Нам інколи здається, що Голівуд, який є світовою столицею кіно є чимось неймовірно далеким, практично недосяжним. Так у романі «Аустерія» польськог письменника стриянина Юліана Стрийковського (Песаха Штарка) фільми з Рудольфо Валентіно чи Фредом Астером є далекою вісткою з недосяжного раю. І малі стрийські хлопчаки, зачаровано вглядаючись у мерехтливі екрани перших стрийських кінотеатрів, мріють про недосяжний світ з того боку полотна. Одним з таких хлопчаків, напевно, був і один з найблискучіших голівудських сценаристів Луїс Беґлі.

Луїс Беглі народився як Людвік Беглейтер (Ludwik Begleiter) 6 жовтня 1933 року у Стрию, котрий у той час входив до складу Польщі. Луї був єдиною дитиною в сім’ї лікаря.

Після початку Другої світової війни Німеччина окупувала західну Польщу, а Совєтський Союз окупував Західну Україну, в тому числі Стрий та Львів. Влітку 1941року, порушивши пакт Молотова-Ріббентропа, Німеччина напала на Совєтський Союз. Німецькі війська швидко просувалися у глиб совєтської території. Почалось переслідування євреїв і невдовзі була запущена машина їх повного знищення.

Батько Беглі, як лікар, був змушений евакуюватися з відступаючою Совєтською армією, і більшу частину війни він, як лікар, провів у Самарканді. Мати і сам Луїс залишились в Стрию. На той час у Стрию для євреїв було створене гетто.

Та матері Людвіка вдалося здобути підроблені документи, які засвідчували, що вони є поляками-католиками, «арійцями». Тому їм вдалося пережити Голокост. Правда приходилося втікати – тому Стрий, де їх знали, вони мусіли покинути.

Беглі з матір’ю жив спочатку у Львові, а потім, до Варшавського повстання наприкінці серпня 1944 року, у Варшаві. До закінчення Другої світової війни вони перебували в Кракові. Після війни туди ж повернувся, як польський громадянин, з батько Беглі.

Протягом навчального року 1945/46, Беглі відвідував гімназію Яна Собеського у Кракові. Це був його перший досвід формального навчання – до того, під час совєтської окупації, він ходив до дитячого садочку у Стрию, а потім навчанню завадило німецька вторгнення окупація

Та навіть після завершення ІІ світової війни у Польщі квітнув антисемітизм. Тому сім’я Беґлейтерів восени 1946 року виїхала з Польщі до Парижу, а в наприкінці лютого 1947 року, переїхала з повоєнного Парижу до Нью-Йорку. У Нью-Йорку родина опинилася 3 березня 1947 р. За звичкою багатьох емігрантів родина змінила своє прізвище з Беґлейтер на Беґлі. Воно з одного боку звучало більш по-англосаксонськи, а з иншого – позбувалося свого німецького шлейфу.

По закінченні школи (Erasmus Hall High School) 1950 року, Беґлі вивчав англійську літературу у Гарвардському університеті. 1954 року він отримав диплом з відзнакою. Потім була служба у армії Сполучених Штатів – саме так багато-хто отримував американське громадянство і взагалі ставав справжнім американцем. Останні півтора року він служив у американській 9-ій дивізії у Гьопінґені (Goeppingen), Німеччина.

У 1956 році Беґлі поступив на юридичний факультет Гарвардського університету. Отримавши у 1959 році ступінь бакалавра з відзнакою, він почав працювати у нью-йоркській фірмі, яка сьогодні відомя як Debevoise & Plimpton. З часом, після 1968 року працюючи у новоствореному офісі у Парижі, він навіть став партнером засновників. Після повернення до Нью-Йорку, протягом багатьох років Беґлі очолював відділ міжнародного процесуального права Debevoise & Plimpton. Співпрацю з компанією він полишив тільки 2004 року.

У 1956 році молодий правник одружився з своєю першою дружиною Саллі Гіґґінсон (Sally Higginson). І прожив з нею до 1970 року. У березні 1974 року Беглі одружився з своєю нинішній дружиною, парижанкою Анкою Мульштайн (Anka Muhlstein). Історик і біограф, Анка була удостоєна двічі премією Французької академії з історії, та за написані нею біографії відомих особистостей. Серед них біографії дослідника XVIII століття Робера де Ла Саля (Rene-Robert Cavelier, Sieur de La Salle 1643–1687), а також її предка Джеймса де Ротшильда (James Armand Edmond de Rothschild, 1878–1957), засновника французького банку Ротшильдів. Гонкурівську премію Мульштайн отримала за написану нею біографію французького письменника маркіза де Кюстіна (Astolphe-Louis-Léonor, Marquis de Custine, 1790–1857), «A Taste for Freedom: The Life of Astolphe de Custine». Крім того ця обларована дослідниця стала авторкою таких високоінтелектуальних книг: «Par les yeux de Marcel Proust», Denoël, 1971, «La Femme Soleil», Denoël, 1976, Victoria, Gallimard, 1978, «Manhattan», Grasset, 1986, «Reines ephemares, Mares perpetuelles», Albin Michel, 2001, «Les Perils du Mariage», Albin Michel, 2004, «Napoleon а Moscou», Odile Jacob, 2007. І навіть книгу про Бальзака та гасторономію: «Her Garcon, un cent d’huоtres, a study of the role of gastronomy in the novels of Balzac», Editions Odile Jacob, 2010.

