Стрий під чорним орлом Габсбурґів 1772-1918 рр.

 

 

Приєднання Галичини до Австрії

 

Коли в другій половині травня 1772 р., на шляху, що веде з Веречанського перевалу через Сколе і Стрий до Львова, появилися були якісь чужі вояки у високих баранкових шапках, подібних до тих, що їх ще досі вживають до парад вояки Гвардійських полків у Лондоні, то ця несподівана подія мусіла зробити велике враження на мешканців Стрийщини, бо дуже багато записів про неї залишилося на берегах різних ірмологіонів та инших церковних книг, що збереглися по церквах сіл при згаданому шляху. «Коли чули, що йдуть, лишали всю роботу на полі чи в хаті й бігли на «гостинець» дивитися» – записав хтось у Гірному, на пам’ятку нащадкам. Дивитися було на що, бо йшло гостинцем дисципліноване цісарське військо, відоме зі своїх перемог над турками, під проводом Євгена Савойського.

У цьому пам’ятному травні 1772 p., три великі групи австро-угорського війська вирушили на Річ Посполиту, щоб забрати в неї землі, признані їй в договорі про перший розподіл Польщі між Росією, Австрією й Прусією, укладений у Петербурзі ще в лютому 1772 р. Група ген. Альтона вирушила з Тешина, зайняла Величку, а далі Ряшів, Ярослав, Белз та дійшла до лінії Бугу. Група ген. Гадіка з Кошиць перейшла Дуклянський перевал і старим шляхом мадярських завойовників через м. Сянік подалася до м. Перемишля і далі до Львова. На Стрийщину прийшла мадярська дивізія з Дебречину під проводом ген. Естергазі, а з нею багато закарпатських українців, які населенню Стрийщини могли пояснити, що сталося, бо роздавані прокламації, написані німецькою й польською мовами, мало хто міг прочитати. І здивовані люди могли від вояків довідатися, що десь далеко, у Відні, живе королева їхнього краю, «Ґаліції і Льодомерії» (тобто прадавнього Галицько-Володимирського королівства), яка, довідавшись, як бідно її народ у цьому королівстві живе, послала військо, щоб це королівство і його народ забрало під її милостиву високу руку. А польському пануванню у цьому королівстві приходить тепер кінець, і про нього треба забути. У прокламаціях писали більш-менш те саме, та ще додавали, що всім громадянам королівства «Ґаліції і Льодомерії» запевняється безпеку життя й майна, а всіх дотогочасних урядовців закликають продовжувати свою працю по урядах аж до дальших заряджень нової влади.

У другій половині червня 1772 р. війська ген. Гадіка підійшли вже під Львів, але не входили до міста, бо там були російські війська ген. Каменського. Австрійці зайняли Львів щойно 15 вересня, коли з нього вийшло російське військо. 29 вересня прибув до Львова новопризначений цісарський губернатор Антон граф фон Перґен, який відразу покликав львівський маґістрат до присяги на вірність Марії Терезі та Йосифу. Міщани відмовились, кажучи, що присягали вже польському королеві, Станіславу Понятовському (1764-1795), але, не дивлячись на це, подали Перґену петицію, щоб заборонив євреям торгувати. На неділю, 4 жовтня, Перґен призначив урочисте «Te Deum» у латинській катедрі, після якого гарматні стріли звіщали початок австрійського панування в «Ґаліції й Льодомерії». Львівський уніятський єпископ, Лев III Шептицький, до латинської катедри не приїхав, відповідаючи на запрошення Перґена, що «в нього є своя катедра».

Сойм польський, скликаний у вересні 1773 p., схвалив розподіл Польщі й звільнив населення земель, відступлених Росії, Прусії й Австрії, від польського громадянства. У цьому розподілі, Польща втратила 30% території в кордонах 1772 р. та 35% населення. Найбільший кусок у цьому розподілі припав Австрії, яка отримала територію величиною 32000 кв. миль із 2700000 населення. Нещастям цієї території, що її Австрія отримала як спадок угорських королів, було ж, що вона не охоплювала території всього Галицько-Володимирського королівства (тільки частини Волині, а саме повіти Кам’янка Струмилова, Броди, Зборів і Збараж, увійшла до австрійської Ґаліції і Льодомерії), але зате набуту українську територію цього королівства об’єднано в одну цілість з польськими землями Великого князівства Краківського та князівств Освєнцімського й Заторського. Таким чином, нова австрійська провінція отримала нову офіційну назву «Королівства Ґаліції й Льодомерії з Великим Князівством Краківським (сам Краків належав до Австрії щойно від 1846 р.) та Князівствами Освєнцімським і Заторським».

 

На шляху до П’ємонту

 

Вже в своїх перших звітах до Відня, галицький губернатор граф Перґен писав про «elendste Sclaverei» (найжахливіше невільництво) українського селянства й кидав громи на польську шляхту і на євреїв, що довели українське селянство до такого жахливого стану. До речі, совєтські історики, які представляють тодішню Австрію як найвідсталішу країну Европи, забувають про те, що такі її володарі як Марія Тереза чи Йосиф були класичними представниками «освіченого абсолютизму» західного зразка. І так освічені абсолютні володарі Австрії визнавали модну тоді фізіократичну економічну теорію. Фізіократи вважали, що багатство даної країни залежить від розвитку її сільського господарства, і тому стан українського села в окупованій Галичині так разив губернатора графа Перґена й инших насланих австрійських урядовців, і тому їх лють зверталася проти польської шляхти й єврейства за те, що вони руйнували галицьке сільське господарство. До речі, виходячи з тез фізіократичної теорії, цісарева Марія Тереза вже в 1760-их рр. зменшила була в своїй імперії всевладдя великих землевласників і провела була цілу низку реформ, що звільнили чеських й угорських селян від їхніх утисків. Роман Роздольський має рацію, коли стверджує, що «Австрія була державою, в якій здійснювалось широку охорону селянства державою, і яка, наприкінці XVIII ст. могла похвалитися найкраще розробленим законодавством про підданські повинності селян».

У 1773 р., після формального відступлення польським соймом «Червоної Руси» Австрії, цісар Йосиф II відбув поїздку по Галичині, щоб познайомитися з приєднаною провінцією. До речі, треба згадати, що Йосиф II взагалі керував цілою акцією приєднання Галичини, і тому вже від 1770 р. він перебував постійно в Пряшеві, Ужгороді чи Мукачеві. Дня 26 червня 1773 р. Йосиф II виїхав з Пряшева через Карпати до Ліська, Сянока, Березова, Динова, Ярослава, Янова й до Львова, а потім об’їздив ще инші новоприєднані землі. «Наша Галичина – писав Йосиф до своєї матері, Марії Терези – сповнена найкращої волі. Але тутешній селянин є нещасливцем, що не має нічого, тільки людську постать і фізичне життя, що нагадує людину. Дрібна шляхта теж дуже бідна і пригнічена вельможами. Всі чекають від нас справедливости. Тільки магнати невдоволені». Про наших священиків писав Йосиф матері, що вони мало чим відрізняються від селян і що їм цілком бракує знання. І справді на початках свого володіння Австрія робила все, щоб принизити в очах населення панів і шляхту і дати їм відчути, що над ними існує влада. Панам австрійська влада заборонила тримати при собі придворні, приватні війська, розігнала всякі шляхетські міліційні загони, обложила панів новими податками, а за найменший спротив гостро карала.

Дня 1 жовтня 1774 р. Марія Тереза наказала теж приєднати Буковину, яка була під військовою управою до 1786 р., а з того часу стала частиною «Ґаліції й Льодомерії» як черновецький «циркул». Окремим «коронним краєм» стала Буковина щойно в 1861 р. Марія Тереза, а згодом Иосиф II, як уже самостійний імператор Австрії, намагалися цю «справедливість» новоприєднаним громадянам своєї держави дати, очевидно, в інтересі зміцнення цієї держави. Австрійському урядові, як і теж усім його урядовцям було цілком ясно, що таке «польське господарювання» (polnische Wirtschaft, – термін цей походить з цього часу), яке вони застали в Галичині, далі існувати не може, і його треба конечно зреформувати. Звідти й взялись оці реформи Марії Терези та Йосифа II, що започаткували цей розвиток західної вітки українського народу, що висунув в остаточному результаті, землі під австрійською займанщиною на чолове місце в житті України, на становище українського П’ємонту. Тут, на західних землях України, створилася за півтора століття база під самостійну українську державу, бо на землях під російською займанщиною, навіть після революції 1905 р., такої можливости не було. Про це найкраще свідчить факт, що активна молодь Наддніпрянщини часто емігрувала до Галичини скріплювати в ній єдиний фронт боротьби за національне визволення. Широка наукова й культурна діяльність, яку провів у Львові Михайло Грушевський спільно з Іваном Франком, стала основою всеукраїнського єднання до боротьби за національне та соціальне визволення українського народу.

Серед терезіянських і йосифинських реформ найважливішими для майбутнього розвитку українського народу вважаємо реформи, що стосувалися Церкви нашого народу. Коли Галичину приєднано до Польщі, ця Церква була «уніатською», хоч галицькі єпархії найпізніше з усіх приєднались були до унії з Римом. Але, «уніатському» духовенству, де б це й не було в пансько-шляхетській Польщі (Білорусь, Волинь, Холмщина, Правобержна Україна), латинське духовенство ніяк не хотіло признати рівних прав. Священиків з родинами гнали на панщину, бо польські пани не визнавали різниці між «кріпаком і руським попом». На утиски уніатського духовенства жалівся Папі Климентові XVI, в 1772 р. київський уніатський митрополит Феліціян-Филип Володкович (1762-1778). Але латинське духовенство в Польщі ніколи не слухало ніяких настанов Риму щодо «уніатів»; воно далі вважало, що вони – це ніякі католики, а скоріше «схизматики», і в тому дусі наставляло римську курію. Це під впливом польської ієрархії курія доручила була завідування справами нашої Церкви конґреґації De propaganda fide, тобто урядові, що завідує справами єретиків, місій серед іновірців, і взагалі справами взаємин Ватикану з не-католиками. Після приєднання Галичини до Австрії Львівський єпископ (від 1749 р.), згодом єпископ-помічник Київського митрополита (від 1762 р.), а пізніше Київський митрополит (від 1778 р.), Лев III Шептицький (про якого навіть русофільський й протиуніатський галицький історик Филип Іванович Свистун (1850-1896) каже, що він був «самая замечательная личность, отыгравшая явственную роль в истории Галицкой Руси») вислав основний меморандум до Відня в справі положення нашої Церкви. Згодом він вислав теж свого вченого-поліглота і з панськими манерами каноніка о. Івана Ґудза (двічі) на особисту аудієнцію до цісаревої Марії Терези і передав ним скарги на поведінку польських панів і духовенства з «уніатами», та на всякі їхні знущання над вірними руського обряду. Після цих заходів єпископа Лева Шептицького, Марія Тереза своїм розпорядком з 1774 р. вирішила, що латинський і грецький обряди Католицької Церкви є рівноправні й рівноправні, що «грецьке» духовенство не може відбувати панщину, що сини священиків мають мати доступ до всіх шкіл, урядів і фахів. Коли не зважаючи на цей розпорядок, траплялись далі випадки, що священиків гнали на панщину, тоді появився знову розпорядок придворної канцелярії в 1777 р., що забороняв це робити під високою карою. Але коли Йосиф II помер (1790) і в Австрії запахло реакцією, дідич с. Ялинковатого на Скільщині погнав священика на панщину у Світлий понеділок. Загально думають, що постать священика, зображена у Франковій повісті «Панські жарти», показує саме цього священика з Ялинковатого, про якого він багато чув у своїх мандрівках по Бойківщині. Після цього випадку видано третій розпорядок придворної канцелярії в цій справі, але тільки відозва Тадея Косцюшка до галицької польської шляхти, щоб вона у польському інтересі припинила знущання над уніатськими священиками й «руським народом», в деякій мірі зменшила сваволю польської шляхти, що не слухала розпорядків навіть цісарської придворної канцелярії у Відні.

