Євген Олесницький, ім’я якого повертається до нас із вимушеного забуття, – визначний галицько-український політик, економіст, кооператор, громадсько-політичний та культурно-просвітній діяч. А ще – адвокат, публіцист, журналіст, редактор, видавець, перекладач, промовець, котрий жив і творив наприкінці ХІХ- на початку ХХст. Він народився на Тернопільщині, але протягом майже всього активного життя працював у Львові, Стрию та Відні. Великий організаторський талант, багаті знання, душевну щедрість, гаряче серце високоморального українського патріота Є.Олесницький до останку віддав служінню рідному народові, наполегливо працюючи на майже всіх важливих ділянках його громадсько-політичного життя. Особливими є заслуги великого українця як керівника стрийської філії «Просвіти», учасника кооперативного руху, реформатора товариства «Сільський господар». Є.Олесницький був провідним українським політиком і парламентарієм, одним із найавторитетніших депутатів Галицького сейму й австрійської Державної Ради, чільним діячем Української націонал-демократичної партії та Загальної Української Ради у Відні. Без глибокого, всебічного і неупередженого вивчення життєвого шля­ху Є.Олесницького неможливо по справжньому поцінувати його заслуги перед українським народом, увічнити пам’ять про нього, адже, як висловився відомий дослідник української історії І.Витанович «постать, діяльність, заслуги й задуми Є.Олесницького – велика міра в нашій історії».

Народився Є.Олесницький 5 березня 1860 р. у с. Великий Говилів нинішнього Теребовлянського району Терно-пільської області в багатій християнською вірою і щедрій на добро сім’ї священика. Корінням вона сягала польського шляхетського роду, проте батько Євгена – отець Григорій не любив згадувати про це: у домі панувала воістину українська патріотична атмосфера. Тут, у сім’ї, в ще дитячу душу Євгена почали западати перші зерна «здорового українського духу», що згодом поставили його на одне з перших місць між борцями за права рідного народу. П’ятирічним хлопчик уже читав у церкві «Апостола» і «Вірую», а в семилітньому віці не раз заступав батькові піддячого. За два роки здібний малий Євген вивчив «усі книжки» в місцевій сільській школі. 1867р. батьки віддали його на навчання до Теребовлі, де він став одним із кращих учнів.

У 1870 р. Є.Олесницький розпочав восьмилітні студії у Тернопільській польській гімназії, поринувши у світ науки. Обдарованого хлопця дедалі більше захоплював вир громадського життя. Вже в четвертому класі Євгена прийняли до тернопільської учнівської «Громади». Він склав присягу, що таємниць товариства ніколи не зрадить та що все життя працюватиме на користь українського народу. Із висоти прожитих літ Є.Олесницький згадував, що з усіх присяг, які він приймав, жодна не справила на нього такого вражен­ня, як ця.

Уже в п’ятому класі юнак став головою учнівської «Громади» й очо­лював згадане товариство до останнього дня його існування (1877). Він жваво листувався з иншими гімназійними «Громадами», насамперед із львівською, від якої отримував книжки та брошури. За головування Є.Олесницького кожен член товариства був зобов’язаний передплачувати найпопулярніший тоді український часопис «Правда». Учнівська «Громада» видавала і свою рукописну газету – «Сніп». Студії української історії й літератури, часті зібрання з рефератами і дискусіями, щорічне відзначення днів пам’яті Т. Шевченка з промовами, декламаціями та співами народних пісень виховували членів товариства в дусі щирого українського патріотизму, готували їх до активної праці на всіх ділянках національного життя.

Зі стін гімназії Є.Олесницький вийшов зрілою молодою людиною, сповненою творчих сил, благородних намірів. Це дало йому підстави даний період свого життя оцінити так: «Можу сміливо назвати Тернопіль моєю Вітчизною, бо там я виріс, дозрів, розвинувся фізично і розумово, там заклав не лише основи науки й освіта, але також і світогляду та всієї моєї майбутньої життєвої програми і діяльності». Громадсько-політичний діяч часто повторював: «До Тернополя прийшов я хлопцем-дітваком, а вийшов з Тернополя зрілим молодим мужчиною, свідомим свого становища і своєї задачі в світі».

Жадоба знань, бажання якнайбільше прислужитися рідному народові привели Є.Олесницького на правничий факультет Львівського університету, студентом якого він став восени 1878 р. Майбутній юрист активно прилучився до громадського життя тогочасної народовської молоді, зокрема, брав участь у засіданнях «Руської Бесіди». Вже з перших днів перебування в університеті юнак з иншими товаришами почав відновлювати діяльність академічного товариства «Дружний Лихвар» і став його скарбником. У 1879 р. на загальних зборах студентського гуртка обрано комісію на чолі з Є.Олесницьким, яка мала готувати звітні доповіді. 1881 р. його призначено головою товариства. Після цього життя в «Дружньому Лихварі» завдяки влаштуванню доповідей із декламаціями і музичними творами набрало широкого розмаху. З ініціативи громадського діяча у десятиліття свого існування товариство видало «Антологію Руську» – збірник найкращих творів українських поетів, які сам голова вибирав. Активній діяльності «Дружнього Лихваря» сприяли і матеріальні надходження від окремих його членів, у тому числі Є.Олесницького.

Одночасно майбутній адвокат пильно студіював правничі дисципліни. Він був членом «Кружка правників», який у 1881 р. заснував К. Левицький для поглиблення юридичних знань. Здібний студент також цікавився політичною економією.

У студентські роки Є.Олесницький часто бував у товаристві І. Франка. Проте він не поділяв соціалістичних і крайню радикальних поглядів поета. Євгенові швидше імпонувала яскрава індивідуальність І. Франка, його начитаність, здатність до конструктивної критики формального українства, притаманного більшості тодішніх народовців. Дружба Є.Олесницького з Великим Каменярем справила вирішальний вплив на формування політичних поглядів обдарованого юнака. І. Франко відтворив образ свого приятеля у повісті «Перехресні стежки». Власні світоглядні засади майбутній адвокат будував також на прикладі життя та діяльності В. Навроцького, В. Барвінського й инших відомих тогочасних діячів, погляди й ідеї яких мали безперечний вплив на вироблення його світобачення в дусі модерного українства та спрямування на шлях «органічної» праці.

Після закінчення університету (1883) Є.Олесницький лише вісім років перебував у Львові, де активно займався культурно- просвітницькою та громадсько-політичною діяльністю. Він виступав як журналіст, публіцист, редактор, видавець, перекладач, літератор, а також як діяльний член «Просвіти».

Є.Олесницький тісно співпрацював із галицькими періодичними видан­нями, зокрема, з «Батьківщиною». Він був редактором кількох випусків відновленого у 1888 р. журналу «Правда». У 1885 р. журналіст почав редагувати гумористичний журнал «Нове зеркало», а згодом очолив часопис «Зеркало». За кошти Є.Олесницького у 1884-1886 рр. виходила «Русько-українська бібліотека»: було опубліковано 14 томів із творами І. Нечуя-Левицького, В. Барвінського, С. Руданського, А. Свидницького, І. Франка та ін. У 1880 р. публіцист став співзасновником української народовської газети «Діло», в якій працював у 1885-1890рр. Спочатку він вів рубрику політичного життя, писав статті на правову тематику, театральні рецензії. Його перу також належала низка наукових розвідок з економічної проблематаки, що здобули високу оцінку тодішніх фахівців, а тепер, на жаль, майже нікому не відомі. У 1889 р. Є.Олесницький разом із однодумцями-докторами К.Левицьким, О.Огоновським, А.Горбачевським, С.Федаком та М.Шухевичем запо­чаткував видання першого у Східній Галичині українського юрвдично-фахового журналу «Часопись правнича». Журналіст як співредактор перших двох річників відповідав за економічну рубрику. У цілому праці публіциста відзначалися глибокою фактологічною основою, незаперечною силою аргументації й блискучою стилістикою викладу. Іноді Є.Олесницький виступав як критик і літературознавець, працював над перекладами з багатьох мов. Примітно, що до його порад як літератора прислухалися инші відомі письменники, зокрема А. Чайковський. Високу оцінку перекладацькій практиці публіциста дав І.Франко. Ще в молодому віці Є.Олесницький писав вірші, котрі друкував у періодичних виданнях «Боян», «Временник», «Новий пролом».

