Володимир Великочий, доктор історичних наук, м. Івано-Франківськ

Українсько-совєтська історіографія про суспільно-політичні процеси у Галичині

Відсіваючи зерна від полови ...: (штрихи до оцінки наукового здобутку української совєтської історіографії суспільно-політичних процесів у Галичині 1914-1919 рр.)

Кожна наукова студія вимагає використання загальновживаної (усталеної/уточненої) професійної лексики, яка включає в себе не лише терміни, але й визначення та поняття. Такого уточнення вимагає, на наш погляд, і словосполучення "українська історіографія". Не занурюючись у дискурси про її етнонаціональні зрізи, вважаємо за необхідне окреслити два пов'язані з цією проблемою підходи. Значною мірою під впливом Д. Дорошенка в науці поширився, так би мовити, "особистісно-інституціональний" підхід, згідно з яким в український історіографічний простір включався доробок провідних істориків, мислителів та наукових осередків на "материковій" Україні та за її межами. Таке розуміння, очевидно, не вичерпує всього розмаїття його змісту і виявів, зокрема не вирішує питань, пов'язаних з мовою, походженням і багатьма иншими аспектами історіографічного процесу. Тому звертаємо увагу на тлумачення української історіографії як "регіонального" складника загальної історіографії. У такому сенсі сучасні вчені представляють її як універсальний феномен, що складається з сукупності літератури з проблем історії України (1); процесу виникнення і розвитку історичної науки в Україні (2); наукової дисципліни, яка вивчає стан і розвиток історичної науки в Україні (3) [7, с.116; 5, с.413].

Цей багатоаспектний підхід може уточнюватися, конкретизуватися через поняття "регіональна історіографія", що своєю чергою інтерпретується на національному, локальному, місцевому рівнях. У даному випадку вона уявляється не в "широкому" (як різновид загальної - европейської, світової), а у "вузькому" розумінні - як частина (складова) української національної історіографії. Через узагальнення доробку Я. Верменич, Я. Калакури, І. Колесник, В. Потульницького та инших сучасних учених [5, с.411-435; 23, с.25-47; 7; 34, с.304-309; 33] ця проблема стосовно нашої теми з'ясовується наступним чином. Вихідною для її розуміння є позиція, згідно з якою історіографія сприймається як процес осмислення нагромаджених знань у різних, дедалі більш звужених територіальних і часових рамках, що розширює потенційні можливості історіографічного освоєння величезного масиву знань про регіон, нагромаджених історичною наукою. Багатоплановість регіонального зрізу української історіографії рельєфно проявляється у вивченні закономірностей становлення і розвитку історичної науки в певних регіонах, з'ясуванні процесу дослідження регіональної специфіки; аналізі ступеня історіографічної розробки локальних місцевих проблем тощо. З розширенням наукового простору регіональна історіографія стикається з потребою вийти за межі рефлексій на теми політичної історії й дедалі більше занурюватися у складний світ ментальностей, регіональної ідентичності тощо. Зрештою, вона збагачує поліваріантність української історичної науки, ліквідуючи комплекс меншовартості "периферійних вчених", які починають розробляти не лише "місцеву", історико-регіональну проблематику, а й концептуально важливі теоретико-методологічні питання.

