Не кожен знає одного з найбільш закоханих у Стрий письменників Юліана Стрийковського. Навіть свій псевдонім він утворив від назви рідного міста. Юліан Стрийковський польський письменник єврейського походження. Юліан Стрийковськийi був одним з найбільш цікавих, а також одним з найбільш спірних польських романістів ХХ-го століття. Нажаль менш відомий ніж інші польські письменники, такі як Вітольд Гомбрович (Witold Gombrowicz, 1904-1969), Бруно Шульц (Bruno Schulz, 1892-1942), Збігнєв Герберт (Zbigniew Herbert, 1924-1998), Чеслав Мілош (Czesław Miłosz, 1911-2004) – проте не менш цінний. Особливо для Стрия. Його називають найкращим письменником, що описав єврейський побут тих років. З огляду на це дехто навіть порівнює письменника Юліана Стрийковського з художником Марком Шагалом (Marc Chagall), який також показав життя єврейського містечка – щоправда, у Білорусі.

Народився майбутній письменник 27 квітня 1905 року у Стрию. Його справжнє ім’я – Песах Штарк (івр. קרטס חספ). Йому прийшлося прийти на світ у традиційній, і навіть ортодоксальній, єврейській родині. Батько, Генрик Штарк, був вчителем, мати – Анна Штарк, з дому Монастирських. Його життя прийшлося на найбільш несприятливі для єврея, польського письменника, та ще й, свого часу перейнятого комуністичними ілюзіями мрійника, роки. Отож Песах Штарк народився за цісаря Франца Йосифа, а письменник Юліан Стрийковський помер 8 серпня 1996 року у посткомуністичній Варшаві. І був похований на місцевому єврейському цвинтарі. Все століття пройшло перед його очима.

Однак все по-порядку. Школярем малий Песах, як і належалося, відвідував польську чотирикласну школу, а потім класичну середню школу в Стрию. З огляду на те, що він походив з ортодоксальної родини, він вивчив іврит у сіоністській скаутській організації «Га-шомер Га-цаір» (івр. «юний страж»), коли був її членом.

 У 1924 році він відправився до Львова щоб вивчати польську філологію в університеті, що най той час звався Університетом Яна Казимира. Попри те, що для євреїв вступ до нього був регламентований певним процентом єврейських студентів, яких він приймав, молодий Песах Штарк таки до нього вступив – можливо тому, що поступав саме на польську філологію, а не на фізику чи юриспруденцію – отож був лояльним до домінуючих тоді польських патріотичних, а часто і націоналістичних, настроїв. Він закінчив навчання в університеті у 1932 році – невдовзі перед приходом Гітлера до влади. Ще до війни йому вдалося захистити кандидатську дисертацію на тему «Kobieta zbrodniarka w literaturze romantycznej» («Жінка-злочинниця в літературі романтичного періоду»), яку він писав під керівництвом професора Юліуша Кляйнера (Juliusz Kleiner). Проте, ця дисертація не була опублікована. Під час перебування в університеті він почав симпатизувати комуністичному рухові, і вже 1934 року Песах Штарк вступає до Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), через що його арештовують і ув’язненюють без суду і слідства з жовтня 1935 по червень 1936 року. Вийшовши на волю він переїжджає до Варшави, де працює в якості дрібного службовця у публічній бібліотеці. В цей період він перекладає роман «Śmierć na kredyt» («Смерть у кредит») культового французького письменника Луї-Фердинанда Селіна (Louis-Ferdinand Celine). Переклад видали 1937 року.

Після початку Другої світової війни він знайшов притулок у окупованому Совєтським Союзом Львові, де став редактором і журналістом комуністичної газети, яка видавалася у Львові - «Czerwony Sztandar» («Червоний прапор»). Потім він працював у польськомовній радіостанції, що працювала у Львові.