Такий був початок, а дальші подробиці можна прослідити в праці Гр. Лужницького. Але, коли порівняти стан нашої Церкви в хвилині приєднання її до Австрії з її станом у 1918 р., то видно цілком виразно цей розвиток, що його наша Церква пройшла за півтора століття в австрійській державі. Розвиток почався повним ходом, коли в 1805 р. відновлено Галицьку митрополію з осідком у Львові, піддаючи під її владу єпископства Перемиське й Холмське. В історії нашої Церкви почався новий період, в якому вона стала заборолом українського народу, його національною Церквою. Свідомість існування рідної Церкви давала силу українському народові та підтримувала його у боротьбі за людські й національні права. Чим сильнішою ставала наша Церква, тим сильнішим ставав народ у своїй боротьбі і, навпаки, чим сильніші були позиції народу, тим сильнішою ставала його Церква.

 

Стрийський «циркул»

 

Австрійське військо зайняло Сколе 10 червня 1772 р., Стрий – 15 червня, а під Львовом отаборилось вже 24 червня. В стрийському «замку» розташувався батальйон австрійського війська, комендант якого сповняв функції коменданта міста. Він доручив польському старості негайно подати точний опис королівщин у Стрийському повіті, які ставали камеральними маєтками австрійського цісаря. Комендант наказав не робити в маєтках ніяких змін і не вирубувати лісів під загрозою суворих кар. У вересні до Стрия прибули цивільні адміністратори камеральних маєтків на Стрийщині й оця «ц.к.» (цісарсько-королівська) камеральна адміністрація впродовж 12 років репрезентувала австрійську владу в Стрию й Стрийському повіті.

1785 р. австрійська влада завела новий адміністраційний поділ у Галичині. Її (з частиною Холмщини й Буковиною) поділено на 18 «циркулів» (Kreis, округа). На чолі циркулу стояв Kreishauptmann, по-польськи «староста», який очолював усі ділянки державної адміністрації циркулу. Війти з присяжними очолювали сільські громади, а маґістрати (Маґдебурзьке право було скасоване) – міста й містечка. Маєтки дідичів (Grossgrundbesitz), очолювані їх власниками включно з їхніми наймитами й челяддю, творили окрему ланку адміністрації, що безпосередньо підлягала старостам.

Серед нових 18 циркулів утворено теж циркул з осідком старости в Стрию. В склад Стрийського циркулу увійшли майбутні повіти (Bezirke) з центрами в Стрию, Жидачеві, Долині та Калуші. Згодом із Стрийського повіту виділено окремий повіт з центром у Скольому. Повітові уряди (Bezirksamte) на чолі з повітовими начальниками (Bezirkshauptmann) очолювали адміністрацію повітів.

Уже в 1780-х і 1790-х роках австрійська влада переводила в Галичині переписи населення, т.зв. «конскрипції». Все ж таки ці конскрипції не давали точного обліку населення й відомостей про його склад. Перший більш-менш докладний перепис населення переведено в Галичині (і в Австрії) щойно в 1800 р. Тоді в Стрийському циркулі нараховано кругло, 157 тисяч населення.

Копчак обраховує, що за весь «феодальний період» тобто за вісім з половиною століть, населення Передкарпаття збільшилося лише в 5,1 раза (з 245000 до 1 252000 осіб), коли в Англії з Велзом, за цей час, воно збільшилося в 11,3 разів, а Німеччини в 6,6 разів. За 400 років (1400-1800), населення Передкарпаття збільшилося тільки в 2,7 раза (за нашими підрахунками, населення території, що стала в австрійській займанщині стрийським «циркулом», збільшилася 3 рази (з 51 700 до 156 700). Під австрійською владою, населення Стрийщини (Стрийського циркулу) почало зростати швидше, бо вже за півстоліття, з 1800 по 1850 р. воно збільшилося на 68,200 осіб, або на 43,4%, а за століття, від 1800 до 1900 р. на 226400 осіб або на 144,5%, або иншими словами воно збільшилося в 2,4 раза. Цей факт свідчить про покращання соціальних умов населення під австрійською владою, зокрема в другій половині XIX ст. (після скасування панщини в 1848 р.), бо в першій половині цього ж століття високі показники природного приросту населення зводилися нанівець великою смертністю, зумовленою страшними наслідками наполеонівських воєн – голодом і стихійними лихами, як епідеміями холери 1809-1810 рр., 1831 р. і 1847-1848 рр. Наслідки епідемій довели до того, що кількість населення істотно зменшувалась порівняно з попередніми роками, напр., в Стрийському циркулі, в 1831р., кількість смертних випадків перевищувала кількість народжень на 10801 осіб, а в 1848 р. на 7319 осіб. Остання велика епідемія холери була в 1857 р., коли то, за неповними урядовими даними, в Галичині померло 73800 осіб.

Реформи Марії Терези, а згодом Йосифа II касували особисту залежність селян від великих землевласників, обмежували панщину, роботи за примусовим наймом, всякі данини, тілесні кари (патент з 1788 р. заборонив бити селян), і давали селянам елементарні громадянські права. В релігійному та культурному секторі вони принесли зрівняння в правах римсько- й греко-католицької Церков, утворення «Barbareum» у Відні та перенесення його до Львова, як генеральної духовної семінарії та утворення «Studium ruthenum» при німецькому Львівському університеті (ще перед заснуванням польських катедр). Всі ці реформи викликали захоплення серед українського населення Галичини й витворили серед нього своєрідний австрійський патріотизм і віру в доброго «найяснішого пана» далеко у Відні, який не дозволить кривдити відданий йому «рутенський» народ, якщо тільки дізнається, що його кривдять. Цей австро-рутенський патріотизм не покидав не тільки селян, але й інтелігенцію до кінця австрійського панування. Про те, який глибокий слід залишили оці цісарські реформи в світосприйманні наших селян, може засвідчити подія, що трапилась у с. Станьків в 1791 р. В лютому 1789 р. цісар Йосиф проголосив був т.зв. Урбаріяльний патент, який викликав шалений спротив польського панства, він фактично касував у Австро-угорській монархії панщину, заступаючи її чиншом. Розмір чиншу залежав від прибутків селянського господарства, при чому селянинові мало залишитися 70% його прибутків, 12,2% мало йти на державні податки, а 17,8% – на чинш панові. Панське невдоволення знайшло свій вияв в навмисному поширенні влітку 1789 р. чуток, нібито на Передкарпатті готується селянське повстання, подібне до Коліївщини. Пізніше ще поширювано чутки, що йде польське військо, яке «виріже всіх німців та жидів», а теж усіх «німецьких пахолків», які разом з німцями «виступали проти поляків». Під натиском польських дідичів новий австрійський цісар Леопольд II (1790-1792) Урбаріяльний патент скасував.

Отож, у зв’язку з чутками, що йде «польське військо», урядовець Стрийського староства виїхав був до с. Станьків на віче, де запевняв селян, що цісар Леопольд II має ще чимало війська, яке не допустить поляків до Галичини. На це представник селян Станькова заявив старостинському урядовцеві, що «не треба війська, бо, якщо найясніший пан дозволить, то селяни з косами й ціпами проженуть ворогів найяснішого пана з краю». Отже коли вже в 1791 р. українські селяни готові були боротись за доброго «найяснішого пана» з «ляхами», то пізніше, в 1848-1849 р. ця лояльність цісареві проявилася з такою силою, що в далекому Відні цей вірний «рутенський народ» Галичини названо «тирольцями Сходу».

 Полум’я «весни народів», яке спалахнуло в Франції в лютому 1848 р. і незабаром охопило Італію, Німеччину й Австрію, сприяло виходові галицької вітки українського народу на політичну арену. У великій більшості своїй, галичани під проводом головно своїх священиків, виступили як окремішня від поляків і росіян національність з політичною вимогою національно-територіальної автономії руської половини Галичини в межах габсбурзької, австрійської монархії, виявляючи при тому лояльний до цієї монархії австрійський патріотизм. Водночас виявлялася непримиренна постава до польського пансько-шляхетського національного й соціального поневолення. Така постава галичан, хоч зовсім зрозуміла в цей час, була несподіванкою для поляків і озлобила їх. Не розуміючи закономірности появи українських національних вимог у добі «весни народів», польська сторона почала обвинувачувати австрійського губернатора Галичини Франца Стадіона в тому, що він нібито «видумав» окремий руський нарід і руську проблему. З цього приводу австрійський історик Заля зауважує: «Графові Стадіонові не треба було видумувати русинів в 1848 р.: він уже їх там знайшов». Справді, вони були в Галичині від непам’ятних літ.

 

 

Українську політику в добі «весни народів» характеризували дві орієнтації: на Австрію і на Польщу, як на майбутню конфедерацію трьох народів. Не було орієнтації на Росію, а майбутні русофіли, Яків Головацький, Антін Петрушевич були ще «сепаратистами». Але згадуючи про ті «орієнтації», не можна не сказати про скромного священика із Лемківщини, о. Василя Подолинського (1815-1876), який у своєму творі польською мовою «Głos przestrogi» («Голос перестороги») перший в історії української політичної думки сформулював ідею самостійної і соборної української держави, водночас критикуючи різні орієнтації на чужі сили: пропольську, проросійську, проавстрійську та «місцеву», що вважала галицьких русинів народом окремим від українців, росіян і поляків. «Голос перестороги» не міг появитися друком, але він поширювався у відписах й, очевидно, мав великий вплив на політичну думку того часу. Цей вплив помітний у маніфесті Головної Руської Ради до народу, в якому підкреслено, що «ми, галицькі русини, належимо до великого руського народу, який має 15 мільйонів. Цей народ був колись самостійний і рівнявся в славі з наймогутнішими народами Европи, мав свою літературу, свої власні інституції, власних князів, був заможний і сильний». А коли поляки перечили тим твердженням і заявляли, що ніякого такого народу немає, то син стрийського декана, о. Антін Петрушевич у своєму творі польською мовою «Stowo w obronie ruskiej narodowosci» (1848) написав: «Чиї це Карпати, чий це Сян, Буг, Дніпро, з Дністром і весь простір плодючої землі між цими ріками? Яких то князів столицями були Київ, матір руських городів, Червень, Володимир, Перемишль і Галич? Скільки назв, – стільки дорогих руському серцю пам’яток... Наш народ, колись простий, весь ушляхетнився впродовж століть боротьби проти неволі, за що йому історія випише кров’ю заслужену грамоту». Ці два уривки є найкращим доказом, що найбільшим здобутком галицьких українців у революції доби «весни народів» у 1848-49 pp. було усвідомлення своєї національної відрубности або, иншими словами, виникнення й утривалення національної свідомости, що стала рушієм дальшого політичного й культурного розвитку українського народу під австро-польською займанщиною. Зерно «пробудителів» впало на плодовиту землю.

 

 Пожнив’я революції 1848-1849 рр.

 

Із багатьох революцій доби «весни народів» в 1848-1849 рр. переможцем вийшла династія Габсбурґів, яка свою багатонаціональну імперію врятувала ще на 70 років.

З придушенням мадярського повстання і остаточною капітуляцією мадярської армії перед російською у Віляґош (13.VIII.1849), в Австрії почалася нова ера реакції та поворот до абсолютизму, що виявлявся в повній централізації імперії та владі бюрократії, що сягала від віденського центру до кожного повіту та громади. В 1849-1859 рр. австрійська імперія управлялась як єдина, неподільна держава армією урядовців різних ранґів, яка одночасно намагалася проводити германізацію народів, що до Австрії належали. Ця система, що від прізвища міністра внутрішніх справ Австрії Александра фон Баха (1813-1893) отримала назву «системи Баха», не була, одначе, популярна серед народів Габсбурзької імперії.

У цій ері австрійського неоабсолютизму, велику ролю відіграв польський політичний й австрійський державний діяч Аґенор граф Ґолуховський, великий земельний власник (1812-1875). Він уже в червні 1848 р. був віце-губернатором Галичини, а від 1849 до 1859 року її губернатором. В 1859-1861 рр. Ґолуховський був наслідником Баха, тобто міністром внутрішніх справ Австрії, а в 1866-1868 рр. і 1871-1875 рр. він знову був «намісником» (губернатором) Галичини. Здобувши беззастережне довір’я молодого цісаря Франца Йосифа І, Ґолуховський ужив його для перетворення Галичини в П’ємонт майбутньої польської держави.

