|
Маркіян НестайкоЗ історії однієї львівської вулички і її мешканців
Львів – одне з найкращих міст України і Європи. Архітектура Львова різноманітна
і неповторна. Наше місто внесено у світову спадщину ЮНЕСКО. Про старовинне
українське місто Лева написано багато, описано події, свідками і учасниками яких
були львів’яни. Львівські вулиці, як і львівські мешканці, переживали круті зміни,
які дарувала їм історична доля. Зі східного боку пл. св. Юра з вулицею Технічною
з’єднує невелика вуличка Устияновича, яка від початку XVIII ст. з’єднувалася
з теперішньою вулицею Дорошенка. Вулиця названа на
честь українського письменника і громадського діяча Миколи Устияновича (1)
(1811-1885), котрий піднімав національну свідомість українців, писав поезії («Верховино,
світку ти наш», «Гей браття опришки» – стали народними піснями) й прозові твори:
«Старий Єфрем», «Страсний Четвер» та інші. Деякі джерела подають, що вулиця названа
на честь Корнила Устияновича (2) (1839-1903), сина Миколи Устияновича. Талант Корнила
Устияновича проявився у церковному малярстві: ікони, іконостаси, стінописи, створив
близько 40 портретів, низку картин на історичні теми, тощо. Протягом свого існування
вулиця кілька разів пере-іменовувалася. На початку XVIII століття
теперішня вулиця М.Устияновича носила назву Марії Магдалини, бо виходила до цього
костелу і з’єднувалася з теперішньою вулицею Дорошенка. від початку 1871 року називалася
Липова, від 1893 року – Уєйсього на честь львівського польського поета Корнеля Уєйського
(1823-1897). Вулиця залишалася під тією назвою до кінця Речі Посполитої. Перейменування
вулиці не обійшло і німецьких окупантів і вулиця Уєйського стала Цвілінгштрассе.
Зі встановленням совєтської влади настає час тотальних змін назв вулиць, площ, районів,
міст. Без змін залишилися тільки церкви і костели. Уже в 1945 році вулиця дістає
несподівану назву Алєксандра Бородіна, на честь російського хіміка і композитора,
який ніякого стосунку до Львова не мав, в ньому не бував і не мешкав. Це видно зрозуміла
тодішня влада і в 1946 році перейменувала вулицю на честь Миколи Устияновича. Сучасний вигляд вулиці
виник в час бурхливої забудови міста на зламі XIX – XX ст. Вулиця
забудована у стилі класицизму, сецесії. Мешкання були підвищеної комфортності і
розраховані на забезпечених городян. Ще до цього часу в деяких будинках збереглися
зручні підйомники для траспортування дров і вугілля з пивниць для опалення печей
і кухонь. Часто одне помешкання займало цілий поверх. В багатьох помешканнях збереглися
гарні печі. Перша і друга світові
війни, котрі пронеслися над Львовом не позначилися на вигляді вулиці, хоч в 1918
році майже поруч йшли жорстокі бої між українцями і поляками за оволодіння містом.
Санітари-добровольці із числа мешканців зносили трупів до сутерен незакінченої будівлі,
що мала служити механічній лабораторії політехнічного
інституту від вулиці Устияновича Там організували тимчасовий морг, і була
споруджена тимчасова каплиця. Після закінчення військових подій трупи поховали на
Личаківському цвинтарі. Сучасна нумерація
будинків вулиці Устияновича починається з №4, хоча до 1946 року теперішня вулиця
Бібліотечна була частиною вулиці Устияновича і складалася з однієї будівлі під №2
у фортечно-бароковому стилі. До 1939 року у цьому приміщенні знаходився Музей та
Бібліотека Баворовських, зараз тут «Палац мистецтв імені Тетяни і Омеляна Антоновичів» Львівської національної наукової
бібліотеки імені В.Стефаника. Гарний район, добре
трамвайне сполучення, близькість до центру міста а також парк, зумовив те, що Чехословаччина
відкрила в будинку №4 своє консульство котре
проіснувало до 1939 року. Після закриття посольства у зв’язку з окупацією
Гітлером Чехословацької республіки, це приміщення винайняв під свою адвокатську
канцелярію львівський адвокат Володимир Старосольський (1878-1942). Він був оборонцем
в голосних судових процесах. Він автор підручника з деяких питань права, професор
права в Камянець-Подільському державному університетові,
згодом професором Господарської Академії в Поєдрадах /Чехословаччина/. Володимир
Старосольський був також одним із організаторів січового стрілецтва, працював в
уряді Західноукраїнської Народної республіки, був членом Спілки Визволення України.
