Я дивлюся на стосик своїх свідоцтв. З-під друкованого та писаного тексту проглядає на зеленавому тлі двоголовий орел, який несе на крилах герби усіх коронних країв Австрії. Угорі свідоцтва напис: «Ц.К. Вища Гімназія в Стрию», внизу – кругла печатка, у правому верхньому куточку – штемпель за тридцять галерів.

У рубриці навчальних предметів на першому місці згадана релігія, далі йдуть мови: латинська, грецька, польська, руська (2) та німецька, і допіру після них фігурують географія, світова історія, математика, фізика, природнича історія та пропедевтика філософії. Наприкінці уміщено факультативні предмети: гімнастика, співи, французька мова, стенографія та історія рідного краю, яка в 1907 році змінила назву на «минуле вітчизни». Під тими двома останніми назвами криється історія краю, звідки була викроєна Галичина, тобто історія Польщі. Автор підручника з цього предмету Кароль Равер [Karol Rawer] сором’язливо оминув деякі неприємні для Габсбурґів події, а інші висвітлив специфічно.

До 1909 року, як видно з бланків свідоцтв, існувало аж сім оцінок успіхів у навчанні. Найкраща – «відмінно», найгірша – «погано». Того року обидві крайні оцінки були скасовані, отож найвищою стала оцінка «дуже добре», а найнижчою – «незадовільно». Водночас було скасовано рубрики «моральність» і «увага», об’єднані в одну – «поведінка» з оцінками в діапазоні від «дуже добра» до «неналежна».

Колись на свідоцтвах підписувалися всі професори (3), які навчали упродовж року, господар класу (4) і директор, пізніше підписи професорів визнали непотрібними й залишили тільки два: директора і господаря класу.

До 1910 року на моєму свідоцтві фігурує підпис: директор Юліан Дольницький [Julian Dolnicki], а в наступні роки – виконувач обов’язків директора Ян Тралька [Jan Tralka]. Як господар класу за перший та другий рік підписався Францішек Вальчак [Franciszek Walczak], а потім аж до випуску – Стефан Шевчик [Stefan Szewczyk], за винятком п’ятого року, коли підписався Шимон Мордавський [Szymon Mordawski]. У лівому куточку моїх свідоцтв фігурує порядкове число, вписане згідно з алфавітним списком учнів. Цікавим є зменшення цього числа за роки навчання. У першому класі мій номер був «10», що означало, що переді мною в списку було дев’ять колег. Так воно й було насправді, я навіть пам’ятаю їхні прізвища, які вивчив, щоб знати, коли до мене дійде черга, як професор почне питати за алфавітом. Ось ці прізвища: Бака, Баня, Бараньчик, Бельчик, Бляткевич, Чанерле, Данцевич, Дружба, Ебергард (5). В третьому класі, де був «грецький міст», який не кожному вдавалося перейти, на моєму свідоцтві наявна цифра «7», тобто, попереду залишилося усього шість колег. У шостому класі їх було вже тільки чотири, а в сьомому – три, причому, не всі входили до первісної дев’ятки.

З-поміж моїх однокласників найбільше уславився Казімеж Вежинський [Kazimierz Wierzyński]. Проте, це трапилося не в Стрию, а пізніше, після війни (6). А тоді ніщо не вказувало на те, що наш колега здобуде олімпійські лаври (7). Тут іще раз підтвердилася максима, що немає пророка у своїй вітчизні.

Син залізничника Казік Вірстляйн [Wirstlein] (так звучало тоді прізвище Вежинського (8)) в своїй стрийській вітчизні не виявляв поетичних здібностей. Тільки члени його таємного гуртка знали, що він написав патріотичного віршика. Приятель усього світу, завжди в гарному настрої, ошатно вбраний і причесаний, він був дуже веснянкуватий. Через це колеги називали його «Веснянкуватою Зоською». Він не ображався, ставився до свого прізвиська добродушно. Проте, не вільно було жартувати з його прізвища. Тоді він гнівався, і доходило до бійки. В навчанні він не вибивався надміру вперед і не відставав. Для вчителів був хорошим учнем, а для нас – хорошим однокашником.

