Богдан Білан

Контрабандне мистецтво - як у Львові з’явилася Картинна галерея

На початку 1907 року до рук директора львівського Міського архіву Олександра Чоловського випадково потрапив каталог творів мистецтва, виставлених на продаж. Він налічував близько 400 полотен славетних художників, у тім числі Рафаеля, Рембранта, Рубенса, Веронезе, Тінторетто. До колекції також входили акварелі, рисунки, меблі, гобелени, фаянс – всього понад дві тисячі предметів. Однак була проблема – каталог не мав титульної сторінки з іменем власника й адресою, де зберігали колекцію.

Ще дужче Чоловського заінтригував відомий у Львові єврей-антиквар Б. Домхельм. За його словами, примірники цього каталогу широко розійшлися по інших містах Європи, тому як тільки розвесніє, фахівці вмить розкуплять колекцію. Домхельм запевняв, що знає ім’я власника та місце, де зберігають твори мистецтва, – Іван Якович, село Ситківці Вінницької губернії, яке тоді перебувало у складі Росії. Тому, крім європейських конкурентів, існувала й інша небезпека – у будь-який момент до Ситківців можуть докотитися революційні настрої, що вирували у Росії. Тоді колекцію, у кращому разі, розкрадуть, а в гіршому спалять разом із маєтком.

Вирішувати слід було негайно. Чоловський терміново скликав у Промисловому музеї нараду з представників магістрату на чолі з віце-мером Тадеушем Рутовським і знавців мистецтва. Всі розуміють, що нагоди втратити не можна – такий набуток зробить революцію в культурному житті не тільки міста, а й усієї провінції. А головне – Львів давно очікує на такий шанс.

Уже наступного дня до Ситківців виїхав куратор Промислового музею Владислав Стронер. Прибувши на місце, він надсилає до Львова телеграму: колекція справді існує і вона величезна – 19 переповнених кімнат! Сумнівів не залишалося. 5 лютого 1907 року до Івана Яковича прибула представницька делегація зі Львова: Рутовський, Чоловський, президент Товариства образотворчих мистецтв професор Станіслав Рейхан і юрист Олександр Лісевич.

Упродовж трьох днів вони переглядали збірку предмет за предметом й одноголосно вирішили, що купувати треба – причім усю колекцію. Єдине, що стояло на перешкоді, – її вартість. Сторони ніяк не могли дійти згоди. Тоді вирішили звернутися до того ж Домхельма, який і спровадив сюди львів’ян. Спритність торговця дала результат – сторгувалися на прийнятній для всіх сумі у 200 тисяч корон. Ще 25 тис. треба було заплатити Домхельмові як посереднику та за транспортування. Львівський магістрат терміново виділив потрібні кошти.

Загалом колекція вмістилася у 108 пакунків і скринь. Перевезти такий вантаж через російсько-австрійський кордон було серйозним викликом, адже в Росії на той час діяв закон про заборону вивезення мистецьких цінностей. Втім, як тепер, так і колись ворота митниці відчинялися легко – були б гроші.

Допоміг той же Домхельм, який уже багато років в умовах хаосу в Російській імперії скуповував і успішно переправляв через кордон заборонені цінності. Як згодом він згадував, «маленький хабар для здивованих і змарнілих російських митників – і вони спокійно дивляться, як повз них проїжджає караван саней, навантажених якимось сміттям».

13 лютого, перетнувши кордон, учасники експедиції з полегшенням зітхнули і перехрестилися. Всі розуміли – сталося щось надзвичайне. Це була пригода, яку вдається пережити раз у житті – і то не кожному. За якихось два тижні вдалося натрапити на колекцію, знайти гроші та переправити її через кордон. Згодом саме 13 лютого вирішили вважати днем народження Львівської міської галереї.

Втім, насправді, поки галерея стала самостійним повноцінним музеєм, потрібно було ще багато чого зробити та витерпіти.

Коли вже розкладали привезене у Промисловому музеї, то з’ясувалося, що бракує пачки з роботами Рафаеля. Виявляється, у загальній метушні її забули в маєтку Яковича. Та через кілька днів забуте до Львова привезла донька колекціонера.

У кінці лютого колекцію Яковича під назвою «Виставка купленого в Україні» виставили на загальний огляд у залах Промислового музею. Як це часто трапляється, львів’яни розділилися на два табори. Одні палко підтримували ініціаторів придбання збірки, інші з не меншим ентузіазмом критикували їхній вчинок, причому противників було більше. Дорікали за спосіб, у який колекцію було куплено, за її ціну, а головне – за мистецький рівень.

Щоби заспокоїти збурену громадську думку, до Львова запросили з Відня знаного мистецтвознавця Теодора Фріммеля. Той ретельно перевіряв кожен твір, кожен підпис. Його висновок задовольнив обидві сторони – частина авторів підтвердилася, частина ні. Хоча подейкували, що це було справжнє політичне рішення, яке мало задовольнити і мистецтво, і громаду.

Спочатку галерею планували розмістити у Палаці мистецтв, який хотіли збудувати на площі Галицькій. Але сталося інакше. 1913 року помер відомий львівський колекціонер Владислав Лозинський, заповівши місту перед смертю свою велику колекцію, розміщену в чудовому палаці майже у центрі міста. І магістрат прийняв мудре рішення – викупити у племінника Лозинського будинок на вул. Стефаника 3. З того часу там і з’явилася Львівська картинна галерея.

ч
и
с
л
о

68

2014