Актуальною, на наш погляд, є і потреба уточнення часових меж розгортання як конкретно-суспільних процесів, так й еволюції історичних знань за певними критеріями, що надає їм більшої структурованості, виразності, створює передумови для аналітичних і компаративістських узагальнень тощо. Ця проблема вже була предметом історіографічного аналізу. Не зовсім логічними виглядають висновки В. Капелюшного, який, відстежуючи еволюцію поглядів дослідників, стверджує, що лише наприкінці 1990-х років вони стали датувати хронологічні межі національно-визвольних змагань 1914-1923 рр. Це ілюструється на прикладі доробку В. Вериги і Я. Грицака, а самі зміни в поглядах пояснюються накопиченням нових знань і ґрунтовним переосмисленням проблеми, що властиве працям знаних сучасних авторів, зокрема В. Верстюка, О. Реєнта, О. Рубльова, В. Солдатенка та ін. [24, с.18-19]. Однак не всі названі вчені поділяють таке датування [36, с.4], навіть більше того - відзначають, що підходи Я. Грицака не знайшли належного розвитку в працях наступних дослідників [6]. Инші історіографи - О. Реєнт, Б. Янишин, О. Павлишин, А. Панчук [35, с.27-28; 29; 30] - утверджують побутуючий у сучасній літературі погляд, згідно з яким розширення хронологічних меж революційних подій від 1914 до 1923 рр. пов'язується передусім із Я. Грицаком. Сам же Я. Грицак визнавав, що І. Лисяк-Рудницький і Р. Шпорлюк першими з-поміж українських істориків виступили проти розгляду революції в Україні як регіонального варіанта російської революції, адже вона охопила й терени підавстрійської України, яка разом з підросійською включилася в єдиний рух за національне самовизначення. Виходячи з відмінностей соціальної бази і завдань української та російської революцій та зважаючи на характер і паралелізм розгортання визвольних рухів инших слов'янських народів, Я. Грицак доводить, що українці також можуть розглядати 1914 р. як відправну точку своєї революції. Зрештою, слідом за Марком фон Гаґеном поглиблюється думка, що Перша світова війна зактивізувала "українське питання" до безпрецедентного рівня, спричинила істотне піднесення національного руху. Це положення обґрунтовується особливостями національного та соціального становища українства, передусім у Галичині [13, с.121-125]. Таке прочитання не лише широковідомих "Нарисів" [12, с.102-165], а й спеціальних полемічних публікацій Я. Грицака [14] спонукає до часового уточнення - "доби незалежної України" - тверджень, що він "один з перших в українській історіографії показав мобілізаційну роль війни", яка "сильно зактивізувала українське питання і спричинила до зростання української національної свідомості". Це ж стосується і проблеми подолання невиправданої дихотомії в періодизації Першої світової війни на західно- та східноукраїнських землях [35, с.28], адже у своїх працях Я. Грицак активно спирався й артикулював доробок зарубіжних авторів. Це в жодному разі не применшує наукової значущості й оригінальності розробок визнаного українського дослідника, а лише конкретизує послідовність осмислення вченими окресленого кола питань.

Зазначимо також, що у сучасному історіографічному просторі України відзначається присутність двох груп науковців (але не "наукових напрямів", як їх подекуди номінують). Представники першої, яких часто називають "традиціоналістами", обстоюють традиційні підходи і класичну лінійну схему українського історичного процесу. Другу ("модерністів", "ревізіоністів") передусім уособлюють відома київська дослідниця Н. Яковенко та львівський учений Я. Грицак. Згуртування й інституціоналізація останньої відбувається навколо таких наукових і дослідницьких проектів, як "Критика", "Модерна історія", "Український гуманітарний огляд", "Ї", "Дух і літера" та ін. Це середовище прагне переосмислити українську історію передусім на основі західних теоретико-методологічних й історіософських концептів, його власне "інтелектуальне обличчя" лише починає вимальовуватися. Між цими групами точиться відкрита чи завуальована полеміка, однак допоки, вважаємо, ще рано говорити про її цілеспрямований і предметно структурований характер. При цьому простежуються більш чи менш виразні обриси в підходах і трактуваннях як конкретно-історичних, так і концептуально важливих проблем історії Галичини 1914-1919 рр., що засвідчують розробки вже згадуваних Я. Грицака, О. Павлишина та ін.

Розвиток української історіографії ставить сьогодні на порядок денний абсолютно виправдану, з нашої точки зору, необхідність аналізу напрацювань попередніх поколінь вчених. Більше того, з відстані пострадянського майже двадцятиріччя все актуальнішою виглядає потреба неупередженого вивчення доробку української совєтської історіографії, виокремлення того, що можна вважати науковим здобутком. Усвідомлюємо, що пропонована студія може лише частково сприяти вирішенню цього завдання.

