Стрий і Стрийщина у визвольній війні 1918-1920 рр.

Іде цар Листопад

 

Листопадовий зрив, тобто листопадова українська революція в Галичині, була у великій мірі духовим і збройним ділом Українських Січових Стрільців (УСС), їхнім політичним і бойовим досягненням, бо ж у складі Українського Генерального Військового Комісаріату (УГВК), що підготовив і перевів зрив, були старшини Леґіону УСС – полк. Дмитро Вітовський, от. Семен Ґорук, пор. Богдан Гнатевич, пор. Володимир Старосольський, пор. Ілля Цьокан і пхор. (чет.) Дмитро Паліїв. УГВК, на чолі з полк. Дмитром Вітовським, уложив план установлення української влади у Львові, який точно виконано в ніч на 1 листопада 1918 р., а подібну акцію на провінції запланував і підготовив пхор. Дмитро Паліїв, що був організаційним референтом Комісаріату. Воєнно-революційна операція відома під назвою Листопадового зриву була, назагал, успішною й удатною операцією, при чому найудатнішою вона була в столиці Галичини, місті Львові. Про розміри львівської удачі говорить факт, що це велике місто (тоді 205000 населення, з перевагою населення польського – 51,2%) опанували 60 старшин і 1400 вояків фактично без спротиву. Історик Листопадових днів у Львові, сотн. Олекса Кузьма, у своїй книзі ствердив таке: «Українська влада вив’язалася із свого завдання знаменито. Справність українських старшин і вояків була зразкова. Цілий плян перевороту переведено так прецизно і дальші розпорядки виконувано так бездоганно, що чужинецькі військові старшини, яких у Львові було безліч, висловлювались про це з найбільшим признанням. Навіть Мончинський (комендант польських повстанських військ у Львові – Л.Ш.) не міг був утаїти свого подиву, називаючи український переворот «німецькою роботою».

Із наявної літератури про Листопадовий зрив знаємо, що листопадовий переворот доконано Першого листопада в таких повітах: Броди, Дрогобич, Жидачів, Жовква, Збараж, Золочів, Камінка Струмилова, Коломия, Львів, Рава Руська, Сокаль, Станиславів, Стрий, Тернопіль, Товмач, Чесанів, Яворів; Другого листопада в повітах Бібрка, Бучач, Долина, Калуш, Радехів, Рудки, Сколе, Старий Самбір, Теребовля; Третього листопада в повітах: Городенка, Лісько, Перемишль, Перемишляни, Турка; Четвертого листопада в повіті Бережани; П’ятого листопада в повітах Підгайці, Самбір, Чортків; Сьомого листопада в повіті Рогатин. Про Листопадовий зрив у повітах Борщів, Городок, Гусятин, Добромиль, Заліщики, Зборів, Мостиська, Надвірна, Скалат, Снятин до появи збірника М. Гуцуляка й регіональних збірників, могли бути надруковані матеріали в українській пресі, в Галичині, між двома війнами, яка тільки тепер стала доступна в бібліотеці Торонтського університету. У кожному разі, до дня сьомого листопада, вся українська територія колишньої австрійської Ґаліції й Льодомерії за вийнятком Лемківщини, знайшлась, внаслідок Листопадового зриву, під українською владою.

До Стрия, де конспіративно діяла філія УГВК, напівлегально повітова Українська Національна Рада (обидві під проводом адвоката, д-ра Антона Гарасимова як голови і о. Андрія Пеленського із Лисятич як його заступника), кур’єр від УГВК у Львові вже в полуднє привіз був до Стрия наказ із докладними інструкціями й вказівками як перевести Листопадовий зрив, з ночі на Першого листопада, в цілому повіті і вранці проголосити українську владу в місті й повіті в урочистій церемонії. Гарасимів негайно змобілізував свій кур’єрський відділ (до якого належали теж військові пластуни), а що кур’єрів було мало на те, щоб охопити цілий повіт, то він також послав на села членів Української Національної Ради, незважаючи на їх вік. У Стрию, на відміну від инших міст Галичини (Коломия, Станиславів, Золочів тощо), не було кадрів полків з українськими вояками, а була тільки кадра полку народного ополчення («ляндштурму») зі старшими вояками, нездатними до військової служби, а в грабовецьких касарнях, (де за Польщі розміщувався полк моторизованої артилерії – одинокий, що його Польща мала), була розміщена кадра мадярського артилерійського полку. Отже оскільки на місцеву залогу не було можна рахувати, як допоміжну силу перевороту то вирішено мобілізувати для листопадового перевороту військових пластунів Стрийського коша, доповнити її шкільною молоддю, що не належала до Військового пласту і навіть не належала до Пласту, а зі сіл повіту спровадити перш за все кол. австрійських вояків під проводом підстаршин, що перебували по селах на відпустках, чи теж на спеціальних призначеннях. До них мали теж приєднатися з окремих сіл військові добровольці, зокрема ті, що бажали служити в українській армії. Центром, де мали збиратися всі ці майбутні учасники Листопадового зриву в Стрию, був будинок Руської бурси, домівка Військового Пласту (згодом місце постою Стрийської Окружної військової команди, що була зверхньою владою Стрийської військової залоги). Стрийська обласна команда, згодом Команда III Галицького корпусу, що містилася в цьому місті (в будинку, де згодом була польська команда військових доповнень, т.зв. ПКУ [Powiatowa komenda uzupełnień]), мала вже військово-оперативне й стратегічне значення. У пивницях Руської бурси, у скринях на вугілля було чимало військової зброї й амуніції, що її придбали військові пластуни перед Листопадовим зривом і тут заховали на всякий випадок.

Отримавши наказ з інструкціями, всі військові пластуни зібрались в будинку Руської бурси в четвер 31 жовтня, біля години п’ятої після полудня, вже в повному пластовому обмундируванні та «озброєні по зуби». Автор цієї праці був там також зі своїм возиком і з коником (які, як показалося, цієї ночі дуже пригодилися). До будинку почали прибувати теж пластуни з инших гуртків Стрийського коша, а теж учні гімназії й філії гімназії, що до Пласту не належали. Один за одним почали теж прибувати, під проводом своїх підстаршин чи навіть старшин, вояки зі сіл Стрийського повіту, здебільшого теж у повному обмундируванні, але тільки рідко при зброї. Прибували теж сільські добровольці, але звичайно у цивільному лахмітті, яке вони надіялись заміняти на військове обмундирування. Цих «цивільних» важко було організувати у військові частини – сотні, чоти і рої. Цю організацію переводили численно зібрані військові старшини й підхорунжі, члени конспіративного Військового комітету, підлеглого львівському Комісаріатові. Із присутніх там старшин і підхорунжих пригадую обох братів Нижанківських, Нестора й Степана, Осипа («Юзя») Васильчишина, Євгена Яцкевича, Семена Гнатківського, Олексу Галія, Михайла Тимчія й Ігоря Федева з Дулібів, Осипа Николишина з Дідушиць Великих, Остапа Світлика, Михайла Брика, Романа Лісевича та багатьох инших. Присутні на збірці старшини й підхорунжі, числом близько 50 осіб, організували з вояків, що прибували зі сіл військові частини (сотні, чоти та рої), які озброювали зброєю і амуніцією з пивниць Руської Бурси. Вояків зі сіл прибувало відносно багато, напр., з Конюхова прибуло приблизно 40 озброєних й обмундированих вояків під проводом десятника Михайла Лисейка та десятника УСС, Михайла Чехінди. Зорганізувалась також тоді Стрийська пластунська сотня, в склад якої увійшло 18 військових пластунів оригінального гуртка «Пугачів», 15 пластунів з инших гуртків, та 7 підстаршин і вояків не-пластунів, що під командою підхор. Богдана Лотоцького творили першу чоту сотні. Другу й третю чоту створено зі учнів середніх шкіл та иншої молоді, що була під рукою, очевидно з доданням до неї підстаршин і вояків УСС чи австрійської армії. Комендантом так зорганізованої Стрийської пластунської сотні став сотн. Омелян Колодницький (старший), у цивілю учитель гімназії, згодом директор Стрийської гімназії, зорганізованої 1 лютого 1919 р.

Отож вночі на Першого листопада у будинку Руської Бурси зібралось близько 50 старшин і підхорунжих та 900 підстаршин і вояків. Цей курінь піхоти, (хоч без кулеметів) вирушив на місто, щоб зайняти його для України. Я не пригадую собі, щоб старшини, яким доручено роззброєння вартівничого батальйону в касарнях кол. 9 полку піхоти коло парку «Вільшина» або роззброєння військових формацій (здебільшого так званого «ляндштурму») в касарнях кол. 33 полку «ляндвери» (що їх у війні названо стрілецькими полками) мали який-небудь клопіт. Старі вояки цих формацій були раді, що для них уже закінчилася війна. Вони кричали тричі «гох» для новопосталої української держави, вантажили свої наплечники всяким добром і рушали в дорогу додому. Серед них були теж українці, але вони вже війни мали по самі вуха й не захотіли залишатися на службі Української держави. До цієї служби зголошувалися тільки підстаршини (українці та чужинці). Це були т.зв. «зупаки», для яких військова служба була їхньою професією.

Отже цієї ночі в Стрию зайнято всі військові казарми та установи (за винятком грабовецьких казарм, про які скажемо далі) та обсаджено всі державні уряди, будинок Повітової ради, залізничну станцію, пошту, військові маґазини та склади. Святкове проголошення встановлен-ня української влади у місті призначене на ранок наступного дня – п’ятницю. Пригадується: восьма година ранку Першого листопада. На щоглі могутнього Народного Дому вже повівав великий синьо-жовтий прапор. У великій залі дому урядував уже за довгими столами Народний Комітет під проводом д-ра Антона Гарасимова, при столах багато священиків, які ще вночі прибули з вояками-односельчанами перебирати в Стрию владу. Велика зала Народного Дому заповнюється українським громадянством. До залі входить в оточенні багатьох австрійських старшин австрійський полковник, мадяр, комендант австрійської залоги в Стрию. Полковник сідає при столі й підписує зладжений уже й погоджений ним Акт передачі влади в Стрию Народному Комітетові на чолі з д-ром А. Гарасимовим. Підписавши Акт, полковник відпинає свою шаблю й передає її д-ру Гарасимову. Гарасимів цілує шаблю й віддає її полковникові. Цей викрикує по-мадярськи тричі «Eilen!» (Хай живе) новопосталій українській державі, а инші австрійські старшини повторяють оклик німецькою мовою: «Hoh Ukraine!». Зібрана публіка спонтанно починає співати «Ще не вмерла Україна», і я признаюсь, що такого співу я не чув ні перед тим, ні потім. Акт передачі влади закінчено.

Година 9 вранці, другий акт. День осінній, погідний: це Свято Всіх Святих («Задушок») за латинським обрядом, коли люди йдуть на цвинтар світити на гробах свічечки за рідних чи близьких знайомих. На вулицях дуже людно, зокрема коло міської ратуші, коло якої на мачті вішатимуть синьо-жовтий прапор Української держави на знак, що місто Стрий належить вже до України. Стрийська ратуша, що зі своєю низькою вежею немов принишкла в сусідстві високої вежі стрийського костьолу, мала на подвір’ї вмуровану щоглу, на якій у дні державних свят вивішувано австрійський державний прапор, деколи, в дні польських національних свят польський, але ніколи досі не вивішувано українського. Отже коло стрийської ратуші зібралося чимало людей побачити, як то вдень «Задушок» українці світитимуть свічечку «небіжці» Австрії, з її польською адміністрацією та привілеями для поляків. Військову службу коло ратуші виконує Стрийська пластунська сотня: 120 «мужа», з яких найстаршому було років 17, а наймолодшому, Володимирові Дармохвалові, тільки чотирнадцять. Так, це справді був цей самий Дармохвал, що його вже як симпатичного сивого «дідуся» і власника цукерні «Веселка» в Нью-Йорку, всі знали й любили. Він прослужив в українській армії всю Визвольну війну 1918-1920 рр., а під час II світової війни, як директор Повітового Кооперативного Союзу в Тарногороді на Холмщині, зумів його перетворити у фортецю, недосяжну для численних ворожих банд, що його хотіли пограбувати. (Його військовим дорадником був тоді майбутній шеф Головного військового штабу УПА (ГВШ УПА), полк. Олекса Гасин, родом з Конюхова (1907-1949), який у Дармохвала в Тарногороді переховувався після своєї втечі з Гестапівської тюрми в Дрогобичі).

