Моя Европа починається з довоєнної Польщі. Другої світової війни, звичайно. Скоро не залишиться нікого, хто знав Европу такою, якою вона була до Першої світової війни. Великої війни, що зруйнувала старий порядок і дала континентові нову мапу, яка, з відносно невеликими змінами, є її обличчям до сьогодні. До того як померти у грудні 2004 року, моя мати була одною з двох осіб, з якими я говорив про Европу до Першої світової війни. Иншим був Ґреґор фон Реццорі (Gregor von Rezzori, 1914–1998), мінливий письменник з Чернівців, на Буковині. Він помер у 1998 році. Війна розпочалась у серпні 1914 року, коли моя мати мала майже чотири роки. Проте вона запам’ятала втечу своєї родини в кінці осені того року з Ряшева – міста у Галичині, де вона народилася – до Брно, в Моравії. Вони боялися погромів, які йшли вслід за російською царською армією. Родина залишалася у Брно до кінця літа 1917 року. Моя мати ходила там до дитячого садочку тому німецькою вона володіла так само, як і місцеві діти, без цих знань їй, можливо, не вдався б, менш ніж за двадцять п’ять років опісля, тоді Третій Рейх заповзявся знищити всіх польських євреїв, врятувати своє і моє життя.

Мої перші спогади про Польщу це літо у далекому селі, де мої дідусь та бабуся мали невеличкий маєток. Низький будинок садиби був зроблений з дерева, він був такий обвітрений, що здавався мені чорним. До нього можна було добратися з найближчої залізничної станції по сліпуче білій запорошеній дорозі, яка, здавалося, тягнулася у вічність. Вгодовані, запряжені у віз коні моїх дідуся та бабусі, рухалися риссю так неохоче, що повільний ритм копит і похитування воза швидко занурювало мене в сон. Зсередини будинок був таким самим темним і похмурим, як і зовні – лише вряди-годи кокон тиші проривав невиразний шумом зі стайні: мукання корів, що поверталися додому, щоб у сутінках віддати молоко, а вночі тишу переривали, собаки кучера мого діда, котрий спускав їх на ніч з ланцюгів.

Моя бабуся слідкувала, щоб я добре їв – це було аж п’ять регулярних застіль (крім иншого - був другий сніданок, а також пізній обід, який передував вечері). Але їй і цього було недостатньо, вона завжди думала про солодке, або відбірний шматочок м’яса, наприклад, курки або качиної печінки, який я міг би заковтнути. Вона, як і дідусь, не була велемовною, прислуга та місцеві селянки теж залишали мене в спокої. Літо тягнулося аж ген до золотої осені. Пам’ятаю, якось я пішов з бабусею або з одною з жінок з прислуги до краю лісу, який почався відразу за лугом прилеглим до будинку. У глибокому присмерку, ми збирали гриби. Потім канікули закінчилися. Час було повертатися до Стрия, міста, де жили мої батьки.

Мої спогади про Польщу під час Другої світової війни викладені в моєму першому романі «Військова брехня». Це художній твір, частково базується на спогадах про те, що трапилося зі мною. А також на історіях, які я чув як під час війни так і невдовзі після неї, про те, що трапилося з иншими людьми. Мої найяскравіші спогади чомусь обов’язково стосувалися інтер’єрів: орендовані мебльовані кімнати у Варшаві, в яких моя мати і я переховувалися і роздумували, що буде швидше: поразка Німеччини, котра поклала би край цьому жахіттю, чи фатальний стук у двері, та вердикт Гестапо, що поклав би край нашому життю. Ми старалися якомога рідше виходити з цих кімнат. Але були, звичайно, деякі яскраві події, що відбувалися назовні, котрі я можу яскраво згадати, як от вступ німців у наше місто, так звані «Єврейські акції» («Judenaktionen»), сцени окремих насильств і вбивств, які пішли після того, як запалало Варшавське ґетто, - я пережив їх лише опосередковано, спостерігаючи з нашої криївки за пожежею та руйнуванням решток Варшави під час повстання, яке почалося у серпні 1944 року.