В історію української культури Є.Олесницький увійшов і як театральний діяч. Він був референтом театральних справ (театральним критиком) у проводі «Руської Бесіди» (1887-1891), а також у «Народному Театрі», оскільки вважав театр важливим засобом народної освіти. Завдяки його зусиллям значно збагатився репертуар тодішніх галицько-українських театрів, зріс їх художній рівень. Неодноразово Крайовий Виділ (виконавчий орган Галицького сейму) оголошував конкурси на оригінальні сценічні твори, запрошуючи до журі й Є.Олесницького як доброго знавця мистецтва. У 1903 р. він став одним із керівників крайового комітету будівництва національного театру. Йому доручили організацію зборів української інтеліґенції у містах краю для ознайомлення громадськості з цією ініціативою.

У Львові юрист послідовно пройшов щаблі фахового формування - закінчив університет, відбув адвокатську практику, здобув ступінь доктора права. Саме у Львові Є.Олесницький одружився, і тут народилася його єдина донька Софія.

Плідним, насиченим багатьма визначними подіями дослідники вважа­ють стрийський період біографії Є.Олесницького, що почався 1891 р. «Виїхав на провінцію не тільки з солідним фаховим знанням адвоката, але... з великим запасом всестороннього знання, з виробленим поглядом на світ, на житє і людей», – відзначив відомий український вчений-правник, публіцист та політичний діяч М.Лозинський. Рівень національної свідомості українців Стрийщини, які становили 80% населення, був низьким. Українці повіту не мали жодної діючої просвітньої, політичної чи економічної інституції. Більшість духовенства належала до москвофільського табору. А в спольщених містах української світської інтелігенції майже не було. Стрийські москвофіли та поляки, передбачаючи майбутню роль Є.Олесницького, відразу поставилися до нього неприхильно.

За таких умов правник відкрив у Стрию власне адвокатське бюро. Щоби відразу чітко розставити акценти, діловодство у канцелярії він почав вести не польською, а українською мовою. Через деякий час місцеві чиновники перестали обурюватися з цього приводу і беззастережно приймали україномовні документи. Селяни, відчуваючи підтримку з боку адвоката, також припинили вносити подання по-польськи.

Без реклами і вербування клієнтів, силою праці й знань Є.Олесницький завоював авторитету місті, повіті та в усьому окрузі вищого суду. Вже через кілька місяців його канцелярія значно розвинулася. Найгучнішу, відому на весь край справу адвоката суд розглядав 1894 р. в Коломиї. Є.Олесницький захищав депутата Галицького сейму Т.Окуневського, звинуваченого в підбурюванні людей проти намісника краю Казимира Бадені. Особливою обставиною слід вважати те, що серед присяжних не було жодного українця. Промови адвоката, виголошені з незвичайним ораторським завзяттям, справили величезне враження на присутніх, і, як результат, звинувачений був виправданий. До Є.Олесницького зверталися за професійними порадами колеги-юристи. Навіть польські друковані органи звернули увагу на його адвокатську діяльність. Ось уривок із газети «Monitor»: «Вибравши Стрий місцем проживання, [Є.Олесницький - І. Ч.] зумів у короткому часі набути собі велику хлопську клієнтуру таким чином, що десятки хлопських справ полагоджує безплатно, зовсім незацікавлено, як правдивий опікун і патрон селян. Тому селяни Стрийського, Жвдачівського й суміжних повітів горнуться до нього як до батька, і його голос є вирішальним. Надзвичайно доступний у поведінці, при цьому поважний, співрозмовник без фраз, послужливий, на рідкість, є зразком правдивого хлопського захисника…». Незабаром Є.Олесницький став кваліфікованим правником, знаним у всьому краї завдяки захисту соціально-економічних і громадянських прав українців у гучних політичних судових процесах. На адвокатській ниві він зарекомендував себе як високоморальна людина, професійний юрист і незрівнянний промовець.

У той час поява в провінції освіченого українського правника автоматично покладала на нього обов’язки місцевого національного лідера. Тому головною рисою юридичної практики Є.Олесницького стало її успішне поєднання з громадською та економічною діяльністю. В історії Стрийщини розпочалась «ера доктора Євгена Олесницького» (1891-1909), який став однією з найпомітніших постатей громадського життя у Східній Галичині.

Зупинимося докладніше на тому, що важливе значення у формуванні Є.Олесницького як зрілого громадсько-політичного діяча відігравало товариство «Просвіта». Перейнявши організаторські здібності від свого батька – о. Г.Олесницького, який створив читальню товариства у Великому Говилові на Теребовлянщині (1875), набувши досвіду діяльності у львівській «Просвіті» завдяки участі в різноманітних культурно-освітніх заходах (інформацією про котрі часто ділився з М. Грушевським), у праці літературної та видавничої комісій товариства, в обговоренні матеріалів календарів, у розробленні деяких статутів і, нарешті, у заснуванні господарсько-промислової комісії та створенні програми діяльності останньої, Є.Олесницький переніс ці знання і досвід на «стрийський ґрунт». Виконуючи програму організаційної праці в освітній сфері, він разом із професором гімназії С.Дубравським та о. О.Бобикевичем розпочав заснування філії «Просвіти». На її загальних зборах 1892 р. Є.Олесницький доповідав про економічну організацію товариства. Піднесений настрій присутніх та їх зацікавлення сприяли тому, що до «Просвіти» записалися відразу понад 100 осіб. Першим головою на пропозицію Є.Олесницького обрали С.Дубравського. А Є.Олесницький очолював провід стрийської філії «Просвіти» протягом 1904-1908 рр. Його ж зусиллями 1893 р. створено «Міщанську Бесіду», що також розгорнула жваву культурно-просвітницьку роботу. Товариство ініціювало організацію у Стрию театрального і наукового гуртків, хору (1901), «Руської Захоронки» (1908) та ін.

Разом із керівництвом «Просвіти» Є.Олесницький щонеділі влаш­товував виклади з різних галузей знань, які поєднувалися з хоровими вис­тупами і декламаціями сільської шкільної молоді. На такі заходи масово збиралися міщани та селяни. У кожному селі повіту були організовані читальні культурно-освітнього товариства. Є.Олесницький часто виїжджав до них із доповідями на політичні та економічні теми. Головну увагу провід звернув на розвиток читалень через люстрації, збільшення видань, ведення безплатної бібліотеки. Просвітня діяльність стрийської філії «Просвіти» передбачала також скликання віч, влаштування ювілейних концертів, днів пам’яті. Так, щоби вшанувати пам’ять про відомих українських діячів, було організовано акцію перейменування вулиць у селах повіту. Для цього просвітяни домовилися про придбання таблиць із назвами вулиць –Т.Шевченка, М.Шашкевича і т. д. У1906 р. в с. Синевідське Вижнє на Сколівщині відбулось урочисте встановлення таблиць у присутності голови філії Є.Олесницького та кількох сотень гостей.

Громадсько-політичний діяч часто підкреслював, що економічну організацію можна здійснювати лише поряд із просвітою народу. Тому активна господарська діяльність філії «Просвіти» у Стрию поєднувала розвиток молочарства і ткацтва, меліорацію пасовиськ і сіножатей, насіннєвий, деревний та дахівкарський промисли, допомогу в заснуванні кас Райфайзена, ініціативу в організації розплідних приміщень, купівлю та збут сільськогосподарської продукції тощо.