Вертаючись до самого Беґлі, його літературний доробок включає такі книги: «Військова брехня» («Wartime Lies», 1991), «Людина, яка запізнилась» («The Man Who Was Late», 1993), «Як Макс це бачив» («As Max Saw It», 1994), «Про Шмідта» («About Schmidt», 1996), «Пан на виході» («Mistler’s Exit», 1998), «Шмідт спасенний» («Schmidt Delivered», 2000), «Корабельна аварія» («Shipwreck», 2003), «Питання честі» («Matters of Honor», 2007), «Шмідт крокує назад» («Schmidt Steps Back», 2011).

Книга «Шмідт крокує назад» продовжує історію «Шмітті». Перша книга була основою однойменного фільму «Про Шмідта» («About Schmidt», 2002), в котрому в головній ролі «Шмітті» знявся зірковий американський актор Джек Ніколсон (Jack Nicholson, 1937).

На перший погляд ідея фільму проста – це історія людини, що досягнула певного віку, веселий та жвавий плин життя втрачає свою силу – загострюється питання сенсу існування. Починається все з певного поштовху в житті, або, краще сказати, зупинки в житті. Ворен Шмідт (Warren Schmidt – головний герой) у 66 років йде у відставку на пенсію зі свого поста в якості актуарія в страховій компанії в місті Омаха, штат Небраска. Шмідт бачить, що щось змінилося, що йому вже важко пристосуватися до нового трибу життя а тому відчуває себе непотрібним. Одного вечора, він побачив телевізійну рекламу програми з усиновлення дітей з Африки і вирішує спонсорувати якусь бідну африканську дитину. Йому здалося, що це могло б надати сенсу його нікому не потрібному існуванню – може цій дитині він, нарешті, став би потрібним. Незабаром він отримує інформаційний пакет з фотографією своєї прийомної дитини, маленького танзанійського хлопчика з ім’ям Ндуґу Умбо (Ndugu Umbo).

Він відвідує свого молодого наступника на попередній роботі, щоб запропонувати свою допомогу, (тому десь 20-30 років), але той від пропозиції ввічливо відмовляється. Коли Шмідт покидає фірму, то бачить що напрацьовані ним за роки роботи документи та файли з його кабінету відправилися на смітник.

Він розказує Ндуґу про своє давнє відчуження від дружини, яка раптово померла від тромбу в мозку одразу ж після його виходу на пенсію та покупки будиночку на колесах. Після смерти дружини друзі приходять, щоб підтримати Шмідта. Появляється навіть єдина дочка Дженні та її наречений Рендал Церцель з Денвера. Але згодом Джені лає батька за те, що той купив дружині найдешевший гріб. Шмідт просить її залишитися на деякий час, щоб піклуватися про нього, але вона відмовляється. Між тим, Рендал намагається заманити його в грошову піраміду. Шмідт вважає, що Рендал, продавець водяних матраців, не вартий його дочки. У аеропорту, Рендал рекомендує Шмідту книгу «Коли погані речі трапляються з хорошими людьми». Отже, коли пара відлітає, він залишається зовсім один. Що ж відбувається з людиною в його ситуації.

Він перестає митись, спить перед телевізором, і виходити на вулицю одягаючи пальто на піжаму, щоб купити заморожені продукти в супермаркеті. В туалеті він знаходить приховані любовні листи, що розкривають давній роман його дружини з їх спільним другом. Шмідт сердиться і підстерігає друга щоб побити його.