Перетворюючи Галичину в польський П’ємонт, губернатор Галичини, добре подбав, щоб зліквідовано найважливіші українські здобутки 1848 р. Першою, мабуть, жертвою Ґолуховськоґо був «Руський батальйон гірських стрільців». Услід за ним зліквідовано всі инші формації військово-ополченського характеру (національна ґвардія, народне ополчення-ляндштурм), що були сформовані проти мадярських повстанців, щоб унеможливити їм перехід у Галичину для об’єднання з польськими повстанцями. Далі, вже в 1851 р., зліквідовано Головну Руську Раду та її апарат як установи «нікому непотрібні» (мовляв, не було таких польських установ), а в парламенті «скручено карк» проектові поділу Галичини на два коронні краї, польський та український. Остаточно, вже як міністр, Ґолуховський міг записати на свій рахунок такий «здобуток», як усунення єдиного українського представника в австрійському уряді – міністерського радника, о. Григорія Шашкевича. Не може бути сумніву, що вся ця політика Ґолуховського підготувала й реалізувала Габсбурзько-польську угоду з 1867 p., якою віддано українців Галичини під польську гегемонію, що тривала безперервно до 1918 р.

Поразки Австрії у війні з Наполеоном III й Італією в 1859 p., криваві бої під Маджентою й Сольферіно в червні цього року, де згинуло чимало галицьких українців, принизливі для Австрії умови миру в Цюріху (вона мусіла віддати Льомбардію Наполеонові III, який передав її Італії), потрясли Австрією і панівною в ній зненавидженою системою Баха. До слова прийшов знову граф Ґолуховський, який, як міністр внутрішніх справ Австрії, запроектував систему правління (т.зв. «Жовтневий диплом»), що мав стати в Австрії компромісом між «централістами» й «федералістами». Але, в 1860-х роках почався теж конституційний період австрійської історії. В лютому 1861 р. утворено двопалатний парламент (Райхсрат), що складався з палати панів і палати послів, і провінційний Галицький сойм у Львові. Послів до сойму обирали за куріальною системою; початково було чотири курії (великих землевласників, торгівлі й промисловости, міщан і сільських громад, а згодом додано ще п’яту курію – виборців чоловіків. Куріальна система існувала до 1907 p., і щойно тоді її замінено загальним, рівним, тайним, безпосереднім і пропорційним голосуванням. Очевидно, суспільні відносини в Галичині були такі, що в куріальній системі українці могли бути вибрані послами до сойму тільки з курії сільських громад. Кількість послів-українців у віденському парламенті й львівському соймі, подають наступні таблиці.

ВІДЕНСЬКИЙ ПАРЛЯМЕНТ

Період     Рік           Число послів       

усіх     українців     % українців щодо поляків

1          1848                383          35                                   36,4

2          1861                203          11                                   28,9

3          1867                203          4                             15,2

4          1870                203          4                             15,2

5          1873                353          15                          23,8

6          1879                353          3                             4,7

7          1885                353          5                                      7,9

8          1891                353          7                                      11,1

9          1897                425          9                                     11.5

10        1901               425          8                             10,2

11        1907                516          27                         25,4

12        1911               516          26                           24,5

 

ГАЛИЦЬКИЙ СОЙМ

Число послів   

Період          Рік               усіх        українців                   % українців

1                     1861           150             49                                   32,7

2                     1867            150             37                           24,7

3                     1870           150             34                          22,7

4                     1877           150             16                          10,7

5                     1883           150             13                          8,7

6                     1889           150             20                          13,3

7                     1895            152             17                          11,2

8                     1901            161             16                                   9,9

9                     1908           161             23                                   14,3

10                 1913            161             35                          21,7

Реформа      1914             228             66                                   28,9

 

 

Стежками Івана Франка

 

Від раннього юнацького віку Іван Франко любив Стрийщину й радо перебував у різних її місцях. З одного вірша, написаного в 1881р., виникає, що поет любив Стрийщину за її «чудно-хорошу» природу, за «воздух – пахучий бальзам», за «темні ліси без кінця». Ця природа, казав Франко, додавала йому сил та енергії в щоденному житті та викликала в нього прагнення жити, творити й боротись.

Ще в роки навчання в Дрогобицькій гімназії, зокрема після смерти своєї матері Марії 1872 р. Іван Франко радо проводив різдвяні й літні вакації на приходстві в Дулібах, де парохом (і одночасно стрийським деканом) був мій дід о. Лев Шанковський (1834-1900). Він був удівцем, а його одинокий син, згодом теж парох Дуліб і стрийський декан, мій батько, о. Петро Шанковський (1859-1944), вчився два роки нижче від І. Франка в Дрогобицькій гімназії, але належав до його гурту й близько з ним дружив. Факт, що І. Франко з особливою симпатією ставився до мого батька, доброго учня, але тендітного й ніжного хлопчини, мав, мабуть, своє джерело в тому, що мій батько був (Франковими словами) такою ж «без мами дитиною», що й сам Франко. Мабуть потрясаюче останнє побачення з матір’ю, яку І. Франко безмежно любив, тільки посилило приязні почування І. Франка до мого батька, що своє «дитинство без мами» завжди дуже важко відчував.

Отож по смерті своєї матері І. Франко, за словами мого батька, перебував на приходстві в Дулібах під час різдвяних шкільних вакацій в 1874-1875 рр., під час літніх вакацій 1875 р. (це після матури в Дрогобицькій гімназії) та після різдвяних шкільних вакацій у 1875-1876 рр. Про перше своє довше перебування в Дулібах і на Стрийщині взагалі, І. Франко згадує в своєму біографічному листі до Михайла Драгоманова: «Скінчивши сьомий клас (1874), я перший раз пустився під час вакацій у дальшу мандрівку, перший раз не поїхав додому пасти худобу та помагати при збірці сіна й збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия, а відси рушив сільським трактом до Синевідська та на Побук, Бубнище, Тисів, Церківну, Мізунь, зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу й людей, ніж я знав досі». Далі з біографічного листа довідуємося, що під час літніх вакацій у 1874 р., I. Франко перебував у Дулібах, Гірному, Любінцях і Труханові. Під час тих вакацій І. Франко відвідував приходство в Дулібах, тільки коротко. Засадничо він мандрував по Стрийщині, збираючи матеріяли до своєї першої повісти Петрії і Довбущуки, що ЇЇ Франко написав на приходстві в Дулібах під час літніх вакацій 1875 р. У цих Франкових мандрівках за матеріалами до повісти Петрії і Довбущуки брав участь також мій батько. Вони вели не тільки до Перегінська, але й до Голобутова та до присілка села Грабівця – Солуксела, де жили автентичні нащадки колишніх опришків.

У 1876 р. І. Франко знову подорожував по Стрийщині тим разом з Михайлом Павликом і Володимиром Левицьким («Василем Лукичем», 1856-1938) та иншими. Тоді мандрівники зайшли були до Лолина (19 км від м. Долина) і перебували в ньому довший час. У місцевого пароха, о. Михайла Рошкевича, були дві гарні доньки: Ольга (1858-1935) і її сестра, письменниця Михайлина (1860-1946). І. Франко сильно полюбив Ольгу і розлуку з нею (вона вийшла заміж за Володимира Озаркевича, брата Наталії Кобринської) пережив він як глибоку трагедію, що сильно налягла була на все його життя. Про те, чим була Ольга Рошкевич для Івана Франка, найкраще сказав Володимир Дорошенко у своїй розвідці про нього, згадуючи Франкові твори, присвячені Ользі Рошкевичівні.

У 1877 p. І. Франко був втретє з М. Павликом у Полині. Обидва перебували в о. М. Рошкевича цілий травень. Сестра Ольги – Михайлина згадує, що Франко був невдоволений з Павлика, який збираючи на селі українські народні пісні, водночас провадив серед селян протипопівську агітацію. Здавалося, що вже недовгий час ділить 21-річного Івана і 19-річну Ольгу від одруження та подружнього життя. Та не так сталося через арешт І. Франка дня 11 червня 1877 р.

Перебування І. Франка в Дулібах чи в Полині перед арештом в 1877 році добре відоме франкознавцям, хоч у них спостерігається тенденція промовчувати прізвища священиків (за винятком прізвища о. М. Рошкевича), в домах яких перебував І. Франко. Ця тенденція цілком виразна у совєтських франкознавців, але часом її можна також спостерегти у писаннях инших дослідників, які, хоч працювали без тиску совєтської цензури, з різних причин намагалися промовчати дружбу І. Франка з численними католицькими священиками в Галичині.

У цьому місці, бажаємо звернути увагу сучасних і майбутніх франкознавців на один деталь з життя І. Франка, що й може був відомий декому в минулому, але про який франкознавці чомусь не писали. Маю тут на думці знайомство й дружбу І. Франка з Яном маркграфом Тарновським, дідичем на Голобутові й останнім нащадком голобутівської лінії польського магнатського роду, осілого не тільки в різних місцевостях Стрийщини й Дрогобиччини, але теж на Волині й Україні. а теж з його сестрою, Геленою (Галею) Ґордоновою (маркграфиня Gordon) що до кінця свого життя проживала в голобутівському палаці маркграфів Тарновських і після своєї смерти була похована на місцевому цвинтарі, де її могила й досі існує. Про цей деталь згадуємо тому, що він виявляє непереможний вплив, що його молодий І. Франко міг мати на національний і соціальний спосіб думання польських аристократів, а теж тому, що на нашу думку, цей вплив, що довів до деякої «українізації» маркграфа Тарновського був, у значній мірі, причиною страдницького характеру життя І. Франка, зокрема тим, що його арешт і процес у 1877 році був не так наслідком необережности Михайла Драгоманова у листі до М. Павлика, але помстою галицької «полонії», що була тоді при владі в Галичині, за національну й соціальну українізацію маркграфа Тарновського. Не за згадку в листі М. Драгоманова до М. Павлика, але за маркграфа Тарновського просидів І. Франко 8 місяців і 23 дні в слідчій тюрмі, а потім ще 6 тижнів згідно із засудом, але за маркграфа Тарновського і за «українізацію» його потерпіли теж инші підсудні цього процесу, в якому польські судді, на думку Болеслава Лімановського, майбутнього польського сенатора, «у своїм запалі ломили часто конституційні Гарантії австрійських горожан». Цей запал був спричинений охотою помститись за маркграфа Тарновського.

Зустрівся І. Франко вперше з маркграфом Яном Тарновським на приходстві в Дулібах, де маркграф проживав безперервно 4 роки, від дулібського празника на Введення у Храм Пречистої Богородиці (в XIX ст. – 3 грудня) 1873 року десь до зими 1877 року. Янко був ротмістром першого полку уланів у Відні, але отримав був примусове звільнення з австрійської армії після того, як у поєдинку (на дуелі) вбив свого противника. За такі вбивства, тоді, не карали, але активно служити в армії не дозволяли. Янко славився в армії найкращим фехтувальним мистцем на шаблі й шпаги, і вже краще було, з таким противником на дуель не ставати.

Після звільнення, Янко повернувся додому, до Голобутова, де ще господарила його мати, владна пані Каролина. Скоро почався конфлікт сина з матір’ю і про нього сенсації розповідали в цілій Австрії, а не тільки в Стрийщині. Немалою сенсацію був теж факт, що після конфлікту маркграф Ян Тарновскі замешкав був на постійно, на дулібському приходстві. Як ми вже згадували, Янко прийшов на дулібський празник прямо до церкви. Знаючи місцеві звичаї, він висповідався в діда й запричащався. Мабуть у сповіді сказав дідові, чому він покинув рідний дім і чому просить дозволу замешкати у нього.

І. Франко провів різдвяні шкільні ферії на приходстві в Дулібах, вперше в 1874 році, але тоді тут не було Я. Тарновського, який виїхав з Дуліб до родини, яка хотіла його погодити з матір’ю. Вперше зустрівся І. Франко з Янком, перебуваючи в дублівському приходстві під час літніх ферій 1875 року. Мій дідо, який вставав вдосвіта й служив святі літургії кожного дня в шостій годині вранці, кликав Тарновського й І. Франка, щоб йому співали до Служби Божої. Дідо був т.зв. «старообрядцем» і не визнавав т.зв. «тихих» Служб Божих, уважаючи їх «латинською вигадкою».

І Тарновський та І. Франко цю Службу Божу співали, а мій батько за ними підтягав. Франко співав з пам’яті, а Тарновський з молитвенника. У неділі й свята Франко завжди ставав на крилосі і співав з дяками утреню й вечірню. Співав їх з пам’яті і мій дідо повний подиву для нього казав йому, що він би цього не потрапив. Любив з І. Франком жартувати взагалі і говорив йому бойківським говором: «Йва! Будь у мене за дяка. Дам ти дяківку з городом, два морґи поля, сто ринських на рік сріблом, а за хрестини, весілля й похорони збереш більше, як доцент університету. Шлюб з файнов дячихов з Дуліб дам ти задурно!»