Переїхавши до Стрия, Є.Олесницький зініціював заходи щодо будівництва у місті Народного дому, в якому містилися б українські інституції, зал для зборів, віч, виставок. Він виголосив чимало промов про потреби побудови Народного дому, навіть заручився підтримкою І.Франка. У 1901 р. відбулось урочисте від криття новобудови, що стала культурним і духовним центром українців Стрийщини. А для Є.Олесницького була ще й результатом реалізації його задуму, до якого він наближавсь аж дев’ять років. У1992р. відбулося святкове переосвячення Народного дому з нагоди відродження його діяльності.

Свідченням успішної праці Є.Олесницького в культурно-освітньому товаристві й визнанням заслуг діяча перед ним стало обрання його почесним членом (1902), а також головою матірної «Просвіти» у Львові (1906). Щоправда, через чималу зайнятість він так і не приступив до виконання обов’язків керівника товариства.

За визнанням Є.Олесницького, громадська праця вимагала від нього такої віддачі, що невдовзі почалися проблеми зі здоров’ям. У 1902р. трапилося нещастя: єдина дочка Є.Олесницького – Софія 14-літньою захворіла на кір, після цього – на запалення легенів і померла. А незабаром – нова втрата: смерть найближчого друга – о. О.Бобикевича.

Є.Олесницький доклав багато зусиль для підготовки першого укра­їнського просвітньо-економічного конгресу, який відбувся у Львові з нагоди 40-літнього ювілею «Просвіти» (лютий 1909 р.). Його обрали членом почесної старшини представницького форуму. На першому загальному засіданні просвітянин виступив із доповіддю «Про організацію «Просвіти», яку високо оцінили присутні. Це був ґрунтовний аналіз видавничої, господарської та просвітньо-організаційної сфер праці товариства, що свідчив про глибокі знання суті справ, розуміння проблем, а також бачення шляхів їх розв’язання. Є.Олесницький став керівником просвітньо-організаційної секції конгресу і на її засіданні виголосив реферат «Значення театру і будова народного театру в Львові».

На кінець 1909 р. в Стрийському повіті було вже 70 читалень «Просвіти», 17 власних читальняних домів, 3 хори, 6 драматичних гуртків, 23 крамниці.

Варто наголосити, що Є.Олесницький відіграв важливу роль у госпо­дарській організації українства, зокрема, в сфері кооперації. Він заклав підвалини громадсько-економічних товариств Стрийшцни, оскільки вважав, що господарська незалежність є найважливішою умовою національного і державного розвитку українського народу. 1894 р. Є.Олесницький разом із однодумцями заснував «Руську задаткову касу» і став членом її правління. Кооператор перетворив її у надійну фінансову інституцію, яка виділяла селянам кошти на купівлю землі, розвиток ремісництва і промислу, заснування дрібних кооперативів. Згодом громадський діяч зумів реорганізувати установу так, що на загальних зборах 1895р. вона перейшла від поляків до українців. Таку працю, як згадував Є.Олесницький, здійснювали на добровільних засадах. Завдяки сумлінній роботі керівництва «Задаткова каса» стала одним із найбільших кредитних товариств Стрийщини перед Першою світовою війною.

Є.Олесницький не відмовлявся від праці й у львівських економічних установах. Так у 1892 р. він став одним із засновників страхового това­риства «Дністер». Від початку створення був членом його наглядової ради, а з 1909 р. – членом дирекції. Також узяв участь у заснуванні кредитового (1898), Земельного банку іпотечного (1910); був членом наглядової ради останнього та серед перших членів ради Крайового союзу ревізійного, створеного 1904р.

Саме молочарство стало тією галуззю сільської кооперації, до ство­рення якої Є.Олесницький найбільше прилучивсь. У 1903 р. він уперше поставив питання про організацію українського кооперативного молочарства на засіданні стрийської філії «Просвіти». На конференції, яку з його ініціативи було скликано у 1904 р., ухвалили конкретну програму практичних дій. У населених пунктах почалися виклади на молочарські теми. Про це Є.Олесницький неодноразово писав у газеті «Діло». Згодом у с. Завадів Стрийського повіту при місцевій читальні «Просвіти» почала діяти перша українська молочарська спілка на чолі з хоровим диригентом, композитором о. О.Нижанківським. Збільшення числа таких кооперативів викликало необхідність створення організаційного центру для їх керівництва. Для цього Є.Олесницький зініціював нараду стрийської філії «Просвіти», на якій засновано Союз руських (українських) молочарських спілок на чолі з О.Нижанківським (1905). Нарада відбулася зі вступним словом Є.Олесницького, якого обрали до правління союзу. Наступний розвиток кооперативного молочарства зумовив необхідність перетворення його в самостійну організацію – Крайовий союз господарсько-молочарський у Стрию, першим директором якого став О.Нижаніавський (1907). На загальних зборах союзу в 1908 р. обрано першу наглядову раду на чолі з Є.Олесницьким. Молочна продукція галицьких спілок не поступалась якістю продукції польських та німецьких об’єднань, зате була дешевшою. Успіхи молочарської кооперації у краї сприяли зростанню коштів союзу і масштабів його діяльності. Так у 1909 р. діяли 42 молочарні, а напередодні Першої світової війни – біля 100 при річній переробці 7500000л молока і виробництві 300т масла, яким союз успішно торгував у Австро-Угорщині та вивозив за кордон. Товариство, діючи в дусі просвітянської стратегії, займалося також господарським вихованням народу. Зокрема, у 1909 р. воно налагодило видання власного друкованого органу «Господар і промисловець».

Своєрідним підсумком багаторічної громадсько-господарської праці Є.Олесницького стала перша українська хліборобська виставка в Стрию (вересень 1909 р.), яку протягом 18 днів роботи відвідало 32000 осіб, у т. ч. гості з-за кордону. Цей захід засвідчив розвиток матеріальної культури і духовної творчості народу. Були зайняті 17 залів Народного дому Стрия, а частину експонатів розмістили на подвір’ї; всього їх було майже 4000. Свої експонати представили колекціонери-городники, землероби, птахівники, пасічники, мисливці. Організаційний комітет виставки очолював Є.Олесницький, котрий відіграв важливу роль у підготовці та проведенні заходу, виконуючи функції директора.

Завдяки активній діяльності Є.Олесницький став одним із провід­ників громадського життя Стрийщини. Інтелектуал високого рівня, з широкими культурними зацікавленнями, поліглот і людина витончених товариських манер, кваліфікований адвокат і промовець, політично гнучкий і передбачливий, він зорганізував у Стрию підвалини українського громадсько-політичного, економічного та культурного життя, здобувши цим загальне визнання і пошану. Те, що Є.Олесницький зробив для Стрия, дає підстави вважати його почесним громадянином міста. Підтвердженням цього є вислів «золотоустий провідник Стрийщини» – так земляки назвали відомого українця. Нині ім’ям громадсько-політичного діяча названа одна з центральних вулиць Стрия; в його будинку з 1948 р. функціонує краєзнавчий музей «Верховина».

Зауважимо, що у 1909 р. національний лідер Стрийщини переселився до Львова, щоби повністю присвятити себе праці у товаристві «Сільський господар». Для цього він навіть згорнув правничу діяльність.

