У лютому минає 115 років від дня народження нашого земляка Павла Дубаса – учасника національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років, активного громадського діяча і краєзнавця. В короткій біографічній довідці подані основні віхи життя одного з випускників Бродівської гімназії, автора цікавого історичного дослідження «Брідщина».

Народився 10 лютого 1894 р. в с. Ражнів Бродівського повіту в сім’ї місцевого рільника Іллі Дубаса і Катерини з роду Лисюк. Початкову освіту, ймовірно, отримав в рідному селі. Важливу роль у майбутній долі Павла відіграв парох села Ражнів о. Лев Сілінський (1901 – 1918 рр.) – «священик-патріот», який «виховав продовж 18 років нову ґенерацію в українському дусі і защепив у селі український патріотизм». Саме за порадою священика батьки віддали Павла вчитися до Цісарсько-королівської державної гімназії ім. кронпринца Рудольфа у м. Броди. «Пам’ятай, що це він [о. Лев Сілінський – С.В.] нас намовив, щоб ми тебе до гімназії послали, а пізніше вирвав тебе із рук кацапів і примістив в українській бурсі», – так говорила мати Катерина своєму синові. Василь Санат, Василь Щурат, Іван Созанський, Софрон Глібовицький, Филимон Мелянко, Михайло Гнатишин – це імена українських професорів Бродівської гімназії, під впливом яких формувався світогляд юного Павла. Згодом у своїй краєзнавчій праці він присвятить їм окремі розвідки.

Бродівську гімназію закінчив у 1914 році. Саме цього року розпочалася Перша світова війна, яка спрямувала долю хлопця у військове русло. Маючи гімназійну освіту, Павло Дубас був направлений у австрійську старшинську школу в Єґерндорфі (Моравія), яку успішно закінчив. Служив у 90-му австрійському полку, що формувався в Ярославі (територія сучасної Польщі). Під час подій української революції, коли у 1918 р. німецькі та австро-угорські війська були покликані Центральною Радою для підтримки у боротьбі з більшовиками, 90-й полк переїздить на Велику Україну. В складі цього військового формування старшина Павло Дубас перебував в Одесі, Кривому Розі, а потім і в Єлисаветграді (сучасний Кіровоград). Після отримання звісток про Листопадовий Зрив у Львові, полк, який складався переважно з поляків, вирішив повернутися до Ярослава, з подальшою метою посилити польські війська у війні проти Західно-Української Народної Республіки. Зрозумівши це, Павло Дубас разом з іншими українськими старшинами і в порозумінні з станційною командою у Волочиськах зупинили і роззброїли потяг, в якому їхали частини 90-ого полку. Далі П. Дубас як командант транспорту припроваджував його до міста Тернопіль, а звідти 18 листопада 1918 року повернувся до рідного села Ражнів. Там він застав вже нову владу – нового сільського війта о. Лева Сілінського. «Знаєш, він дочекався свого. Вісімнадцять літ говорив у церкві на кожній проповіді про Україну. За те ми його зробили першим українським війтом» – згадував у своїх спогадах Павло слова своєї матері про о. Лева Сілінського у листопаді 1918 р.

Від української влади, в особі свого наставника, Павло отримав доручення супроводжувати новобранців до м. Броди. Про свою зустріч з молодим старшиною (четарем) Павлом Дубасом у місті Броди згадував у своїх споминах ще один учасник національно-визвольних змагань Теодор Федусь з с. Шишківці. Згодом Павло Дубас відбув на українсько-польський фронт, де отримав призначення коменданта сотні 9 Белзької бригади. Обов’язки коменданта виконував з грудня 1918 до лютого 1919 р., коли в бою під Белзом був поранений.

Разом з Українською Галицькою Армією Павло Дубас пройшов тернистий шлях національно-визвольних змагань 1918 – 1920 років, посідаючи відповідальні посади і виконуючи важливі обов’язки. З жовтня 1919 р. до лютого 1920 р. був командантом етапної стаційної команди в м. Міньківці на Поділлі. З лютого до травня 1920 р. – командант Переходового Відділу при Начальній Команді УГА в Балті.

У 1921 році доля закинула Павла Дубаса у Сполучені Штати Америки, де він проживав і брав активну участь у житті української громади. Навчався на факультеті дантистики Пенсільванського універси­тету у Філадельфії, який закінчив у 1926 році. Був одним з засновників і членом головної управи Української Стрілецької Громади в США. Також був членом Провірної Комісії Наділення Пропам’ятних Відзнак УГА в 1929 р.

Працюючи лікарем-дантистом, Павло Дубас не полишав громадської праці, а також збирав матеріали про історію рідної Брідщини: записуючи свої спогади, опрацьовуючи доступні наукові праці з історії нашого краю, цікавлячись тогочасною дійсністю. «Дехто думає, що реґіональні історики – «то якісь невинні диваки». Але ці «диваки» збирають зерно по зерні з нашої історії, наших традицій і таким чином пропагують любов до своєї батьківщини». Так написав Павло Дубас в грудні 1967 р. у вступному слові своєї краєзнавчої праці «Брідщина», яку присвятив своєму наставникові о. Леву Сілінському: «В незабутню пам’ять присвячую йому цю історію, з додатком історії села Ражнева, в якому працював він разом зі своєю дружиною, Євгенією». 14 листопада 1968 р. Павло Дубас передав для ознайомлення свою краєзнавчу працю нашому землякові Осипу Мазурку, котрий, перечитавши її, переписав заголовки статей і повернув авторові. Дослідження «Брідщина» включало 130 позицій (разом з джерелами, мапами і показниками). У 1972 році Павло Дубас помер, а його праця на деякий час загубилася. І лише завдяки старанням редколегії історично-мемуарного збірника «Броди і Брідщина» (Торонто-Онтаріо,1988) її вдалося відшукати, а окремі розділи надруковати у цьому збірнику. Деякі статті Павла Дубаса публікувалися також на сторінках газети «Броди вечірні». Проте, на превеликий жаль, повністю рукопис Павла Дубаса так і не був виданий. Очевидно, праця очікує свого часу.

Безумовно, що Павло Дубас був тим, хто твердо вірив в ідею незалежної Української Держави, і докладав усіх зусиль, щоб ця ідея стала дійсністю. Він належить до когорти тих людей, якими сьогодні гордиться Брідщина.