Українська совєтська історіографія належить до специфічних феноменів історієписання. Вона представила чи не найменший здобуток із означеної проблеми, оскільки не належала до пріоритетних напрямів дослідницької діяльності. Здолавши етап гострої критики першої половини 1990-х років, сучасні вітчизняні вчені перейшли до виважених, поміркованих оцінок совєтської історичної спадщини [37; 23, с.231-261], методологічного й історіософського осмислення її природи [17], ґрунтовної полеміки щодо наукового апарату, періодизації, характерних рис совєтської історичної науки [32] тощо. Совєтська історіографія пройшла складну і відносно "поступальну (в межах компартійних директив) еволюцію" у вивченні суспільних процесів на західноукраїнських землях у 1914-1919 рр. За міжвоєнної доби ця проблема опинилася на "далекій периферії" совєтських досліджень, що особливо дисонансувало зі значними здобутками представників державницького напряму в Галичині й еміграції. За умов відносно вільного розвитку наукової думки та короткочасного піднесення україністики в УССР, що тривали до 1929 р., з'явилися лише окремі історико-документальні розвідки про російську політику в Галичині за часів Першої світової війни і революційні події в краї [11]. Таке ж маргінальне становище ця тематика посіла в перших синтетичних та узагальнюючих працях [42;43], автори яких намагалися підігнати національну історію України до марксистської формаційної схеми і теорії класової боротьби. Ці тенденції поглиблюються за наступного десятиріччя на тлі репресій і погрому наукових установ, мітологізації української історії та перетворення історичної науки в ідеологічну служницю сталінського режиму.

За повоєнного періоду другої половини 1940-х -1950-х років усталюється нова парадигма совєтської науки щодо суспільно-політичного розвитку Галичини за воєнно-революційної доби 1914-1919 рр. Її стрижнем став постулат про невпинно зростаюче прагнення національно і соціально пригноблених трудящих мас Галичини до єднання з російськими пролетаріатом, селянством, солдатами задля спільного виступу проти австро-німецького та російського імперіалізму. Це обґрунтовувалося їхнім "русофільством" (усвідомлення "споконвічної" етноісторичної єдності з російським народом), з одного боку, та "русоцентризмом" (позиціонуванням Росії як покровительки й опікунки усіх народів імперії) - з иншого. Таким чином, анексія царською Росією Галичини, як, до речі, згодом і більшовицькою Росією - України, трактувалася як явище "закономірне", "прогресивне", що відповідало прагненням місцевої людності, а українські політичні лідери оголошувалися "буржуазними реакціонерами". У типовому, виразному, довершеному вигляді такі підходи і трактування знайшли відображення у працях І. Богодиста, В. Осечинського, які до кінця 1980-х років залишалися "відправними" і чи не найбільш цитованими при висвітленні зазначеної теми.

Зробимо одне принципове зауваження. Імператив історичного розвитку українства Галичини як прагнення приєднатися (чи то пак, "повернутися") в лоно Росії та постійне паплюження ідеї національної державності зумовлювалися не лише "марксистською догматикою", яку багато сучасних дослідників трафаретно трактують як "методологічну основу" совєтської історіографії. Характер і спрямованість совєтських досліджень визначали не стільки наріжні основи марксизму-ленінізму (до речі, вдало структуровані Л. Зашкільняком [16]), скільки "свіжо прийняті" компартійні директиви, які залежно від "завдань поточного моменту" зобов'язували істориків актуалізувати й пропагувати відповідні історичні ідеї. Поряд з цим слід ураховувати й инші моменти, на які вказав Ю.Сливка. Концептуальні погляди на боротьбу українського народу за державну незалежність були опрацьовані задовго до визвольних змагань 1917-1920 рр. у політичних колах країн, до складу яких входили українські землі, тож після їх завершення вони лише уточнювалися, шліфувалися зарубіжною історіографією залежно від конкретних обставин. Таким чином, польська, чеська, угорська історіографії також мали значний вплив на висвітлення совєтськими істориками національно-визвольної боротьби у Галичині [37, с.5-6].

Від совєтської історіографії зайве було очікувати якісних змін у трактуваннях зазначеної проблеми за доби так званої хрущовської "відлиги", тим більше - брежнєвського "застою". Однак період кінця 1950-х - поч. 1960-х років позначився певними зрушеннями у висвітленні історії західноукраїнських земель, що зумовлювалося послабленням компартійного контролю, переглядом деяких ідеологічних догм, поверненням історичній науці її дослідницьких функцій, урешті частковим розширенням прав союзних республік. Попри збереження ідейної заангажованості і навколонаукової лексики, все ж проглядається згасання крайньої войовничості змісту історичних досліджень. Ці тенденції і явища проявилися в працях керівника відділу Інституту історії, завідувача кафедри Київського університету ім. Т. Шевченка І. Компанійця, який, перебравши від В. Осечинського неформальну "естафету", виступив одним з авторитетних фахівців з історії Галичини "доби імперіалізму". За цього часу активізувався й остаточно повернув собі домінуюче становище у дослідженні цієї проблеми львівський науковий осередок, який представляли Є. Галушко, І. Васюта, В. Ілько, О. Карпенко, М. Кравець, Г. Ковальчак, Ю. Сливка, инші вчені.