Кожен із нас мав якусь особливу пристрасть. Одні світу божого не бачили за футболом, інші – шаліли за семінаристками, хтось не тямив себе від щастя, коли стромляв носа в книжку, були такі, хто ніяк не міг донесхочу наговоритися про загробне життя чи еволюцію; а то ще бувало – захоплювалися колекціонуванням поштових марок або побиттям рекордів у їзді на ровері. Про кожного було відомо, чим він займається в позаурочний час. Тільки про Вежинського ми не знали майже нічого, хоча він не виглядав особою, яка полюбляє оточувати себе ореолом таємничості. Свою таємницю він зрадив сам, але допіру через сорок років, про що йтиметься трохи далі.

У нас був рясний урожай на синів залізничників. Окрім Вежинського, із родини залізничника походив Бінек Ґарбень [Binek Garbień] та кілька інших. Батьки Бінека мали будиночок навпроти бурси по вулиці Крашевського. Будиночок потопав у зелені та квітах. Пані Ґарбень займалася господарством, а пан Ґарбень виховував синів. Він переконував усіх, що суворо тримає їх у жмені та різкою навчає принципів благочестя, бо – як він казав: – «нині такі часи, добродію, і така зіпсованість, що треба важати на кожен крок тих шалапутів», але середній син Юзек вислизав із дому при найменшій нагоді. В погоню за ним кидався найстарший син Бінек, і завжди знаходив його на тому ж місці в парку Йордана. Заклики повернутися додому зазвичай нічого не давали, тож Бінек, вигукуючи час від часу: «Юзек, вертайся додому», сам починав ганяти м’яча. Минули хвилини і чверті години, а обидва Ґарбені й далі ганяли по майданчику.

Аж ось з’являвся Ґарбень-батько в товаристві наймолодшого сина Тадзика, вигукуючи вже здалеку: «Хлопці, ану зараз же додому, бо буде вам чорна година!» Але хлопці вдавали, що не чують. Тоді Тадзик відпускав батькову руку й щодуху мчав до братів, щоб привести їх до батька, але дорогою забував про свою місію і, охоплений спортивною лихоманкою, із запалом включався у гру. А старий Ґарбень, бачачи, як троє його синів гасають зеленою муравою, зізнавався принагідному сусідові: «Морока одна з тими малюками, що то з них виросте, пане добродію», а за мить додавав: «Але погодьтеся, пане добродію, що хлопці мені вдалися. Ганяють м’яча, як чорти. Треба їм кренделів купити, бо зголодніли від тої біганини».

Так починалася футбольна кар’єра Ґарбенів. З часом Юзек виріс на аса львівської «Погоні», а в парі з ним тривалий час грав Бінек, аж доки не перейшов до сеньйорів цієї команди. Найменше лаврів із цієї трійці зібрав Тадзик, хоча й про нього ніхто не міг сказати, що він був «розтелепою». На радість Ґарбеня-батька усі троє, окрім футбольної, здобули ще й медичну освіту. Бінек спеціалізувався в гінекології, Юзек у хірургії, а Тадзик став терапевтом.

Великою симпатією втішався в нашому класі Метек Ґоздецький [Mietek Gozdecki]. Ми обдаровували його подвійною симпатією. По-перше, тому, що він хворів на серце, і ми його дуже шкодували, а по-друге, тому, що він був братом Стасі Ґоздецької, котру усі вважали стрийською королевою краси. Всі, хто за нею зітхав, і ім’я їм легіон, висловлювали свої почуття її братові, котрий, однак, на жаль нічим не міг допомогти їм у їхніх почуттях, бо сестра, хоча й не набагато старша, вважала його шмаркачем і легковажила його думку. Вона була вже, зрештою, закохана по вуха, і то не в будь-кого, не в якогось там гімназистика, а в студента, а ще й такого, що навчався за кордоном. Обранцем її серця був Вілям Гожиця [Wilam Horzyca].

Так само, як Вежинський і Ґарбень, сином залізничника був також Манек. Він носив родове прізвище Унґегоєр [Manek Ungeheuer], що означає «потвора», проте з цим прізвищем не гармонізував ні його милий, глибокий голос, ні палаючі очі, ні схильність захищати слабших колег, коли на них хтось нападав. З тими своїми якостями і з буйною чорною чуприною та смаглявою шкірою він мав би радше носити прізвище «Задирака» або «Богун) (9), і саме так називали його друзі. Дуже рано, уже в третьому класі (10), він почав закохуватися.