Під час роботи першої української хліборобської виставки у Стрию відбулися надзвичайні загальні збори «Сільського господаря», що започаткували новий етап його історії. Засідання відкрив заступник голови інституції Т.Дугкевич. Він оголосив тему реферату Є.Олесницького і запропонував обрати його керівником зборів. Доповідач обґрунтував необхідність крайової сільськогосподарської інституції, виклав її завдання і програму діяльності. Зокрема, Є.Олесницький запропонував перебудувати товариство у свідому своїх станових і національних інтересів корпорацію українського селянства, яка стала б представницею інтересів рільництва у Східній Галичині, відстоювала головні вимоги аграріїв, боролася за власну українську економічну політику в Австро-Угорщині, сприяла радикальній організаційтіо-технологічній пере-будові селянських господарств, отримувала державну допомогу за прикладом польських товариств і т. д. На пропозицію кооператора ухвалено утворити п’ять відділів: економічно-правничий, господарсько-технічний, розведення худоби, садівничо-городничо-пасічницький і торговельний. Був обраний Головний виділ (правління) «Сільського господаря». Є.Олесницький став президентом (головою) та очолював інституцію протягом 1909-1913 рр., до 1917 р. залишався заступником голови і провідником правничо-економічної секції. До Львова було перенесено керівний орган товариства, яке, змінивши статус, стало крайовим.

Є.Олесницький та його однодумці об’їжджали східно-галицькі повіти, створюючи місцеві осередки установи, які напередодні Першої світової війни діяли у двох третинах українських громад краю. Завдяки старанням Є.Олесницького «Сільський господар» у 1911 р. уперше отримав державну субвенцію, що зразу ж дало змогу поглибити економічну працю. В сфері тваринництва Головний виділ товариства, очільником якого був Є.Олесницький, заохочував місцеві філії здійснювати організаторську роботу для будівництва сільськогосподарських приміщень, готував інспекторів для розведення худоби, забезпечував селян високопродуктивними породами свійських тварин, проводив у великих містах виставки худоби тощо.

Частину державних дотацій товариство призначало на дослідні поля для обробітку сіножатей і пасовиськ, вирощування маловживаних кормових рослин, використання добрив. Хвилювали голову організації й питання меліорації пасовищ, полонин та регуляції водних ресурсів, які неодноразово обговорювали на засіданнях відповідних секцій. Саме ці проблеми, на думку Є.Олесницького, були основними причинами стихійних лих у Східній Галичині. Тому під час неврожаїв, повеней і злив, що періодично дошкуляли Прикарпаттю, «Сільський господар» надсилав до властей відповідні звернення з проханням відшкодувати збитки, постачав населенню харчі. Установ також забезпечувала селян за дешевими цінами добірним насінням, штучними добривами, сільськогосподарськими машинами, кормами для худоби та допомагала збувати продукти їхньої праці.

Економічна просвіта населення завжди залишалась однією з найважливіших функцій товариства. Його Головний виділ під орудою Є.Олесницького наполегливо пропагував поступову господарку за допомогою сільсько­господарського шкільництва, популярних книжок і друкованого органу «Господарська часопись», а також шляхом бесід, викладів, курсів, конферен­цій, на яких Є.Олесницький систематично доповідав. Із допомогою чеського відділу Крайової  Ради культури у Празі протягом кількох років організація відсилала селянських синів на господарську практику до Чехії. Члени «Сільського господаря», у т. ч. його голова, брали активну участь у всіляких господарських виставках.

Філії та гуртки товариства під керівництвом Є.Олесницького вияв­ляли дедалі більшу ініціативу в кооперативному житті. Задля кращої організації торговельно-посередницьких операцій при «Сільському господарі» ви­ник спеціальний синдикат. У той час філії організації активно співпрацювали зі «Спілкою для господарства й торгівлі» у Перемишлі. 1911 р. з ініціативи Є.Олесницького вирішено об’єднати торговельний синдикат «Сільського господаря» з перемишильською спілкою в єдиний Крайовий союз господарсько-торговельних спілок у Львові, головним директором якого став Т.Кормош. Є.Олесницький протягом 1911–1912 рр. Виконував функції голови наглядової ради. Союз створював торговельні спілки, організовував закупівлі й посередництво при збуті рільничої продукції, влаштовував поставки зібраної кооперативами продукції для війська тощо.

Зростання чисельності спілок для закупівлі й продажу худоби та їх торговельних операцій викликало потребу об’єднання в межах краю. 1911 р. при сприянні «Сільського господаря» під орудою Є.Олесницького у Львові засновано Крайовий союз для хову (розведення) і збуту худоби, яким керу­вали Я.Литвинович і Б.Дуткевич. Економіст став головою управлінської ради. Поставки, що організовував союз, були настільки значними, що могли суттєво впливати на ринкові ціни. Так, у 1911 р. він закупив і відправив на віденські ринки 73575 голів сільськогосподарських тварин, головно свиней, ставши основним постачальником м’яса у Відень не лише зі Східної Галичини, а й із усієї імперії. Проте успішна діяльність союзу не зацікавлювала владні структури. Це дивувало і хвилювало Є.Олесницького.

«Сільський господар», авторитет якого постійно зростав, був офіційним представником інтересів українського селянства перед державною владою. У цьому, зрозуміло, неабиякі заслуги його голови. У результаті реформ, що запропонував Є.Олесницький, установа перетворилася на одну з найважливіших господарських організацій Австро-Угорщини. У 1913 р. Члени товариства заснували стипендіальний фонд імені Є.Олесницького – знак подяки за вклад у реорганізацію, розвиток і матеріальне забезпечення «Сільського господаря».

Перша світова війна зруйнувала багато надбань організації. Проте Є.Олесницький, який перебував тоді в еміграції у Відні, не припиняв еконо­мічної діяльності. У 1914 р. він згуртував членів Головної ради «Сільського господаря» й окреслив із ними план післявоєнної відбудови краю. Об’їжджаючи табори, економіст влаштовував господарські курси для виселених селян та інтелігенції. 1915 р. Є.Олесницький мобілізував у Відні українських інженерів і створив «Технічну комісію для відбудови знищених сіл». Його ідеї стали основою для повоєнної господарської роботи галицького українства.

Мабуть, найточнішу характеристику економічної діяльності Є.Олесницького дав останній голова «Сільського господаря» Є.Храпливий (1942-1944): «Всюди було чути руку, розум і силу цього Провідника. Не було більших зборів, де він не промовляв би, не було важнішої наради, на котрій не був би, не було важнішої справи при якій не рішав би. Його праця була так всестороння і так вичерпуюча... що без неї не було б «Сільського Господаря»... Є.Олесницький лишив нам великий заповіт: «Власними силами змагати до кращої долі».

Перейдемо до розгляду політичної діяльності Є.Олесницького, яка тісно переплелася з громадсько-культурною та економічною працею. Вже після закінчення Львівського університету (1883) майбутній політик почав активно цікавитися політичним життям галицьких українців і, зокрема, діяльністю Галицького сейму. Є.Олесницький також товаришував із українським депутатом М.Січинським, з яким обговорював актуальні народі справи.

У 1890 р. була проголошена українсько-польсько-австрійська угода – найрезонансніша, як вважав Є.Олесницький, акція українців у крайовій репрезентації. Він став одним із тих народовців, які опротестували так звану «нову еру», і закликав до рішучо-послідовної опозиційної тактики парламентської боротьби за основні інтереси українського народу. Громадсько-політичний діяч був активним учасником і організатором вічевого руху на Стрийщині, спрямованого проти українсько-польсько-австрійської угоди, та брав участь у політичних нарадах у Львові, де виступав з критикою «нової ери».

У спогадах Є.Олесницький докладно проаналізував так звані «баденівські вибори» 1895 р., учасником яких він був. Стрияни і жителі Жидачева одноголосно запропонували його кандидатуру до Галицького сейму. «Народний трибун» рішуче відмовився від цих пропозицій, але згодом пого­дився балотуватися від Жидачівщини, оскільки таке рішення прийняла нарада його політичних однодумців у Стрию. Настрій електорату щодо особи громадського діяча часопис «Діло» окреслив так: кожен повіт вважатиме за честь мати своїм кандидатом доктора Є.Олесницького.