Важко погодитися з сучасними вченими, які два наступні десятиліття виставляють як період "суцільної темряви", коли в діяльності українських істориків "звичайними явищами" стали "поверховість і легковажність, зниження вимог до себе і малокомпетентність, дилетантство і безвідповідальність, пристосуванство і нахил до зовнішнього блиску, поклоніння штампам і стереотипам" (Я. Дашкевич). Вважаємо за невдячну справу піддавати суворій науково-критичній експертизі існуючу під пресом ідеологічної машини історіографію, тому, не звинувачуючи її представників у відомих недоречностях, воліємо відшукувати, узагальнювати їх оригінальний доробок, який, попри часові нашарування, відбиває поступ української історичної думки. Утім, такий підхід не означає відмови від її виваженого аналізу.

Прикметною позитивною рисою доробку совєтських дослідників 1970-1980-х років стало нарощування джерельної бази, яка поповнювалася документами не лише з архівосховищ УССР й СССР, а й закордонних, переважно польських, установ. Учені були ознайомлені з розробками иноземних колег із країн соцтабору, а також західноукраїнських авторів міжвоєнного періоду, який не тільки слугував предметом критики "буржуазних націоналістів", а й використовувався як інформативне історичне джерело. Попри переважання наративізму, описовості, цитатно-ілюстративного викладу матеріалу, простежуємо прагнення до цікавих узагальнень на основі опрацювання значного масиву емпіричного матеріалу. Формулювалися аналітичні положення і висновки щодо внутрішнього й зовнішнього становища та перспектив боротьби українців Галичини за своє національне, соціальне визволення.

Окреслені риси і тенденції притаманні працям О. Карпенка, С. Макарчука, Ю. Сливки, І. Васюти та инших дослідників. Історико-біографічні праці про плеяду істориків, які довели, що і за умов совєтської дійсності можна було залишатися справжніми науковцями, залишаються актуальними для сучасної історіографії, хоча окремі плідні кроки у цьому напрямі вже зроблено[41;25]. Говорячи про складну, делікатну з морально-етичних міркувань проблему становища і поведінки вчених-істориків за умов совєтської дійсності, висловимо кілька міркувань стосовно їх "співіснування" і ставлення до офіційних ідеологічних доктрин. По-перше, зберігався неписаний закон визнання обмеженого кола авторитетів, які "монополізували" розробку певних конкретно-історичних тем, визначаючи (диктуючи) контури і перспективи їх вивчення. По-друге, історики допускали певні форми компромісу, полярні точки якого коливалися від удаваного визнання чи нейтралітету щодо офіційного доктринерства до намагань відкрито висловлювати свої погляди, як у випадку з О. Карпенком [26].

Ця проблема викликає різні рефлексії у сучасних істориків, які принципово оцінюють загальне становище існування української історіографії та дії її окремих представників. Так, С. Білокінь одним з перших змалював її становище за совєтської командно-адміністративної системи, тож його стаття, надрукована 1990 року в "емігрантському" часописі, викликала широкий резонанс у наукових колах України. У гострому, категоричному тоні автор наголошує, що в застійні часи історики мали доступ до закритих архівних фондів відповідно до своїх тем, але вони "ніколи не підводили", оскільки система сама по собі була настільки бездоганною, що десятиліттями не давала збою. Завдяки жорсткій централізації та організації досліджень офіційні історики загалом ревно працювали на офіціоз, обслуговуючи панівну ідеологію [1]. Звертаючись до цієї проблеми, Ю. Сливка вказував на діяльність особливо ревних "борців за чистоту марксистської ідеології", які писали рецензії-доноси в офіційні інстанції з вимогою покарати "буржуазно-націоналістичних істориків", що насмілювалися по-новому оцінювати характер національно-визвольного руху в Галичині [37].