В 1941 році арештований НКВД. Помер 1942 року в сибірській тюрмі. Від часів СРСР в цьому будинку на першому поверсі був
дитячий садочок для дітей працівників Облспоживспілки, зараз тут знаходиться філіал
№8 Централізованої бібліотечної системи для дорослих. Під № 5 значиться
учбовий корпус «На-ціонального університету Львівська політехніка» – «Лабораторний корпус та майстерні механічного факультету».
Будівництво розпочалося перед І Світовою війною і продовжувалося після війни. Остаточно
будівництво корпусу було закінчене в 1925 році. Проектував його архітектор В.Мінкевич
в 1925-1927 роках. Мистецтвознавець В.Вуйцик вважає, що він був побудований у стилі
«класичного модерну». По вулиці Устияновича
в будинку під № 6 довгі роки проживав літературний критик, літературознавець, письменник
Михайло Рудницький (1889-1975). Походив із інтелігентної родини, що становило для
Галичини радше виняток. Батько працював нотаріусом, що давало змогу дати дітям вищу
освіту. М.Рудницький закінчив в 1912 році львівський університет, а в 1914 році
отримав ступінь доктора філологічних наук. З 1915 по 1918 роки проживав у Києві,
де учителював, читав лекції... Три роки з 1919 по 1922 рік вивчав англійську і французьку
літератури з кордоном. Після повернення до Львова з 1922 по 1925 рік працював професором
Таємного українського університету у Львові. До 1939 року працював в редакції газети
«Діло» і в журналі «Назустріч». М.Рудницький писав
театральні рецензії зібрані в книзі «В наймах у Мельпомени»(1963). Значної популярності
набули його спогади про письменників «Письменники зблизька», яких майже усіх знав
особисто. Спогади вийшли в трьох книгах (І-ІІІ, 1958-1964). Написані спогади цікаво
і користувалися у читачів успіхом. Кандидат мистецтвознавства
Христина Са-ноцька згадувала про нього: «Для нас, молодих,
то була «ходяча енциклопедія». Нас особливо дивувала фе-номенальна пам’ять, його
жива реакція на події, факти, оцінки, зустрічі з людьми, його давніми і недавніми
сучасниками. А що стосується львівської культури чи мистецтва – то він знав все
або майже все до подробиць. Ми не раз заслуховувалися його колоритними дотепними
спогадами, в яких було багато суб’єктивного, але і надзвичайно оригінального, такого
і документального, такого, що було б безслідно зникло назавжди у вирі часу, якби
не зберегла память старого професора». На розі вулиць Устияновича і Рилєєва мала
місце трагічна подія, яка характеризує досить достовірно ці жорстокі часи в яких
доводилося жити людям. 11 травня 1943 року у тому місці впав від кулі вбивці Ярослав
Барановський (1906-1943). Він належав до найближчих працівників провідника Організації
українських націоналістів Євгена Коновальця. Звертає на себе увагу
оригінально трактований вежами, що нагадують морські корали, будинок на розі вул.
Устияновича і Рилеєва 12, архітектора К.Жечинського, 1907р. Тут жив український
письменник, літературознавець, публіцист і педагог Денис Лукіянович
(1873-1965). Перша збірка «Новелі» 1895, «За Кадильну», «Від кривди», «Філістер»,
«Франко і Беркут», «Я – з більшістю» та інші. В останні роки ХІХ-
на початку ХХ ст. в забудові Львова чітко проступають риси архітектурного стилю
– модерн. Напрямок модерн одержав назву в Австрії – «Сецесіон». Вплив віденського
сецесіону, здобув у Львові популярну назву «сецесія». Стиль характерний використанням
нових матеріалів і конструкцій, декоративних орнаментів, стилізовані рослинні мотиви,
кольорові вітражі, оригінальні рисунки залізних решіток,керамічних вставок, тощо. Вирізняється сецесійною
орнаментикою фасадів блок кам’яниць №8, 8а, 8б, архітектора М.Зільберштейна по вулиці
Устияновича. В одному з цих будинків
№ 8 проживав доктор філологічних наук Антон Залеський. За працю «Атлас з діалектології»
одержав Державну премію в галузі мовознавства. Протягом багатьох
років у будинку №8а мешкав кандидат медичних
наук, головний лікар Обласної туберкульозної лікарні Володимир Кишакевич
(1912-1994). Це був лікар-фтизіатр, лікар від Бога, вже будучи на пенсії, до нього
за консультацією приходили і приїздили хворі. В цьому ж будинку
мешкала шанована учнями і їх батьками учителька музики Лідія Веніамінівна Голембо
(1904-1985). Закінчила вона Харківську консерваторію за спеціальністю фортепіано
у 1926 році в класі професора О.Кобилянського. Стажувалася в класі професора Ігумнова.