1895 р. в Стрию вийшов перший номер української газети «Стрийський  Голос».  Часопис виконував роль речника ідей стрийського народно-демократичного товариства «Підгірська Рада», яке Є.Олесницький очолив у 1892 р. з метою відновлення його політичної діяльності. Газета була видрукована напередодні виборів до Галицького сейму, тому агітувала за кандидатів у депутати місцевих лідерів – народовця Є.Олесницького та москвофіла В.Давидяка. Перший написав програмну статтю до часопису з гаслом: «У солідарності – сила, в силі – перемога».

Дане видання, а також передвиборний рух на Стрийщині й Жидачивщині привернули увагу поляків. Так, «Gazeta Narodowa» писала, що між українцями Підгір’я виробилася політична солідарність під проводом «Підгірської Ради». Програма консолідації, яку сформував голова товариства Є.Олесницький, містила такі пункти: добиватися прямого, загального і таємного голосування для пригноблених верств суспільства; вимагати земельних реформ; боротися за поділ Галичини на дві національно-адміністративні одиниці; у східній частині краю використовувати українську мову в діловодстві та навчальних закла­дах; прагнути піднесення громадянської свідомості й освітнього рівня українців.

Із плином часу, як зазначив автор, йому нічого було додати до програми. Инша стаття польської газети стверджувала, що прихильники Ю.Романчука зацікавлені у виборі до Галицького сейму Є.Олесницького, навіть за умови непроходження першого. І далі міжпартійні взаємини серед українців Є.Олесницький називав «домашньою справою», яку вони мають залагодити між собою. Зате у крайовій репрезентації мусять дотримуватися солідарності. Щодо зносин із урядом, то кандидат був переконаний у необхідності добиватися точного виконання конституційних законів, оскільки дрібними концесіями українці вдовольнитися не можуть. У сфері польсько-українських стосунків громадсько-політичний діяч відстоював згоду лише на підставі рівності. Загалом об’єктивну характеристику кандидатури Є.Олесницького і його програми газета підсумувала несподіваним висновком: «Схоже, що Є.Олесницький є знаменитим агітатором, а не політиком».

Як бачимо, активізація «Підгірської Ради» і вихід «Стрийського Голосу» викликали значний резонанс у суспільстві. Але це пояснювалося насамперед зверненням особливої уваги на постать Є.Олесницького, попу­лярність якого зростала як завдяки його особистим рисам (енергійності, ініціативності, загальновідомій «симпатичності», участі в політичних селянських вічах), так і в результаті того, що він правильно розставив акценти, які відповідали тогочасним політичним настроям галицьких українців. Зокрема, політик засудив «нову еру» і не йшов на відкриту конфронтацію з русофілами, найкращим методом боротьби проти яких вважав зміцнення українофільських установ. Тому на середину 1890-х рр. про нього заговорили як про діяча, котрий здобував дедалі більший вплив на позицію українських угруповань, навіть як про нову зірку української політики. Це, за спогадами Є.Олесницького, висунуло його «на сам фронт виборчої акції». Польська преса приписувала йому намір очолити всі українські політичні течії. Така галаслива кампанія була зумовлена не надто етичною метою: спровокувати непорозуміння по особистій лінії Є.Олесницький-Ю. Романчук, представити першого ворогом поляків і підготувати його провал на виборах. Сам Є.Олесницький заперечував свої претензії на лідерство («такого наміру я в дійсності ніколи не мав»). Сумніватися у щирості його слів нема підстав.

Під час виборів 1895 р. Найістотніші зловживання були в Жидачівському повіті. Проти Є.Олесницького не могли знайти контркандидата. Навіть порядні поляки не хотіли балотуватися. Проте начальник повітового суду К. д’Абанкур погодився. Оскільки на його користь сказати було нічого, то видумували компромату на опонента. «Агітацію» проти Є.Олесницького почали тільки за тиждень перед виборами. Проте, коли до часу голосування залишався ще місяць, галицький намісник К.Бадені передав, щоб Є.Олесницький приїхав до нього на розмову, инакше зазнає поразки. Кандидат категорично відмовився, відчуваючи за собою вагому підтримку народу. Зловживання розгорнули з початку виборів. Кримінальні елементи намагалися спровокувати сутички, бійка з виборцями закінчилась арештом 17 осіб. Внаслідок цього Є.Олесницький програв (а насправді виграв) вибори К.д’Абанкурові. Жителі Жидачева були вкрай обурені. Вибори на Стрийщині влада провела так само брутально. Згодом у багатьох повітах почалися віча, учасники яких вимагали скасування результатів виборів. Брав участь у таких акціях і Є.Олесницький.

1900 р. К.д’Абанкура неофіційно змусили скласти повноваження. Були оголошені додаткові вибори. Народний комітет Української націонал-демократичної партії (УНДП), співзасновником і активним членом якої став Є. Олесницький, затвердив його кандидатуру від Жидачівського виборчого округу зі селянських громад і закликав до підтримки. Політик урешті увійшов до Галицького сейму та з останньої сесії сьомої каденції (1895-1901) розпочав плідну парламентську діяльність.

Зауважимо, що напружена атмосфера передвиборної боротьби і провокацій не минула для Є.Олесницького безслідно. Після виборів 1900 р. він тяжко захворів.

Із високих трибун Галицького сейму політик почав захищати інтереси українського народу, зокрема, вносив запити щодо виборчих зловживань, про відкриття у Львові українського університету та організацію кафедр з українською мовою викладання. В одній із промов Є.Олесницький виступив проти законопроекту про так звані «рентові оселі», який підготувала польська сеймова більшість. Депутати також вносили запити про створення у Станіславі української гімназії, на які влада не реагувала. На знак протесту проти цього вони віддали мандати.

Напередодні виборів 1901 р. польські політики доклали чимало зу­силь, щоби протидіяти обранню до сейму відомих українських діячів. Запек­ла передвиборна боротьба розгорілася зокрема у Стрийському повіті. Суперником Є.Олесницького був місцевий маршалок (голова повітової ради) К.Дідушицький, який заявляв, що визнає здібності Є.Олесницького, вважає його «гарячим русином», проте з політичної точки зору не може з ним погодитись. У результаті виборів останній отримав депутатський мандат і як зрілий парламентарій очолив «Руський клуб», котрим керував протягом майже всього періоду своєї парламентської праці (1901-1910). Лідерство в українській сеймовій політиці припало Є.Олесницькому в один із найскрутніших для неї часів. Засадничою тезою громадського діяча при створенні «Руського клубу» було те, що всі українські депутати мають узгоджено відстоювати в сеймі інтереси галицького українства.

Уже на першому сеймовому засіданні Є.Олесницький виголосив красномовну програмну декларацію. У ній підкреслив, що минула сесія зали­шила сумні спогади, бо представники українського народу змушені були скласти повноваження, не знайшовши серед більшості сейму ніякого розу­міння. І далі: «…мусимо... домагатися, щоби наші постуляти політичні, економічні і культурні трактовані були достойно і серйозно як постуляти народу, та щоб в кожній справі загальнокраєвій голос наш справедливо був розважений і узгляднений, і щоб не рішалось без нас а проти нас, – щоб тут положено кінець системі: уважати нас народом другорядним, – та з сього становища не уступимо ні на крок». Цією заявою політик заповів послідовну і рішучу боротьбу за дотримання прав українського народу.

Протягом 1901-1903 рр. Є.Олесницький брав участь у бюджетних дискусіях, виголошуючи опозиційні промови, виступав проти утворення бюро посередництва праці як некорисних для українців. Політик порушував питання про Львівський університет, виборчі зловживання, висловлювався щодо відкриття української гімназії у Станіславі, вимагав зміни системи народних шкіл, запровадження в останніх україномовного діловодства, наповнення читанок матеріалом з українськоїі історії. Глибоко вразив присутніх виступ Є.Олесницького, коли польська більшість не відреагувала на пропозицію про поліпшення роботи державних українських гімназій у Тернополі й Коломиї. Відхилення запиту про заснування української гімназії у Станіславі змусило членів «Руського клубу» відмовитися від мандатів.