І так на щоглі коло ратуші Стрия, «королівського міста» з українським, польським, єврейським і німецьким населенням, вивішено український національний прапор, що став новим державним прапором. Але, коли прапор вже знявся на щоглу, а старшина, що нами командував (Юзьо Васильчишин?) гукнув «Сотня, позір! На пра-пор глянь! По-честь віддай!» – ми стрепенулись і дуже справно виконали команду, хоч і нелегко було її виконати австрійськими крісами на ременях, завішеними на правому плечі. Оркестр гримнув національний гимн і нам стало ясно: ми юнаки-пластуни, «малолітні добровольці», (як це нас згодом назвав розпорядок ДСВС), переродились у вояків рідної держави. Очевидці кричали «Слава!», дехто з пластунів, а теж і між зібраною публікою, схлипував з радости, а ці хлипання й радість зривались з грудей спонтанно, як сонячний ранок після темної ночі. Під час цієї церемонії місто немов прокинулось до нового життя, до вільного суверенного життя, до якого прагне кожний національно свідомий народ. На цій церемонії Листопадовий зрив у Стрию закінчився.

 

В синім небі стрічка золота благословить нашій крові

 

Не зважаючи на описаний формальний Акт передачі Стрия українській владі, ситуація в місті була неясна до понеділка 4 листопада через поставу команди мадярського артилерійського полку, що стояв за містом, у грабовецьких уланських казармах. Коли до команди цього полку зголосився був, від імени стрийської Української Національної Ради її делеґат четар (згодом поручник) Михайло Брик (що добре знав мадярську мову) і повідомив командира полку про формальну передачу влади в Стрию Українській Національній Раді комендантом австрійської залоги, полковник розкричався і загрозив четареві арештом і польовим судом. Рівночасно він наказав повідомити Українську Національну Раду, що кожна її спроба виступу проти полку закінчиться гарматнім обстрілом з гармат міста. Чет. Брик уважав потрібним відступити з такої непевної ситуації і якнайшвидше повідомити д-ра А. Гарасимова про погрози мадярського полковника. В неділю 3 листопада, коли вже вся цивільна й військова влада в Стрию була в руках українців, до мадярського полковника в грабовецьких казармах вибралася велика українська делегація під проводом Гарасимова (що став повітовим комісаром) і о. Остапа Нижанківського, (голови Повітової УНРади), щоб повідомити його про перехід влади в Стрию в українські руки, про те, що намісник Львова, ген. Гуйн також владу передав українцям і врешті про те, що в Перемишлі команда X корпусу та перемиської фортеці також перейшла в руки українців. На цій підставі делегація вимагала від нього, щоб його полк також здав зброю й військове майно, та виїхав на Мадярщину, де вже також утворилася самостійна мадярська держава. Полковник був супроти делегації чемний, але відмовився здавати зброю і виїздити на батьківщину, аж доки не отримає стосовного наказу від своєї команди. Він вимагав, щоб українська влада в Стрию далі забезпечувала його полк потрібним постачанням, як це досі робила австрійська цивільна влада в Стрию і погрозив, що проти яких-небудь замахів на його полк з боку української влади, він буде боронитися.

Таким чином, можна сказати, що впродовж 4 днів ситуація нової влади в Стрию була дуже поважна, доволі напружена. Довідавшись про польське повстання у Львові і про відмову мадярського полку здати зброю, місцеві поляки підняли були голову й почали думати, як українцям владу в Стрию відібрати. Оскільки в недалекому Бориславі, центрі нафтової промисловости, владу в дні 1 листопада перейняли були сконцентровані тут польські леґіонери, а також у місті Самборі владу по австрійцях спочатку взяли були поляки, то стрийська Польська Організація Військова (ПОВ) вислала до Борислава й Самбора посланців за допомогою. Поляки цієї допомоги не отримали, бо Борислав і Самбір самі знайшлись в українському оточенні, і українці швидко зліквідували польські виступи в цих містах. У Стрию, реальна можливість для польського повстання створилась тим, що багато з тих вояків, які прибули зі сіл переводити переворот в Стрию, отримавши мундир і нові черевики, пішли додому з тим добром, а часто також із зі своєю зброєю. І так аж до мобілізації, проголошеної розпорядком ДСВС з 15 листопада, що покликував до зброї всіх чоловіків-українців від 18 до 35 року життя, Стрийська пластунська сотня зі старшинами й підстаршинами, а теж окремими вояками, що стали на службу Україні в дні 1 листопада, була єдиною реальною збройною силою, на якій могла полягати українська команда в Стрию. Після 15 листопада, в Стрию створились різні вартівничі, запасні і вишкільні частини українського війська, але не зважаючи на те, Стрийська пластунська сотня (що згодом отримала була назву Окремої Стрийської пластунської сотні) аж до свого розв’язання чи радше реорганізації в другій половині січня (в зв’язку з відкриттям Стрийської гімназіі, до якої перейшли вчитись військові пластуни, залишаючись на стані військових частин) була добре вишколеною, диспозиційною частиною Стрийської Окружної військової команди під проводом от. (майора) Володимира Котовича. Окружні військові команди були створені 15 листопада розпорядком ДСВС про військово-територіальний поділ Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Стрийська військова округа, що мала входити в склад Станиславівської військової обпасти, охоплювала адміністративні повіти Стрий, Жидачів, Сколе, Долину й Калуш, що разом мали, за австрійським переписом із 1910 року, 425100 населення, в тому 319800, або 75,2% українців.

Але тепер повернемось до ситуації в Стрию на початку листопада. Отже, саме вже згаданому чет. М. Брикові удалося усунути небезпеку для української влади від мадярського полку в грабовецьких казармах. Знаючи мадярську мову, він довідався, від вояків мадярського полку, що полк справді має гармати, але не має ні одної до них ґранати чи шрапнелі, отже, обстрілювати зі своїх гармат Стрия не може. Знов же від сотн. Остапа Світлика Брик довідався, де в магазинах приміщений міномет і кілька мін до нього. Цією вісткою він дуже втішився, бо сам був артилеристом і знав як такий міномет уживати. Отож вже в понеділок 4 листопада команда мадярського полку отримала ультиматум від стрийської української влади, щоб скласти зброю, що його чет. Брик підтримав пострілами з роздобутого міномета. Тим разом мадярський полковник погодився вже на умови ультиматуму, здав українській владі свої гармати (без амуніції) і зажадав потягів для виїзду на Мадярщину. До речі, мадярам дозволено вивезти все приватне майно офіцерів та гармашів, при чому ніхто з українського боку цього вивоженого добра не контролював. І тут, отже, переговори української влади з мадярською командою, закінчилися трикратним «Eilen!» для Української держави, підкріпленим токайським вином, поданим з наказу полковника.

Капітуляція мадярського артилерійського полку мала місце ввечері дня 4 листопада і з цього часу українська влада в Стрию діяла безперебійно аж до 18 травня 1919 р. На чолі різних ділянок української адміністрації в Стрию, як теж і в инших містах ЗУНР стояли справжні фахівці, які добре знали своє діло. Про ЗУНР можна сміло сказати, що вона була одною з найкраще впорядкованих держав, з тих що постали на території колишньої Австро-Угорської монархії.

У цьому місці, бажаю згадати про Окрему Стрийську пластунську сотню, яка впродовж трьох місяців була диспозиційною частиною стрийської Окружної військової команди й тією «збройною силою», на якій могли опертися творці Листопадового зриву й чину в Стрию. Ця сотня «малолітніх добровольців», як її назвав, згодом, розпорядок ДСВС, була унікальним явищем у Листопадовим зриві в Галичині, бо в инших містах не було таких юнацьких частин, що мали б такий добрий вишкіл, як військові пластуни в Стрию й тому, в инших містах українські юнаки творили «студентські сотні» (Тернопіль), заповнювали старшинські школи (Коломия, Станиславів, Самбір, Золочів), творили сотні, а навіть батареї «однорічних добровольців» (у Третьому гарматному полку), або вливались в існуючі частини (Львів). Окремо слід згадати про дівчат, що поруч бойової служби, як у дівочій чоті чет. М. Кривої у «Залізному загоні», в якій було 36 бойовичок, в инших частинах і установах виконували службу медично-санітарну, зв’язку (телефон, телеграф, радіо), кур’єрську й розвідчу або допоміжну в харчових відділах та військових канцеляріях. У Стрию були відомі дві дочки дир. Інокентія Захарієва з Дуліб: Олена Захаріїв-Томоруґ та Марія Захаріїв-Рудницька, які служили в команді III Галицького корпусу, що з нею відійшли на Україну, де й одружились зі старшинами УГА, товаришами по зброї.

Окрема Стрийська пластунська сотня має свою літературу. Історію стрийського Військового пласту подав д-р Володимир Мартинець у своїй книзі: Українське підпілля від УВО до ОУН: Спогади й матеріали до передісторії та історії організованого націоналізму (Вінніпеґ, 1949), до якої авторові подав відомості про Стрийську пластунську сотню – військовий пластун Едвард Козак – ЕКО. У цій своїй аналітичній історії, що, на жаль, через передчасну смерть автора не поширилась на історію ОУН, д-р Володимир Мартинець бачить у стрийському Військовому пласті з 1918-1919 pp., першопочин підпільної збройної організації, що в майбутньому перетворилась в Українську Військову Організацію (УВО). Гадаю, що міркування автора є слушні і вони потверджуються фактом, що майже всі стрийські військові пластуни згодом були членами УВО, ОУН, УПА. Ось в рядах УВО живу участь приймали такі військові пластуни, як Микола Бігун, бойовий референт Окружної команди УВО в Стрию, мав найбільшу кількість вироків польського суду за діяльність в УВО), як бойовик Омелян Нагорняк або Богдан Нижанківський, що був ад’ютантом Повітового коменданта УВО в Стрию – обидва члени ще гуртка «пугачів-сов», чи теж член цього первісного гуртка, автор цих рядків, як командир «паліїв скирт» у рефераті Миколи Бігуна, а під час Другої світової війни, у підпіллі ОУН–УПА–УГВР.