Я запам’ятав його вірш тих часів, який випав йому із зошита й пішов мандрувати по класу:

Maniu, moja Maniu,

Serce moje, serce,

Całe swoje życie

Składam Ci w ofierze...(11)

Його улюбленими книгами були історичні романи. Він кохався у всій Сенкевичівській Трилогії, а також захоплювався Ґроховською Ольшинкою Пшиборовського та Ураганом Ґонсьоровського. Він знав напам’ять ті розділи, де йшлося про лицарські поєдинки, сутички й бої, малював нам олівцем у зошиті або паличкою на піску плани битв, докладно у відповідності з текстом зазначав, де стояла піхота, а де артилерія, яким чином йшла в атаку легка кіннота чи гусари, і куди тікали вороги, розгромлені завдяки нашій бадьорій атаці. Коли він нам це образно пояснював, у нього з очей сипалися іскри, а голос бринів тріумфом. З історії Манек завжди мав найвищі оцінки.

Кожен із нас на чомусь спеціалізувався. Фердинанд Юліан Шліва [Ferdynand Julian Śliwa], син осадника з околиць, був у нас королем математиків. Він знав напам’ять, навмання, розв’язання всіх задач із підручника Іґнація Кранца і дюжини інших.

Кароль Ридель [Karol Rydel] з Верхньої Демні був нашим провідним германістом, що завдячував, здається, матері, німкені за походженням. Він також був експертом з метемпсихозу, долі Всесвіту та походження людини.

Юзек Узембло [Jуzek Uziębło], співавтор знаменитого щита Ахілла, спеціалізувався на дотепах. З власної ініціативи він прочитав нашому професорові німецької мови реферат про роль спорту в житті молоді, і на наш подив, говорив настільки доречно і такими вишуканими зворотами, що наш германіст був у захваті. Шило вилізло з мішка, коли Юзек на наступній перерві посміхнувся від вуха до вуха і показав нам зошит, з якого він читав реферат: там лежала спортивна сторінка «Neue Freie Presse».

Деякі з його витівок були радше дорогими, ніж бешкетними. Посередині року він мусив зазвичай платити за навчання, бо до того часу зовсім не вчився, і щоденник мав помережений двійками, а до сякої-такої роботи брався у другому півріччі. Отож, двічі поспіль сталося так, що гроші за навчання... він загубив. Відтоді його батько особисто залагоджував ту справу.

Метек Мишлінский [Metek Myśliński], хороший однокласник і хороший учень, був зразком пильності.

Флегматичний Стасьо Вненткевич [StasioWnękiewicz] завжди мав катар. Він чувся щасливим, коли йому вдавалося пом’якшити суперечку між колегами. Він був омріяним мировим суддею.

Цілковитою його протилежністю був Ясько Дружба [Jaśko Drużba]. Маленький, жвавий, як іскра, він любив такі збитки, як от раптом вистрелити з лука в однокласника, сковзнути блискавично перилами сходів, що було суворо заборонено, або – коли двійко билися – підставити одному з них ніжку.

Ян Райковський [Jan Rajkowski], могутній незграбний хлоп на кшталт гоголівського Собакевича, але дуже порядний, відзначався тим, що на всіх уроках нишком, щоб професор не бачив, жував чорний хліб, пайди якого приносив щодня зі своєї оселі...

Окрім Шліви, ми також мали Шлів’яка [Śliwiak]. Він народився в Бразилії в околицях Курітіби, його привіз сюди стрийко, отець місіонер, щоб хлопець навчався в польській школі. Його вподобав професор Фриз [Fryz]. Він вигадав йому прізвисько «Паробас із Курітіби» і відпрацьовував із ним показові заняття перед дошкою, причому тростина часто була в русі. Втім, «Паробас» ставився до цього добродушно і завжди був у доброму настрої.

Францішек де Фронсберґ Бабель [Franciszek de Fronsberg Babel] походив зі шляхетного австрійського роду, що, однак, не справляло на нас жодного враження. Замість вживати його родовий титул, ми звали його «Великий розмір взуття», бо він не міг дібрати зручного взуття для своїх надміру масивних лаписьок. Францішек був високим і ходив зсутулений, наче боячись зачепитися головою об одвірок. Характеру він був лагідного, як Лонґінус Подбіп’єнта (12).