У 1904 р. було призначено додаткові вибори і докладено всіх зусиль для нового обрання тих самих депутатів. Є.Олесницький вникав у ситуацію в кожному повіті, брав участь у передвиборних зборах. У результаті вибори програв лише голова християнських суспільників О.Барвінський. Є.Олесницький став одноособовим лідером української сеймової фракції, хоча продовжував заперечувати свої претензії на такий статус. На його думку, політика «Руського клубу» мала поєднувати принципи політичної опозиції з фаховим аналізом усіх справ. Така позиція викликала повагу до політика навіть поляків, які називали його єдиним европейцем серед українців.

Протягом нової сесії Галицького сейму Є.Олесницький опротестував законопроект про рентові господарства, здійснивши його ґрунтовний аналіз, брав участь в обговоренні крайового бюджету і т. д. Прийнятий закон про Крайову Шкільну Раду він назвав шкідливим для українського шкільництва і взагалі для національних прав українців. У той час запит парламентарія щодо Станіславської гімназії не викликав заперечень. Однак він не вважав це значною перемогою українців: про доброзичливі наміри поляків не доводилося говорити. Прикладом служила заява шовініста С.Гломбінського, що Східна Галичина – це нібито польська земля, а український народ – плем’я. Є.Олесницький швидко відреагував на такі закиди, рішуче заявивши: «То наша земля, а не ваша! Знайте, що тої землі не дамо собі нікому вирвати!..».

Користуючись великим довір’ям галицьких українців, Є.Олесницький завжди підтримував тісні зв’язки з виборцями. У 1904 р. він виступив перед стриянами зі звітом про свою парламентську діяльність, а саме передав головні аспекти депутатських доповідей із економічної, шкільної та політичної проблематики. Окремо голова української сеймової фракції зупинився на спростуванні закидів галицької преси на адресу «Руського клубу» і себе ж його керівника. Він послідовно й аргументовано спростував усі безпідставні звинувачення недоброзичливців. Після тригодинної промови відбулось обговорення його звіту. Доповідачі схвалили політику українського сеймового клубу на чолі з головою та просили його не складати повноваження, а продовжувати використовувати мандат для добра українського народу.

Невдовзі й народний з’їзд УНДП у Львові висловив довіру «Руському клубу» і його голові, а газета «Діло» була змушена перепросити Є.Олесницького. Ці події підтвердили високий авторитет політика серед українського суспільства та водночас показали особисту неприязнь до нього окремих націонал-демократів.

У 1905-1907 рр. на засіданнях сейму Є.Олесницький вносив запити про заснування українських гімназій у Бережанах і Стрию, у справі будів­ництва приміщення для української гімназії в Тернополі; вкотре закликав уряд відкрити у Львові український університет і організувати кафедри з українською викладовою мовою: «Це не є боротьба самої лише молоді. Вона цікавить все українське суспільство, котре мусить університетську справу вважати одним із найважливіших національних питань і першорядним культурним інтересом. Наша вимога і легальна, і справедлива».

Після чергових сеймових виборів 1908 р. Українофіли уконституювалися під проводом Є.Олесницького як Українсько-Руський сеймовий клуб. У результаті угоди галицького намісника А.Потоцького з русофілами останні здобули більшу кількість мандатів, аніж могли розраховувати. Тому в українських політичних осередках панувало роздратування. Щоби залагодити зростаючий конфлікт і заспокоїти центральний уряд, А. Потоцький приїхав у Стрий до Є.Олесницького для обговорення своїх взаємин із народовцями. Намісник пропонував йому посаду віце-маршалка Галицького сейму, здобуття для українців посади другого віце-президента Крайової Шкільної Ради, визнання незаконними кількох депутатських мандатів, що отримали русофіли, задоволення деяких національно-культурних і економічних домагань українців. Є.Олесницький прийняв пропозицію А.Потоцького (за офіційною версією), але призначення не затвердив цісар. Ймовірно, на рішення останнього впли­нули поляки, котрі не бажали, щоби високу посаду в сеймі займав такий поважний і принциповий українець як Є.Олесницький. Однак можна припустити, що й серед керівництва УНДП знайшлися противники згаданого призначення. Українсько-польській угоді не судилося бути реалізованою через замах на намісника. Коли голова української фракції довідався про цей вчинок, то зазнав серцевого нападу. Новий намісник М.Бобжинський звернувся за згодою на призначення віце-маршалком сейму митрополита А.Шетицького. На думку намісника, сеймова польська більшість, поборюючи кандидатуру Є.Олесницького, унеможливить будь-які угодові переговори з українцями. Варто зазначити, що віце-маршалок Галицького сейму належав до кількох перших осіб у провінції. Тому вже сам факт пропонування цієї посади Є.Олесницькому свідчив про його величезний політичний авторитет серед українських і польських політиків, а також офіційного Відня.

На черговій сесії Галицького сейму в 1908 р. голова української репрезентації вніс запит щодо нехтування українською мовою в судах, по­рушував питання про створення при українській гімназії в Перемишлі самостійної філії, видання українських підручників для середніх шкіл тощо.

У 1909 р. скликано крайовий представницький орган влади під знаком сеймової виборчої реформи. Коли поляки почали відтягувати вирішення даного питання, українці відповіли зривом обговорення – сейм став фактично бездіяльним.

У той час вибухнув ще один конфлікт за посаду, в якому фігурувало прізвище Є.Олесницького. Йшлося про особу майбутнього члена Крайового Виділу. М.Бобжинському вдалося сформувати більшість, котра погодилася на обрання «українця». Відповідною кандидатурою був Є.Олесницький. Проте поляки висловилися проти цього, мовляв, такий політик завдяки своєму таланту і досвіду здобуде надто сильні позиції у Крайовому Виділі.

Незабаром намісник проголосив закриття сеймової сесії. На початку 1910 р. Є.Олесницький зазнав серцевого нападу, що поставив під загрозу його життя. Оточення не мало сумнівів, що це був наслідок надзвичайного перепрацювання. Після кількамісячного лікування за кордоном стан здоров’я політика залишався незадовільним. У зв’язку з цим він віддав сеймовий мандат. Часопис «Підгірська Рада» цю відставку оцінив так: «...уступленє такого д-ра Олесницького може відбитись фатально на нашій політиці, так в краю як і в державі». Газета «Діло» пов’язувала з його ім’ям епоху в українській політиці, стверджуючи, що він «…займав перше місце між нашими послами [депутатами – І. Ч.], а також передове місце між загалом політиків...», а виконання ним суспільної місії у сеймі назвала «безпримірною совісністю».

Логічним продовженням успішної політичної праці Є.Олесницького було обрання його послом австрійського парламенту, в якому він працював у 1907-1917 рр. Уперше цьому громадському діячеві запропонували стати кандидатом у депутати до Державної Ради 1891 р. Однак він не наважився балотуватись, оскільки вважав, що перш ніж бути політиком, слід забезпечити власну матеріальну незалежність.

У 1907 р. Народний комітет УНДП затвердив кандидатуру Є.Олесницького у депутати до віденського парламенту. Зауважимо, що за зовнішнім лояльним фасадом іміджу УНДП      приховувалася гостра внутрішня боротьба двох угруповань. Перше – консервативне крило – К.Левицький, М.Василько і Є.Олесницький, друге – політики молодшого віку, котрі вимагали радикалізації як партійної тактики, так і програмних вимог. Незважаючи на те, що останній належав до впливової трійки УНДП, його іноді радикальніша позиція мала істотні розходження з офіційним політичним курсом. У цілому Є.Олесницький був одним із передових і найвизначніших членів УНДП, у котрій проявив себе як ліберал европейського зразка.

У результаті виборів 1907 р. галицькі українці отримали 27 мандатів. Було утворено Русько-український клуб на чолі з Ю.Романчуком. Таке парламентське представництво перетворилося на силу, на яку центральний уряд мусив зважати.