Із инших джерел про Окрему Стрийську пластунську сотню слід згадати насамперед спогади військового пластуна, інж. Володимира Татомира. Це його стаття в збірнику за редакцією Дмитра Микитюка, Українська Галицька Армія. Матеріали до історії, том І (Вінніпег 1958, ст. 349-353) під назвою «Юнацтво в рядах Української Галицької Армії», а згодом і книжка під назвою Юнацтво в обороні рідної землі (Філядельфія, 1960, вид. «Молода Просвіта»), де в розділах ІV-VI (ст. 38-50) автор подає доволі точно історію Окремої Стрийської пластунської сотні. Мені довелося теж залишити спогад про сотню, під назвою: «Стрийські пластуни у визвольних змаганнях», що його надруковано в третьому числі пластового журналу Молоде життя за 1948 рік і передруковано в книзі Українська армія в боротьбі за державність (Мюнхен 1958, Дніпрова хвиля, ст. 106-118). Про нашу сотню згадує в свому спогаді, надрукованому в збірнику Михайла Гуцуляка, Перший Листопад 1918 (Нью-Йорк – Ванкувер, 1973) – військовий пластун, Микола Бігун (ст. 372-377), а в Календарі «Червоної калини» за 1930 рік, у спогаді під назвою «Десять днів на Підкарпаттю» (ст. 15-20), пхор. УСС, Юрко Гарасимів, після пхор. (чет.) Богдана Лотоцького, командир першої чоти, сотні, що з вибраними військовими пластунами виконав був десятиденний рейд на Закарпатті (Мукачево – Ужгород, а частково Мукачево – Хуст), під час якого військові пластуни вели з успіхом пропаганду за приєднання Закарпаття до України. Коли ідеться про кількість військових пластунів із добрим військовим вишколом у Стрийському коші «Пласту», то я подаю цю кількість на 18 осіб, а Микола Бігун називає 33, що «пішли», поіменно згадуючи тільки мене й Романа Петріну. Різниця в цих числах полягає в тому, що я в своїх спогадах називаю тільки 18 членів первісного гуртка «пугачів-сов», а Бігун називає 33 військових пластунів, що оформилися були в першу чоту сотні у надвечір’я Першого листопада. Насправді, в цій чоті було більше військових пластунів, бо були такі, що прибули до Стрия, вже за української влади з инших міст. Такими були військові пластуни нашої сотні: Ярослав Білинський, Зиновій (Зенко) Кохановський, Богдан Сапрука.

У перших трьох місяцях існування української влади в Стрию, Окрема Стрийська пластунська сотня як найбільш ідейна й повна посвяти частина української залоги стала опорою української влади в Стрию. Обтяження службою цієї сотні «малолітніх добровольців» було дуже велике; нічого дивного, що пластуни падали з ніг. Охорону залізничної станції і роззброювання чужинецьких військових транспортів, що верталися з України на батьківщину – проводили пластуни, роззброювання цивільного населення – пластуни, охорону будинку Повітової ради, де початково містився український штаб, включно зі службою окремих доручень й обслугою всіх телефонічних апаратів – пластуни, охорону поштового уряду й телефонної станції – пластуни, але й обов’язок розвідки й контррозвідки мали також пластуни. А крім служби, що тривала безперервно 24 години (по ній було 36 годин відпочинку, але коли через залізничну станцію в Стрию перевалювалися різні чужинецькі військові транспорти, а з Угорщини потоком ішли колишні полонені російської армії, що з Угорщини чи Австрії верталися на батьківщину – то служба першої чоти на залізничній станції велась за графіком: 24 години служби, 24 години відпочинку), комендант Стрийської Окружної військової команди залюбки кликав нас на вправи або на науку стріляння на стрільниці, на телефонний вишкіл і т.п. Роботи було багато, а умови праці не були легкі напр. перша чота, що мала службу на залізничній станції, поміщалася в дерев’яному бараку, в якому, раніше, померло багато полонених; не дивлячись на всякі дезинфекції – трупний сопух ще довгий час тримався бараку. Незважаючи на це, ми його прикрасили килимами й меблями, принесеними з дому, то в бараку стало дуже привітно, а на станції дуже цікаво, хоч різних небезпек не бракувало. Через станцію безперервно перевалювалися дві хвилі: російські полонені з Угорщини їхали або йшли на Схід, а зі Сходу їхали різні військові транспорти з представників усіх народів колишньої австро-угорської монархії, але зі зброєю вони доїздили найдальше до Стрия. Тільки транспортові 90-го полку піхоти з Ярослава, який повертався з України, вдалось переїхати не роззброєними через залізничну станцію в Стрию; всі инші, що ще мали зброю, мусіли її віддати «малолітнім військовим добровольцям».

Коли ще до цього додати, що зокрема місяць грудень визначався сильними холодами й морозами, що харчування сотні було доволі принагідне, а, назагал, недостатнє, що в часі великого напруження служба відбувалася за схемою: 24 годин служби – 24 годин відпочинку, то справді від 15-16 літніх юнаків годі було більше вимагати, крім цього військові пластуни мусіли берегтись, бо за ними спеціально охотилися польські підпільники ПОВ, часом недавні товариші зі стрийської гімназії. На військових пластунів не вдалося їм покласти руку, бо вони береглись, але декілька українських військовиків загинуло з руки польських підпільників, як напр. підстаршина-радист австрійської воєнної флоту Чабан, якого підпільники зловили в парку «Вільшина» – увечері й повісили. Було теж кілька инших нападів цього роду, але замах на санітарного поручника, Іларія Осецького, командира санітарного поїзду ч. 2, не вдався; він притримав обох напасників і віддав їх в руки польової жандармерії.

На тлі важкої служби малолітніх військових добровольців-пластунів у Стрию насувається питання, чому вони не пішли на фронт до Львова чи під Хирів, як на фронт ішли «малолітні польські добровольці», юнаки й дівчата, що їх пізніше названо «вірлятами» («orlęta»), які були дуже активні як бойовики чи розвідники на фронті. Вояк Пробойової сотні УСС під Львовом, майбутній в’язень польських тюрем за приналежність до УВО, Франьо Штик, був у Львові 22 листопада, коли польські війська займали Львів. Він згадує: вулицями проходили відділи війська... маса старшин... бачив і жінок-фронтовичок, і хлопчиків 13-14 літніх фронтовиків. Бачив і студентські сотні, в них усіх моїх товаришів із шкільних лав. Вулицями переїжджали батареї, стежі уланів, переходили діти з крісами. Я побачив не військо, а народ, і тоді тільки зрозумів, що значить «народ під зброєю». То не були жарти, проти нас не стояло військо, але народ. Це дуже вдала характеристика тодішнього стану.

Нічого подібного не було по українській стороні. У ході боїв проти польських повстанців, стан українських військ у Львові зменшився був до 648 українських вояків. Слабо поінформований про ситуацію у Львові, край майже не реагував зовсім на події у Львові і не присилав йому потрібної допомоги. Маси старшини не було, бо пацифістська ментальність галицького українського населення стояла на перешкоді вишколові професійного українського старшинства в австрійській армії і перед війною; активних старшин-українців в австрійській армії не було більше одної сотні. Начальний комендант українських військ у Львові, один із небагатьох професійних старшин-українців австрійської армії, полк. Гнат Стефанів, відмовлявся використати запал українського юнацтва й жіноцтва і не дозволив українським юнакам і дівчатам «пхатися» до війська, а ще й брати участь у війні. На його думку, що покривалася з думкою инших професійних старшин, тільки професійні вояки могли брати участь у війні, а не «дітваки» чи «баби». До речі, погляди такі були поширені серед професійних старшин монархічних армій, які відкидали принципи революційної чи всенародної боротьби, допускаючи до неї тільки професійні армії. Польськими військами у Львові командували, головно, польські леґіонери, які мали зрозуміння до революційних методів боротьби, веденої «народом під зброєю». Ці ідеї польські леґіонери винесли зі своїх стрілецьких організацій під проводом майбутнього польського маршала Йосифа Пілсудсього. Ці організації перед Першою світовою війною існували в Галичині.

Стрийська пластунська сотня мала свій власний досвід у зустрічі з професійно-військовою ментальністю високих старшин стрийської залоги. На вістку про бої у Львові та Перемишлі І про значну участь у львівських боях польських «вірлят», пластунська сотня стала в повному складі до звіту до полк. УСС, Гриця Коссака, який саме повернувся зі Львова, де безуспішно впродовж кількох днів очолював українське військо в боротьбі проти польських повстанців, і прохала його про висилку сотні до Львова в розпорядження Начальної Команди Українських Військ у Львові (така була офіційна назва, згодом назву цю змінено на «Начальну Команду Галицької Армії (НКГА)». У відповіді на наше прохання, ми багато почули від полк. Коссака слів про «смаркачів», яким здається, що вони є справжніми вояками, про те, що ось-ось бої у Львові закінчаться перемогою, і тоді він відішле нас негайно до школи, бо «ти дурню один з другим», маєш пильнувати, насамперед, книжки й учитися, учитися й ще раз учитися, щоб бути корисним Україні. Про «геройство» радив нам забути, бо Україна потребує живих людей, а не мертвих «героїв», а втім «героєм» може бути кожний дурень. Дальша промова пана полковника стосувалася «татів» і «мамів» недопечених «героїв» і тоді дісталося від пана полковника авторові цих рядків. Побачивши перед кількома днями в штабі, що я, в службі при телефоні заїдав солідний кусок білого книша з маслом, пан полковник, під час нашого звіту, сказав таке: «Приходить тут такий кандидат на «героя» і пожирає книші з маслом під час служби. Я навіть нічого не кажу, бо це ще дитина, яка не знає, що «при війську» їдять на наказ, сплять на наказ, воюють на наказ, але наказу, щоб заїдатися книшами з маслом я не давав. «Але тут ще инше питання, каже пан полковник і вже безпосередньо звертається до мене: «Хто за тобою, дурню, буде носити книші з маслом у Львові? А що ти будеш робити, коли не буде коло тебе мамуні, що тобі такі книші готує? А ви всі, дурні, теж подумайте, що будете їсти у Львові, коли вам кухня на час обіду не подасть? Що будеш плакати один з другим за мамою, а тепер тут героя вдаєш? А тепер забирайтеся, щоб я вас на очі не бачив!»

Так наш звіт закінчився повною поразкою, яка послужила деяким старшинам і підстаршинам для глуму й насміху над нами, а зокрема мені дісталось на горіхи за книш із маслом. Очевидно, ми все сприймали з гумором, але до полк. Коссака таки мали жаль, не за те, що сварив нас, але за те, що не відіслав до Львова, куди ми рвались, бо прагнули для себе більшої ролі у війні проти Польщі і були готові до жертви. Немає потреби плакати над кожною жертвою у Визвольній боротьбі, бо без жертв перемога у війні не можлива. Померти треба все одно, але жити в неволі важче, ніж впасти в боротьбі. А неволя, в наших часах, тягне за собою більші втрати, ніж війна, щоб згадати тільки «розстріляне відродження», «ліквідацію куркуля як класу», штучний голод, чистки й повільну смерть у московських ґулаґах.

Таким чином, у нашому розумінні, професійні старшини нашої армії, полк. Гнат Стефанів, чи в Стрию полк. УСС Гриць Коссак не мали рації, коли вони відкидали бажання молоді чи жінок включитися у визвольну боротьбу, бо у їх понятті «книжки», «школа», «наука», тобто підготовка до «кар’єри» типового інтелігента була важливіша, ніж безпосередня участь молоді чи жіноцтва у Визвольній боротьбі. Після нефортунного звіту у полк. Коссака, нас, військових пластунів у Стрию, не покидала думка, що військові команди українського війська повинні були нас доцільніше вжити у війні, а не тільки затикати нами всі діри в залоговій службі. Усміхалась нам служба розвідників на фронті, мріялись далекі стежі у ворожому запіллі, а навіть снились героїчні подвиги безстрашних шпигунів у ворожих містах, що нам здавались навіть легкою справою, бо ж володіли ми всі польською мовою бездоганно як чистокровні поляки. Про наші військові амбіції ми часто говорили нашим старшинам, але вдруге до звіту до полк. Коссака ми таки побоялись піти. Постійні нагадування старшинам про наші можливості були причиною, що перед виправою українських військ на Закарпаття вибраних військових пластунів, на чолі з пхор. УСС Юрком Гарасимовим вислано на Закарпаття з важливими завданнями, але для инших залогова служба в Стрию далі була хлібом щоденним, аж до виходу зі Стрия в дні 19 травня, потім участь декількох з нас у старшинських школах, участь в рядах УГА чи Армії УНР у визвольній війні на Україні, знайомство з «чотирикутником смерти» й поворот до польського Стрия. Так закінчилася участь стрийських малолітніх військових «добровольців» у визвольній війні українського народу в 1918-1920 pp.