Наголосимо на ще двох властивих українській совєтській історіографії явищах. Перше стосується збірників документів "з історії революційного руху" та "боротьби за возз'єднання" трудящих Західної України[15; 3; 18; 31; 2]. На відміну від инших археографічних видань, наприклад, з історії козацтва, вони зовсім не відображають "позицію нейтралітету", позаяк відбір матеріалів мав тенденційну спрямованість, тож, спотворюючи суспільні реалії, підштовхував дослідників до такого ж їх однобічного висвітлення. Друге явище пов'язане з появою колективних робіт, які, нівелюючи творчу індивідуальність і науковий стиль, нав'язували "єдино правильний канонізований інтеграл" висвітлення зазначеної тематики; відхід від нього засуджувався, вважався "неправильним", "ненауковим". Це стосується багатотомних історичних синтезів, що у 1950-1980-х роках виходили під егідою Академії наук Української ССР[22; 20; 21]. Вони виразно відображають державно-ідеологічну кон'юнктурну детермінованість совєтської історіографії, коли фундаментальні трактування й оцінки певних історичних подій "підганялися" під чергові зміни у державно-політичному режимі та корегувалися з його стратегічними завданнями.

Такі риси загалом притаманні і працям з історії західноукраїнських земель, стрижневою ідеєю яких було доведення постійних прагнень населення до возз'єднання з совєтською Україною, що трактувалося як "акт історичної справедливості"[8; 40]. У них простежуються впливи шістдесятництва, тож авторам удавалося, не виходячи за межі ідеологічних канонів, проштовхнути ідею етнонаціональної окремішності українців від поляків і росіян, що подавалося як один з чинників зближення Галичини та Наддніпрянщини, безумовно, в його "совєтському варіанті". Відтак і акценти зміщувалися на показ "боротьби трудящих західноукраїнських земель за [своє] соціальне і національне визволення" [19; 10]. Однак у наступних виданнях революційно-визвольний рух у цьому регіоні уже розглядався виключно як складова "Великої Октябрьскої соціалістичної революції"[38], що відповідало компартійному курсу на створення нової соціально-політичної спільноти - "совєтського народу".

У сучасній історіографії подекуди зберігається витворений на початку 1990-х років стереотип протиставлення "наскрізь заідеологізованої" совєтської історіографії діаспорній. Насправді ця риса властива їм обом: ідейна заангажованість зумовлювалася протистоянням двох політичних систем; дух конфронтаційності знижував наукову вартість праць, а надмірна заполітизованість призводила до однобічних оцінок і висновків. Однак серед науковців молодшої генерації діаспори поступово переважило розуміння необхідності толерантного ставлення і творчого використання всієї історичної спадщини.

Процеси горбачовської "перебудови" і "гласності" викликали якісно нову ситуацію в історичній науці Україні. Своєрідним перехідним етапом від зламу старих стереотипів до формування осучасненого образу минулого у постсовєтській історіографії став кінець 1980-х - початок 1990-х років. Його зміст і тенденції розвитку вже досліджувалися вітчизняними і зарубіжними вченими[4; 27; 28; 39], що дозволяє зосередитися на з'ясуванні того, як поліваріантність інтерпретацій історичного процесу, переоцінки традиційних підходів та чергової концептуалізації української історії позначилася на вивченні проблем, пов'язаних із темою нашого дослідження. Динаміку цього процесу відображають деякі періодизації трансформаційних процесів радянської "перебудовчої" історіографії, згідно з якими у 1987-1989 рр. розпочалося відкриття та формулювання проблематики, пов'язаної з "білими плямами" історії; упродовж осені 1989 - літа 1990 рр. наростала критика найодіозніших постулатів совєтської історіографії, а на літо-осінь 1991 р. припав завершальний етап концептуалізації нової версії історії України [39, с.15].

Основним джерелом цього унікального історіографічного етапу стала публіцистична література, що головним чином забезпечувала постановку та розкриття "білих" і "чорних плям" історії. Про розмаїття її тематичного спектра дають уявлення окремі покажчики[9]. Аналіз їх матеріалів та публікацій, уміщених у списку джерел нашого дослідження, спонукає до таких висновків. У центрі переосмислення суспільно-політичної історії Галичини 1914-1919 рр. постали проблеми, пов'язані з її возз'єднанням із Наддніпрянщиною у 1919 р. і темою українського січового стрілецтва. Навколо них точилися дискусії щодо реконструкції подій революції та громадянської війни в Україні 1917-1919 рр. До речі, навіть у чисто формальному вимірі кількість присвячених їм публікацій історико-публіцистичного, історико-популярного, біографічного, мемуарного, наукового характеру не поступалася числу публікацій з історії Центральної Ради, а також козацтва, ОУН і УПА та ін. Вони засвідчили і регіональний зріз "перебудовчої історіографії": проблеми УСС і злуки УНР і ЗУНР загалом обговорювалися на сторінках видань західного регіону України, а инші згадані теми - у центральних і східних областях. У першому випадку процеси переоцінки і демітологізації у громадському і науковому середовищах відбувалися більш радикально, безкомпромісно: наростання тотальної критики старих совєтських парадигм не залишало шансів для їх збереження у будь-якому модифікованому вигляді.