Сформований політик і добрий знавець парламентської справи Є.Олесницький одразу зайняв провідне місце серед депутатського корпусу. В добре аргументованих виступах депутат не раз висував принципові положення української політики. Вже на одному з перших засідань він зазначив, що українці ніколи не відмовляться «політичної, національної незалежності» і будуть боротися проти дискримінації в громадському житті. Дотепер їх вважали «справжніми пасинками» імперії. Це «вина не лише польської панівної партії в Галичині, але головно держави і уряду, що з четвертим за величиною народом Австрії в його рідному краю поводяться як з невільниками». Далі депутат заявив, що кожен уряд, який дотримується старих порядків, «ми будемо поборювати всіма засобами, що є в нашому розпорядженні».

1908 р. в Державній Раді слухали справу про зловживання під час виборів до Галицького сейму. Є.Олесницький заявив, що вищий законодавчий орган влади краю у даному складі не може розв’язати жодних проблем українства.

У 1909 р. на порядку денному парламентських нарад був запит Є.Олесницького про ліквідацію міністерства для галицького краю. Політик критично охарактеризував роль міністрів, які постійно намагалися гальмувати розвиток українського народу. Однак уряд висловився проти запиту.

У парламентських стінах Є.Олесницький послідовно захищав інтереси трудового селянства. У 1908-1909 рр. Він доповідав щодо проекту загального соціального забезпечення, охарактеризувавши його позитиви та негативи; від центрального уряду домагався виплати відшкодування українським аграріям за невигідні міжнародні договори з Румунією і балканськими державами. Так на вимогу українських депутатів компенсаційну матеріальну допомогу мав отримати «Сільський господар» на чолі з Є.Олесницьким. Уряд підтримав такі пропозиції. Проте 1910р. Міністерство сільського господарства запропонувало проект поділу коштів, який відповідав інтересам поляків. Є.Олесницький висловився проти такого проекту. Врешті «Сільському господареві» було призначено 133333 крони субвенції, що значно активізувала його діяльність. Не останню роль у такому повороті подій відіграв Є.Олешицький.

Глибоко непокоїла парламентарія проблема відкриття у Львові українського університету, загострення якої привело до вбивства студента А.Коцка (1910). В одній із доповідей на засіданні Державної Ради він висловив обурення з приводу позиції уряду, який, не дочекавшись висновків суду, проголосив винними в університетських сутичках українських студентів. На думку Є.Олесницького, це була найкраща нагода позбутися українців в університеті й сміливо доводити його тільки польський характер. Такого досі не практикували в Европі. Депутат зробив висновок: політика галицької державної адміністрації щодо українства повністю вписувалась у тактику діяльності офіційного Відня. Єдиним виходом із цієї ситуації, на його думку, міг бути поділ галицького краю на дві національно-адміністративні одиниці.

У результаті виборів до Державної Ради 1911 р. галицькі українці отримали 26 мандатів. Було утворено Український парламентський союз на чолі з К. Левицьким.

Успішною виявилася парламентська діяльність Є.Олесницького і після того, як він отримав депутатський мандат удруге, особливо у розгляді економічних питань.

1911р. під час дебатів про дорожнечу в містах та у справі допомоги міському населенню коштами села звучали думки, щоби центральний уряд налагодив довіз аргентинського м’яса до Австрії. Є.Олесницький взяв слово і сказав, що годі думати про міське населення, слід подбати і про сільське. Він пояснив справжні причини високих цін у містах і довів, що треба поліпшувати годівлю худоби в державі, щоби постійно забезпечувати населення власною м’ясною продукцією. Депутат закінчив виступ рішучою заявою: «Ми не дамо інтересів селян на поталую соціялістам».

У 1911 р. в парламенті був утворений комітет для захисту інтересів селян. Делегатом від українців обрали Є.Олесницького. Вже на першому засіданні комітету він запропонував проект укладання селянських контрактів щодо купівлі-продажу недорогих ділянок землі. Члени комітету одноголосно підтримали його пропозицію.

Навесні 1912 р. галицькі землі потерпали від наслідків повеней. На пропозицію Є.Олесницького було вирішено внести запит у Державну Раду про допомогову акцію постраждалим від повені шляхом матеріального відшкодування.

1913 рік приніс нові стихійні лиха, у Східній Галичині. Є.Олесницький підготував план господарської акції, що охоплював фінансову допомогу постраждалому населенню, негайні роботи для регуляції річок тощо. Цей план був запропонований центральному урядові, який визнав його єдино доцільним. Зауважимо, що невідкладні парламентські запити у справах надзвичайних ситуацій у краї Є.Олесницький вносив регулярно протягом 1911-1914рр.

У цей час у Державній Раді політик активно розв’язував і культурно-освітні питання. Так, у 1911 р. він був ініціатором подання, в якому вимагав, щоби зарплату вчителям виплачували з державних (а не крайових) фондів і щоби вчителів прирівняли до державних службовців четвертої категорії.

Безуспішність боротьби за український університет спричинила пошуки винуватців між членами Українського парламентського союзу (1913). Вину звалили на голову репрезентації. Поширювали навіть чутки, що місце К. Левицького має намір зайняти Є.Олесницький. Останньому довелося вкотре публічно спростовувати твердження про свої претензії на лідерство в українській політиці.

У 1914 р. при обговоренні проекту бюджету була порушена проблема відкриття в Кракові гірничої академії. Є.Олесницький відзначив: «Якщо має відкритися гірнича академія в Кракові, то одночасно мусить бути заснований український університету Львові». Промову закінчив висуненням вимог про повну національну автономію і самоуправління краю.

Нові обов’язки щодо захисту українського народу викликала Перша світова війна. Разом із К. Левицьким та М. Васильком Є.Олесницький належав до проводу Загальної Української Ради (ЗУР) у Відні, яка до кінця 1916 р. репрезентувала інтереси українства. Фактично всіма справами ЗУР керувала трійка впливових політиків. Вони щодня обмінювались інформацією і судженнями, розподіляли між собою обов’язки. Проте значна частина колег не сприймала їх лідерства.

Перебуваючи в еміграції, втомлений працею і важкою хворобою, Є.Олесницький не тільки не занепадав духом, а й підтримував инших, щоби «не плакали на руїнах». Політик був активним членом ЗУР. Він вів політичну акцію за відокремлення Східної Галичини в національно-адміністративну одиницю, за відкриття українського університету, підтримував взаємини з діячами Наддніпрянської України. Проте найактивнішим Є.Олесницький був як член економічної секції ЗУР, котра розв’язувала питання, що стосувалися відбудови постраждалих від війни українських земель, а також усі споріднені господарські справи.

Позицію ЗУР щодо економічних питань Є.Олесницький висловив у одному із рефератів (1916). Для майбутнього плану економічного розвитку він запропонував насамперед залагодження правничо-політичного становища української частини краю, що дало б українцям змогу самим керувати всіма справами. Крім того, їм потрібно було перебрати виробництво продукції, тісно зв’язаної з хліборобством, зокрема, цукроваріння, текстильну індустрію і т. д., подальшу організацію збуту. У план економічної акції, на думку політика, обов’язково мусила ввійти підготовка кваліфікованих спеціалістів для різних галузей господарства. Автор вважав, що встановлення високого рівня життя має стати інтегральною частиною світогляду кожного українця, масовим суспільним рухом і утворити групи людей, пройнятих місією економічного відродження краю.

Зупинимося докладніше на участі Є.Олесницького у виборчому русі. Змагання за демократизацію виборчої системи він вважав важливою складовою політичної програми галицьких українців, що була «на часі» оскільки створювала сприятливі умови для боротьби за національно-територіальну автономію Східної Галичини. Тому громадсько-політичний діяч одним із перших порушив цю проблему. 1891 р. в Стрию він скликав збори, на яких виголосив реферат про виборчу реформу до сейму і парламенту. Присутні вислухали виступ зі значним зацікавленням.