Коли я писав «Військову брехню», я зрозумів, що не пам’ятаю топографії кожного з місць, які я знав колись у Польщі, - за винятком Стрия, міста, в якому я народився і де я жив поки мені не виповнилось майже дев’ять років. Але навіть вона була дуже обмеженою: дім моїх батьків та вулиця знаходились на ринку; вулиця, що веде до залізничної станції, і берега річки, де можна було купатися. Мені довелося сидіти над мапою вулиць Варшави, щоб побудувати маршрути Тані і Мацека для їх рідкісних прогулянок містом, щоб притулити їх у пансіони, де вони й знайшли притулок, далі у старе місто, так щоб вони могли, як моя мама і я, залишатись у Варшаві до останніх днів повстання, а тоді з їхнього погребу перенести їх на велику площу перед центральним залізничним вокзалом. Такими, у випадку цього роману, мізерними були окрушини моїх реальних спогадів.

До Першої світової війни, до тих пір поки польський і литовський вищий клас був зацікавлений, Литва входила до складу Польщі. Так було з тих пір як у 1386 році великий литовський князь Яґайло був хрещений, одружився з польською королевою Ядвіґою, і зійшов на польський престол. Через рік або два після закінчення Другої світової війни, коли я вперше прочитав «Пана Тадеуша» -велику епічну поезію Адама Міцкевича про Литву, написану в 1834 році - мені здалось, що я дуже примарно впізнав у тій чудесній елегії вже не існуючого життя провінційної литовської шляхти, яке поет пам’ятав ще з часів російської кампанії Наполеона, щось подібне до забутої мелодії, яка переслідує тебе, щось таке далеке, що незрозуміло, чи ти справді чув її колись, чи тільки уявив. І врешті-решт я зрозумів – це були літо та осінь у маєтку бабусі і дідуся. Який дивовижний подвиг з мого боку в самозвеличенні, уяві або співчутті! Об’єктивно кажучи, скромна садиба забезпеченого польського єврея, котрий радше був торгівцем сільськогосподарською продукцією ніж поміщиком, і життя в ній зовсім не нагадує, і не може порівнюватися з багатим аристократичним маєтком Міцкевича – в чудовому старовинному замку роду Сопліц.

Але скільки фантазії і скільки справжніх спогадів у поемі «Пан Тадеуш»? Поет народився в 1798 році. Він описує події, що відбулися в 1811 і 1812 роках, коли він був ще хлопчаком. Міцкевича за революційну діяльність російська влада у 1824 році прирекла на вигнання, він ніколи так і не повернувся ні до Литви, ні до Польщі. Можна запитати про фраґменти, що збереглися у його пам’яті, дрібнички, з котрих він створив чудово деталізований і багатий текстурою опис тогочасного суспільства, його полювання, бали, і сварки. Насправді, здається, що факти насправді мають другорядне значення для письменника, котрий створює художній твір – тобто насправді важлива робота уяви, в якій всі ці факти змінюються, транспонуються, сплавляються з реальним життям.

Отож, мої мізерні спогади перенесли мене до маєтку бабусі та дідуся, щоб я почув їх відлуння в описі села в шедеврі Міцкевича, логіка й довіра, здається, показали наскільки міцним є мій зв’язок з країною мого народження. Таким чином, у «Фердидурці» Вітольда Ґомбровича (Witold Gombrowicz, 1904–1969) я зміг натрапити на опис школи, в яку дорослого оповідача раптом засунув, ніби уві сні, страшний професор Пімко, - натрапити на «місцевий час», який відкрив мої власні, дуже приховані але, я переконаний, реальні спогади про жорстокість студентів і викладачів в гімназії, у якій я навчався у Кракові; і в сцені, в якій оповідач і його двоюрідний брат Сиґізмунд з таким задоволенням обговорювали джентльменський спорт з давання поличників службовцям, швейцарам, перукарям, тим, хто не може відповісти поличником на поличник, я згадую, як польський ритуал побиття инших по обличчю. Для мене не має значення, чи є цей обряд насправді специфічно польським або східноевропейським, або універсальним, хоча я сумніваюся, що він універсальний, тому що я ніколи не стикався з ним в Америці, не можу пригадати жодного випадку. Справа у тому, що для мене ця форма приниження честі та гідності нерозривно пов’язана з Польщею, через поховані спогади, істинні або хибні, такі, як моя гімназія в Кракові, але, що для мене набагато важливіше, так само і через Ґомбровича.