Літо 1875 р. було дуже гарне і, звичайно, по обильному сніданку, гості дулібського приходства йшли до ріки Стрия купатися і над річкою перебували до полудня. Ці сонячні купелі над річкою Стриєм, Тарновський і Франко вживали на безконечні дискусії. Як розповідає мій батько, ці дискусії велись в мовах українській, польській та німецькій. Тематика цих дискусій, як розповідав мій батько, була різна, але, головно, таки крутилася коло проблеми польсько-українських взаємин і соціального положення українського селянства. Коли мова сходила на історичні теми, то дискусія приймала форму монологу І. Франка, бо маркграф в ділянці польської й української історії був, як любив казати І. Франко, «tabula rasa» («чистий стіл» – повний іґнорант).

Слід по цих дискусіях з маркграфом Яном Тарновським залишився у творах І. Франка. Перебуваючи під час Різдвяних Свят у Дулібах в 1875 році, І. Франко написав «Коляду», в якій колядується не про дві зірниці, але про «дві сестриці», молодшу й старшу. Це довга колядка, аж на п’ятьох сторінках, при кінці якої ми довідуємося, хто це дві сестриці, з яких молодша переслідувала старшу:

А рад ти знати, чесний господарю,

Гей дай Боже!

Хто ті зірниці, рідні сестриці?

Старша сестриця – Руська землиця

Менша сестриця – Лядська землиця.

А рад ти знати, чесний господарю,

Коли скінчиться старшої горе?

Пречиста Діва з сином царствує,

Пречиста Діва плач сестри чує.

А за тим словом, бувай же здоров!

Дай тобі, Боже, в горю потіху,

Дай тобі, Боже, сильную волю!

Збав тебе, Боже, від злих сусідів,

Збав від невірних синів вирідних,

Збав тебе, Боже, від тьми неволі.

У «Коляді», франкознавці шукають за релігійною фразеологією І. Франка. Робота ця непотрібна, бо власне франкознавцям потрібно знати, що до 1875 року був віруючою людиною. У вірші «Хрест», написаному в 1875 році є такі рядки:

Хреста нас знаменем хрестили

Ростем під знаменем хреста;

З хреста пливуть всі наші сили

І віра наша пресвята.

У «Коляді» не було потрібно І. Франкові згадувати в домі українського священика про дві сестриці, руську й лядську землиці. Коляда ця є присвячена Янкові Тарновському, якого І. Франко зустрів на Різдвяних святах у Дулібах, і якому написав «Коляду» на згадку про дискусії в літі цього року. До речі, як свідчить Л. Луців, «Коляда» була написана під час латинських Різдвяних Свят на дулібському приходстві, бо в цьому році мій дідо приготував для Тарновського «коляду» й святу вечерю згідно з традиціями латинського обряду. Наступного (1876 року) Янко казав, що йому цілком вистарчають свята за українським обрядом.

Після арешту І. Франка, Львівський апеляційний суд доручив окружним судам перевести ревізії в учителя Лева Василевича в Сапогові, в о. Лева Шанковського в Дулібах, в Іполіта Погорецького в Дрогобичі, в учителя гімназії Миколи Антоневича в Перемишлі та в о. Михайла Рошкевича в Долині. Ревізія, що її перевів окружний суд у Стрию у мого діда була значно гостріша від ревізії, що її долинський суд провів в о.М. Рошкевича. Долинський суд попередив латинського священика у Велдіжі, що така ревізія в о. Рошкевича буде й казав йому повідомити про те о. Рошкевича. Латинський парох з органістом зголосилися бути свідками о.М. Рошкевичу під час ревізії. Суддя, що проводив ревізію, поводився дуже чемно й повечерявши в о. Рошкевича, повернувся до Долини.

Цілком инакше відбувалася ревізія в мого діда. Її проводили урядовці стрийського суду дуже брутально. Розбивали бюрка й шафи й викидали їх зміст на підлогу. Перекинули до гори дном приватні речі неприсутнього на приходстві маркграфа Тарновського. Наказали дідові свідчити під час процесу. Почали проти діда слідство за поширювання «соціалістичної літератури». Відгрожувалися, що врешті покінчать з «ruskim dziekanem», що організує в стрийській окрузі «соціалістичну контрабанду». Не було найменшого сумніву, що стрийська «полонія» мстить за маркграфа Тарновського також моєму дідові, якого обвинувачували, що дав на дулібському приходстві притулок маркграфові Тарновському і, зі свого боку, поважно причинився до його антипольських виступів.

Арешт і процес І. Франка в 1878 році, зовсім не викликав паніки серед духовенства Стрийщини, що відкинули спроби його бойкоту цивільними діячами, продовжували його гостити в себе й дружити з ним, брали участь в його ювілею в 1898 році. Такими були такі священики Стрийщини, панотці Андрій Пеленський з Лисятич, о. Лев Горалевич з Угерська, о. Михайло Татомир з Кавська, о. Іван Головкевич з Тейсарова, о. Остап Бобикевич зі Стрия, о. Константин Петрушевич зі Стрия, згодом парох у Конюхові Іполіт Погорецький з Велдіжа й ін. Спанікував тільки о. М. Рошкевич з Лолина з родинних причин. Заборонив дочці Ользі зустрічатись з І. Франком і листуватись з ним, але, не зважаючи на ту заборону, Ольга з ним зустрічалась й листувалась. Її рішення вийти заміж за Володимира Озаркевича було її власне, ніким не наказане.

Коли мій батько отримав свою першу душпастирську посаду пароха Завадова, Голобутова й Нежухова, в 1880-их роках І. Франко часто приїздив на вакації до Завадова. Востаннє тут був з дружиною Ольгою в 1887 році. Тоді будувалось приходство в Завадові й Франки не мали потрібних вигід. Це було причиною, що батько мій подбав для них помешкання на вакації у багатого й свідомого господаря в Голобутові, Павла Роґульського, батька полковника Івана Роґульського, командира першого полку київських Січових Стрільців.

Голобутів і Завадів були улюбленими місцями літнього відпочинку І. Франка. Вабила його тут чудова природа й риболовля пстругів у річці Колодниці, а теж полювання у ній на раків. Проживав він у Голобутові у господарів Роґульського або Корінця, а в Завадові в Дергалів. Бував в о. Остапа Нижанківського, коли він замінявся з моїм батьком за Дуліби й став парохом Завадова. Дружина Ольга не поділяла любови свого мужа до Голобутова й пізнавши с. Криворівню над р. Черемошем і її незрівняного пароха, о. Олексія Волянського, примушувала свого чоловіка проводити вакації на Гуцульщині. Все ж таки, навіть тоді, І. Франко прихитрявся, щоб хоч кілька днів побути в любому своєму серцю Голобутові.

Після смерти Кароліни маркграфині Тарновської, в Голобутові постійно перебувала Галя Ґордон, а теж часами й Янко Тарновський. У Голобутові вони зустрічалися з І. Франком. Він теж зустрічався з Галею Ґордон, якій подав вказівки, як записувати пісні та весільні обряди. А. Кігічак у своїх нарисах описував, як вона радо брала участь у весіллях, але й теж у вечерницях, на яких, при пряденню, голобутівські жінки й дівчата співали старовинні пісні, з яких Голобутів й голобутівці були відомі. Кігічак згадує про грубий зшиток записів пісень й обрядів, зроблених Галею, але не знає, що з цим зшитком сталося. У голобутівському дворі він бачив образ маркграфа Яна Тарновського у вишитій сорочці з червоною гарасівкою, намальований, здається Корнилом Устияновичем, але не знає, що з ним сталося після продажу двора бориславським нафтовикам. Кігічак здогадується, що цей образ як і всі инші образи, забрали Тарновські з Вороблевич, Дрогобицького повіту. Про останнього власника с. Вороблевич цікаво згадує збірник Дрогобиччина – земля Івана Франка, зредагований Лукою Луцевом, який подає, що останній власник с. Вороблевич, маркграф Тарновський (імени не подано), вибудував своїм власним коштом церкву у Вороблевичах, знищену в першій світовій війні. Він ходив постійно у сільському вбранні й дуже добре жив з українськими селянами, що після приходу большевиків старалися його переховати, але це їм не вдалося й большевики вивезли його на Сибір, де він і помер.

І. Франко дуже часто перебував у місті Стрию, де дружив з учителем, Костем Горбалем і священиком, о. Олексою Бобикевичем (1865-1902), мужем Йосипи Нижанківської, сестри о. Остапа, та батька Неонілі Селезінкової й Остапа Бобикевича, лісового інженера, композитора фортеп’янової музики й блискучого піаніста. І. Франко брав часто участь у різних святах і концертах, а теж у врочистому посвяченні Народного Дому в 1901 році. Свято відбулося 1 січня 1901 року.

Брав І. Франко участь також у збірних мандрівках по Стрийщині для збірки краєзнавчих чи етнографічних матеріалів. Такі краєзнавчі мандрівки організував ще в Дрогобицькій гімназії улюблений учитель, Іван Верхратський (1846-1919), відомий український природознавець й філолог. В 1880-1882 роках, І. Франко збирав на Стрийщині етнографічні матеріали, а теж матеріали до своєї повісти Захар Беркут, яка появилася в 1883 році. У Тухлі письменник працював над матеріалами для Захара Беркута – перекази та історичні факти про боротьбу проти татаро-монгольських завойовників у середині XIII ст. Під час цієї роботи, І. Франко бував не тількии в Тухлі, але й відвідував ряд навколишніх сіл (Гребенів, Головецько, Либохору), що їх відображено в повістях Захар Беркут та Петрії і Довбущуки.

Улітку 1884 року, І Франко зорганізував і провадив першу організовану мандрівку української студентської молоді по Дрогобиччині й Стрийщині. Учасники мандрівки вийшли з Дрогобича і пройшли Східницю, Урич, Підгородці, Корчин, Синевідсько Вижнє, Тишівницю, Труханів, Бубнище, Болехів. У поетичному описі цієї мандрівки є цікаві згадки й розповіді про Урич, Корчин і Розгірче, Бубнище й Сколе. Ось зразки:

Урич

А в Уричі камінь і ковані в нім

Покої, і брами, і льохи;

Чи велетнів се, чи розбійників дім.

Не знає ніхто анітрохи.

Корчин

Ось Корчин наш давній!

Князь руський колись

Робив тут з угорцями згоду;

Князів десь не стало, угорці взялись

Пожерти часть руського роду.

Бубнище

Що Бубнище славне, не відти пішло,

Що бито тут турка, «як в бубен»;

А бубнить тут нужда і в тім’я й в чоло.

І кожний, мов птах той, обскубен.

У травні 1889 р. І. Франко з Осипом Маковеєм поїхали до Стрия і села Лавочне, побували на станції Бескид, а звідси перейшли через полонину Явірник, села Жупане й Климець до Карлсдорфу, де зупинилися в учителя Антона Березинського. Звідси оба письменники ходили ловити рибу в р. Стрий.

У 1904 році, І. Франко організував і провів велику наукову експедицію для вивчення етнографії Бойківщини. Експедиція збирала матеріяли в Мшанці, Лютовиськах, Борині, Сморжі, Феліцієнталі (тепер: Долинівці), Аннаберґу (тепер Нагірному), Тухольці, Лавочному, Тернавці, Славську, Тухлі, Гребенові. Таким чином, невтомний дослідник І. Франко розширив і теоретично обґрунтував започатковану членами Руської трійці, Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким й Іваном Вагилевичем ідею краєзнавчого дослідження рідного краю.

Мандрівки по Стрийщині дали письменникові багатющий матеріал для творчости. Із мандрівками на Стрийщині пов’язана повість «Петрії й Довбущуки» (1876), повість «Захар Беркут» (1883) й поема «Панські жарти» (1887), яка показує правдиві події, що ілюструють панську сваволю в селі Ялинковате, де гнали українського священика на панщину навіть за австрійських часів. Про ці події довідався письменник від Корнила Устияновича (1839-1903), сина письменника о. Миколи (1811- 1885), відомого маляра, письменника й публіциста.

Зустрічався І. Франко зі славетною українською співачкою Соломією Крушельницькою в Дубині біля Сколього. Стежив за виданням стрийського літературного альманаха «Ватра» (1887), що був зредагований Василем Лукичем. У цьому збірнику вперше надруковано оповідання І. Франка «Місія», а крім цього твори Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, поезії Ю. Федьковича, М. Старицького, В. Самійленка, С. Руданського, О. Маковея, Уляни Кравченко та ін. У статі про «Ватру» І. Франко відзначив, що у «Ватрі» були представлені майже всі живі ще покоління й напрями української літератури.