Проблема мілітаристичної чи пацифістської ментальности існує досі й тому я старався ширше подати суть конфлікту військових пластунів у Стрию з полк. УСС, Грицем Коссаком, що згодом став комендантом Стрийської військової области (по суті Станиславівської, але з осідком у Стрию) і послідовно комендантом III Галицького корпусу. Тим часом, наше місто й військова та цивільна українська влада, не помічаючи того, ввійшла в стан польсько-української війни, яка не почалася була від польського повстання у Львові, що його можна було легко придушити, якщо б кожний повіт, що був під українською владою, послав був до Львова одну сотню піхоти й одну гарматну чоту, або хоч кожний другий повіт це зробив. Польсько-українська війна почалася була нападом одного польського батальйону й одного панцирного поїзду під проводом майора Стаховіча на Перемишль і зайняття його цією допоміжною групою з Кракова в дні 11 листопада. Листопадовий зрив у Перемишлі довів до зайняття міста українським військом у дні 3 листопада, але, на жаль, зайва добродушність і поступливість українських політичних провідників повіту причинилася немало до втрати цього міста. Все ж таки слід сказати, що поширена леґенда про те, що нібито д-р Теофіль Кормош і д-р Володимир Загайкевич заборонили були висадити міст над р. Сяном, по якому згодом польське військо під проводом майора Стаховіча перейшло до українського Перемишля, не відповідає правді. Очевидці свідчать, що для висадження мосту не було вибухового матеріалу й відповідних льонтів, але коли їх остаточно знайдено в магазинах, то показалося, що в Перемишлі немає фахівця, який знав би, як міст висадити. Що такого фахівця не знайдено, то це було разючим занедбанням української команди в Перемишлі. Зайняття поляками Перемишля мало далекосяжні наслідки: з Перемишля поляки могли були організувати допомогу для Львова і вони її зорганізували вже через 10 днів (21 січня). Таким чином, Перемишль мав ключове значення у польсько-українській війні й чому у майбутньому українська Начальна Команда не зорганізувала воєнної операції, щоб Перемишль відбити, то на це питання відповіді немає.

Переходимо тепер до представлення цивільної державної адміністрації в Стрию й Стрийському повіті. Державним повітовим комісаром у Стрийському повіті став д-р Антін Гарасимів (1859-1943), стрийський адвокат і громадсько-політичний діяч, батько трьох синів – відомих спортсменів і згодом членів Леґіону УСС. Повітовий комісаріат у Стрию був своїм персональним складом більший, ніж колись було стрийське староство й тому він у місті займав три приміщення: у будинку Краєвого Молочарського Союзу (згодом «Маслосоюзу») урядував повітовий комісар Гарасимів зі своєю канцелярією і тут відбувалися кожного тижня, в четверги (торгові дні в Стрию), сесії війтів, тобто начальників громад, на яких зібраннях обговорювано й вирішувано, дійсно по-демократичному, всі адміністративні справи повіту та його громад. У будинку колишнього староства містився адміністративний відділ Повітового Комісаріату під проводом д-ра Івана Голубовського, якого називали «повітовим старостою», бо він власне, у своєму відділі, полагоджував ті справи, що їх, за австрійської влади полагоджував «староста» і, врешті, було ще третє приміщення Комісаріату при вул. Трибунальській, недалеко від Каси Задаткової, де містився відділ суспільної опіки Повітового Комісаріату, на чолі якого стояв директор Каси Задаткової, відомий сусп. економічний діяч Стрийщини, Емануїл Павлюк.

Повітовому Комісаріатові підлягала Повітова Команда Державної Сторожі (державної жандармерії за австрійських часів), комендантом якої був сот. Микола Маринович. Зверхником повітових команд Державної Сторожі був відділ державної сторожі у Державному Секретаріяті Внутрішніх Справ, що його очолював підполк. Державної Сторожі, Олександер Красіцький. Але найвищим старшиною державної сторожі в ЗУНР був полк. Олександер Гаванський, який був дорадником уряду ЗУНР для справ державної безпеки.

Крім державної і польової сторожі (жандармерії) існувала ще в Стрию, міська поліція, що нею командував пор. Роман Теодорович. Це його заслугою було викриття Польської Організації Військової (ПОВ) і її збройного підпілля у Стрию, що мало свою зброю й амуніцію, яку в дуже поважних кількостях поліція пор. Теодоровича знайшла у фабриці Яна Верштайна. Теодорович так і не вернувся до Стрия після Визвольної війни, бо знав дуже добре, що в Стрию чекає його польська помста, за викриття ПОВ, дарма що ніхто із польських змовників не втратив свого життя, оскільки українські війська відступаючи зі Стрия, залишили в тюрмах польських «пеовяків» живими й здоровими.

У пop. P. Теодоровича було два заступники: булавний Юліян Римар очолював санітарну поліцію, а поліційний аспірант (хорунжий) Микола Войтановський – поліцію кримінальну. Після розв’язання Окремої стрийської пластунської сотні в зв’язку з відкриттям гімназії в дні 1 лютого 1919 року, чимало військових пластунів зголосилось в пop. P. Теодоровича добровольцями до поліційної розвідувальної служби. У цій службі, згодом, відзначився пластун (пластун – старший вістун) Володимир Лукомський («Тавфель»), родом з Миколаєва. Він, так як і пop. Роман Теодорович, залишився на Україні, бо не хотів вертатись до польського Стрия, побоюючись польської помсти. Обидва вони, пop. P. Теодорович і пл. ст. віст. Володимир Лукомський були зліквідовані більшовиками в зв’язку зі справою полк. УСС, Гриця Коссака, який у Стрию був комендантом ІІІ Галицького корпусу й, очевидно, знав коменданта стрийської Міської поліції.

Переходимо до організації судівництва в Стрию. Як і за австрійських часів, в Стрию існував Окружний суд і Повітовий суд. У зв’язку з війною дуже зменшилась кількість цивільних справ у стрийських судах, але зате дуже зросла кількість справ, що підлягали компетенції військових судів. У Стрию зорганізовано два польові суди: 1) Польовий суд Окружної військової команди в Стрию й 2) Польовий суд III Галицького корпусу. Для обох цих військових судів звільнено цілий другий поверх великого будинку стрийського Окружного суду, а теж віддано до їх диспозиції деяких цивільних суддів та судових урядників.

Окружний суд в Стрию діяв під проводом судді Володимира Кульчицького, а згодом судді Остапа Весоловського, який був делегатом Стрийщини на Святі З’єднання в Києві в дні 22 січня 1919 р. Галицька делегація на Свято З’єднання складалася із 65 членів, які повідомили Директорію УНР про ухвалу Української Національної Ради з 3 січня 1919 р. і взяли участь у святочному проголошенні Акту З’єднання на Софійському майдані в Києві. В зв’язку з ухвалою УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в одну суверенну соборну Українську Народну Республіку (ця ухвала УНР з 3 січня 1919 р. була проголошена у Віснику державних законів і розпорядків ЗУНР і таким чином мала силу закону), у Стрию відбулося в неділю 5 січня велике державне свято, з участю всіх частин стрийського Гарнізону, а теж наддніпрянських частин, що тоді переїжджали через Стрий у дорозі на польський фронт. Ці частини робили приголомшливе враження на польське населення Стрия й викликали велику радість серед мас населення Стрийщини, що зібралися були в значній кількості на це свято.

В Окружному суді в Стрию було мало суддів, бо поляки й жиди відмовились лужити Україні, а суддів-українців напр. суддів Антона Файґеля та Євгена Величковського перекинено до військового судівництва, де їх дуже було потрібно з огляду на перевантаження військових суддів. Сподівалися, що прибудуть до Стрия судді-українці з міст і містечок, що їх зайняли були вже польські війська, але такі евакуйовані судді переїздили, здебільшого, до Станиславова. У стрийському Окружному суді бракувало особливо суддів, що були спеціалістами від карного закону й кримінальних справ, бо саме суддя О. Весоловський був визначним «цивілістом», тобто знавцем цивільного закону, що з великим знанням й умінням провадив цивільні справи за Австрії. Відповідно до цього й прокуратура стрийського Окружного суду під проводом державного прокурора Льонгина Шеховича була слабо обсаджена, а в Повітовому суді під проводом судді Н. Раставецького працювали також судді-євреї. Начальником тюрми, що підлягала Окружному судові, був радник Н. Тотошинський.

В 1918-1919 рр. існували в Стрию два військові суди, про що вже була мова. Польовий суд Окружної військової команди в Стрию, що містився також на другому поверсі Окружного суду (хоч Окружна військова команда містилася в будинку Руської Бурси), працював під проводом сотн. судді Євстахія Жука, а згодом сотн. судді Ярослава Горалевича і, врешті, сотн. судді Антона Файґеля. У цьому суді працювали ще сот. суддя Микола Гутникевич, пор. суддя Іван Ґрубський, пор. суддя Євген Величковський і, в Дрогобичі, як експонований суддя пор. суддя Ярослав Белкот. Судовими старшинами, в цьому суді були пор. Іван Максимчук, пор. Іван Федак, пор. Іван Шиян, пор. Микола Стойко, і пор. Осип Янович. Керівником господарського підвідділу цього Суду був Валеріян Ган, поляк, за польських часів підкомісар повітової команди поліції в Стрию.

В роки української влади дуже добре функціонував у Стрию Повітовий податковий уряд (називали його теж «скарбовим урядом») під проводом дуже доброго фахівця, дир. Івана Мішкевича. Від австрійського податкового уряду, дир. Мішкевич перебрав трохи більше, як один мільйон австрійських корон, але згодом так уміло керував фінансами Стрийщини, що як стверджує літописець Стрийщини Андрій Кігічак, у державній касі ніколи не бракувало грошей для армії, на платні урядовців і службовців, які точно, кожного першого, отримували свої платні, а військо – своє «заслужене» чи «лєнунґ». «Ґажисти» – старшини й підстаршини отримували «ґажі» (платні), а родини військовиків – «причинки» (грошові допомоги) на своє утримання. У Скарбовому уряді працював теж стемплевий відділ під проводом начальника Івана Оканя, митний відділ під проводом фінансового комісара Олекси Шикули, та відділ «причинків» для родин військовиків під проводом начальника Івана Мусикевича.