1902 р. в Східній Галичині відбувся масовий селянський страйк. Із приводу цих подій Є.Олесницький виступав на засіданні крайового сейму, захищаючи вимоги страйкарів, однією з яких була виборча реформа.

Вирішенню даного питання політик присвятив найбільше часу і зусиль у парламентських стінах. 1903 р. у сеймі Є.Олесницький запропонував проект сеймової виборчої ординації. Відбулося перше його читання. Голова «Руського клубу» наполягав на надісланні проекту до комісії, яку слід було утворити. У 1904 р. він знову порушував питання демократизації виборчої системи. Його запит був надісланий адміністративній комісії, але на порядок денний засідань сейму так і не потрапив. Депутат вносив запит, виходячи з реальності його втілення в життя. Тому проект виявився поміркованішим від настроїв у суспільстві: Є.Олесницький вимагав безпосереднього голосування у курії сільських громад та утворення п’ятої курії з 15 депутатами при виборах крайової репрезентації.

У 1905 р. політик продовжував виступати за реформу виборчого права. Його пропозиції нарешті внесли на розгляд сейму. Комісія з питань виборчої реформи висловилася про те, що дану проблему не можна так швидко розв’язувати, і виступила проти безпосередніх виборів, а 2/3 комісії – проти запровадження п’ятої курії. Тобто польська більшість відхилила запит Є.Олесницького, який у відповідь заявив: «руські і польські маси обезправнені зметуть сей Сойм упривілеєних!..».

1906 р. в Львові відбулося велелюдне віче, на якому доповідачі (К. Левицький, К.Трильовський, С.Витік, Є.Олесницький та инші), захищаючи права своєї нації, проголосили необхідність запровадження загального і рівного виборчого права.

Тим часом було прийнято новий виборчий закон на основі загального, безпосереднього, рівного й таємного голосування при виборах до віденського парламенту (1907). Критично оцінивши закон, Є.Олесницький прийшов до висновку, що він не відповідав потребам українського народу, був недосконалим. Водночас юрист пояснив, як можна положення цього закону використати на користь галицьких українців.

На новому тлі діяльність крайового сейму виглядала цілковитим анахронізмом. Тому протягом 1907-1908 рр. Є.Олесницький продовжував регулярно вносити запити до Крайового Виділу в справі зміни крайового статуту і сеймової виборчої ординації. Він підкреслив готовність української репрезентації послідовно й наполегливо боротися за реформу виборчої системи і не зволікати з вирішенням цього питання. Проект виборчої реформи, що запропонував Є.Олесницький, не передбачав національних обмежень, давав змогу як українцям, так і полякам балотуватися в усіх виборчих округах, був базований на засадах загального, безпосереднього, рівного й таємного права голосування, тобто на демократичних принципах. Проте проект не задовольнив польський політичний табір: створена комісія з реформи виборчої системи (між иншим, її членами були й Є.Олесницький, К.Левицький, М.Король) не погодилася на пропозиції українських народовців, зокрема Є.Олесницького.

У 1909 р. парламентарій вкотре порушив питання про сеймову виборчу реформу – найактуальнішу, на його думку, проблему того часу. 1910 р. в черговому виступі Є.Олесницький підкреслив неприхильне ставлення центрального уряду до демократизації виборчої системи. Пройшовши складний і тривалий період, виборчий рух за запровадження загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права завершився виборчою реформою до Галицького сейму. Можемо констатувати, що Є.Олесницький вніс значний вклад у процес парламентської боротьби, яка увінчалася частковим успіхом аж у 1914 р.

Аналзуючи парламентську діяльність Є.Олесницького, І.Витанович слушно зауважив, що він «...нетільки переконував, а й поривав, захоплював силою й щирістю власної віри в справу;...високою культурою слова Олесницький будив подив і пошану до себе усіх, навіть противників. Кажуть, що коли Олесницький у Соймі чи парляменті мав говорити про якусь важливу справу, то ґалерію для слухачів так заповнювали чужинці, що годі було знайти хоч би стояче місце».

Навесні 1916 р. здоров’я Є.Олесницького різко погіршилося, він був часткою паралізований. 26 жовтня 1917 р. у Відні серце українського патріота зупинилося назавжди. Земляки з пошанівком спровадили його тіло до Стрия. Такого величавого похорону в місті ще ніколи не було. Прибули делегації зі Львова, Відня, Стрийщини, сусідніх повітів, а також із Тернопільщини. Одну з промов виголосив митрополит А. Шептицький. Від імені українського депутатського корпусу промовляв К. Левицький, який, зокрема, сказав: «З найвищою пошаною, належною великому мужови, передовому надзвичайному піонірови нашого народного відродження клонить свої голови весь український нарід перед сею домовиною, бо в ній спочило багато праці невсипущої, житя,тяжкої борби і добра народного. Від студентської лавки до послїдних днів житя перебув великий шлях праці народної; праці ідейної, характирної та обильної плодами Його діяльности... добув він собі авторитет у всего українського народу по сїм тім боцї кордону, так, що не було важнійшої справи, щоби наш нарід не спитався що скаже Евген Олесницький?.. Найбільшу увагу звертав Покійний на конечну потребу організації мас народних, щоби всї ми разом станули до великої праці для оборони життєвих інтересів українського народу та добули йому належне право самостійного і вільного житя на своїй землї. Так, незабутий Товаришу Евгене – отсе твій заповіт політичний!.. Вдячна память українського народу для Евгена Олесницького запишеться в історії України – від рода в род».

Підсумовуючи викладене, не можна не відзначити, що український адвокат Є.Олесницький упродовж кількох десятиліть віддано працював на теренах українського національного відродження та відігравав провідну роль у громадському, економічному й політичному житті Східної Галичини. Він здобув незаперечні визнання й авторитет, беручи активну участь у культурно-просвітницьких, кооперативних, економічних і громадсько-політичних товариствах краю або будучи в їх проводі; успішно виконував свою суспільну місію як депутат Галицького сейму й австрійського парламенту. Визначний громадсько-політичний діяч наполегливо боровся проти національного і соціально-економічною гноблення українства, самовіддано служив українській національній справі. Широкомасштабна і різнобічна діяльність Є.Олесницького сприяла розбудові господарського, просвітнього і політичного життя та прищепленню національної свідомості в широкого загалу українського народу. Великий і цінний досвід громадсько-політичної та парламентської діяльності Є.Олесницького нині важливо глибоко і ретельно вивчати для поліпшення українського державотворення, прискорення духовного відродження нашого народу.

Великий українець пройшов нелегкий, але благородний життєвий шлях, залишивши нащадкам своє добре ім’я, чималий інтелектуальний та моральний капітал, численні наукові й публіцистичні праці, переклади художніх творів. Творча спадщина подвижника національної ідеї розосереджена у багатьох часописах, вітчизняних і зарубіжних архівах, рукописних фондах наукових бібліотек, статтях і монографіях. Та особливо значний інтерес для дослідження життя і діяльності Є.Олесницького становлять його мемуари «Сторінки з мого життя», які удвох частинах були надруковані в бібліотечці газети «Діло» (1934), а 1935 р. вийшли окремим виданням. Смерть не дала авторові змоги завершити книгу спогадів. У ній, окрім автобіографічної інформації, йдеться про український національний рух кіпця XIX ст. у Тернополі, Львові, Стрию і на українських землях Східної Галичини у цілому. Перевидання «Сторінок з мого життя» є, без перебільшення, значним вкладом вдячних нащадків у національно-патріотичне виховання, які прагнуть відкрити славне ім’я Є.Олесницького широкому загалові українства, вшанувати пам’ять про нього та гідно поцінувати його заслуги перед українським народом.