У 1941 році – через Тернопіль, Київ і Сталінград – він тікає до Куйбишева. Після декількох невдалих спроб вступити в армію генерала Андерса, яку формували з польських громадян, Штарк їде до Узбекистану, де працює в портах і на фермах, згодом потрапляє навіть на завод, що виготовляв якусь підводну збрю. За проханням польської комуністичної письменниці (до речі – дружини Корнійчука) Ванди Василевської совєтська влада дозволила Песаху Штарку переїхати до Москви, де він почав працювати на тижневик «Wolna Polska», агентстві Товариства польських патріотів (від 1943 по 1946 рік). Там він піднявся по кар’єрних сходах, отримав посаду заступника директора і взяв собі псевдонім «Юліан Стрийковський», який після Другої світової війни став його офіційним ім’ям.

Саме тоді він написав перші фрагменти свого роману «Głosy w ciemności» («Голоси в темряві»). Через цензуру повноцінної роботи не видали, однак були видані уривки.

Повернувшись після війни 1946 року до Польщі, він став головою філії Польського агентства преси в місті Катовіце. Між 1949 і 1952 роками він очолював філію цієї установи в Римі і писав для тижневика «Odrodzenie». У 1954 році його призначили завідувачем відділу прози в щомісячному виданні «Twórczość», де він працював до виходу на пенсію в 1978 році.

Стрийковський декілька разів відвідував Югославію та Ізраїль (у 1958 і 1978рр.), і провів кілька місяців серед єврейських емігрантів зі Східної Європи у США (1969).

У 1955 році його нагородили Хрестом лицаря ордену «Polonia Restituta». У 1966 році на знак протесту проти виключення професора Лешека Колаковського (Leszek Kołakowski) з лав Польської об’єднаної робітничої партії Стрийковський вийшов з партії разом з багатьма визначними особистостями польської інтелектуальної та культурної еліти, такими як Тадеуш Конвіцкі (Tadeusz Konwicki) і Казимир Брандис (Kazimierz Brandys).

Юліан Стрийковський відомий як «літописець єврейської долі». В центрі його творів завжди постає питання долі євреїв різних історичних епох, і взагалі доля особистості в період великих потрясінь. На початку своєї кар’єри він писав на їдиші та івриті, проте його зрілі твори написані польською мовою. Головна тема його прози торкається ключових дилем єврейського життя у ХХ століття: асиміляції і відчуття невизначеної ідентичности, єврея, що вирваний з свого середовища; особливого духу єврейських містечок - «штетлів», що на той час були свого роду «єрусалимами на вигнанні»; мотивів Агасфера – «Вічного жида», що блукає по світі; і нарешті однієї з найбільших проблем сучасності – Голокосту.

Його прокомуністичний роман «Bieg do Fragala» («Біг до Фрагала»), опублікований в 1951 році, став причиною його втечі з Італії, але в той же час і заслугою, за яку він отримав державну нагороду. Роки по тому він пояснив своє захоплення комунізмом, тоді він бачив у ньому натхнення – надію об’єднати весь світ людей однією ідеєю. Стрийковський підкреслював ескапістський характер його зв’язку з комуністичною ідеологією, він неначе не бачив всі негативи комуністичної ідеології.

У своїх творах Стрийковський описував життя євреїв з територій, які у польській традиції називаються кресами (Kresy) – це порубіжні території України, Білорусі, Литви. Його пам’ять закорінена на початках ХХ-го століття, яке він запам’ятав ще у дитинстві. В інтерв’ю з Пьотрем Шевцем (Piotr Szewc) Стрийковський зазначив, що його метою було зведення «надгробного пам’ятника своєму народові». Ці твори не слід сприймати як сентиментальну подорож до країни його дитинства, скоріше, як примирення з його дитинством та юністю; як спробу визначити причини краху єврейського світу, не тільки з огляду на історичні перверзії, а й через втрату традицій, сімейних цінностей, котрі Стрийковський сприймав як основну причину розпаду єврейської громади.