Янек Фурман [Janek Furman], завжди красиво зачесаний, з укладкою, чистенький, ввічливо усміхнутий, мешкав на Коліївці (13) в свого стрия, офіцера австрійського інтендантства, на якого був дуже схожий. Після першої [світової] війни він був ад’ютантом генерала Сікорського у Львівській окружній комендатурі.

Ґеньо Собольта [Genio Sobolta], «мішиґінунцьо» (14), як ми його називали, малий, кмітливий, він постійно витворяв «балощі» та спонукав нас сміятися. В Румунії, де я зустрів його в 1939 році, хоча й не до сміху нам було (15), він теж примудрявся жартувати з власної долі. Олесь Лясота [Oleś Lasiota], Камінський [Kamiński], лагідний, несварливий Томек Мазуркевич [Tomek Mazurkiewicz], вихованець доктора Солтисіка [Sołtysik], який завжди намагався зберігати гідність, Бляткевич [Blatkiewicz], Ґриґлевський [Gryglewski] – всі хороші колеги.

Один із нас, Антось, походив із сусіднього зі Стриєм містечка, де, як ходили чутки, ратушу на ніч прив’язали до верба, або ховали її до пивниці. У нас у шкільній бібліотеці була поема Морґенбессера Оборона Соколова (16), яка починалася від звернення, де серед іншого йшлося:

Славний Гомерус, іспанський піїта,

Що жив, либонь, за часів Магомета,

Оспівував принади вродливої Іліади... (17)

Далі в поемі оспівуються кумедні пригоди міщан Соколова, котрі вибралися до йогомості короля просити захистити містечко.

Добрий був хлопець той соколовський Антось, але... ніколи не міг самотужки виконати завдання і ніколи не міг переказати заданого уроку власними словами. Завдання він списував, а щодо усних відповідей, то професори, переконавшись, що з того борошна хліба ніколи не буде, питали в нього тільки вірші, які іноді нам задавали вивчати напам’ять. Під час війни він дослужився в австрійській армії до звання капітана. Коли Австрія розпадалася, його запитали на зборах офіцерів-поляків, чи перейде він до формованої в країні польської армії. Відповідь була: «А чи я знаю, які то там пайки будуть?».

Сабат, Дмитричко та інші однокласники-русини розмовляли між собою русинською, але з нами польською мовою, і балакали нашою мовою не гірше, ніж ми. Не пригадую собі, щоб між нами виникали якісь серйозні непорозуміння, ми жили разом у згоді. Їхній греко-католицький священик іноді заміняв нашого законовчителя, коли той був хворий. Ми прозивали його «tabula rasa», бо під час своїх лекцій він часто вживав цю фразу.

Євреїв був у нас чималий гурт: Ґруец [Gruetz], Пінелес [Pineles], Ротбаум [Rothbaum], Райфайзен [Reifeisen] і ще пару інших. Вони були дуже різні: надзвичайно релігійні, помірно побожні і зовсім нерелігійні. До останніх належав Арон Райфайзен [Aron Reifeisen] із Болехова, який на перервах демонстративно жував хліб із шинкою або ковбасою. Дуже здібний, він відмінно вчився. В суперечках зі своїми співвітчизниками він мало не кидався на них, кажучи, що ті відстали на кілька сотень років, а вони його у відповідь обкладали епітетами на зразок «епікойрес» чи соціаліст із групи Бройде [Brojde] (Бройде був переконаним лівим, який завжди шкутильгав на чолі першотравневих походів).

Як і русини, євреї завжди виступали з нами пліч о пліч, коли йшлося про інтереси однокласників. Викладач юдаїзму, доктор Ізидор Бернфельд [Izydor Bernfeld], маленький худий дідусь, утримував із нами та з о. Котуським приязні стосунки, вони часто разом прогулювалися на перервах і щось один одному роз’яснювали.

 

Я дуже вдячний тим, хто організував у Стрию таємні самоосвітні гуртки. Вони надали нашому життю яскравих барв, створили атмосферу, в якій дихалося на повні груди. Завдяки тим гурткам із малечі, дог якої ніхто не ставився всерйоз, ми перетворилися, принаймні у власних очах, на спадкоємців повстанців, і всіх тих, хто боровся за свободу, ба... мало не на героїв. Бо ж гуртки були таємними, забороненими владою, а за участь у них могло спіткати те саме, що й учнів із Тернополя та Золочева, котрих, як переказували з уст в уста, вигнали з усіх гімназій в усій країні.