Також добре були організовані всі ділянки комунікації: залізниці, пошта, телеграф і телефон. Вже за Австрії зібралось було в Стрию чимало залізничних «золотокоміровців», що обслуговували важливий стрийський залізничний вузол з великими залізничими варстатами й огрівальнею, розташованими коло залізничної станції в Стрию, з якої поїзди від’їздили в п’ятьох різних напрямках. За української влади скоро забрали зі Стрия до Станиславова, до Державного секретаріату шляхів, пошти й телеграфу (державним секретарем був залізн. інженер Іван Мирон) – інженера Степана Турина, дуже заслуженого в Стрию робітника на народній ниві. Залишилися в Стрию: Володимир Устиянович як керівник залізничного руху у стрийському вузлі, Микола Пристай, як начальник стрийської залізничної станції, інж. Микола Левандовський, як начальник залізничних варстатів, інж. Фільварків як начальник «огрівальні», дуже важливої установи, що її обов’язком було тримати «під парою» локомотиви куди треба при кожній потребі. Військовим начальником стрийської залізничної станції, після сотн. Омеляна Колодницького (старшого) був сотн. Володимир Варивода (стриянин). У залізничних варстатах працював пор. інж. Микола Солодуха, що за його проектами і під його наглядом, залізнинчі варстати будували панцерні поїзди і панцерні автомобілі, на жаль, у незначній кількості через брак відповідних матеріалів. Пасажирський залізничний рух за української влади був обмежений через майже повний брак вугілля: локомотиви опалювались дровами, що спричиняло чимало затримок і запізнень, але, все ж таки, пасажирський рух відбувався за графіком і ви могли бути певні, що закупивши залізничний квиток, ви заїдете залізничним поїздом до місця призначення, може тільки не так скоро, як за австрійських часів (наприклад, до Станиславова за 4-5 годин). І через брак вугілля, кількість пасажирських поїздів була обмежена, наприклад, до Станиславова два поїзди (із кількох тільки вагонів) на добу, замість 4-5 у мирний час. Дуже добре діяв, під проводом фахівця цієї справи дир. Сінґалевича, поштовий уряд з телеграфічним відділом та телефонною станцією. Битими шляхами на Стрийщині завідував «дрогомістр» Володимир Лотоцький, батько військового пластуна Льонгина та його старшого брата пхор. УСС Богдана, що прийняв був команду над військовими пластунами Стрия в Листопадову ніч.

Цілком добре розвивалося за української влади в Стрию та в Стрийському повіті українське шкільництво. Був зорганізований шкільний інспекторат для народних шкіл, на чолі якого стояв фаховий шкільний інспектор, Щасний Соколовський, відомий працівник на народній ниві за Австрії та Польщі. В повіті було декілька визначних українських педагогів напр., Інокентій Захаріїв, Петро Кобат, Остап Левицький і Дмитро Винницький. Мала теж Стрийщина тоді чудових катехитів. Крім стрийських сотрудників о. Костя Петрушевича й Миколи Матковського, треба ще назвати катехита гімназії о. Омеляна Кордубу (згодом пароха Бережан), а теж таких фахівців богослов’я й катехитики, як о. Йосиф Савицький (дружина якого була активна в жіночому русі), о. Степан Хирівський, о. Євген Щанковський, о. Антін Флюнт та ін. Вони були зорганізовані в Товаристві Українських Катехитів під проводом о. Йосифа Савицького, що провадило регулярну наукову й відчитову діяльність для покращання богословського й педагогічного знання своїх членів. Нічого подібного не було по польському боці, бо латинські священики-катехити цуралися наукової й виховної праці і аналогічного товариства зорганізувати не зуміли.

За української влади в Стрию існувала 7-клясова «виділова» школа, що давала молоді повну народню освіту й готувала молодь до вступу до реальних і професійних шкіл. Директором цієї школи, що містилася в цьому самому будинку, що й гімназія, був Остап Левицький, що його два сини: Ромуальд й Юліян, військові пластуни в стрийській сотні, загинули в рядах УГА на Україні. За Австрії у Стрию існувало сім 7-клясових народних шкіл, усі з польською мовою навчання, а також дві двокласові школи – одна на Заплатині з польською, а друга на Ланах з українською мовою навчання. Оскільки стрийські поляки відмовились були від публічного шкільництва, а організували для своєї молоді домашнє, а то й «підпільне» навчання, інсп. Соколовський відкрив у Стрию народні школи тільки для українців і жидів (які шкільництва не бойкотували). Інсп. Соколовський відкрив тільки дві 7-клясові народні школи в Стрию: для хлопців у колишній школі ім. А. Міцкевича і для дівчат у колишній школі св. Єлисавети. Водночас інсп. Соколовський доручив відкрити 4 кляси в школі на Ланах і 4 класи в школі в Заплатині, де навіть за Австрії відсоткова кількість українських дітей у школі досягала майже 100%. Згодом ці дві школи мали розгорнутись у семикласні школи.

Гімназію з українською мовою навчання з директором сотн. Омеляном Колодницьким (стар.) відкрито в Стрию 1 лютого 1919 року. У зв’язку з відкриттям гімназії, розпущено Окрему стрийську пластунську сотню, уможливлюючи пластунам продовжувати шкільну науку. Все ж таки, учнів шостого і сьомого класу гімназії залишено на стані різних військових частин у Стрию, і вони у військових мундирах і при зброї відвідували школу. Очевидно, комендант Стрийської Окружної військової команди в Стрию, якому аж до свого розв’язання підлягала пластунська сотня, тобто от. (майор) Володимир Котович не забував про них і скликав їх доволі часто на військові вправи, або на науку стріляння на військовій стрільниці в Завадові. І так упродовж цих трьох з половиною місяців, що військові пластуни відвідували гімназію, денний порядок для них укладався, більш-менш так: від 8 рано до 1-ої в школі, від 3-ої до 8-ої після полудня на службі в своїй частині, у тому теж дуже часто на військових вправах і, врешті, увечері від 8-ої до 12-ої треба було готувати домашнє завдання, при чому проф. Михайло Білик, господар шостого класу, в якій вчив української, латинської й грецької мов, не думав свої обмундированим й озброєним учням попускати, кажучи: «Ви військо, а не та вільна банда», показуючи рукою на учнів (головно євреїв), що військовими пластунами не були. «Ви знаєте військову дисципліну й тому мушу від вас багато більше вимагати, ніж від них». Не зважаючи на великі вимоги, які він до нас ставив, я усій своїй шкільній кар’єрі ніколи не зустрів кращого від нього вчителя виховника, тим більше що мав він теж глибоке знання з різних ділянок і вмів його передати своїм учням. Инших предметів у гімназії вчили учителі Зубрицький, Кебу зинський (історія й географія), Цукерман (єврей) – німецька мова, Ілля Собчук- математика, Підкович – природознавство.

З инших шкіл у Стрию запляновано було створити двокласну торгівельну школу і таку ж промислову (столярську). На жаль, до організації цих шкіл таки ні дійшло. Існувала тільки доповняльна трикласна школа, що її були зобов’язані відвідувати учні торговельних і промислових підприємств. У Дулібах дир. Інокентій Захаріїв продовжував провадити городничо-садівничу доповняльну школу навчання в якій тривало три роки.

Інспектор Щасний Соколовський добре дбав про народні школи на села) Стрийщини. Його заслугою був факт, що він відкрив сільські народні школи на віть там, де їх навіть за Австрії не було, не тільки під час війни, коли не було вчителів, але й раніше в час миру. Це тому, що в деяких селах не було шкільних будинків, класи містились в селянських хатах. Про помешкання для вчителів, г зокрема для вчительок було дуже важко, а то й просто їх не було, і через те ніхто з кандидатів учительського стану до таких сіл на «шкільну посаду» йти не бажав Ось, наприклад, перед І світовою війною народна школа в Сихові впродовж трьох років не мала вчителя; така ж сама ситуація була в селі Лукавиця Нижня. Доволі катастрофічна ситуація була в Карпатах, де шкіл не було в Суходолі, Бубнищі, Сенечолі й Вишкові, Сопоті, Кальному, Таняві, Ілемні, Рожнятові та в инших. Стараннями Соколовського в Стрийському повіті не було села, де б не було принаймні одноклясової української народної школи.

Організація опіки над народним здоров’ям у Стрию не відбігала від того, що було за австрійської влади. Міська лікарня діяла так, як перед тим, а її український директор д-р Дмитречко залишив при праці попереднього головного лікаря лікарні д-ра Солтисіка (поляка). Браку лікарів не відчувалось, бо в місті існувала теж корпусна військова лікарня з підполк. лікарем Іполітом Левицьким на чолі, і в місті перебувала значна кількість військових лікарів, з послуг яких користало теж цивільне населення міста.

Важливою установою в схемі української влади в Стрию був Харчовий уряд очолюваний Ярославом Кисілевським, колишнім директором стрийського відділу «Народної Торгівлі». Його заступником був учитель Осип Сілецький. Харчів у крамницях не бракувало й ніяких «харчових карток» для населення міста не було. Харчовий уряд дбав тільки про харчування цивільного населення, бо про харчування війська дбало постачання Обласної команди, а згодом III Галицького корпусу, на чолі якого стояв сотн. (от.) інтендант, д-р Ярослав Селезінка. Харчі й фураж для війська постачали українські та жидівські підприємці, наприклад, м’ясо – відомий стрийський м’ясар Роман Лиць, фураж для коней – Адольф Апфельґрін. Від Харчового уряду заготівлю харчів у повіті проводили українські купці Олександер Гандзюк та Юрко Мельник, а м’ясо до крамниць доставляв Абрам Ценґебот.

Огляд української державної влади в місті Стрию й у Стрийському повіті кінчаємо оглядом церковної адміністрації Стрийщини, а теж оглядом міського та повітового самоврядування Стрийщини. Знайшовшись в районі польської окупації і не маючи змоги виконувати юрисдикцію у тій частині ЗО УНР. що перебувала під українською владою, митрополит Андрей Шептицький тимчасово передав свою юрисдикцію над деканатами на території під українською владою Станиславівському єпископові Григорію Хомишинові, який у Станиславові висвячував священиків для тієї частини Львівської Архієпархії, де була українська влада. Але, для допомоги єпископові Хомишинові, митрополит Шептицький призначив на кожний протопресвітерат Львівської Архієпархії під українською владою – генерального вікарія, що дістав уповноваження від Митрополита полагоджувати всі адміністративні справи, включно з обсадою парохій (оскільки права землевласників призначати парохів у своїх селах були скасовані), контроль за навчанням релігії по школах, ладнанням конфліктів у парафіях тощо. Генеральним вікарієм на Стрийський протопресвітерат був іменований о. Петро Шанковський, декан стрийський і парох Дулібів. В склад протопресвітерату входило таких 11 деканатів: 1. Болехівський, 2. Долинський, 3. Жидачівський, 4. Журавенський, 5. Любінецький, 6. Миколаївський, 7. Перегінський, 8. Рожнітівський, 9. Скільський, 10. Стрийський і 11. Тухлянський. Для вигоди священиків з инших деканатів, що мали справи для полагодження в Генерального вікарія Стрийського протопресвітерату, винаймлено бюро в Народному Домі та повідомлено священиків усіх деканатів про урядові години в ньому.

За часів української влади на Стрийщині свідомі й патріотичні українські священики відіграли в державному будівництві значну ролю. Головою Повітової Української Національної Ради був парох Завадова, о. Остап Нижанківський, який уже за Австрії очолював стрийську Повітову раду як її «віцемаршал». Заступником о. О. Нижанківського був визначний громадсько-політичний діяч Стрийщини, парох Лисятич, о. Андрій Пеленський. Народніми провідниками Медениччини був о. Михайло Татомир, Жидачівщини – о. Іван Головкевич, Скільщини – о. Михайло Мосора. Незрівняними політичними промовцями були о. Степан Івасик з Верчан, о. Северин Ямінський з Довгого, зразковими провідниками своїх парафій: оо. Іван Тимцюрак з Дашави, Михайло Ференц з Олексич, Іван Бордун з Бережниці, та Карло Бардин з Братковець. Економічними провідниками Стрийщини були оо. Кость Петрушевич, сотрудник Стрия, Лев Горалевич, парох Угерська, Микола Гошовський, парох Фалиша й ін. Польовими духовниками зі Стрийщини стали оо. Андрій Бандера, Володимир Галайчук (зять о. Л. Горалевича і батько Богдана Тадея Галайчука (1911-1974) професора університету в Буенос-Айрес і відомого експерта міжнародного права; помер на тиф у 1919 р.), Роман Лободич в Жидачеві, Євген Шанковський, сотрудник в Стрию та парох в Заболотівцях й ін. На Жидачівщині в повіті сильно зараженому москвофільством, відомими подвижниками української влади були панотці Юрій Боднар (1885-1977), парох Яйковець та Іван Скоробогатий, парох Цуциловець (що закінчив життя своє на московській каторзі). На Скільщині особливо активними були кол. польовий духовник австрійської армії, о. Микола Притуляк (1884-1967) (за Польщі члени УВО-ОУН разом з дружиною, польовий духовник УПА) та о. Маріян Роман Цурковський, (1892-1968) (згодом парох і катехит у Стрию, золотоусний проповідник). Я свідомий того, що ця моя згадка про участь священиків Стрийщини у державному будівництві 1918-1919 рр. далеко не повна, бо спирається виключно на власну пам’ять, яка не вистачає для повного з’ясування цієї теми.