З 1946 року жила у Львові. Як талановитий педагог вона не тільки вчила учнів гри
на фортепіано, але і глибоко розуміти музику, вміти читати нотний текст, чути інструмент.
Свої творчі зусилля Л.Голембо скерувала в напрямку виховання професійно відданого
своїй справі музиканта. В її класі навчалися близько сотні майбутніх славетних виконавців,
викладачів, композиторів, дири-гентів та концертмейстерів, які зараз працюють в
Україні, США, Канаді, Англії, Польщі, Німеччині, Угорщині, Росії, Бєларусі, Арменії.
Лідія Веніамінівна залишилася в пам’яті тих, хто мав щастя в неї вчитися. Під № 8б на вулиці
Устияновича жив Степан Михайлович Криворучко (1904-1998), кандидат філологічних
наук, доцент кафедри української мови, живописець. Малював переважно ліричні пейзажі
Карпат, Прикарпаття та українського Полісся. Серед творів: «Річка Піня в Закарпатті»,
«Вид на Говерлу та Петрос з Ясенівської долини», «Будинок Косачів у Колодяжкому»
та інші. Степан Михайлович самодіяльний митець у своїй творчості досяг професійного
рівня. Виставляв свої твори у Львові, Києві та інших містах. Художньо-меморіальний
музей Леопольда Левицього займає квартиру, де мешкав художник в будинку № 10 з
1944 року до своєї смерті в 1973 році. Леопольд Левицький видатний український художник,
працював у різних техніках: лінориті, офорті, сухій голці. Малював акварелі та олійні
твори. В музею експонуються деякі дизайнерські винаходи митця: фотобанери, фотокомпозиції.
Митець за життя не був улюбленцем радянської влади. Перша його виставка мала місце
через рік після його смерті у Львові в 1974 році. В кінці вулиці Устияновича
стоїть будинок позначений номером 14 до 1939 року належав видатному західноукраїнському
лікареві др. Мар’янові Паньчишинові. У цьому будинку, що був приватною власністю
професора, він організував протитуберкульозний диспансер. Це був перший такого типу
диспансер у Львові. Не обходив увагою М.Паньчишин і «Народну лічницю», котра була
збудована завдяки фінансовій підтримці митрополита А.Шептицького. Він допомагав
менш матеріально забезпеченим студентам закінчити навчання за кордоном. За піклування
про ближніх і особливо за молодь проф. Паньчишина називали «народним доктором».
Він був одним із організаторів Таємного університету, котрий проіснував від 1923
по 1925 року. Влада була проти його існування. Студентів і викладачів поліція переслідувала:
штрафувала, робила обшуки за формальну відсутність дозволу функціонування. Вреш-ті
університет змушені були закрити. Мож-ливо високий рівень викладання, давав можливість
студентам продовжувати навчання в закордонних університетах і авторитет Таємного
університету злив польські власті. Після ліквідації Таємного університету проф.
Паньчишин зосередився на лікарській практиці,
публікував свої наукові роботи в журналі «Лікарський вісник», який сам заснував
ще в 1919 році. Там він поміщував свої наукові праці на актуальні проблеми здоров’я.
Ще одним аспектом діяльності проф. Паньчишина була організація санаторно-курортної
справи. В глибині Карпат проводилося лікування природними чинниками. За його ініціативою
і матеріальною підтримкою в Підлютому було відкрито протитуберкульозний санаторій
для українських студентів. В 1937 році разом з Софією Парфанович видали перший в
Галичині ілюстрований гігієнічний журнал «Народне здоров’я» де писав про професійну
гігієну. У вказаних журналах професор помістив біля сорока своїх праць на актуальні
теми здоров’я. У вересні 1939 році
наступила зміна окупанта. Він змушений був шукати захисту в резиденції митрополита
Шептицького. Там і помер від обширного інфаркту. На даний час в цьому будинку знаходиться
фтизіопедіатричне та пульмонологічне відділення. На фасаді в 2008 році встановлено
меморіальну таблицю лікареві Поважному П.А., який тут працював головним лікарем
з 1944 по 1972 рік. Колись тиха і затишна
вулиця Устияновича на сьогодні є важливою транспортною артерією Львова. По ній проїжджають
тролейбуси 2, 9, 10, 12 маршрутів, маршрутні таксі, спішать на роботу люди, на навчання
студенти. І сьогодні на цій вулиці живуть лікарі, інженери, педагоги, бібліотекарі,
податківці, бізнесмени, журналісти, робітники, пенсіонери, студенти, які обов’язково
впишуть своє ім’я в історію рідного міста. Лемко І. 1243 вулиці
Львова (1939-2009). – Львів: Апріорі, 2009. – С.98. Туристичний путівник:
Львів. – Львів: Центр Європи, 2007. – С.171. |
ч
|
 |
|