Таємні гуртки виривали нас із магічного кола, витвореного шкільними підручниками, газетами і навіть деякими членами наших родин. Про Франца Йосифа у нас уже почали говорити «наш цісар», про його уряд – «наш уряд», а про армію – «наша армія». Всі наче змовилися, щоб переконати нас, що тільки в Конгресовому Царстві та на Познаньщині загарбники пригнічують нас, а в Галичині нам добре ведеться, що ми повинні тішитися своєю долею, бути хорошими громадянами і мріяти про золоту комірець гофрата.

Гуртки вприснули нам протиотруту від тієї галицької хвороби. Ми читаємо Галицькі злидні Щепановського і довідувалися, як безжально висмоктувала Австрії соки з нашого краю. Ми читали Лімановського і довідувалися, як криваво й нещадно розправилися австрійці з нашими спробами скинути окови. Ми читали, писали реферати, обговорювали їх... В’язниця в льохах Куфштайнц, Вішньовський і Капущінський на шибениці, крива вав галицька різанина (18), бомбардування Львова з Цитаделі, придушення повстання хохоловських горян... Все це назавжди убезпечило нас від мрій про золоті комірці та зворушення від доброти милого літнього пана з Відня.

Нашим гуртком керували учні, старші від нас на кілька років: Ясько Чвіклінський [Jaśki Ćwikliński], Стефан Вртель [Stefan Vrtel], Стефан Тхужніцький [Stefan Tchуrznicki]. Упровж певного  часу наші збори відбувалися в очереті над річкою, раз чи двічі ми з великими пересторогами зібралися в бурсі, аж нарешті, знайшли собі осідок на передмісті Лани, в затишному будинку Ґеня Руппа [Genio Rupp], розташованому вглибині значного саду. Там було настільки затишно, що важко було уявити, наче туди могли би вторгнутися якісь ворожі сили, проте в кущах біля воріт ми завжди ставили варту, яка в разів чогось мала би нас попередити. Коли погода бувала винятково красна, що годі було всидіти в чотирьох стінах, ми вислизали запіллям Ґеньового обійстя до найближчого гайка за суницями чи малиною, що чудесним чином урізноманітнювало програму наших занять.

Якось на наші збори вторгнувся чоловік, настільки сповнений динамізму, що все полетіло шкереберть. То був Гожиця. Ще нещодавно він ходив у мундирі гімназиста, а тепер зробився з нього пан студент. Він приїхав із Відня, де вивчав германістику. Він мало змінився з гімназійних часів: ми побачили ті ж масивні, м’ясисті губи, бакенбарди а-ля принц Пепі й маленькі очка. Не змінилася притаманна лише йому барва голосу, жвава жестикуляція, звичай не закінчувати речень і перестрибувати з думку на думку, наче за ним хтось гнався, ніби він боявся, що йому не вистачить часу сказати те усе, чим він хотів із нами поділитися. Він балакав пишномовним стилем, уживав вишуканих слів, складалося враження, що він постійно грає якусь роль.

Його зовнішній вигляд і властивості аж ніяк нас спершу не зачарували, але коли очі й вуха звикли до нього, він почав нас дедалі більше цікавити, і незабаром захопив своєї життєвою силою і ентузіазмом, і новизною речей, про які говорив.

Уже під час свого першого візиту до Ґеня Раппа він викликав справжню бурю Легендою Молодої Польщі Бжозовського, якої ніхто з нас іще не знав. Гожиця не мав тієї книжки з собою, він лише з пам’яті цитував її уривки. Для нас, вихованих Вальчаком на Тарновському й Мазановському, атаки Бжозовського на відомих літературних авторитетів, заклики до «розпродажу старих іграшок» і оголошення війни «міфам і легендам», із якими всі зжилися, здалися в першу мить нечуваною єрессю. Ми намагалися боронити атаковані вартості, але наш красномовний гість клав кожного з нас на обидві лопатки.