Загальновідомо, що коли людина пише роман, в якому вдається до власних спогадів, вони, ці спогади, під час самого написання змінюються, змінені спогади беруть верх і по суті поступово витісняють спогад оригінальний, пам’ять, яка існувала до написання роману. У книзі «Пам’ять, говори» Набоков красномовно оголяє цей процес, порівнюючи його з тим, як одне за одним письменник віддає читачеві все, чим володіє. У результаті, в моєму випадку, те, що пов’язує мене з Польщею зараз майже повністю є у царині літератури: воно складається зі спогадів, котрі я вмістив у «Воєнній брехні», яка вже не є моїми спогадами, тому що вони були повністю трансформовані, і потужного впливу, який справили на мене твори великих польських авторів.

Міцкевич і Ґомбрович не єдині. Серед тих, хто сильно пов’язує мене з Польщею, я повинен згадати, зокрема, хоча і в довільному порядку, Юліана Тувіма (Julian Tuwim, 1894–1953 – пер.), Стефана Жеромського (Stefan Żeromski, 1864–1925 – пер.) і Тадеуша Боровського (Tadeusz Borowski, 1922–1951 – пер.). Боровський, на мій погляд, це єдиний письменник, крім Прімо Леві (Primo Michele Levi, 1919–1987 – пер.), котрий довів, що він може осилити немислиме завдання написати літературний твір про Освенцім. Твори кожного з цих письменників, в залежності від прийнятої мною гіпотези, несуть в собі Польщу, яку я впізнаю, те особливе потрясіння, котрий відчуваєш, що пам’ять оживає, вони створили для мене образ Польщі, який я думаю, що зараз пам’ятаю.

У 1946 році мої батьки разом зі мною виїхали з Польщі. Ми не знали, де влаштуємося на постійне проживання – претензія на постійне місце проживання або дім будь-де, тоді, як і сьогодні, здавалася мені передумовою негайного покарання через вигнання чи заслання – проте у нас була віза, яка дозволила нам виїхати до Франції і залишитися там протягом певного періоду часу. Ми поїхали до Парижу і чекали на якісь хороші новини. Наше перебування там виявилося занадто коротким, для мене воно було шістьма місяцями нечуваної необмеженої свободи. Мене не змушували нічого вивчати, навіть французьку. Замість цього я бродив по місту та освоював карту та роботу метро. Часто з великим ентузіазмом я ознайомлювався з розважальними стендами в районі площі Піґаль.

Це був, мабуть, перший смак свободи, який змусив мене полюбити Францію. Пройшло чимало часу – так мені тоді здавалося, хоча він тягнувся тільки з початку 1947 року до літа 1954 – перш ніж я повернувся. З тих пір я став частим гостем Франції. Протягом кількох років, починаючи з 1965 року, я жив у Парижі і працював там як адвокат. Пізніше, найближчі сімейні відносини неухильно зміцнили цю мою прихильність до Франції. Франція посідає друге місце після Польщі у моєму образі Европи, і якби не сила, з якою ми відзначені нашим першим досвідом, особливо досвідом першої мови яку ми вивчаємо, вона зайняла б набагато більше місце в тому особистому світі мрій, ніж країна в якій я народився.