Швидка руйнація старих стереотипів та втрата усталених методологічних канонів і орієнтирів зумовили "раптове загострення" кризових явищ в українській історіографії, що, у свою чергу, ускладнило проведення наукових досліджень. Згодом цю ситуацію визначатимуть і як початок "ренесансу" історичної науки в Україні, коли на тлі критики совєтської історіографії розгорталося нагромадження "нових" фактів, реабілітація "незаслужено забутих" імен, переосмислення знакових і актуальних проблем історичного минулого. Важливу роль у заповненні такого "історіографічного вакууму" відіграла різножанрова діаспорна література, яка бурхливим потоком полинула в Україну, стаючи чи не головним "першоджерелом" продукування компілятивних праць. Поряд з цим розпочалося як перевидання класичних робіт з української історії, так і публікація різного роду маловартісних текстів. Все це дало потужний, але неоднозначний імпульс розвитку історіографічного процесу в першій половині 1990-х років та вповні проявилося у вивченні проблем, пов'язаних із даною темою. Такі суперечливі процеси переосмислення породжували нові стереотипи та національно-патріотичний патос, що не завжди наближало до відновлення історизму і об'єктивності наукових оцінок.

Отже, у ХХ ст. українська історіографія пройшла складний, бурхливий і суперечливий шлях розвитку, що відповідним чином позначилося на характері та результатах наукових зусиль у сфері вивчення суспільно-політичних процесів у Галичині в 1914-1919 рр. Базову основу для аналізу наукової літератури з цієї теми дає вироблення прийнятного розуміння суті і змісту понять "українська історіографія", "регіональна історіографія" та понятійно-категоріального апарату вітчизняної історичної науки загалом. Попри деяку дискусійність, умовність, вважаємо, що науково обґрунтовані історичний та історіографічний хронологічні рівні нашого дослідження відповідають реаліям суспільного становища Галичини та особливостям розвитку української історичної науки.

Зміст, особливості, динаміку нагромадження наукових знань про суспільно-політичні процеси у Галичині за воєнно-революційної доби визначали такі головні фактори, як українська історіографічна традиція, західні науково-методологічні віяння та ідеологічні установки й світоглядні уподобання, зумовлювані панівними державними режимами, впливами українських партійно-політичних угруповань, особистісним світобаченням дослідників тощо. Це визначило періодизацію історіографічного процесу даної дослідної теми та поділ істориків на відповідні групи. Градація на західноукраїнську історіографію міжвоєнного періоду, історіографію українського зарубіжжя (емігрантсько-діаспорну) 1920-1990-х років, совєтську 1920-1980-х років, сучасну вітчизняну (з 1991 р.), попри певну умовність і недосконалість, відображає як поступальність і тяглість процесу її осмислення, так і неповторне змістове наповнення кожного з означених концептуально-хронологічних блоків.

Важливою рисою української історіографії суспільно-політичних процесів у Галичині 1914-1919 рр. стало те, що до кінця 1980-х років на процес їх осмислення суттєво вплинули не стільки теоретико-методологічні пошуки, в яких пануючою засадою залишався позитивізм, скільки обставини ідейно-політичного характеру, які передусім і спонукали до дискурсу навколо різних наукових проблем. При цьому безоглядно пануючою парадигмою залишався україноцентризм, який виріс з романтичної історіографії попередньої доби й адаптувався до нових віянь часу та суспільних викликів. На тлі дискурсу про "кризові явища" у сучасній вітчизняній історіографії в її межах зроблено якісно новий поступ вивчення всього комплексу проблем, пов'язаних із заявленою темою. Долаючи стереотипи й інертність впливів попередніх періодів, сучасні історики, використовуючи справжній науковий доробок, витворений у совєтську добу, пропонують нові методологічні підходи й теоретичні моделі інтерпретації емпіричного матеріалу. Спираючись на традиції української історіографії та постмодерністські виклики історичної науки, вони прагнуть переосмислити складний і суперечливий феномен суспільно-політичних процесів у Галичині за воєнно-революційної доби 1914-1919 рр.