Збірникові «Наша доля», першу частину якого видала 1893 року Наталя Кобринська в Стрию, І. Франко присвятив був спеціальну статтю: «Жіноча бібліотека – видає Наталія Кобринська».

Було б неможливо назвати всі знайомства І. Франка на Стрийщині, о. Остапа й Нестора Нижанківських, родину Колесс із Ходович, о. Олексу Бобикевича зі Стрия, учасника Франкових мандрівок по Стрийщині, братів Богдана й Петра Кирчевих, драматичну артистку з Фалиша, І ванну Біберович і багато инших. Відповідно до цього, в творах І. Франка є багато місць, в яких згадується різних людей і різні місцевості Стрийщини.

Немає, у цих творах, тільки згадки про Яна й Галю з магнатського роду Тарновських, що їх І. Франко зумів національно й соціально притягнути до українства. Соціяльне значення цього факту велике: за океаном і взагалі на еміграції немає вихідців із Завадова, Голобутова й Нежухова тому, що в цих селах люди відносно жили заможно, будучи забезпечені землею своїми дідичами – маркграфами Тарновськими. По смерті Галі, Янко виїхав на Україну і вже до Голобутова ніколи не приїздив. Розповідали про нього, що десь коло 1905 року загинув він на дуелі, натрапивши на Україні на «кращу шаблю» від своєї, а може на «молодшу». А може це тільки романтична леґенда, бо немає сумніву: дуже був популярний на Стрийщині останній нащадок голобутівської лінії маркграфів Тарновських. Це була дуже колоритна фігура й можна подивуватись, що про неї ніде не згадав письменник і поет Іван Франко. А може згадував?

На цьому наш розділ про стежки Івана Франка на Стрийщині закінчуємо.

 

Ера д-ра Євгена Олесницького

(1891-1909)

 

Якщо Стрийщина, у відносно короткому часі, вийшла на одне із перших місць у Галичині під оглядом національної свідомости й організованости, то вона завдячує це незрівняному громадсько-політичному проводові д-ра Євгена Олесницького (1860-1917), що був у Стрию адвокатом, а згодом послом до Галицького Сойму (1901) та віденського парламенту (1907) від Стрийщини. Олесницький був адвокатом у Стрию в 1891-1909 рр. і ці роки були в історії Стрия й Стрийської округи спеціяльним періодом, що його можна назвати «ерою доктора Євгена Олесницького». До речі, «ера Олесницького» в Стрию була тільки частиною краєвої «ери адвокатів», бо саме наприкінці XIX і на початку XX ст. молоді українські юристи перебирали з рук українського духовенства провід українського національного життя в Галичині. Юристи-адвокати були краще до такого діла підготовані, ніж священики, при чому були вони службово й матеріально незалежні і краще могли виконувати провідницькі функції в громадсько-політичному житті, ніж инші суспільні групи. Для Стрия й Стрийщини Олесницький був мужем Провидіння. Інтелектуаліст високої марки з культурними зацікавленнями, поліглот і людина витончених товариських манер, неабиякий юрист і промовець, політично гнучкий і передбачливий, він прекрасно зорганізував і створив у Стрию підвалини громадсько-політичного, економічного й культурного життя, здобуваючи тим для себе загальне признання й справжню любов громадян міста й округи. Навіть київська Історія української літератури мусить признати Олесницькому особисті вартості, стверджуючи, що «добрий знайомий Франка доктор Євген Олесницький, чудовий промовець, визначний адвокат і діяч радикальної партії». Справді, у студентських роках Олесницький обертався в товаристві Франка, Михайла Павлика, Остапа Терлецького і Теофіля Окуневського, а теж симпатизував з радикальною партією. Згодом він відійшов від неї, ставши одним із основників національно-демократичної партії (1899). Дружба Олесницького з Франком тривала, і Франко змалював свого приятеля в одному із своїх творів.

Як організатор і провідник громадсько-політичного, культурного й економічного життя, як посол до Галицького сойму і віденського парламенту, як журналіст і публіцист, Олесницький став одною із найзамітніших постатей Західньої України. Він добре відомий теж на Наддніпрянщині, куди він часто приїздив, щоб зустрічатись з наддніпрянськими політичними й культурними діячами. А втім Олесницькі любили подорожувати: Олесницький із своєю дружиною об’їздив Данію, Голляндію, Німеччину й Чехію, цікавлячись головно економікою та мистецтвом. І не можна дивуватись, що передчасну смерть Олесницького, саме напередодні Листопадового зриву, українці називали «національною катастрофою».

Щоб усвідомити собі вагу організаційної праці Є. Олесницького в Стрию, варто згадати, що в 1891 р. в Стрию існували тільки два українські товариства: Підгірська Рада, яку очолював Степан Дубравський і Руське Касино (в готелі «Під Чорним орлом» у ринку), яке очолював Іван Вахнянин. Підгірська Рада була політичним товариством, що мало продовжувати традиції Округової Руської Ради в Стрию, з 1848 р., але вона була мало активною через брак зацікавлення серед стриян у політичних акціях. Активніше було Руське Касино, яке плекало товариське життя руської інтелігенції Стрия й повіту й було популярне своїми танцювальними забавами в часі карнавалу.

Організацію політичного життя українців Стрийщини почав Є. Олесницький від реорганізації Підгірської Ради. Після довірочної наради наприкінці вересня 1891 р. відбулися загальні збори Підгірської Ради, які обрали Є. Олесницького головою (жовтень 1892). Почалися доволі часті віча Ради для вирішення різних політичних проблем, але головно для висловлення критики режиму намісника Галичини, графа Казіміра Бадені (1846-1909). Бадені прийняв пост управителя Галичини в 1888 р., а в 1890 р. договорився з деякими українськими політиками про «нову еру» в польсько-українських взаєминах. На вічах Підгірської Ради, в яких часто брав участь І. Франко, критиковано баденівську систему й політику «нової ери». На великому вічу в травні 1894 р. особливо гостро глумливо виступав конципієнт Олесницького, Андронік Могильницький, викликаючи гнівну реакцію О. Барвінського. У резолюціях віча схвалено тодішній виступ посла Юліяна Романчука у віденському парламенті проти «нової ери» та висловлено догану тим українським послам (О. Барвінський, А. Вахнянин), що продовжували політику «нової ери» навіть тоді, коли її відрікся намісник Бадені. Варто згадати, що резолюції таких віч поширювано різними способами й висилано на різні адреси. Коли в 1895 р. Підгірська Рада отримала свій пресовий орган Стрийський голос, почато резолюції віч постійно друкувати в цій газеті.

Рік 1895 був кульмінаційною точкою в баденівській системі. Тоді у виборах до галицького сойму вибрано тільки 14 українських урядових кандидатів, але ні одного незалежного кандидата народовецької чи «староруської» партій. Без мандату до сойму залишились Романчук, Олесницький, селянин Осип Гурик (1852- 1924), визначний селянський діяч і згодом посол до сойму, «старорусин» Король й багато инших. Такий результат виборів слід записати на рахунок урядового терору та численних виборчих зловживань. Обурені до краю українці зорганізували велику депутацію (150 селян, 25 міщан, 24 священиків, 22 інтелігентів), що під проводом посла до парламенту, о. Івана Озаркевича виїхала до Відня, щоб скаргу на виборчі зловживання передати цісареві. У Відні, депутація застала вже свого доброго знайомого графа Бадені, якого немов би у нагороду за виборчі зловживання в Галичині, цісар Франц Йосиф І зробив австрійським прем’єром і міністром внутрішніх справ. Цісар прийняв частину депутації, якій відчитав слово, написане прем’єром Бадені, і закінчив аудієнцію пам’ятними словами: Adieu meine Herren! (Прощайте мої панове!). Таке потрактування цісарем скарги на виборчі зловживання тільки заохотило Бадені до ще більших зловживань. У виборах до віденського парламенту в 1897 р. Бадені, як міністр внутрішніх справ Австрії, дав наказ жандармерії, щоб вона проти українських виборців ужила зброю. Виконуючи цей наказ міністра, державна жандармерія, під час виборів, убила 8 українських виборців, ранила 29 і заарештувала понад 800. На великому протестаційному вічу у Львові, Є. Олесницький мав повне право ствердити: «Наш народ дав доказ своєї зрілости жертвою крови». Мабуть і цісареві Франц Йосифові І було вже забагато баденівських виборчих зловживань, які широким ехом відбилися по всій Европі, і він звільнив Бадені з посади прем’єра. Так закінчилася кар’єра «залізного намісника».

Після упадку Бадені Підгірська Рада під проводом свого голови Є. Олесницького продовжувала вести політичні акції. Тепер політичну боротьбу ведено за виборчу реформу до сойму й парламенту, за поділ Галичини на дві коронні країни: польську і українську, за український університет у Львові і за шкільну автономію, тобто за те, щоб українське народне й середнє шкільництво не було залежне від польських шкільних рад і зверхних органів, а було під керівництвом виключно українських шкільних рад та установ. В 1902 р. почалися селянські страйки по цілій Галичині. Вони мали підтримку усіх існуючих українських партій і закінчилися безсумнівною моральною й економічною перемогою селян. Заохочені цим успіхом, українські селяни радо включалися в політичні, національно-культурні, виховні й соціально-економічні акції. У Дулібах, в 1902 році, постала спілка з необмеженою порукою «Добробут», перша сільсько-господарська артіль у Галичині, яка за 10 років свого існування, під проводом директора місцевої школи Іно- кентія Захарієва, осягнула була значні успіхи. В 1901 р. Є. Олесницький і А. Могильницький були вибрані послами до галицького сойму, а в 1907 р. Є. Олесницький блискуче виграв вибори до віденського парламенту.

Крім керівництва Підгірською Радою, Є. Олесницький уже в 1892 р. довів до створення в Стрию філії Товариства «Просвіта», і став її головою. У цьому році в цілій Стрийській окрузі було тільки 12 читалень «Просвіти», 6 читалень ім. Качковського й три церковні (нейтральні). Філія «Просвіти» під проводом Є. Олесницького зуміла за 10 років зорганізувати цілу низку нових читалень. Під цим оглядом, стрийська філія Товариства «Просвіта» стала зразком для цілого краю. В 1904 р., за даними шематизму Галицької Митрополії, на всіх 230 сіл Стрийського протопресвітерату, існувало вже 75 читалень «Просвіти», 29 читалень ім. Качковського та 6 церковних. У Стрийському повіті існували 24 читальні «Просвіти» та 3 ім. Качковського (Гірне, Довголука, Воля Довголуцька, але в Гірному була теж читальня «Просвіти»).

Важливою подією в Стрию була організація Міщанської бесіди заходами о.Олекси Бобикевича і д-ра Євгена Озаркевича. Серед основників Міщанської Бесіди, Іван Боднарук називає таких міщан: Яків Бойкевич, Тома Красінський, Іван Мазяк, М. Тарнавський, Іван Капулинський, Петро Тугович, Іван Скислевич, Микола Яцкевич. Міщанська Бесіда була дуже активним товариством, вона проявляла оживлену діяльність. Тривалим надбанням Міщанської Бесіди був аматорський театр (першим його директором був Володимир Нижанківський, брат о. Остапа). Театр цей, приймаючи різні назви, проіснував до вибуху II світової війни, та осягнув у різні часи навіть високий мистецький рівень, зокрема від управою Адама Вергановського.

В 1893 році, Руське Касино й Міщанська Бесіда вирішили за почином Євгена Олесницького побудувати величавий «Народний Дім» у Стрию. Дня 1 січня 1901 р., в присутності І. Франка, відбулося урочисте посвячення цього дому. У ньому була велика зала, що містила 1 184 глядачів, з великою театральною сценою і куртиною роботи маляра Івана Труша з Гірного. Згодом у залі цій відбувалися театральні вистави, концерти, доповіді та товариські Забави. У залі цій концертували Соломія Крушельницька, Олександер Мишуга і Модест Менцінський. Крім цієї залі була менша заля на ресторан, а теж приміщення на домівки численних товариств, зокрема для Руського Касина та Міщанської Бесіди.