Кінчаємо згадкою про самоврядування в Стрию та Стрийському повіті. Посадником Стрия за часів української влади був д-р Єронім Калитовський (1866-1926), надзвичайно чесна, добра й мила людина, що користувалася великими симпатіями стриян без різниці віри й національности. За званням був адвокатом, за замилуванням – письменником (писав гумористичні оповідання під псевдонімом «Трохим Дріт»). Був батьком української поетки Марти Калитовської, що живе в Парижі.

Повітовою радою, тобто Українською Національною Радою у Стрийському повіті, керував о. Остап Нижанківський. Очевидно, Рада складалася виключно з українських депутатів, бо поляки й жиди її бойкотували, а німці прислали свого представника аж пізніше. У проектованому статуті самоврядування міста Стрия в Міській раді передбачено 40 депутатів, в тому по 13 від українців, поляків і євреїв й 1 від німців. Статут Повітової ради для Стрийського повіту передбачав 50 членів у Раді, в тому 30 українців, 10 поляків, 8 євреїв та 2 німці. Вибори до обох рад мали відбутися в національних куріях, що вибирали депутатів своєї національности.

До установ міського самоврядування належала також Міська каса ощадности. Її директором за часів української влади в Стрию був о. Костянтин Петрушевич, стрийський сотрудник і катехит та визначний громадсько-політичний діяч.

 

Кривавим листом котить Падолист

 

У попередньому розділі ми показали українську державну адміністрацію й самоврядування в Стрию та Стрийському повіті, тобто цивільну владу. Тепер переходимо до опису військової організації в Стрию та на Стрийщині.

Місто Стрий, як осідок Обласної військової команди, а згодом Корпусу команди, а також як важливий стратегічний залізничний вузол у запіллі III Галицького корпусу, мало велику військову залогу. На неї складалися запільні, запасні й вишкільні частини Галицької Армії, що їх безпосереднім зверхником була Окружна військова команда в Стрию. Вона була теж зверхником Повітових військових команд у центрах тих повітів (Стрий, Сколе, Жидачів, Долина, Калуш), що належали до Стрийської військової округи. Окружним комендантом у Стрию був отаман (майор) Володимир Котович (1877-1948), перед війною добре відомий активний український громадянин. В австрійській армії дійшов був до ступня майора та був власником багатьох австрійських бойових відзначень, в тому високого ордену «Signum laudis» (Знак похвали).

Окружна команда поміщалася тоді в будинку «Руської Бурси» при вул. Крашевського (перезваної тоді на вулицю ім. гетьмана Богдана Хмельницького), де була теж домівка «Пугачів», тобто цього гуртка Стрийського Пластового коша, що мав найкращий військовий вишкіл. Завданням Окружної команди було організувати й вишколювати військові частини різних родів зброї та доповнювати фронтові частини стрийського походження вишколеними й забезпеченими у зброю, амуніцію й військовий виряд вояками. Такі частини були на підльвівському фронті (група «Південь II», або «Щирець» від с. Любіня Великого до с. Оброшина) і на хирівському фронті, що складався з груп «Старий Самбір», «Глибока III» або «Хирів», «Крукеничі», «Рудки». На початку війни було більше стрийських частин на підльвівському фронті, ніж на хирівському, але пізніше першенство в отримуванні похідних сотень зі Стрия отримав Хирівський фронт, конкретно Гірська бриґада, що постала з груп «Лютовиська» й «Старий Самбір», та дивізія полк. А. Кравса, головно її група «Глибока III» («Хирів») та «Крукеничі».

Переходимо тепер до опису військових частин й установ, що належали до залоги українського війська в Стрию в 1918-1919 pp. Найбільшою частиною був Запасний кіш Стрийського полку піхоти, що містився в найбільшому, двоповерховому будинку казарми ім. гетьмана Богдана Хмельницького при вулиці тієї ж назви (кол. ім. Крашевського). Першим командиром Запасного коша був сотн. Василь Хром’як, але коли він на чолі півкуреня піхоти відійшов у січні 1919 р. на фронт під м. Белз, то ним став от. (майор) Омелян Клюн, що вже був ним до евакуації Стрия в травні 1919 р. Він був добрим господарем Запасного коша і пильно дбав про потреби стрільця. Кравецька й шевська робітня Коша працювала повним ходом, а забезпечені в одяг, взуття й харчі стрільці отримували можливо найкращий вишкіл, про який дбали вишкільні старшини Коша – сотники Осип Войтечко та Іван Підусільник. Кіш, що отримував новобранців, а також уже вишколених вояків з кол. австрійської армії (з повітів Стрий, Сколе, Жидачів, Долина й Калуш) організував з них похідні сотні й курені й висилав їх на фронт під Львів, а теж на фронт під Хирів. Звичайно в похідній сотні було 200 стрільців (у 4 чотах і трьох допоміжних роях-телефонічному, санітарному й обозному), а в похідному курені 3-4 сотні та півсотня кулеметів (із 4 кулеметами), що їх підготовляла Запасна кулеметна сотня (що містилась в казармах ім. гетьм. Богдана Хмельницького, але згодом була перенесена до казарм ім. гетьм. Івана Мазепи, де були стайні для коней). Командиром Запасної сотні кулеметів у Стрию був пор. Василь Прохурський, а його ад`ютантом хор. Олекса Мазак, згодом піднесений до ступня четаря. У цій сотні були ще поручники Рудольф Чанський, Василь Виноградник, Петро Мигович, Михайло Бобанич, четар Андрій Бойкович, хор. Михайло Паска, але вони мінялись, бо відходили з кулеметними частинами на фронт. Інструкторами були головно підстаршини й «містостаршини», серед них теж стрийський літописець, тоді ст. дес, УСС, Андрій Кігічак.

Запасний кіш Стрийського полку піхоти та Запасна сотня кулеметів у Стрию висилали свої похідні сотні чи курені, чети, півсотні чи сотні кулеметів на під-львівський фронт до групи «Південь II», що в лютому 1919 р. стала 7-ою Стрийською бригадою, а теж на хирівський фронт, головно до груп «Глибока III» та групи «Крукеничі», що згодом стала 11-ою Стрийською бригадою. Сьогодні, при повній відсутности документів Стрийської ОВК чи теж Запасного коша Стрийського полку піхоти й Запасної сотні кулеметів, не можна відтворити черговости відходу зі Стрия на фронт похідних куренів чи сотень, їх назв і командного складу. Тому далі подане базується лише на тому, що залишилось в авторовій пам’яті.

І так першою, можливо, похідною сотнею, висланою зі Стрия на підльвівський фронт, була сотня четаря Василя Чарнецького, здається «друга» з черги, що була спрямована до села Оброшина під Львовом, віддаленого на один кілометр від залізничної зупинки Басівка на лінії Стрий-Львів. До цього села прибули ще й инші похідні сотні зі Стрия: 7-ма пор. Карла Стасишина, 10-та пор. Василя Свідрика та 13-та пор. Рудольфа Мара. Із цих сотень, а теж з місцевих добровольців постав II курінь 7-ої Стрийської бриґади під проводом пор. (а згодом сотника) Василя Чарнецького, що після перейменовання 7-ої Стрийської на 7-му Львівську бриґаду (в квітні 1919 р.) став II куренем 13-го полку піхоти 7-ої Львівської бриґади під командою от. (майора) Романа Волощука. Приблизно 50% стрільців цього куреня було із Стрийської військової округи.

У лютому 1919 р., на фронт під Львів, до 7-ої Стрийської бриґади, відійшли зі Стрия два похідні курені, що під Львовом отримали офіційні назви куренів ч. XXIII і XXIV. У курені ч. XXIII, що стояв залогою в селі Містки під командуванням пор. Рудольфа Мара, були похідні стрийські сотні ч. 18 і 19, що виїхали зі Стрия 3 лютого 1919 р. під командою чет. Василя Бігуна, похідна сотня ч. 20 під командою чет. Степана Заплатинського і кулеметна чота під проводом хор. Федева (з Дулібів). Курінь цей зайняв фронт від Місток до Оброшина й тоді 18-ою сотнею в Оброшині командував чет. Василь Бігун, 19-ою сотнею на хуторі Лісові чет. Осип Царевич і 20-ою сотнею чет. Степан Заплатинський, а по його відході до І Галицького корпусу, чет. Микола Кіндій. Півсотню кулеметів у цьому курені зорганізував пop. Петро Мигович, призначений з цією метою із XXIV-гo куреня, де він очолював таку півсотню. При XXIІІ-му курені служили ще такі стрияни: пop. Михайло Бандрівський, пop. Герман Едельдінґ, четарі Дмитро Турій, Осип Петрикевич і Степан Кравзе.

У XXIV курені, що теж покинув Стрий на початку лютого 1919 p., командиром був чет. Степан Михаськів (який уже встиг був утекти з польського полону й вдруге йшов на фронт), адьютантом хор. Володимир Черник. Сотні в цьому курені очолювали: Першу чет. Володимир Криницький, другу – пop. Іван Олинець, третю – чет. Володимир Ґуґлевич, а кулеметну півсотню – пop. Петро Мигович, а по його відході до XXIII куреня – хор. Михайло Паска (що згодом загинув у Чортківській офензиві, в бою під Бережанами). У курені були ще такі старшини: чет. Роберт Крейт (загинув у Чортківській офензиві, в бою під Бережанами), хор. Степан Коссар, чет. Микола Заремба з наддніпрянського гайдамацького загону полк. Долуда, хор. Петро Іщак та ін. Варто теж відзначити, що до бою під Вовчухами в березні 1919 р. сформовано спеціальний курінь з частин 7-ої Стрийської бриґади під проводом пop. Михайла Ліщинського, до якого ввійшли були сотні: 18-та чет. В. Бігуна з XXIII та сотні пop. Івана Олинця з куреня XXIV і 10-та пop. Василя Свідрика з II/VII куреня сотн. Василя Чарнецького. Після Вовчухівської офензиви курінь nop. М. Ліщинського був розв’язаний.

За тими неповними даними, можна вважати, що Запасний кіш Стрийського полку піхоти вислав на фронт, під Львів і під Хирів рівновартість 5 куренів піхоти (із 4 сотень стрільців і півсотні кулеметів). З тих куренів організаційну єдність зберегли до кінця УГА три курені, що їх можна назвати «стрийськими», із них два курені в 7-ій Львівській бриґаді, а один в 11-ій Стрийській бриґаді (Це був III курінь. Хоч він звав себе «калуським», то Калуський повіт входив до Стрийської військової округи). Більше куренів піхоти, ніж Стрийська військова округа на фронт вислали тільки Львівська Округа (що мала 370 тис. українського населення) та Коломийська округа (260 тис. українського населення). У той час, у Стрийській військовій окрузі було 320 тис. українського населення, отже, більше, ніж у Коломийській ОВК. З цього, звичайно, ніяких висновків робити не можна, бо мобілізаційна справність населення не залежить від його свідомости чи доброї волі, але від наявности військової організації й достатньої кількости матеріальних засобів. У Західній Україні, після 4 років війни, при браку старшин і матеріальних засобів, після воєнних втрат населення і при значній кількості чоловіків у полоні чи ще у військовій службі на віддалених фронтах, мобілізаційна спроможність українського населення не могла бути високою. Тому вище показаний ступінь мобілізації населення Західної України вказує на його свідоме бажання оборонити рідну державу, що постала була в Листопадовому зриві, від аґресії Польщі, що бажала цю державу знищити, а її землі загарбати для колоніальної експлуатації, як це було в минулому.