 

 

     1. Білокінь С. Про становище історичної науки в Україні / С. Білокінь // Український історик. - 1990. - Ч. 1-4. - С. 138-144.

     2. Боротьба за возз'єднання Західної України з Українською РСР. 1917-1939 : зб. докум. і м-лів. - К. : Наукова думка, 1979. - 558 с.

     3. Боротьба трудящих Прикарпаття за своє визволення і возз'єднання з Радянською Україною : док. і м-ли (1921-1939). - Станіслав : Станіславське обл. вид-во, 1957. - 319 с.

     4. Величенко С. Перебудова та минуле неросійських народів / С. Величенко // Український історичний журнал. - 1992. - № 1. - С. 96-105.

     5. Верменич Я. В. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні / Я. В. Верменич. - К. : Ін-т історії України НАН України. - 2003. - 516 с.

     6. Верстюк В. Чи на війні як на війні? [Електронний ресурс] / В. Верстюк. - Режим доступу : http ://tdcse.iatp.org.ua/Verstiuk4.htm

     7. Винник Н. М. Український суспільно-політичний рух в Галичині в кінці XIX - на початку ХХ ст. в українській історіографії : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.06 "Історіографія, джерелознавство та спец. іст. дисципліни" / Н. М. Винник. - Львів, 2008. - 20 с.

     8. Возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною / відп. ред. Ю.Ю. Сливка. - К. : Наукова думка, 1989. - 488 с.

     9. Газетно-журнальна публіцистика 1989-1991 рр. як історичне та історіографічне джерело в проблематиці "білих плям" вітчизняної історії : науково-допоміжний бібліогр.покажчик / упоряд. В. В. Тарасов. - Х. : Курсор, 2007. - 274 с.

     10. Галушко Є.М. Боротьба трудящих західноукраїнських земель за соціальне і національне визволення 1917-1920 рр. / Є.М. Галушко // Торжество історичної справедливості. - Львів, 1968. - С. 365-376.

     11. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні / О. Гермайзе. - К. : Книгоспілка, 1926. - Т. 1. - 387 с.

     12. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-ХХ століття / Я. Грицак. - К : Генеза, 1996. - 360 с.

     13. Грицак Я. Українська революція, 1914-1923: нові інтерпретації / Я. Грицак // Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісій НТШ в Україні. - Львів, 1999. - Вип. 2: 1995-1997 рр. - С. 117-137.

     14. Грицак Я. Українська революція, 1914-1923: нові інтерпретації / Я. Грицак // Україна модерна. - Львів, 1999. - Ч. 2-3. - С. 254-269.

     15. Двадцять років під ярмом польських панів : зб. Львівськ. обл. іст. архіву. - К., 1940. - 204 с.

     16. Зашкільняк Л. Методологічні аспекти світового історіографічного процесу і сучасна українська історична наука / Л. Зашкільняк // Українська історіографія на зламі XX i XXI століть: здобутки і проблеми : кол. монографія / за ред. Леоніда Зашкільняка. - Львів : Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2004. - С. 24-56.

     17. Зашкільняк Л. О. Міжнародна наукова конференція у Львові "Виклики сучасної історіографії : світовий та український контексти" / Л. О. Зашкільняк, Р. Б. Сирота // Український історичний журнал. - 2002. - № 2. - С. 152-153.

     18. З історії революційного руху у Львові: 1917-1939 : док. і м-ли / відп. ред. І. Крип'якевич - Львів : Книж.-журн. вид-во, 1957. - 795 с.

     19. Ілько В. І. Західна Україна у роки імперіалістичної війни (1914-1917) / В. І. Ілько, М. М. Кравець // Торжество історичної справедливості. - Львів : Вид-во Львівського ун-ту, 1968. - С. 295-310.

     20. История Украинской ССР : в 10 т. - К. : Наукова думка, 1983. - Т. 4. - 694 с.

     21. Історія Львова / АН УРСР, Ін-т сусп. наук ; відп. ред. В. В. Секретарюк. - К. : Наукова думка, 1984. - 414 с.

     22. Історія Української РСР : у 8 т., 10 кн. / АН УРСР, Ін-т історії, Ін т археології. - К. : Наукова думка, 1978. - Т. 3. - 607 с. ; Т. 4. - 531 с. ; К., 1977. - Т. 5. - 592 с.