В 1901 р., українське Хорове Товариство, що існувало в Стрию з 1893 року, переорганізувалось в «Стрийський Боян». Його диригентом став незрівняний «соловейко» Стрийської землі, музика й композитор о. Остап Нижанківський (1862-1919). Його заступником, що відповідав за підготовку окремих голосів і за придбання нотної бібліотеки, став Володимир Котович, практикант Стрийського шкільного інспекторату. Котович разом з Михайлом Ґлов’яком виявили ініціативу для організації Сокільської оркестри, яка в скорому часі, під проводом фахового концертмайстра В. Пруша стала прикрасою українського Стрия. Варто тут відзначити, що організатор «Сокола» в Галичині, інж. архітектор Євген Нагірний (1885-1951) був сином інженера-архітектора Василя Нагірного (1842-1921), який був родом із с. Гірного.

Економічну діяльність почав Є. Олесницький від організації захоплення «Каси Залічкової» в 1894 р. За почином Є. Олесницького, українці ставали членами цієї офіційної, отже польської, каси та на зборах у цьому році, перебрали її в свої руки, змінюючи назву на «Каса Задаткова». Є. Олесницький також приймав живу участь в організації Краєвого Союзу Молочарського в Стрию, на чолі якого стали о. Остап Нижанківський, о. Лев Горалевич, та Денис Сембратович. В 1909 р. Є. Олесницький дав почин до організації сільськогосподарської виставки в «Народному Домі» що відбулася у вересні цього ж року, тривала 18 днів і мала 32000 відвідувачів. На виставці славетні гуцульські різьбарі брати Шкрибляки демонстрували своє мистецтво. Сільсько-господарські експонати були доставлені артіллю «Добробут» з Дуліб, наприклад гарбузи, на яких могло сидіти троє дорослих осіб. Виставку відвідали також численні гості з Наддніпрянської України, серед них «артільний батько» Микола Левитський (1859-1934) з Єлисаветграду, який докладно інспектував дулібську артіль «Добробут» та Краєвий Союз Молочарський. Левитський доволі довго гостював в о. Остапа Нижанківського в Завадові, о. Лева Горалевича в Угерську, дир. Інокентія Захарієва та о. Петра Шанковського в Дулібах, особливо цікавлячись розвитком української кооперації в Галичині та організацією єдиної в ній сільськогосподарської артілі «Добробут» у Дулібах.

Напередодні І світової війни, польсько-українська ворожнеча розпалилася була до стану кипіння внаслідок убивства, в липні 1910 р. польськими студентами на барикадах Львівського університету українського студента Адама Коцка, а теж убивства жандармами, в селі Коропець Бучацького повіту, Марка Каганця, організатора повіту. Його вбито під час виборів 1908 року. До речі, австрійська державна жандармерія в Галичині, підвладна намісникові графові Андрієві Потоцькому (що позаздрив колишніх «досягнень» Казімірові Бадені), радо застосовувала індивідуальний терор супроти українських селян: В 1906 р. жандарми вбили троє українських селян, а в 1907 р. четверо, а дев’ять осіб поранили. У відплату за Марка Каганця та инших українських селян, убитих жандармами під час виборів, український студент, Мирослав Січинський убив пострілом з пістоля цісарського намісника у Львові графа Андрія Потоцького. Цей перший політичний атентат в Австро-угорській державі розпалив взаємну ворожнечу між обома народами до стану кипіння, і в такій атмосфері взаємної ворожнечі обидва народи ввійшли в епоху І світової війни, коли рішалася доля обох народів. Спроби австрійського уряду, наляканого таким розвитком подій у Галичині, довести до польсько-української угоди за допомогою намісника – графа Міхала Бобжинського не дали результатів. Навпаки п’ять нових трупів селян, що впали від жандармських куль в травні 1908 р. в селі Чернихові в Тернопільщині, тільки збільшили недовір’я українців до намісника Бобжинського, і він мусів уступити. Його наслідник, намісник Вітольд Коритовський використав початок І світової війни для того, щоб розправитися з українцями за допомогою австро-угорських військ, обвинувачуючи українців поголовно в русофільстві. Про цей погром українського населення в Галичині австро-угорськими військами, на початку І світової війни, скажемо в наступному розділі нашої праці.

Після вбивства Адама Коцка стрийська Підгірська Рада закликала стриян до демонстрації протесту, що й відбулася в Стрию 9 липня 1910 р. Головним промовцем на цій демонстрації був д-р Євген Петрушевич, майбутній Диктатор ЗО УНР. Один з найкращих українських парламентаристів, посол до Галицького сойму й віденського парламенту, а з 1917 р. голова Української Парляментарної Репрезентації, Євген Петрушевич (1863-1940), по виїзді Є. Олесницького зі Стрия і за його безпосередньою намовою, відкрив адвокатську канцелярію в місті Скольому, де відзначився як організатор міста й повіту, невтомний громадський діяч і заступник посадника міста.

В 1910 p., урядовий перепис населення нарахував у Стрию 30942 мешканці, в тому приблизно 1/3 українців. Все ж таки, хоч в центрі Стрия жило тоді тільки 15% українського населення міста, зате 91% населення Ланів Горішніх і Долішніх були українці. Маючи таке запліччя як Лани, населення яких також було прекрасно зорганізоване в українських політичних, економічних та культурно-освітніх організаціях і товариствах, Стрий мав характер українського міста може в більшій мірі ніж инші міста. Завдяки довголітній організаційній праці д-ра Є. Олесницького, місто Стрий і Стрийський повіт мали заслужену славу української народної фортеці в Галичині, що вирізнялася високою національною свідомістю свого українського населення та прикладною його організованістю в усіх ділянках народного життя. Після виїзду д-ра Євгена Олесницького зі Стрия, провід українського національного життя в Стрийщині перейшов в руки адвоката д-ра Антона Гарасимова, (конципієнта д-ра Є. Олесницького), а провід економічного життя в руки пароха великого села Лисятичі, о. Андрія Пеленського (1866-1940), з яким у цій ділянці примірно співпрацювали декани Стрийщини: жидачівський, о. Іван Головкевич (1868-1943), парох Тейсарова; меденицький, о. Михайло Татомир (1874-1927), парох Кавська; скільський, о. Михайло Мосора та стрийський, о. Петро Шанковський. Перед в українських організаціях і товариствах, як і раніше, вело українське духовенство, серед якого можна було вже зауважити деяку спеціалізацію в народній роботі, напр. оо. Степан Івасик (парох Верчан, а згодом Дашави) та Северин Ямінський (парох Довгого), вирізнялись як бесідники на політичних вічах, зокрема в роки визвольної війни 1918-1919 рр.: оо. Микола Гошовський (парох Фалиша) та Іван Бордун (парох Бережниці), як діячі Товариства «Сільський Господар» (мали зразкові підміські городницько-садівничі господарства); панотці Остап Нижанківський, Лев Горалевич (1859-1920, парох Угерського) і Константин Петрушевич (1867-1938, стрийський сотрудник, згодом парох Конюхова) займали провідні становища в кооперації. У місті Стрию вирізнялися панотці з доволі численного загону стрийських катехитів, як гімназійні: оо. Юліян Дзерович (1871-1943) і Микола Ґалянт (1875-?, помер на засланні) так катехити народніх шкіл, оо. Йосиф Савицький, Степан Хирівський, Володимир Галайчук, Константин Петрушевич, Микола Матковський, (згодом парох Дуліб). Священики – катехити не обмежувалися до навчання релігії в школах, але брали живу участь в громадському й політичному житті міста, у професійній організації катехитів (о. Йосиф Савицький), в Міщанській Бесіді – організації стрийського українського міщанства. Панотці Ю. Дзерович і М. Ґалянт зайняли були, згодом, відповідальні пости в святоюрських консисторських і науково-педагогічних колах Львова.

Напередодні І світової війни в кожному українському селі Стрийщини була ціла низка організацій і товариств, і села немов змагались між собою за першість у тому, котре з них краще зорганізоване, котре має активніше національне життя. У своїх спогадах Є. Олесницький описує організації й товариства в селі Дулібах. Крім читальні «Просвіти» й церковного Братства, у цьому селі діяли аматорський театр, мішаний хор, що здобув був численні похвали й відзначення, каса системи Райфайзена з вкладами висоти 200000 корон, молочарня та хліборобська спілка з необмеженою порукою «Добробут». «Добробут» мав свою крамницю в м. Стрию, де продавали городину та овочі.

Перед І світовою війною малоземельне село Дуліби, де найбагатший господар мав тільки 12 морґів поля, було гарно розбудоване й жило заможним життям. Основою цього багатства були доходи з артілі «Добробут», з праці в стрийських промислових підприємствах, з довозу палива з Таняви до Стрия (середній заробіток з перевозу одної підводи палива з Таняви до Стрия – 15 корон) і головно з перегону волів, закуплених на ярмарку в Сморжому, на Поділля. Такий перегін пари волів з Карпат на Поділля тривав три тижні й приносив найменше 800 корон прибутку (тобто різницю ціни волів у Карпатах і на Поділлі), при чому гроші на закуп волів позичала каса «Райфайзена». На жаль, бої під Дулібами в травні 1915 р. знищили яких 3/4 частини села, яке вже ніколи не відбудувалось до стану з-перед війни. Також перестали існувати після війни такі джерела (прибутків) для населення села, як артіль «Добробут», землі якої австрійське військо зайняло в 1912 р. під казарми та летовище, заохочене до цього польськими дідичами, для яких артіль, з різних причин, була сіллю в оці, а теж післявоєнна інфляція зовсім знищила касу «Райфайзена», якої багаті фонди зовсім втратили вартість. Для населення села залишилась тільки праця в промислових підприємствах Стрия та довіз дров з Таняви.

Крім духовенства, у Стрию зібрався був напередодні І світової війни доволі сильний гурт української світської інтелігенції, що приймав живу участь в організаціях окремих ділянок громадсько-політичного й національно-культурного життя, а згодом, в новоствореній Західній Українській Народній Республіці (1918-1919). Він зорганізував у ній різні ділянки державної адміністрації та народнього господарства так добре, що вони задовільняли навіть потреби війни проти польської агресії, а новоутворену українську державу зовсім не ставили позаду инших державних утворень, що постали були на території колишньої австро-угорської держави.

Серед цих світських інтелігентів особливу увагу звертають українські залізничники, яких пізніше так бракувало в 1941 р., через відповідну політику польських окупантів у Галичині, які свідомих українців до служби при залізниці не допускали. Перед І світовою війною, серед українських залізничників у Стрию не бракувало «золотокоміровців», тобто залізничних урядовців у ранзі штабових старшин. Серед них інженер Микола Левандовський, начальник залізничних верстатів у Стрию, інженери Володимир Дутка та Степан Турин, інспектори Володимир Устиянович (1871-1938), та Микола Пристай (1873-1952), врешті Степан Сеник (син о. Корнила). Останній визначився як артист аматорського театру тов. Міщанська Бесіда, що його директором став відомий артист і оперний співак Василь Коссак, а по його смерті гімназійний учитель Адам Вергановський. У статті про українських залізничників у Стрию Іван Боднарук називає ще багатьох инших, але ми назвемо ще тільки Михайла Ґлов’яка (1893-1962, в Ню Йорку), що був одним із найактивніших членів стрийського «Сокола», а теж душею сокільського оркестру у Стрию. Цю оркестру зорганізував тодішній практикант шкільного інспекторату Володимир Котович (1877-1948), до спілки з дириґентом-фахівцем Вацлавом Прушем, а членів її вербував Михайло Ґлов’як серед молодих залізничників-українців. Це були головно хлопці з залізничних верстатів, призначені польськими «культуртреґерами» на повільну полонізацію.

На перші роки XX ст. припадає також завзята боротьба українського вчительства за своє професійне товариство, на яке польська влада в Галичині довго не давала дозволу. Тільки коли у Львові засновано централю під назвою «Взаємна Поміч Українського Вчительства», в жовтні 1905 р. засновано теж філію «Взаємної Помочі» в Стрию. До засновників філії «Взаємної Помочі» в Стрию належали найактивніші українські вчителі: Омелян Колодницький, учитель Стрийської гімназії; Інокентій Захаріїв (1868-1930), директор п’ятиклясової народної школи ім. Маркіяна Шашкевича в Дулібах – Грабівці; директор доповняльних сільсько-господарських шкіл у цих селах і директор славнозвісної артілі «Добробут» у Дулібах, Осип Сілецький; учитель стрийських семикласних шкіл, визначний громадсько-політичний і культурно-освітній діяч у м. Стрию (засновник музею «Верховина») Іванна Вітковицька; Осип Левицький, директор «виділової» школи в Стрию; Петро Кобат, один із найближчих співробітників д-ра Є. Олесницького, директор народної школи в Голобутові; Дмитро Винницький, учитель в Дулібах і директор школи в Нежухові та довголітній хронікар «Взаємної Помочі». До «Взаємної Помочі» належали учителі гімназії й народних шкіл, а тільки після І світової війни постала в Стрию Українська Вчительська Громада, що об’єднувала тільки вчителів середніх шкіл, хоч багато з них продовжувало й далі належати до «Взаємної Помочі».