В історичному романі під назвою «Przybysz z Narbony» («Прибулець з Нарбонни», 1973-1983) дія розгортається в наприкінці ХV століття у Іспанії, а головний девіз: «Присвячується пам’яті повстанців Варшавського гетто». Ці слова показують читачеві, що прийняті в притчі історичні декорації є тільки засобом для того, щоб посилити враження від Голокосту.

З часом почалася публікація мемуарів Стрийковського «Czarna róża» («Чорна троянда», 1962), романів «Wielki starch» («Великий страх», 1980) і його продовження «Wielki strach. To samo, ale inaczej» («Великий страх. Те саме, але по-иншому», 1990), які носять автобіографічний характер, а також збірки оповідань: «Imię własne» («Ім’я», 1961), «Syriusz: wybór opowiadań» («Сіріус: збірник оповідань», 1984) і «Milczenie» («Мовчання», 1993). Ці твори, зокрема «Czarna róża», цікаві тим, що вони описують співжиття польської, української та єврейської спільнот в одному місті.

Разом з тим він писав і твори натхненні біблійними мотивами, такі як «Na wierzbach nasze skrzypce» («Там, на вербах наші скрипки», 1974) і «Содом» («Содом»).

Більш відомі роботи на цю тематику включають у себе так званий «Tryptyk biblijny» («Біблійна Триптих»), «Odpowiedź» («Відповідь», 1982), «Król Dawid żyje!» («Цар Давид живий!», 1984) і «Juda Makabi» («Юда Маккавей», 1986) – вони є ілюстрацією апокрифічного типу художньої літератури в тому сенсі, що автор позбавляє апокрифи всіх елементів єресі. Тим не менше, ці роботи зберігають свою художню цінність, тільки якщо вони читаються з посиланням на біографію автора, який «є пророком для самого себе».

Слід також згадати вже більш відомий твір за яким Єжи Кавалерович (Jerzy Kawalerowicz) у 1982 році зняв однойменний фільм – це роман Юліана Стрийковського «Аустерія». «Аустерія» – є частиною його тетралогії про життя східноєвропейських єврейських містечок (штетлів) на рубежі XIX-XX століть. Також до тетралогії входять романи «Голоси у темряві» (1956), «Сон Азраїла» (1975) і «Луна» (1988).

Цей роман вважається чи не найкращим з його «галицького» циклу книг. У ньому описані всього лиш один день і одна ніч на самому початку Першої світової війни.

Дія відбувається на околиці маленького галицького містечка – Галичина тоді входила до складу Австро-Угорщини – у звичайній єврейській корчмі, яку порівняно недавно наказано було іменувати «аустерією». Доля заносить соди найрізноманітніших людей, яких вітає та обслуговує простий, добродушний, благородний і мудрий корчмар – старий Таг. В основному відвідувачі аустерії – місцеві євреї, котрі втікають від російських козаків. Можливо йдеться про Брусиловський прорив, можливо ні, можливо йдеться про Стрий, а, може, про Болехів. Час від часу в аустерії – чи не про Австрію як такий собі «корабель Ноя» йдеться – з’являються то офіцер австро-угорського війська, то група хасидів з їхнім цадиком на чолі, то польський ксьондз, то ще хтось. Оповідають про жахіття війни, про Кишинівський погром, який відбувся напередодні війни, філософують про російську мову, якої прийдеться вчити...Господар аустерії, старий Таг, намагається заспокоїти своїх гостей, внести у цей маленький світ хоч якийсь порядок. Він не думає про втечу: «Якщо людина не відчуває себе впевнено у власному ліжку, де він може відчувати себе впевнено?» Вони ще не знають, що їх чекає завтра, але війна встигає показати своє справжнє обличчя... Всі з жахом чекають нашестя російських козаків, які вбивають, палять, ґвалтують.

 «Перша ніч – найстрашніша ...»