При цьому, я переконаний, що мій зв’язок з літературою Франції є більш важливим для мене, ніж будь-який французький пейзаж, архітектура, робота пластичного мистецтва, або звичай. Коли я виїхав з Парижа в 1947 році, я з великим поспіхом впорався з тим, що забув зробити, коли я був там. У 1954-1955 навчальному році, мій перший рік в Гарвардському коледжі, завдяки спеціальному дозволу або помилці реєстраційного офісу, я прослухав курс лекцій під забороненою назвою «Пруст, Джойс і Манн», який вів великий Гаррі Левін (Harry Tuchman Levin, 1912–1994 – пер.). Я читав «А la recherche du temps perdu» («У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста (Valentin Louis Georges Eugène Marcel Proust, 1871–1922) – пер.) день і ніч. Я не міг инакше: я читав французькою мовою і повинен був дочитати протягом трьох місяців. Книга, котру написав найбільший письменник всіх часів і народів, «Du côté de chez Proust» (драма Курціо Малапарте (Curzio Malaparte, власне Kurt Erich Suckert, 1898–1957 – пер.) про Марселя Пруста, написана 1948 р. – пер.), з тих пір була моїм постійним супутником; немає плітки, котрою ми б з дружиною насолоджувалися стільки, скільки плітками про персонажів, які населяють той міфічний простір.

Я ніколи не переставав дивуватися, як дуже молода людина, як я, чиє життя дуже відрізнялося від життя Доповідача або инших творінь Пруста – Свана (Swann), барона де Шарлюса (de Charlus), мадам Вердурен (Verdurins), герцога та герцогині де Германтів (de Guermantes), або, якщо вже на те пішло, символів, що населяють скромні сфери, як Франсуаза (Francoise) і Жюпен (Jupien) – змогла прийняти на віру і, зрештою зрозуміти книги Пруста та його світ. Звичайно, якщо перечитувати велику роботу знову і знову, як я перечитував «А la recherche...», розуміння її змінюється. Тим не менш, оскільки в своєму подальшому житті я мав не надто великі можливості заглянути за лаштунки суспільства подібного до того, яке описав Пруст, я впевнений, що моє первісне розуміння Пруста, те, як я вперше побачив його світ, було доволі точним.

Незабаром після цього я почав читати романи Бальзака, котрі є роботою на все життя, а також романи та короткі твори Флобера. Тому я не можу дивитися на французьке суспільство та його звичаї, окрім як через окуляри робіт Пруста і цих двох його попередників. Наприклад, чи можна думати про приземлену французьку буржуазію без посилання на «Втрачені ілюзії» («Illusions perdues» Оноре де Бальзака (Honoré de Balzac, 1799–1850) – пер.) чи про політичні пристрасті у Франції без уроків «Виховання почуттів» («L’Éducation sentimentale» Ґюстава Флобера (Gustave Flaubert, 1821–1880) – пер.)? Думаю, що неможливо.

Я розумію, що граю у складну гру, те, що я кажу настільки ж вірно, як і те, що, коли я подорожую Провансом, то кращі пейзажі, які я спостерігаю були написані Сезаном (Paul Cézanne, 1839–1906 – пер.), а жителі публічного будинку в Сен-Рафаелі, куди я одного разу потрапив шукаючи вечері, виявилися творами Деґа (Edgar Hilaire Germain de Gas, 1834–1917 – пер.). Я не буду множити приклади, тому що вони і сама гра самі собою демонструють, що великі письменники і великі художники є найкращими поводирями в світ у якому ми живемо, його найбільш надійними перекладачами. Фактом є те, що я людина книжок, так що моя звичка пов’язувати сцени мого реального світу з романами, якими я найбільше захоплююся, щоб якось їх освоїти, є свого роду інтелектуальним тіком. Тік, до речі, не такий як у Шарля Свана, який змирився зі своєю любов’ю до Одетти – хоча вона була не в його стилі – тільки після того як він усвідомив її подібність з Сепфорою (Zipporah), дочкою Іофора (Jethro), як її зобразив Боттічеллі на фресці в Сикстинській капелі.