Він обіцяв принести нам Легенду, але замість того приніс наступного разу Ружу Катерлі, яка також була для нас у новинку. Він почав читати нам цей твір, властиво, не читати, а втілюватися по черзі в кожного його персонажа. Він ходив по кімнаті з книжкою в руці, жестикулював, модулював голосом. Прочитавши кілька сторінок, він починав загальне обговорення, в якому також клав опонентів на лопатки. Після кількох таких зустрічей ми навчилися мистецтву дискусії, почали щоразу краще радити собі, отож, врешті-решт нам іноді вдавалося притиснути нашого маестро до стіни.

Безпосереднім насідком розмов із Гожицею став той факт, що в списку десяти книжок, які ми мали заявити перед випускними іспитами як «приватну лектуру», я подав Легенда Молодої Польщі. Перечитування та осмислення тієї книжки зайняло мені стільки часу, дужу цінного часу в гарячковий період здачі випускних іспитів, скільки ознайомлення з дев’ятьма іншими.

Гожицю ми бачили на наших зустрічах рідше, ніж Чвіклінського або Тхужніцького. Він влітав до Стрия наче метеорит, але вже чек з’явився, то поруч із ним робилося така круговерть, наче не одна людина приїхала, а три або чотири. Щоразу він привозив стільки новинок із широкого світу, що було про що балакати й міркувати до його наступного приїзду.

Гожиця зрісся зі Стриєм  і з нашим періодом трансформування із гімназистів у абітурієнтів не лише в моїй пам’яті.

Казімеж Вежинський, який добре його пізнав під час тривалих прогулянок під вікнами панни Ґоздецької і мав змогу розмовляти з ним не тільки про Ружу та Легенду, присвятив йому красивий посмертний спогад (19). Ось кілька уривків.

«Вілям Гожиця був моїм першим у житті літературним приятелем, першим довіреним читачем, першим повірником і радником, товаришем ранньої юності, учнем тієї ж гімназії і, як то кажуть – «краянином» зі Стрия.

Ми зналися від незапам’ятних часів. Він був старший від мене на п’ять років, що в юності створює нездоланну дистанцію. Знаю, що він брав участь у наших підпільних організаціях, але я не зустрічав його за тими замкнутими дверима, за якими точилося справдешнє наше життя. Допіру, коли він закінчив гімназію, а ми, молодші від нього, трохи підросли, він зблизився з нами і став нашим пророком. Він виїхав зі Стрия до Відня, де вступив до університету, і звідти привозив у нашу провінцію Вступ до філософію Єрузалема і Естетику Вундта, ідеї Вільяма Джеймса і Берґсона. Але передусім він захоплювався Станіславом Бжозовським, чия Легенда Молодої Польщі була тоді маніфестом покоління, виявом протесту проти вітчизняної інтелектуальної стагнації, першим у нас викладом філософії праці, не кажучи вже про літературно-критичне навантаження тієї книжки, яка захоплювала нас розділами про Виспянського, Каспровича і Стафа.

«Гожиця приїхав!», – казали в містечку, і це означало великий ажіотаж серед нас, молодих. Кожен поспішав із ним побачитися і витягти його на розмову. Він втягував нас у глибокі дискусії, охоче говорив про нові інтелектуальні рухи, часто не надто зрозуміло, але завжди захоплююче. Навіть якщо ми не вловлювали його думки, він залишав у нас після свого візиту родючий засів, повагу до інтелекту, ентузіазм до студій.

Його високий дискантний голос не мав захопливої сили. Гожиця був непримітний зовні, мав округле обличчя з дитячим рум’янцем на повних щоках, низьке чоло, товсті губи. Уже тоді він відпустив невеликі бакенбарди, здалеку його можна було впізнати завдяки т.зв. сорочці Словацького, яку він носив трохи як прибулець із іншого світу. Він походив із чеської сім’ї, цілковито полонізованої в другому поколінні (20). Його батько був чиновником староства. [...]

Кожен так званий галицький центусь мав єдину вища мету: проштовхнути свою дитину через школи і дати їй вищий рівень життя. І проштовхував їх – попри скромні, дуже «центусівські» засоби. Завдяки цьому відбулася стрімка соціальна зміна, і старий пан Гожця дуже би здивувався, якби дізнався, що його син став одним із найвидатніших театральних діячів Польщі.