Крім Запасного коша Стрийського полку піхоти разом із Запасною кулеметною сотнею, у Стрию були ще Запасний гарматний полк і Запасний кінний полк, що були розміщені в колишніх уланських Грабовецьких казармах і підлягали ДСВС через ОВК у Стрию, а теж деякі спеціальні частини (саперські, понтонні, залізнично-саперські, зв’язкові (телефонічні), обозні, санітарні, ветеринарні, харчові частини та установи, що підлягали ДСВС через Корпусну команду або через Стрийську ОВК. Крім Польової сторожі, що підлягала Корпусній команді, про лад і порядок у Стрию дбав Вартівничий (стійковий) курінь із 4 сотень, що містився в казармах ім. гетьм. Івана Мазепи, якого командиром був пор. Петро Яцишин. Цей курінь підлягав Стаційній команді в Стрию, що її очолював пор. (згодом сотн.) Микола Гошко, а по ньому сотн. Іван Ерденберґер. Всі ці частини для збереження ладу й безпеки були озброєні так, як піхота чи кіннота, часами мали теж приділені кулемети. До цього типу мілітарних формацій належала теж «Окрема Стрийська Пластунська сотня малолітніх добровольців», що до її розв’язання, в лютому 1919 року, була «диспозиційною сотнею» Стрийської Окружної військової команди. Коли ж було сформовано Перший летунський полк УГА на аеродромі при зал. станції Красне, у Дулібах коло Стрия розташовано першу сотню цього полку. Її команда містилася в будинку Василя Рішка в Дулібах, а провізоричний «аеродром» на площі вправ уланського полку по обох сторонах шляху зі Стрия в Карпати. (Цю площу колись військова влада зареквізувала в артілі «Добробут» – хліборобсько-продукційній спілці, що існувала в Дулібах у 1902-1912 рр., яка була сіллю в оці польських панів. Тому вони подбали про її «кондемнацію» військовою владою.)

Ось ще декілька інформацій про запасні військові частини в Стрию. Запасний гарматний полк у Стрию зорганізував сотн. (згодом отаман-майор) Фердинанд Лянґ, з галицької родини німецьких колоністів, з якої три брати були старшинами УГА. У полку було чимало добрих артилеріиських старшин: сотники – Корній Купчанко, Самуїл Лукашевич, Михайло Колтунюк, Степан Мацькевич, Яким Ярема; поручники: Михайло Брик, Іван Ерліх, Петро Гнатківський, Кость Липецький, Роман Олексій; четарі: Ярослав Олексій, Михайло Тишовницький, Богдан Трешневський, Євген Яцкевич, Мирослав Колтунюк та ін. За час свого існування Стрийський запасний гарматний полк спорядив був у Стрию 10 гарматних батерій, у тому 10 см гавбичні батареї, які відійшли були на фронт: дві гавбичні батерії до групи Крукеничі II (командир пор. Петро Гнатківський і чет. Мирослав Колтунюк), одна гавбична батарея до 7-ої Бриґади під Львів (командир пор. Роман Олексій), одна до Гірської бриґади (командир – сотн. Яким Ярема), три батареї легких гармат 8 см. під Львів, дві до груп Крукеничі II (командир чет. Михайло Тишовницький) і Глибока III (командир сотн. Вільгельм Майнль, що згодом став командиром усієї артилерії цієї групи) й одну важку батарею далекострільних російських гармат 10,68 см. (командир чет. О. Костинчук до групи Рудки І. Молодих старшин Стрийського запасного гарматного полку, четарів Дмитра Колодницького, Альфреда Козака, Євгена Яцкевича приділено було до різних гарматних полків на фронті.

Менше щастя в Стрию мав Стрийський запасний кіннотний полк, що його першим комендантом був от./майор Олівер Ремер, наступним сотник (ротміст) Едвард Геннінґ й останнім пор. сотн. Едмунд Шепарович. Майор Ремер, розуміючи значення кінноти, що в польсько-українській війні могла відіграти значну роль, написав був, у цій справі меморандум до ДСВС, але на нього не отримав ніякої відповіді. Коли ж це показалося, що ніхто йому ніякої допомоги не подає, щоб він у Стрию міг зорганізувати кіннотну частину, майор О. Ремер покинув службу в УГА й виїхав був на батьківщину до Відня. Комендантом у Стрию залишився був його заступник, ротмістр Е. Геннінґ, але й той залишив Стрий і виїхав до Команди І Галицького корпусу в Камінці Струмиловій, де йому обіцяли допомогу в організації кіннотних частин. І справді, в І Галицькому корпусі міг сотн. Е. Геннінґ зорганізувати по одній кінній сотні для кожної із 4 бриґад корпусу, а згодом теж Перший кінний полк Першого Галицького корпусу в складі 4 кінних й 1 скорострільного ескадронів. Геннінґ очолив був зорганізований собою кінний полк, що брав активну участь в поході об’єднаних армій на Київ у серпні 1919 року.

У Стрию залишився був ротмістр Едмунд Шепарович, який спорядив був у грабовецьких касарнаях одну сотню кінноти, яку на фронті розділено між окремі курені 7-ої Стрийської/ Львівської бриґади з призначенням для розвідчої й зв’язкової служби. У цьому періоді польсько-української війни на українському боці було рішуче легковаження значення кінноти як роду зброї в модерній війні. Таким чином перемогла доктрина позиційної війни на верхах Галицької армії, що була зовсім непридатна для типової рухової війни, якою була польсько-українська війна. Цей організаційний недолік, яким був брак більших кіннотних з’єднань в УГА, а який базувався на помилковій інтерпретації стратегії польсько-української війни, зрозумів і намагався його усунути щойно новий Начальний Комендант Галицької Армії, ген. пор. Олександер Греков, який на початках Чортківської офензиви, в червні 1919 року, наказав був формування 1-ої Кінної Бриґади із двох кінних полків з додатком допоміжних піхотних гарматних, технічних, зв’язкових і запільних частин у своєму складі. У визвольній війні українського народу цьому кіннотному вищому з’єднанню УГА прийшлось відіграти деяку навіть стратегічну роль.

Коли частини 1-ої Кінної Бриґади почали були формуватися в м. Ягольниця на Чортківщині, на її коменданта був призначений сотник/ротмістр Едмунд Шепарович, професійний старшина кінноти. Едмунд Шепарович, що восени 1919 р. був піднесений до ступня отамана (майора), як і його молодший брат Фелікс, молодший, були синами генерал-майора австро-угорської армії, Шепаровича Фелікса, старшого, що в 1915 році командував бригадою в Перемишлі, з якою попався в російський полон, де й помер на Сибірі в 1917 році. Два сини генерала, професійні старшини австро-угорської армії, прибули були з Відня до Стрия, де тоді поручника Едмунда приділено було до Запасного кінного полку, а четаря-летуна Фелікса мол., до 1-ої Летунської сотні в Дулібах.

Перша летунська сотня, що прибула була до Стрия в дні 9 квітня 1919 р., і розташувалась в селі Дуліби, була приділена до III Галицького корпусу для обслуговування Хирівського фронту, тобто фронту «дивізії» полк. А. Кравса. Організація Летунського полку в березні 1919 р. стала можливою тому, що в цьому місяці, Армія УНР, передала була Галицькій армії 80 літаків з бази в Проскурові, що їх перевезено на летунську базу біля залізничної станції Красне. Не всі передані літаки були в доброму стані, але з цих, що ними були, створено на місце досі існуючого Летунського Відділу Галицької Армії (комендант сотн. Петро Франко) – Летунський полк, що крім летунської бази в Красному мав мати до 6 бойових сотень (по 8 літаків у сотні в першій лінії і 8 у резерві), але до травневого відвороту в 1919 році створив тільки 3. З огляду на високоякісних летунів, що їх мало летунство Галицької армії й їхні перемоги над польськими летунами, що мали місце в лютому-березні 1919 р., були причиною розбудови летунства Галицької армії в цьому часі і пов’язаних з нею надій ДСВС, що за допомогою летунства можна буде осягнути повну перемогу над польським противником. На жаль, деякі несподівані катастрофи галицького летунства, як теж воєнна інтервенція французько-польської армії ген. Галлера проти української армії в Галичині, звела внівець всі плани ДСВС щодо успішного закінчення війни в Галичині.

Перша летунська сотня, що осіла була в Дулібах, була під командою поручника-летуна австрійської армії, Африкана Хруща, і в ній переважали летуни австро-угорської армії, пор. І. Огар, О. Зєлик, Осип Заславський, чет. Коцко (брат Адама), чет. Мовчук, чет. Фелікс Шепарович (згодом поручник), чет. Теодор Яцура і хор. Кунке. Із російської армії були два знамениті летуни-акробати, сотн. Хведір Алелюхін, чет. Микола Сєриків, а ще якийсь час у сотні перебував сотн. Василь Євський (Василєвський), що був «асом» українського галицького летунства, здобувши над польськими летунами 9 повітряних перемог. Сотн. Василєвський прибув до Красного в складі III Одеського Авіаційного дивізіону, що був сформований за Гетьманату і, якого на інтервенцію д-ра І. Луценка і з дозволу гетьмана Павла Скоропадського, полк. Самойлович, начальник Одеської повітряної бази, послав був до Галичини, щоб там створив українське летунство.

Перша летунська сотня в Дулібах мала 12 літаків (у тому мисливі: 2 «Нюпори» й 1 «Фоккер», бомбовці: 4 німецькі типу ЛВҐ і розвідчі 3, типуДВФ, а крім цього два австрійські «Бранденбурґи»). Сотня мала два особові і 4 тягарові авта, а крім цього 7 пар коней з возами обозу. Кожного дня літаки від’їздили на фронт й виконували намічені завдання. Чет. Шепарович успішно пошкодив був бомбами львівську електрівню й зумів утекти від 8 польських мисливців, що намагалися його літак збити. У цьому повітряному бою успішно боронив чет./пор. Шепаровича чет.-летун Е. Рудольфер, також один з асів українського летунства, що мав три перемоги над польськими летунами.

Летуни 1-ої Летунської сотні не тільки виконували свої бойові завдання на фронті. Бувало, по неділях мали ми змогу заобсервувати над м. Стриєм бравурні польоти летунів 1-ої Летунської сотні з Дуліб, що були чудом летунської техніки й відваги. Признаємось, що живши пізніше недалеко польського летунського майдану в Скнилові коло Львова, ми таких повітряних штук не бачили, хоч польські летуни між двома війнами диспонували багато кращим летунським матеріалом, ніж той, що мали до своєї диспозиції українські летуни.

Із технічних частин, у Стрию були зорганізовані дві саперські сотні: 1/ІІІ і 2/ІІІ Саперські сотні, про які вже була згадка. Пор. інж. В. Комаринський, технічний референт команди III Галицького корпусу планував організувати в Жидачеві курінь піонерів (понтонерів) і ДСВС доручив був підшукати у воєнних округах старшинський, підстаршинський і рекрутський персонал до цього куреня. Бракувало цілком понтонів, які плановано закупити в Чехо-Словаччині в обмін за нафту.