Але моє бачення Франції і моє бачення Европи живуть не тільки в книгах, які я читав або картинах, якими я захоплювався. Версію моєї Франції можна знайти в моєму другому романі «Людина, яка запізнилась». Ті з вас, хто читав її, знайдуть в ньому сліди письменника, якого я досі не згадував, П’єра-Жана Жове (Pierre Jean Jouve, 1887–1976 – пер.). Він згадується там не тому що я був під його впливом, коли писав цей роман, а тому, що тема роману і дилеми з якими я зіткнувся в ньому, не могли, на мій погляд, розглядатися у відриві від того, як він розглядав їх, і стиль його романів – еліптичний і неймовірно швидкий – дав мені мужність писати так, як я тоді написав. Кажуть, що жоден художник не писав по-старому після того як Мазаччо (Tommaso di ser Giovanni di Mone Cassai, 1401–1428 – пер.) змінив всі знані доти уявлення про перспективу, анатомію і колір. Жове зробив щось в цьому роді для мене, в одному або двох аспектах письменницького ремесла, і тому заслужив на мою повагу.

Ще одна країна У Европі, з якою у мене є тісний зв’язок, хоча і менш сильний ніж з Польщею чи Францією, це Італія, де була часткова постановка двох моїх романів «Як Макс це бачив» і «Вихід Містлера». Сюжет і те, що з ним роблять, продиктовані таємничими силами. У випадку більш ранньої з цих робіт, «Як Макс це бачив», випадковість – а я відчув, що перша сцена має відбуватися біля облицьованого мармуром басейну – збудила спогад про чотирьохденне перебування на римській віллі на березі озера Комо. Решта пішла слідом. І все ж цей короткий візит не мав продовження.

Про причини, за якими дія «Вихід Містлера» відбувається в основному у Венеції простіше здогадатися: наші з дружиною регулярні візити до цього міста, про яке я, як і мій герой, можу сказати, що це єдине місце на землі, де мене нічого не дратувало. Инше що мене пов’язувало з Італією – це ще одна випадковість. Мій старший син, художник і скульптор, жив у Римі протягом майже двадцяти років. Але до цього всього, до моєї першої поїздки до Флоренції і Венеції, було моє знайомство з «Божественною комедією», і з тих пір, на що б я не дивився, будь – чи це в Італії чи під час війни у Польщі, в моєму погляді було щось, що заклав туди Данте.

Ви можете запитати, а як Німеччина, Німеччина не входить у вашу Европу? Очевидно, що так: я був би зовсім иншою людиною, людиною з абсолютно иншим життям, якби Німеччина не напала на Польщу у 1939 році, і, як на те пішло, якби Німеччина так сильно не старалась розпочати Першу світову війну. Всі ми тут, і наші батьки, і бабусі, і дідусі, жили б в иншому світі, якби не було світової війни, можливо, у світі, в якому Німеччина і німецька культура була б домінуючими. Пам’ять про війну у Польщі в моїх спогадах не пропала, хоча, як я вже говорив, вона змішалась з «Воєнною брехнею», і так само не пропала й инша, гірко-солодка пам’ять про два роки, які я провів у Ґьоппінгені (Göppingen) як солдат американської окупаційної армії.

Там почали діяти абсолютно нові факти: саме сприйняття моїх романів німецькими читачами, особливо їхня пряма і мужня відповідь на «Військову брехню», і, як наслідок, численні контакти з німцями – новими німцями, які під час війни були дітьми. Я не можу сказати, що я повністю поринув у нову реальність чи зрозумів сенс старої. Але я особисто як колишній громадянин Европи вітаю нову реальність. Хоча, можливо, в результаті інтенсивності моїх відносин з Німеччиною – в минулому, а також і теперішньому – мої стосунки з тією частиною моєї Европи менш літературні та більш особисті.

 

Переклала Христина Брюховицька