Театр був мрією життя мого друга з юних літ, про які я тут згадав. Уже тоді він мав намір написати драму в віршах Вознесіння королівни Саломеї, але від того залишилося кілька фрагментів. [... ]

Для мене він ніколи не переставав бути другом зі Стрия, і коли я думаю про нього сьогодні, то тим виразніше бачу його на тлі тамтешнього міста і тогочасних літ. Мені вперто повертається у пам’ять вигляд головної алеї, обсадженої каштанами й липами, яка тяглася від вокзалу до центру міста, контури зелених гір на видноколі, споруди двох гімназій, ба навіть обличчя колег. Колись із тих стін вийшов Корнель Макушинський, Станіслав Василевський, Роман Зрембович. Потім Двірцевою алеєю ходили ми, аж поки бурі не розвіяли нас у різні сторони світу.

Так сталося, що в ті далекі часи я став повірником його найінтимніших почуттів. Він кохав прекрасну панну Стасю Ґоздецьку, за якою захоплено озиралися учні обох гімназій у неділю, після церковної служби о восьмій ранку. Великі очі, бездоганні риси і чудова усмішка гарантували роки мрій і снів. Він кохав її із взаємністю – але без підтримки сім’ї, яка сприяла іншому чоловікові. Дійшло до того, що їм заборонили бачитися, і тоді я подовгу прогулювався із ним по вулиці Трибунальській, де мешкала Стася і де вони могли випадково зустрітися. Потім, коли справи ускладнилися ще більше, єдиний спосіб їх контактів зводився до листування. То були незвичайні листи. Слід було увійти до саду родини Ґоздецьких, покласти листа у визначене місце і там шукати відповідь. Ретельно виконуючи ту працю листоноші, я був щасливий, коли студент Віденського університету від’їжджав зі Стрия з листом, який виповнював його щастям.

Жодна з бур нездатна розвіяти в мені тих спогадів. Сьогодні я повертаюся до них із острахом, що вони нікому не потрібні. Занадто далекі то часи і місця, які відійшли в минуле, немов той чоловік, про котрого колись казали: «Гожиця приїхав». Сьогодні він відійшов від нас назавжди».

Відтоді, коли ми попрощалися зі Стриєм і стрийською гімназією, минуло півстоліття. Ми роз’їхалися по Польщі та по широкому світі. Роки минають, кожному з нас виповнилося принаймні шістдесят з хвостиком, багато хто відійшов у засвіти.

Із четвірки польських письменників, які провели свої молоді роки в Стрию, відійшли навіки Макушинський, Василевський, Гожиця, а нещодавно й Вежинський. Не залишилося нікого. Той Стрий, якого вже давно немає, тепер живий лише в спогадах стриян, розкиданих по цілому світі.

Я згадував про наше місто разом із Годицею, коли кільканадцять років тому зустрів його на Плантах у Кракові. Мій давній маестро видавався мені все ще сповненим енергії, і лише кілька наліпок на шиї свідчили, що йому ставили банки чи п’явки. Він не мав тоді помешкання, у нього не було відповідної роботи, але тішився, що незабаром йому, може, доручать керівництво Національним театром. Уже за кілька хвилин ми розговорилися про Стрий. Ми почали від Ґеня Руппа, прогулювалися ю Трибунальською і Третього Мая, зазирнули до Маркефки, повитріщалися на семінаристок, які марширували під наглядом «тітки» Швайґерт, посміхнулися Ясюнові Тральці та бабуні з гниличками.

Ми попрощалися на краківських Плантах словами: «до побачення», проте я вже ніколи не побачився з Гожицею.

З Вежинським ми востаннє зустрілися наприкінці вересня 1939 року. В румунському місті Плоєшті. Йому було 45 років, у нього, як і в давні шкільні роки, були веснянки. Ми говорили про свої плани. Він сказав, що намагається виїхати до Америки, я – що наша група манджає до Франції. Приголомшені тим, що трапилося кілька днів тому, наче шукаючи опори під ногами, на якій можна би встояти в розпал катаклізму, ми повернулися на мить до спогадів про Стрий.

Вежинський залишився вірним Стриєві до останніх днів життя. Окрім нарису про стрийську Коліївку, обсаджену каштанами, зелені гори на видноколі, панну Ґоздецьку та Гожицю, він присвятив тому місту почесне місце в своїх мемуарах про початок поетичної кар’єри. Виявилося, що перший у житті вірш він написав у Стрию, в третьому або четвертому класі. Коли на таємному гуртку йому доручили підготувати реферат про гакату і про переслідування поляків у Пруссії, від негайно ж написав про це вірша, який забезпечив йому в гуртку славу поета. Його батько був залізничником, залізниця відіграла значну роль у житті Вежинського, отож, одним із перших його творів, які він вважав гідними друку, став Вокзал, вірш про стрийську залізничну станцію, вікно у світ широкий.