     23. Калакура Я. С. Українська історіографія : курс лекцій / Я. Калакура. - К. : Генеза, 2004. - 496 с.

     24. Капелюшний В. П. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.) / В. П. Капелюшний. - К. : Орлан, 2003. - 608 с.

     25. Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. (До 85-річчя з дня народження професора О. Ю. Карпенка) / за заг. ред. М. Кугутяка ; О. Карпенко. - Івано-Франківськ : Прикарп. нац. ун-т ім. Василя Стефаника, 2006. - 494 с.

     26. Кугутяк М. Він повертає українській історії її справжнє обличчя. До 85-річчя з дня народження професора Олександра Карпенка / М. Кугутяк // Карпенко Олександр. З історії Західно-Української Народної Республіки. (До 85-річчя з дня народження професора О. Ю. Карпенка) / за заг. ред. М. Кугутяка. - Івано-Франківськ : Прикарп. нац. ун-т ім.Василя Стефаника, 2006. - С. 5-11.

     27. Кульчицький С. Українська історія як знаряддя легітимізації пострадянського політичного устрою наприкінці 80-х років / С. Кульчицький // Історія та історіографія в Европі. - 2004. - Вип. 3. - С. 101-106.

     28. Орлов И. Современная российская историография: смена научной парадигмы? / И. Орлов // Харківський історіографічний збірник. - К. : Вид-во НУА, 2006. - С. 15-21.

     29. Павлишин О. Історіографія української революції 1917-1921 рр. / О. Павлишин // Українська історіографія на зламі XX i XXI століть : здобутки і проблеми : [кол. монографія] / за ред. Леоніда Зашкільняка. - Львів : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2004. - С. 168-183.

     30. Панчук А. М. Історіографія Західно-Української Народної Республіки (1918 - 2000 рр.) : дис. : канд. іст. наук : 07.00.06 / А. М. Панчук. - К., 2000. - 242 с.

     31. Під прапором Жовтня : Вплив Великої Жовтневої соціалістичної революції на піднесення революційного руху в Західній Україні (1917-1920) : док. і м-ли / ред. О. Карпенко. - Львів : Каменяр, 1957. - Т. 1. - 660 с.

     32. Портнов А. Українська радянська історіографія : до постановки проблеми / А. Портнов // Сучасність. - 2000. - № 6. - С. 112-116.

     33. Потульницький В. Проблема регіоналізму в українській політичній та історичній думці XIX - першої половини ХХ ст. (на прикладі образу Галичини) / В. Потульницький // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 2000. - Вип. 35-36. - С. 150-167.

     34. Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія. Історіографія світової та української історії XVII-ХХ століть / В.А. Потульницький. - К. : Либідь, 2002. - 480 с.

     35. Реєнт О. П. Україна в період Першої світової війни : історіографічний аналіз / О. П. Реєнт, Б. М. Янишин // Український історичний журнал. - 2004. - № 4. - С. 3-37.

     36. Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних та культурних процесах (1914-1939) / О. С. Рубльов. - К. : Ін-т історії України НАН України, 2004. - 648 с.

     37. Сливка Ю. Етапи та головні напрями дослідження ЗУНР в українській історіографії / Ю. Сливка // Україна : культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2000. - Вип. 6. - С. 3-9.

     38. Сливка Ю. Ю. Боротьба за возз'єднання українських земель в єдиній державі в період перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції та іноземної воєнної інтервенції в Країну Рад (1917-1920 рр.) / Ю. Ю. Сливка // Возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною / відп. ред. Ю. Ю. Сливка. - К. : Наукова думка, 1989. - С. 7-56.

     39. Тарасов В. В. Роль публіцистики у вивченні "білих плям" української історії. 1989-1991 рр. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.06 "Історіографія, джерелознавство та спец. іст. дисципліни" / В. В. Тарасов. - Дніпропетровськ, 2008. - 19 с.

     40. Торжество історичної справедливості. - Львів : Вид-во Львівського ун-ту, 1968. - 803 с.

     41. Україна : культурна спадщина, національна свідомість, державність : зб. на пошану проф. Юрія Сливки. - Львів : НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича, 2000. - Вип. 7. - 602 с.

     42. Яворський М. Історія України в стислому нарисі / М. Яворський. - Харків : Держвидав України, 1928. - 340 с.

     43.Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні / М. Яворський. - Харків : Держвидав України, 1927. - Т. I. - 414 с.