - Богемія, тотальне домінування швейківського психотипу ect.);

б) угорцями - саме в титулі угорського князя Коломана за півстоліття до Данила прозвучало горде "rex Galiciae et Lodomeriae", аби потім століттями латентно існувати самосутнім буттям і вигулькнути аргументом при розкроюванні Речі Посполитої;

в) поляками - і почасти таки стали, охоче апелюючи до шістсотлітньої політичної традиції у новій вітчизні та привабливої шляхетської (читай, високої, елітарної) культури;

г) австрійцями/німцями, - але держава Габсбурґів не провадила насильницької германізації, навпаки, дистанціювалася від локальної ідентичності своїх громадян, отож у K?nigreich Galizien und Lodomerien радше приїжджі австрійці асимілювалися, натомість ті, хто свідомо приймав австрійську/німецьку ідентичність, робили це хіба щоб виїхати відтак на Захід імперії;

ґ) юдеями, - хоча такий варіант є суто теоретичним, проте були ж юдеїзовані Хазарія чи караїми, а євреїв у Галичині століттями мешкало надзвичайно багато, і лише їхній свідомий опір прозелітизмові та закритість кагалу завадили, як на мене, подібному розвиткові подій;

д) росіянами, - тим більше, що для цього офіційні Петербург, а відтак Москва, докладали гігантських зусиль і витрачали на це прорву грошей, та й російська культура була і є вкрай привабливою, втім, поки що не склалося через надмірну брутальність і навіжений авторитаризм усіх російських володарів від Петра Романова до Владіміра Путіна, хоча тема переходу галичан до російської ідентичності аж ніяк не закрита, особливо серед тих із них, хто утік за довгим рубльом на терени "матушкі Расєї";

е) русинами, тобто окремою нацією, такими собі словенцями або хорватами східного слов'янства, окремішніми завдяки греко-католицтву, латинській абетці, сконструйованій лінгвістами на підставі місцевих діалектів чи книжного "язичія" мові, культурній традиції, виплеканій переважно на окцидентальних, а не орієнтальних зразках тощо (до речі, вагомого удару по цій потенційної лінії завдав вибір Леопольда фон Захер-Мазоха, котрий вирішив стати німецькомовним, а не русинським письменником, - якби у русинів спалахнув талант на міру Тургенєва і Мопассана, це дало би вагомі аргументи на користь такого культурного вибору).

Легко зауважити, що всі вищеперелічені соціокультурні паттерни, навіть якщо і втілювалися в життєвому виборі окремих індивідів чи груп мешканців Галичини, були в ХХ столітті брутально обрубані або всохли через брак ресурсів - матеріальних і людських. Це, звісно, не ворожить, наче так воно і залишиться в майбутньому, - що б там не казали премордіалісти й казенні патріоти про "історичну справедливість" і "прадавність української землі Галичини". Але фактом залишається цілковита перевага стійкої кореляції між локальною галицькою та національною українською ідентичностями.

Я переконаний (хоча для розгорнутої аргументації довелося б написати чималеньку книженцію), що український ідентичністний конструкт, витворений харківськими, полтавськими та київськими інтелектуалами, був наприкінці XIX століття успішно прищеплений на пісному галицькому ґрунті, де добре прийнявся під сонцем австрійського лібералізму, а відтак бурхливо розрісся у першій половині ХХ століття, рясно удобрений кров'ю убитих представників інших конкурентних версій ідентичностей, а водночас самих українців. Українське самоусвідомлення галичан, закарбоване в їхню свідомість спільними зусиллями романтиків із "Просвіти", "прагматиків" із СБ ОУН і контрпропагандистів із КПРС, стало таким константним, що перевищує тривкістю самоусвідомлення тих, від кого галичани перейняли свою ідентичність не далі, як сто років тому.

 

III. Креативна вартість концепту Галичини сьогодні (і завтра)

Модерний тип легітимності, породжений волею мас, зіграв із українством лихий жарт. Маючи до диспозиції винятково етнографічний матеріал і свідомо дистанціюючись від культурної та історичної спадщини еліт, "колективний Грушевський" заклав у підвалини українського проекту цілу низку вад, які знижували його конкурентоздатність і перешкоджали протистояти викликам мінливого світу. Це не значить, що український проект приречений, - йому лише потрібні певні корективи. Однією з них, а точніше інструментом впровадження такої корективи, може стати віртуальна, як було показано вище, Галичина.

Йдеться про мислевірус, тобто імплантацію в ментальну тканину українського національного проекту структур, витворених у межах галицького креативного простору. Такий процес уже триває, свідченням чого є і унікальний соціокультурний імідж Львова (в тому числі, коли йдеться про українську поп-культуру), і багатолітня діяльність журналу "Ї", і "лучуківка", і "Дзиґа", і бурхливе мистецьке життя, де витворені цілі пласти "галицьких" власне за духом явищ.

Галичанство сьогодні - це відкритість до європейського Заходу, а водночас глибока вкоріненість у християнській традиції, природна націленість на структури громадянського суспільства, але конче в поєднанні із демократичними практиками та дискурсом правової держави, перевага форм високої культури, які черпають серед іншого із потенціалу етнографічності, проте уміють порадити собі в конкурентному середовищі "світу широкого", сиріч глобалізації.

Може трапитися і так, що мислевірус Галичини породить небачену мутацію, нову якість, про яку нічого ще не сказали нині футурологи. Пропорції ідентичностей сто років тому були іншими, а двісті років тому - поготів. Темпоральність сучасного світу наче з ланцюга зірвалася, але на це нічого не порадиш, як і на дію фізичних чи хемічних законів.

Ці, наче й банальні речі, слід повторювати раз-у-раз, бо ані Україна, ані світ їх досі не засвоїли. Відтак, одне з двох - або засвоять, або ні. Але я, принаймні, dixi.