Перед І світовою війною посилилася праця в стрийському «Соколі», що плекав фізичну культуру своїх членів, а також постали нові організації й товариства, що плекали спорт і скаутінґ для молоді. Скаутівське товариство мало назву «Пласт», але стрийська пластова організація, покликана до життя Віктором Ковалем, від самого початку належала до Військового Пласту, конспіративної галузі Пластового Уладу, що займалася головно військовим вишколом молоді. Про організаційну й ділову працю стрийських сокільської та спортової організації є спогади Юрка Гарасимова та інж. Осипа Бандери в журналчику Квітучі береги, до яких відсипаю зацікавлених цією тематикою.

Із провідників стрийського «Сокола» Юрко Гарасимів називає директора крамниці «Народної Торгівлі» Ярослава Кисілевського, інж. Володимира Дутку, інж. Степана Турина, свого батька д-ра Антона Герасимова та директора «Задаткової Каси» Емануїла Павлюка. Серед гімнастиків «Сокола» вирізнялись О. Мусикевич, високий на два метри Олекса Коссак, Юлько Кмита, Роман Теодорович й Ярослав Горалевич. У гімнастичних показах брали участь теж обидва брати Юрка – Олекса й Богдан. Згодом приєднуються молодші: Нестор Нижанківський, Іван Криницький, Іван Шиян, Михайло Ґлов’як, Юліян Мінко та багато инших.

 

 Остання війна Австро-Угорщини

 

Українці Австро-Угорщини почали цю війну з гаслом: «Розгром Росії, воля Україні». Вже 2 серпня 1914 р. українські партії в Галичині створили Головну Українську Раду, яка перебрала в свої руки також організацію українського війська. Для цього створено Українську Боєву Управу під проводом д-ра Кирила Трильовського, що очолював січову організацію і до якої ввійшли ще д-р Степан Шухевич як заступник голови, а д-р Кость Бірецький, Іван Боберський, Дмитро Вітовський, Сень Ґорук і Володимир Темницький як члени. Боєва Управа своїм найважнішим завданням визнала організацію Леґіону Українських Січових Стрільців (УСС) для збройної боротьби проти російського царату. Пішла гарячкова праця яку треба було перевести з поспіхом бо з одного боку російські армії почали заливати Галичину, а з другого боку організація Леґіону УСС натрапляла на великі перешкоди з боку австрійської влади, яка за намовою польських правителів Галичини, робила зі свого боку труднощі. Коли організацію польського Леґіону під проводом Юзефа Пілсудського від самого початку задумано як організацію більших військових з’єднань з різних родів зброї (піхота, кіннота, артилерія, сапери тощо), то український Леґіон дозволено формувати тільки як піхотну частину, при чому до цієї частини не прийнято всіх тих добровольців, що були зголосились до Леґіону УСС. Загально, на заклик Головної Української Ради й Боєвої Управи, до Леґіону УСС зголосилось було понад 28000 добровольців, але на збірку в Стрию прибуло тільки близько 10000, бо ціла низка галицьких повітів була вже зайнята російською армією. Із цих 10000 добровольців у Стрию, австрійська влада вибрала була до Леґіону УСС тільки 2000 добровольців, а тільки під час присяги добровольців у дні 3 вересня 1914 р. дібрано до Леґіону ще 500 добровольців, так, що зі Стрия на Карпатську Україну до вишколу від’їхало було 2500 добровольців, що їх поділено було на 10 сотень по 250 стрільців. Неприйняття добровольців до Леґіону УСС і відсилання їх до дому, до їх повітів, що вже були зайняті російським військом, австрійська влада пояснювала браком старшин-українців, що мали б обсадити командні пости в Леґіоні УСС. До речі, на бажання Української Боєвої Управи, австрійська влада згодилася була звільнити для потреб УСС 100 українців, старшин з австрійської армії, але остаточно вона звільнила тільки 16 старшин, кільканадцять підхорунжих і кільканадцять підстаршин. Австрія завжди вела супроти українського народу дволичну політику, і таку політику вона застосувала теж у відношенні до Леґіону УСС. З одного боку вона дала дозвіл на створення Леґіону УСС, але з другого робила різні перешкоди для організації української військової формації.

Розбита в перших боях австрійська армія доволі швидко відступала на захід. Відворот цей був причиною, що сотні УСС, сформовані з добровольців у Львові, дня ЗО серпня 1914 р. переїхали до Стрия і до цього міста стягалися теж відділи УСС з инших галицьких міст. Рахують, що в Стрию зібралось було понад 10000 добровольців, у тому вже цілком зорганізований І курінь УСС Дмитра Вітовського, в складі 27 старшин і 848 стрільців. У Стрию, добровольці таборували, під голим небом, на площі Українського Сирітського Захисту на Ланах, а також на инших площах і садах на Ланах і коло парку Вільшина. Аж до присяги в дні 3 вересня австрійська влада ніяких харчів цю масу добровольців не давала, їх харчування відбувалося заходами Комітету, що його очолював директор Українського Сирітського Захисту, Володимир Шепарович, а варенням кави й кулеші у військових кухнях займалися стрийські пані й панночки під проводом Марії Весоловської. Дня 3 вересня 1914 р. о. Остап Нижанківський провів військову присягу для 2 500 вибраних стрільців Леґіону УСС, яка відбулася при великому здвизі народу на площі для військових вправ 33 полку «ляндвери», що поміщався в казармах при вул. Крашевського й Дрогобицькій. До речі, проти присяги на вірність Австрії як теж проти Леґіону УСС із рядів добровольців піднявся був доволі сильний протест, але остаточно реалії тодішньої ситуації перемогли, зокрема коли перед добровольцями виступив сотн. Дмитро Вітовський. Виступив уперше, але вже в цьому своєму першому виступі дав себе перед стрілецтвом пізнати як його духовий провідник та ідеолог.

З днем 3 вересня 1914 року перейшли УСС на утримання австрійської армії. Під натиском російського наступу опустили сотні УСС місто Стрий та 4 вересня виїхали на Закарпаття у довжелезних залізничних потягах, зложених переважно із некритих «льор». На залізничій станції стрільців проводили численні стрияни-українці, а місто Стрий представляв у цій церемонії заступник бурґомістра (адвоката д-ра Филипа Фрухтмана, який уже втік був зі Стрия перед москалями) учитель стрийської гімназії, доктор Владислав Філяр. Він виголосив гарну пращальну промову в польській мові.

На Закарпатті закватировано УСС у двох українських селах біля Мукачева – Страбичево та Ґоронда, де переведено основну організацію 10 сотень й почато вишкіл. Але вже 10 вересня, найбільше боєздатна перша сотня УСС – сотня Дідушка, озброєна рушницями типу Верндля (на один постріл) відійшла в Карпати на фронт.

Але, коли українські стрільці з Леґіону УСС готувались до майбутніх важких і кривавих боїв проти російської армії, а українські вояки в рядах австрійської армії вже стояли у боях проти москалів, їхні батьки й матері в Галичині зразу попалися

в два вогні: як з одного боку переможний наступ московських армій на Галицьку землю нищив «осине гніздо мазепинства», і московські «визволителі» карали українських людей за «мазепинство» й «австрофільство», то з другого боку, австрійські війська масово арештували священиків, інтелігентів і селян, виконували смертні присуди на підставі судових вироків і без них, врешті вивозили до концентраційних таборів у Талергофі чи Терезієнштадті, де люди масово вмирали від голоду та пошесних хворіб. Все це було, нібито, карою за «зраду» Австро-угорської монархії та її армії перед москалями. Можна сумніватися, чи серед тисяч невинно повішених, закатованих чи розстріляних українських селян, інтелігентів чи священиків був хоч один правдивий «зрадник»; адже ж справжні москвофіли (якими, до речі, особливо опікувалися такі галицькі намісники, як графи Пініньскі й Потоцькі) ще перед війною втекли до Росії, а потім повернулися до Галичини з російською інвазійною армією, щоб помагати москалям поневолювати в Галичині свій народ. Знов же, коли навіть йдеться про таких «русофілів», що їх політична орієнтація обмежувалась до членства в читальні ім. Качковського або до впертого вживання етимологічного правопису, то таких «русофілів» під поняття «зрадників» ніяк підтягнути не можна. Немає сумніву, що також такі люди потерпіли невинно від терору, встановленого в Галичині австрійськими, а зокрема мадярськими військами.

Подібні репресії почала російська влада в окупованій частині. Адміністративний апарат на чолі з генерал-губернатором «визволеної» Галичини графом Алексеем Бобринським, що негайно почав переслідування всього українського національного життя, закриваючи газети та видання, припиняючи діяльність українських товариств і клубів, забороняючи українську мову в адміністрації й судівництві, та проводячи арешти «мазепинців» і їхні вивози до Росії. Дня 19 вересня 1914 р. арештовано й вивезено до Росії Митрополита Андрея Шептицького, а серед вірних греко-католицької церкви почато «місіонерську» працю за переходом на царське православ’я. Цю акцію в Галичині очолили Волинський архієпископ Антоній (Храповицький) і Холмський єпископ Євлогій, які до Галичини спровадили цілу низку православних священиків, якими обсадили в першу чергу ті греко-католицькі парохії, що їх парохи втекли на Захід, або були вивезені до Росії як «мазепинці». До речі, кількість вивезених до Росії галичан оцінювано тоді на 12000. Кількість вивезених до Росії греко-католицьких священиків-українців, подає д-р Григор Лужницький на 75 осіб.

Така російська адміністрація в Галичині в 1914-1915 рр., яку навіть визначний російський політик, Павел Н. Мілюков (1859-1943) назвав був з думської трибуни, «европейським скандалом», викликала теж велике невдоволення у Франції, що була тоді союзником Росії. Хоч про це невдоволення повідомляв російський уряд французький амбасадор у Петрограді Моріс Палеолоґ, то російська політика в Галичині змінилась щойно під впливом поразок на фронті і революції в 1917 р., коли то наступником Алексея Бобринського, на пості «генерал-губернатора» Галичини й Буковини став був український історик проф. Дмитро Дорошенко.

Російська цивільна адміністрація в Галичині, а теж «місіонерська» діяльність владик Антонія й Євлогія користувались підтримкою насамперед місцевих москвофільських кіл, представники яких виконували в адміністрації обов’язки «чиновників для особливих поручень», як наприклад, при генерал-губернаторі Бобринському – відомий москвофільський діяч у Галичині Володимир Дудикевич. Повну підтримку російська адміністрація мала також від польських «ендеків», але їх – як наприклад, колишнього намісника графа Леона Пінінського, графа Цєнського, львівського посадника Рутковського, які з переконання активно співпрацювали з російською адміністрацією – ніхто не карав за «зраду», коли австрійські війська повернулися були до Львова та инших повітів Галичини.

У Стрию, після його зайняття донськими козаками в дні 8 вересня, російської адміністрації не встановлено. Тоді Стрийщина знаходилася під «козацьким присудом», тобто під владою 2-ої бриґади Кубанського Козачого Війська (ККВ), в склад якої входили два «чорноморські полки» ККВ: 2-й Уманський і 2-й Полтавський. Ці козацькі частини, вояки яких визначалися високою українською національною свідомістю, були розташовані на Стрийщині (напр. сотні 2-го Уманського полку в селі Грабівці і його присілку Солукселі (для охорони тилу 3-ої російської армії ген. Радка-Дімітрієва, яка наступила на Перемишль). До речі, велика більшість вояків 3-ої російської армії, яка складалась з армійських корпусів, розташованих у Київській воєнній окрузі, була українською. Оскільки воюючі австрійські корпуси X і XI, що воювали проти цієї армії, також складалися, в значній мірі, з українців, то російсько-австрійська війна в Галичині була, по суті, війною «брата проти брата».