Він із вдячністю згадував стрийську бібліотеку, в якій було чимало вартісних книжок. Він багато читав, просто ковтав книжки, а свої зауваги на теми прочитаного нотував у зошит.

Один із уривків спогадів Вежинський закінчив заувагою, яка частково пояснює той факт, що зі Стрия вийшло порівняно багато людей із відомими прізвищами. Отож, на його думку, молодь мала в такому провінційному місті, як Стрий, набагато більше можливостей для саморозвитку розуму, ніж у великих містах, де різні спокуси заважали зосереджено й серйозно працювати над собою.

Так, це справді було дуже важливо, але... окрім Стрия, було в Галичині чимало ще більш провінційних містах, проте жодне з них не породило такої четвірки, як К.Макушинський, Ст.Василевський, В.Гожиця та К.Вежинський.

 

Вперше опубліковано в часописі Miesięcznik Literacki 1971, nr 12.

1.Перекладено за виданням: Tadeusz Fabiański, Ze wspomnień, [в:] Wspomnienia o Kazimierzu Wierzyńskim, zebrał i opracował Paweł Kądziela, Warszawa: Biblioteka “Wieź”, 2001, s. 63-74. Тут і далі, якщо не зазначено інше, примітки перекладача.

2.В Австро-Угорщині україномовне населення офіційно іменували русинами, а його мову руською.

3.Викладачі, вчителі.

4.Тобто, класний керівник.

5.Звісно, прізвища наведені за черговістю латинської абетки.

6.Після I Світової війни, коли К. Вежинський оселився у Варшаві, заснував із колегами-поетами групу «Скамандер» і поруч із Я. Лехонем і Ю. Тувімом увійшов до трійки найпопулярніших поетів міжвоєнного двадцятиліття в Польщі.

7.В 1912-1948 рр. під час Олімпійських ігор відбувався Олімпійський конкурс мистецтва та літератури, своєрідні Олімпійські ігри митців; у 1928 році Казімеж Вежинський отримав золоту медаль цього конкурсу на Олімпіаді в Амстердамі за збірку віршів Олімпійський лавр.

8.Батько Анджей Вірстляйн, а слідом за ним сини Ієронім і Казімеж змінили прізвище з німецького на польське в 1912 році; під час перебування в російському полоні в роки I Світової війни Казімеж використовував прізвище матері Дунін-Вонсович.

9.Богун – амбівалентний персонаж історичного роману Г.Сенкевича Вогнем і мечем, козацький ватажок із диким і нестримним темпераментом, а водночас втілення внутрішньої свободи та лицарського братства.

10.До гімназії записувалися в віці 12 років, отож у третьому класі підліткові було вже 15 років.

11.Дослівно: «Маню моя, Маню, / Серце моє, серце, / Все своє життя / Жертвую Тобі...»

12.Персонаж Вогнем і мечем Г.Сенкевича, високий, худий і меланхолійний лицар.

13.Посполита назва довоєнної вулиці Міцкевича (тепер В.Чорновола).

14.Від «мишиґіне», «мишіґене» (їдиш) – божевільний, ідіот.

15.До Румунії в другій декаді вересня 1939 р. евакуювалися з Поділля значна частина польської армії та уряд.

6.Александер Морґенбессер (Aleksander Morgenbesser, 1825-1893), польський поет і історик, автор іроікомічних поем, зокрема Оборони Соколова (1854), дія якої відбувається в містечку Соколів на Стрийщині, яке було знищене в роки Другої світової війни і тепер не існує.

7.Дослівний переклад.

8.Тут ідеться про селянське повстання під проводом Якуба Шелі на теренах Західної Галичини в 1846 р.

9.K. Wierzyński, Cygańskim wozem. Miasta, ludzie, książki. Londyn 1966, s. 107-111. – Примітка автора.

10.Щойно Вілям полонізував написання свого прізвища, яке раніше було Hořica. – Примітка К. Вежинського.

 

Переклав Андрій Павлишин