Для того щоб якось вийти з цього суцільного колапсу, він вирішує на самоті здійснити подорож у своїй новій Віннебаго (хатинці на колесах – чимало американців ледь не все життя мандрують неозорими просторами Америки у цих автомобільних фургончиках), щоб все таки ще раз побачитись з своєю дочкрою і переконати її не виходити заміж зо афериста Рендала. Він телефоную Дженні, що перед весіллям спробує її відвідати, та вона ясно дає зрозуміти, що не хоче щоб він приїжджав. Тоді Шмідт вирішує проїхатися місцями своєї молодости – своє рідне місто, студентський кампус, де він учився. Дім його дитинства було пристосували для магазину, де продають автомобільні шини. Далі в своїй подорожі він зупиняється у парку для таких самих трейлерів, де знайомиться з привітною парою. Але після декількох банок пива та щирої розмови з чужою дружиною розуміє наскільки він самотній. Розуміє, що забагато собі дозволяє – він тікає з парку до прибуття чоловіка своєї співрозмовниці. Йому соромно перед покійною дружиною – у внутрішньому діалозі він просить у неї пробачення за те, що все життя недооцінював її.

Шмідт прибуває до Денвера і залишається в будинку матері Рендала – доволі ексцентричної і цікавої жінки. Зустрічається з родиною зятя – яка є не менш ексцентричною. Шмідт навіть був на весіллі і на прийнятті виголосив свого роду промову. Попри те, що він приховував своє невдоволення, для Дженні підтекст залишається зрозумілим.

Повернувшись додому в Омаху, в листі до Ндуґу він роздумує над тим, чого насправді він досягнув у житті і чи зміг би хоч щось змінити у світі за свої 66 років. Шмідт скаржиться, що він скоро помре, що його життя ні для кого не мало ніякого сенсу, і що в кінцевому підсумку якщо б він ніколи не існував взагалі, то нічого так направду б не змінилося.

Купа пошти чекає його в порожньому будинку. Шмідт відкриває лист з Танзанії. Це лист від черниці, яка опікується Ндуґу. Вона пише, що Ндуґу не вміє читати і писати але дуже цінує ті листи, що присилає Шмідт. В листі написано, що ті гроші, котрі відсилав Шмідт, вони отримують – і більше того вони пригодились щоб вилікувати хлопчика від очної інфекції. Оскільки хлопчику лише шість років і він ще не вміє писати – черниця вклала до конверта малюнок, зроблений Ндуґу: на малюнку прекрасний сонячний день і дві людини, більша і менша, вони тримаються за руки. Шмідт мовчки плаче. Напевно це і була відповідь маленького хлопчика на великий монолог про сенс існування Шмідта.

Всі романи Беґлі публікувалися у відомому видавництві «Альфред А. Кнопф» (Alfred A. Knopf, Inc.). Їх переклали і видали п’ятнадцятьма мовами. У 2001 році підбірка есе і журналістських матеріалів Беґлі було опубліковано німецькою мовою у видавництві «Suhrkamp Verlag» (Франкфурт) під назвою «Земля обітована» («Das Gelobte Land»). «У Венеції чотири ока» («Venedig Unter Vier Augen»), книга на венеціанську тему Анки Мульштайн і Луїса Беґлі була опублікована у 2003 році «Marebuch Ver-lag» (Гамбурґ). Крім того, цю книгу було перевидано англійською мовою в 2005 році видавництвом «Haus Publishing» під назвою «Венеція для закоханих» («Venice for Lovers»), і перевидано під тією ж назвою «Grove Press» у США. Лекція прочитана Беґлі у рамках «Poetik Dozentur» в Гайдельберзькому університеті в листопаді 2006 року «Між фактом і вигадкою»(«Zwischen Fakten und Fiktionen») теж була опублікована в Німеччині у видавництві «Suhrkamp» у січні 2008 року.

Разом з тим Беґлі є активним громадським діячем. З 1993 по 1995 рік, він був президентом американського ПЕН-центру. Потім (від 1992-2001 рр) Беґлі довший час був членом ради директорів PEN-центру. Він бере активну участь у роботі Американського філософського товариства та Американської академії мистецтв і літератури. Він є кавалером французького Ордену за заслуги у царині мистецтв і красного писемництва (Chevalier de L’Ordre des Arts et Lettres Philosophical Society). Гайдельберзький університет (Німеччина) присвоїв йому в 2008 році ступінь почесного доктора філософії.

      Крім того він відзначений Міжнародною премією з художньої літератури «The Irish Times-Aer Lingus», Національною книжковою премією (National Book Award Finalist, National Book Critics’ Circle Finalist), Премією Фонду імени Ернеста Гемінґвея (PEN/Ernest Hemingway Foundation Award), Prix Medicis Etranger, Jeanette-Schocken-Pries, Bremerhavener Buergerpreis fuer Literatur, Літературною Премією Американської Академії (American Academy of Letters Award in Literature), та Літературною Премією Фонду Конрада Аденауера (Konrad Adenauer-Stiftung Literaturpreis).

         Одним словом – людина знана і шанована у світі. Можливо і місто Стрий сподобилося б якось вшанувати свого земляка, байдуже, що доля занесла його так далеко від рідного міста.