Висока національна свідомість козаків Уманського й Полтавського полків ККВ, що гостювали на Стрийщині, проявлялася в такому як: українська мова в слові й пісні (улюблена: «Засвіт стали козаченьки»), наявність капелі бандуристів (8 осіб) в Уманському полку, в «Кобзарі» Тараса Шевченка в козачих торбах і у пам’яті свого походження від козаків Запорізької Січі. Населення Стрийщини довго згадувало цю «гостину» й розповідало про різні козацькі витівки в Стрию й по селах. Козацькі полки пробули на Стрийщині аж до австрійської офензиви на Стрий у другій половині жовтня (в якій австрійці зайняли Дрогобич 20 жовтня, а Стрий – дня 21 жовтня). Коли російські війська наново зайняли Стрийщину то кубанських козаків заступили російськомовні оренбурзькі козаки, а згодом теж т.зв. «Дика дивізія» з вояків кавказьких народів, таких, як черкеси, чеченці, осетини чи дагестанці. Команда і сотні цієї дивізії були розташовані в с. Грабівці, а теж в инших селах Стрийщини. (Населення цих сіл отримало розпорядження російської влади, щоб свиней не випускати з хлівів, коли в селі постоєм стоїть частина дивізії, бо її вояки, як вірні мусульмани, можуть це прийняти як провокацію, що може довести до небажаних наслідків.)

Жовтнева австрійська офензива на Дрогобич-Стрий велась частинами 129-ої й 130-ої австрійських бриґад, у склад яких входили теж сотні УСС. На Стрий наступила група пполк. Шпербера, яка здобула місто в дні 21 жовтня 1914 р. У складі групи була сотня УСС під командою сотн. (інж.) Романа Дудинського, що зайняв позиції перед с. Добрівляни і в боях проти частин наступаючого російського Гренадирського корпусу втратив половину свого складу, але позицій не здав і зробив відворот тільки на наказ. До речі, стежа вислана з цієї сотні на с. Добряни попала в російський полон. З нею попав у полон стр. УСС Петро Роґульський, син Франкового друга з Голобутова та брат хор. УСС (а згодом полк. Київських СС) Івана Роґульського. Під час відвороту австрійських військ із Стрия, сотня Романа Дудинського знову відзначається в боях на горі Комарницьке перед Синевідськом у днях 29.Х до З.ХІ 1914 р.

Тільки після того, як російські гренадери відбили в австрійців Стрий у місті створено російський адміністративний апарат, на чолі з поліцмайстром з Бердянська Андреєм Андреєвичем Андреєвим і його заступником капітаном жандармерії С.Н. Гавриленком. Гавриленко добре говорив українською мовою і залюбки відвідував священиків та учителів, щоб зібрати потрібні відомості. Довір’я українських громадян до нього значно зменшилося, коли його жандарми, на торговиці, повісили як австрійського шпигуна молодого українського хлопця зі с. Дідушиць Василя Гіпа. Очевидно, ніяким шпигуном він не був, але був добровольцем до Легіону УСС, якого в Стрию не прийняли до Леґіону й він повернувся додому. Хтось із дідушицьких москвофілів мусів на нього донести про його зголошення до Леґіону УСС і цього вистачило на те, щоб молодий хлопець загинув на російській шибениці. Припадковими свідками його смерти на шибениці були Юрко Гарасимів і Мирон Ґіба.

У першій половині 1915 р. російська адміністрація в Стрию стабілізується. До міста приїхала низка московських купців, що відкрили в місті свої крамниці, головно з різними російськими делікатесами. Адміністрація готувалася до похорону жертв австрійської юстиції в Синевідську Вижньому. Кап. С.Н. Гавриленко роз’їжджав по священиках стрийського й скільського деканатів, намагаючись їх змобілізувати до участи в похороні, але без успіху: священики, навіть ті з русофільського табору, відмовилися, слушно побоюючись помсти австрійської влади за участь в «параді», що мала більше політичний, ніж релігійний характер. У Стрию влада сподівалася приїзду царя Миколи II, що відвідував приєднані російською армією «ісконі русскіє» землі, але все закінчилося на парадному відкритті в Народному Домі «благотворительного общества», що мало подавати допомогу убогому населенню міста. І тут треба було викручуватися від участи в параді, що могла закінчитися шибеницею після повороту до міста австрійської влади.

Уже в квітні 1915 р. в Стрию було відомо, що в Карпатських горах з’явилися на позиціях німецькі війська. У Стрию бачили німецьких полонених. Але й російська влада здавала собі справу з того, що з весною треба чекати наступу австро-німецьких військ. Російська команда вирішила боронити Стрия за всяку ціну, і тому влада почала розбудовувати земляні укріплення коло Дулібів, Грабівця, Завадова, що мали стримати наступ ворожих військ на Стрий. Укріплення ці австро-німецьких військ не стримали, але тритижневі бої за ці укріплення причинилися до знищення двох третіх гарно розбудованого села Дуліби. У боях цих спалено дулібське приходство з цінною бібліотекою й цінними картинами. Батьки мої, евакуйовані до Стрия російським військом, залишились тільки в тому, що мали на собі та що могли забрати на віз в останній хвилині.

Дня 31 травня 1915 р. австро-німецькі війська зайняли Стрий після тритижневих боїв, в яких по австро-німецькій стороні брали участь навіть важкі «мерзери» 305 см, що прицільно обстрілювали російські укріплення. їх мусіли москалі залишити, коли в Голобутові, у т.зв. «вільшинці» Українські Січові Стрільці та баварці проломили завзятим наступом російський фронт і здобули с. Завадів. Через рік на цьому побоєвищі відбулися, старанням пароха Завадова о. Остапа Нижанківського, врочисті поминки з участю багатьох священиків, дулібського хору, мас народу, високих австрійських і німецьких старшин як гостей і великої делегації Леґіону УСС.

Після 31 травня 1915 року, коли то місто Стрий, майже зовсім непошкоджене воєнними діями (бо тільки Лани були під обстрілом австрійської артилерії), перейшло під австрійську владу, російські війська, незважаючи на свої офензиви в Галичині, до нього ніколи не дійшли. Стрий перебував під австрійською владою до ночі 1 листопада 1918 року, коли його зайняли, під проводом українських старшин, військові пластуни Стрийського коша й відділи вояків австрійської армії, що перебували по окремих селах. У Стрию, за винятком кадри ополчення «ляндштурму» (в якій перебували старі, переважно нездатні до служби, вояки-ополченці, чекаючи на звільнення з війська) не було кадр військових частин, які були в инших містах. У цих містах, напр. у Львові, ці частини стали основою військової сили Листопадового зриву. Кадри стрийських полків були на заході: кадра 9 полку піхоти в Журавиці, а кадра 33 полку стрільців у Кракові. У Стрию військовою силою Листопадового зриву мусіли стати місцеві військові пластуни, і вони нею стали.

Ми вже згадували, що Пластова організація постала в Стрию в 1911 р. заходами Віктора Коваля (згодом старшини Леґіону УСС). Від самих початків, стрийська Пластова організація була частиною конспіративного Військового Пласту під проводом Івана Чмоли. Ці військові пластуни старших гімназійних кляс у 1914 р. поголовно вступили до Леґіону УСС; молодші зробили це після повороту австрійців до Стрия в 1915 р. Пригадуємо, що до Леґіону УСС могли належати тільки ті українці, які не підлягали службі в австрійській армії (отже молодші за 18 р. життя чи старші за 35 років), або ті, що з австрійської армії були звільнені для УСС. Все ж таки, в 1914 р. майже всі «семаки» й «осьмаки» Стрийської гімназії, не рахуючи теж абсольвентів Стрийської гімназії – студентів університету, умудрились якось стати «усусусами». З-поміж них пригадується Олекса й Богдан Гарасимові (Юрко Гарасимів став шістнадцятилітним «усусусом» щойно в 1915 р.), Осип Бандера, Віктор Коваль, Володимир Лотоцький, Андрій Кігічак, Іван Сухар, брати Міневі Олекса й Роман, Іван Бігун, Мєчислав Баґан, і особливо, незабутні наші інструктори, підхорунжі УСС: Івась Берегуляк і Денис Кліш, син директора книгарні «Базар». Оба останні впали в боях над Стрипою в 1915 р.

Під час російської інвазії в Стрийщині всі школи, середні й вселюдні, були закриті. Після повороту австрійської влади до Стрия гімназію відкрито але щойно восени 1915 р. Замість передвоєнних гімназії та філії з польською мовою навчання, а також утраквістичних польсько-українських відділів (що мали стати, в 1914-1915 шкільному році, окремою українською гімназією), шкільна влада відкрила восени 1915 р. тільки відділи з польською мовою навчання. Українці в гімназії мали тільки свого катехита о. Омеляна Кордубу, а також учителя української мови («języka ruskiego») проф. Івана Яцкевича. Але українська мова була обов’язковим предметом навчання тільки для українців.

У першому по війні році навчання учні гімназії скінчили лише два класи. У тому класі гімназії, що почав вчитись ще в 1913-1914 шкільному році та був утраквістичним, а в 1915-1916 році був, в одному шкільному році, другим й третім класом, існував ще з 1913 р. дуже сильний гурток Пласту, до якого належали майже всі учні класу. Це був гурток «Пугача», але пластуни инших гуртків прозивали членів гуртка «Пугача» – «совами». Так склалось, що саме цей гурток стрийського Військового Пласту отримав найкращий, який тоді можна було собі уявити військовий вишкіл. У результаті «сови», що в 1918-1919 шкільному році були вже в шостій гімназійній клясі, були найкраще вишколеною чотою Стрийської пластунської сотні УГА і, відповідно до цього, відіграли значну роль в Листопадовому зриві 1918 р. на терені Стрия. «Сови» користали з вишколу «усусусів», які ставили наголос на теорію і практику стріляння (тим то, ми часто виїздили до с. Розвадова, де була стрільниця УСС), але вони теж користали з офіційного вишколу в гімназійному військовому «pszysposobieniu», що його, починаючи з 1916-1917 шкільного року, в стрийській гімназії провадили офіцери польського Леґіону: пор. Владислав Малуя, а згодом теж капітан Ян Баран. Із цього офіційного військового вишколу міг звільнити учня гімназії тільки шкільний лікар. З цього часто користали учні-євреї, але українці навіть не думали звільнятися. Офіцери з Польських леґіонів, що нібито підготовлювали гімназійну молодь до служби у австрійській армії, ставили наголос не на виправку (як цього вимагала офіційна програма військової підготовки), а на польові вправи і бойовий вишкіл. Це багатьом з нас дуже придалося пізніше, коли треба було кінчати українські старшинські школи, а згодом теж і польські. Таким чином, коли поволі зближався Листопадовий зрив, «сови» стрийського Військового пласту (переважно учні шостого й сьомого гімназійного класу, хоч і були молодші, як напр. Володимир Дармохвал, учень четвертого гімназійного класу) отримували повноцінний військовий вишкіл, що, якоюсь мірою, чинив з них елітарну військову частину майбутньої української армії. Це ж не жарти: три роки військового вишколу під проводом українських і польських старшин з бойовим воєнним досвідом.

Тим часом, Австро-Угорська монархія вже цілком виразно хилилася до остаточного упадку. Восени 1918 р. не було вже найменшого сумніву, що Австро-угорська монархія доживає свої останні дні й що скоро настане час, коли народи цієї монархії приступлять до практичної реалізації проголошеного американським президентом Вілсоном «права народів на самовизначення», що практично означало мілітарне опанування національної території й установлення на ній народної влади. Українці Австро-Угорщини зреалізували своє «право на самовизначення» на майже цілій території української частини Галичини в ніч на 1 листопада 1918 р., і ця їх дія увійшла в історію українського народу під назвою Листопадового зриву. До речі, Листопадовий зрив стався з ініціативи та організаційним зусиллям старшин Українських Січових Стрільців (УСС) і старшин українців австро-угорської армії, бо провідні українські політики цього часу виявили тоді дивне й незрозуміле бажання залишитись при Австро-Угорщині: Вони чекали від її останнього уряду передачі автономної влади в Галичині в згоді із цісарським маніфестом з дня 16 жовтня 1918 р. Коли в дні 18 жовтня на всенародному з’їзді у Львові уконституювалась була Українська Національна Рада, то вона, в розумінні провідників, стала тільки конституантою українських земель Австро-Угорщини, які, згідно з цісарським маніфестом з дня 16 жовтня, мали творити автономну українську державу в федеративній Австрії.