Місто Стрий було призначене як осідок для залізнодорожного куреня, але цей курінь почав організувати сотн. Ф. Сакс у Станиславові. В Стрию залишилась тільки сотня залізничих мостів, що нею командував чет. Антін Рудницький, батько професора д-ра Ярослава Рудницького, а теж Залізнодорожне Депо (добре вивінована майстерня з різними технічними машинами), що ним командував сотн. Леопольд Райтер, а його заступником був nop. Ярослав Глібовицький. ДСВС вислав чет. А. Рудницького за кордон у важливій місії закупу воєнного обладнання для сотні залізничних мостів, для Залізнодорожного Депо і для Піонерського куреня в Жидачеві. Очевидно, ця місія була вже значно спізнена, і чет. А. Рудницький уже нічого зробити не міг, а згодом помер у гарнізоновій лічниці у Празі в 1921 році.

При команді III Галицького корпусу діяла добре зорганізована корпусна телефонічна сотня, що її комендантом був сотн. Микола Ігнатенко, добрий спеціаліст військового зв’язку, а його заступником хор./чет. Дам’ян Пеленський, син. о. Андрія, пароха Лисятич. Справником у цій сотні був одн. дес./хор. Осип Садовський з Грабівця. У сотні цій служило чимало військових пластунів після розв’язання Окремої пластунської сотні в лютому 1919 року.

В касарнях на замку поміщалась корпусна Обозна сотня, що організувала обозні валки для III Галицького корпусу й його бриґад. Ця сотня була, початково, під командою пop. Михайла Тимчія з Дуліб, а після його звільнення внаслідок інвалідности, набутої у війні, під командою чет./пор. Юрія Шепаровича, сина Романа, пароха Добрян. Недовго перед польською офензивою 15 травня 1919 p., пop. Ю. Шепаровича перенесено до Станиславова, де ДСВС планував організувати Запасний Обозний курінь і для якого стягав фахових старшин-обозників.

Начальним лікарем III Галицького корпусу був полк, лікар д-р Іпполіт Левицький. Комендантом Окружної військової лічниці в Стрию був пполк. лікар д-р Амвросій Юркевич. Санітарним референтом Стрийської ОВК був сотн. лікар Євген Гайдукевич. Водночас він був лікарем Окружної військової лічниці в Стрию й комендантом Санітарної сотні. Його заступником був сан. пop. Ярослав Бабій. Стрийський лікар, д-р Михайло Сеґен був начальним лікарем І Галицького корпусу в ступні сотника, а згодом отамана (майора). Сан. пop. Ілярій Осецький був комендантом Санітарного поїзду ч. 2.

Сотн. лікар д-р Євген Гайдукевич помер у Жмеринці на тиф на саме Різдво 1920 року. Із 38 лікарів Української Галицької Армії, що були за Збручем, 12 померло на тиф.

У Стрийській окружній військовій аптеці працювали сан. пop. д-р Роберт Ляндес і nop. аптекар Мойсей Ляндесберґ. Корпусним ветеринарем був сотн, вет. Степан Барчинський, а у ветеринарній лічниці ще пop, вет. Роман Кузьмин і чет.вет Матвій Николин.

Із польових духовників УГА слід згадати о. Володимира Гинилевича, що був польовим духовником при Польовій лічниці III Галицького корпусу й помер на тиф. в с. Глібовій біля Нової Ушиці в 1919 році, та о. Володимира Галайчука, що був катехитом виділової школи в Стрию й польовим духовником 3-ої Бережанської бригади, який помер на тиф в Немирові в 1919 році. Польовим духовником при Стрийській ОВК був о. Роман Лободич, який помер у Філядельфії.

Наш огляд персональної обсади команд, частин і установ української армії, розташованих у місті Стрию в 1918-1919 роках, закінчуємо списком військових пластунів «Окремої пластунської сотні малолітніх добровольців», що під цією офіційною назвою, наданою ДСВС існували в Стрию від 1-го листопада 1918 р. до 15 лютого 1919 року, коли Окрему пластунську сотню розв’язано, залишаючи учнів VI гімназійного класу, а теж прийнятих окремих командами «малолітніх добровольців» на стані окремих частин й установ до хвилини їх приділу до Старшинських шкіл УГА, а теж і до Армії УНР. Список наш, який опоряджуємо на повторні прохання ближчих і дальших родин військових пластунів, охоплює 44 військових пластунів, що в складі сотні були учасниками Листопадового зриву в Стрию, або ввійшли в склад сотні пізніше, прибуваючи з різних місцевостей, де були теж учасниками Листопадового зриву. Це троє військових пластунів: Ярослав Білинський, Зиновій Кохановський, Богдан Сапрука. У списку подано й зазначено членів гуртка «пугачів», разом 20 осіб. У списку подано теж інструкторів Військового Пласту, що в різний час займали «командні пости» в Окремій Пластунській сотні. Це: Осип Бандера, Юрій Гарасимів, Богдан Лотоцький, Омелян Петріна, Михайло Середницький, Іван Сухар. У таблиці відрізняємо підстаршинські ступні Військового пласту: пластун, пластун-розвідник, пластун-вістун, пластун-старший вістун, пластун-булавний, пластун-старший булавний і військові ступні УГА: Старший стрілець, вістун, десятник, старший десятник, булавний десятник, бунчужний десятник, підхорунжий.

Окрема Стрийська пластунська сотня малолітніх добровольців

1.Сотенний командир: сотн. Омелян Колодницький, старший (загинув у 1920 році в моск. больш. таборі полонених старшин УГА в Кожухові під Москвою).

2.Сотенні старшини:

1.Пор. Осип Васильчишин (згодом адвокат у Стрию)

2.Пор. Михайло Коник

 

3.Сотенні інструктори:

1.Пхор. УСС, Осип Бандера (1896-1981 в ЗСА)

2.Пхор. УСС, Юрій Гарасимів (1898-1975 у Монтреалі, Канада)

3.Пхор. УСС Богдан Лотоцький (пропав у сталінських чистках в Україні)

4.Пхор. Омелян Петріна (+1920 р. в Україні)

5.Пхор. Іван Пиндзин

6.Одн. Дес. Михайло Середницький (+1920 р. в Україні)

7.Пхор. УСС. Іван Сухар (помер в Аргентині)

 

4.Військові пластуни з 1912 року: Гурток «пугачів» у Стрийському коші:

1.Ст. віст, пл., пхор. Микола Бігун (1901-1978 у Клівленді, ЗСА)

2.Бул. пл. Ярема Весоловський

3.Віст. пл. Володимир Дармохвал (1904-1974 в Ню Йорку)

4.Віст. пл. Ярослав Дубицький

5.Ст. віст, пл., пхор. Роман Івасик (1902-1985 у Кракові)

6.Ст. віст. Омелян Колодницький, мол. (виїхав до Австралії)

7.Бул. пл., пхор. Льонгин Лотоцький (пропав у сталінських чистках)

8.Ст. віст. пл. Володимир Лукавецький (1903-1944 під Бродами)

9.Ст. віст. пл. Володимир Лукомський (пропав у сталінських чистках)

10.Ст. віст. пл. Осип Микитка (1903-1941 розстріляний большевиками)

11.Ст. віст. пл. Омелян Нагорняк (член УВО, по атентаті втік до ЧСР)

12.Ст. віст, пл., пхор. Богдан Нижанківський (1903-1946 у Німеччині)

13.Віст. пл. Ортинський Петро

14.Ст. віст, пл., пхор. Роман Петріна (1901-1976 у Ню Йорку)

15.Віст. пл. Роман Петрушевич (1902-1980 у Монтреалі)

16.Бул. пл., хорунжий Осип Скобельський (1901-1919 у Вінниці, на Україні)

17.Ст. віст, пл., пхор. Володимир Татомир (1902-1962 у Філядельфії)

18.Ст. віст. пл. пхор. Роман Файґель (1903-1971 в Торонто)

19.Ст. віст., пхор. Лев Шанковський

20.Віст, пл. Лесь Яцкевич (1902-1978 у Польщі)

 

20 військових пластунів з гуртка «пугачів», що мали майже три роки військового вишколу, описаного в иншому місці нашої праці, творили половину першої чети (в УГА назва була чета, а не чота, як в Армії УНР) сотні: два перші її рої по 10 військових пластунів з ройовим. Друга половина першої чети складалася з вишколених вояків австрійської армії, що їх приділено до сотні у надвечір’я Першого Листопада. Пластуни, що не були військовими пластунами й учні середніх шкіл, що не ввійшли в склад Пластового Уладу перед Листопадовим Зривом, складали другу й третю чету нашої сотні, при чому й у складі цих чет були вояки, що пластунами й учнями середніх шкіл не були. За час від 1 листопада 1918 року до евакуації Стрия в травні 1919 р. пластуни в другій та третій четі сотні, здебільшого, склали другий пластовий іспит за вимогами статуту Військового Пласту, отже були вістунами-пластунами, а навіть дехто й мав ранґу старших-вістунів пластунів, тобто мали за собою третій іспит. Сьогодні важко пригадати всіх цих «малолітніх добровольців», що були вояками Окремої Стрийської пластунської сотні й провели в Стрию Листопадовий Зрив, а згодом були вельми обтяжені військовою службою вояками диспозиційної сотні Стрийської окружної військової команди, відомої з того, що нею «затикали всі діри в залоговій службі», як це приходилось говорити між пластунами. У цьому місці згадуємо, перш за все, тих «малолітніх добровольців», що в рядах українського війська відбули всю Визвольну війну 1918-1920 рр. Ось вони:

1.Ярослав Білинський (син дир. школи з Пчан, мав ступінь одн. дес. у Корпусній телефонічній сотні);

2.Зенон Кохановський (учасник зі сестрою Листопадового зриву у Львові, ст. віст, пл., мав ступінь підхорунжого у Технічному курені УГА);

3.Ст. віст. пл. Едвард Козак (з Дуліб, відомий мистець-маляр)

4.Юрій Кігічак (брат Андрія)

5.Ромуальд Левицький і

6.Юліян Левицький – сини Остапа Левицького, директора Стрийської виділової школи, ст. вістуни-пластуни, загинули в 1919 році, в Україні, від тифу.

7.Ст. віст. пл. Роман Луцик

8.Ст. віст. пл. Володимир Мазяк

9.Ст. віст. пл. пхор. Богдан Сапрука (лікар у Жовкві, вивезений большевиками в 1941 р. пропав без вістки);

10.Зенон Сташків (є на знімці у книзі В. Татомира, ступня не пригадую)

11.Ст. віст. пл. Михайло Ступницький

12.Ст. віст. пл. Євген Тюн

13.Ст. віст. пл. Володимир Хомишинець

14.Ст. віст. пл. Ярослав Яворський (1903-1975 у Ню Йорку)

15.Ст. віст. пл. Микола Янківський

Названі мною пластуни, за вийнятком Зенона Кохановського, Ярослава Білинського та Богдана Сапруки, які прибули до Стрия з инших міст Галичини, були учнями Стрийської гімназії (головної й філії), і тому мені особисто знані. Молодші: учні четвертого й п’ятого класу, хоч були «малолітніми добровольцями» української армії, мені не відомі й тому їх прізвищ подати не можу, особливо коли вони були учнями філії. Також у тому часі не доводилось мені чути прізвища учня-українця, з головної гімназії чи її філії, з класу п’ятого, шостого чи сьомого, щоб він не належав до Окремої Стрийської пластунської сотні і не носив її однострою на собі в рідному місті. З різних причин дехто з військових пластунів на Україну не пішов, але з причини недуги чи инших важливих причин. Із «пугачів», 9 військових пластунів закінчили старшинські школи й отримали ступінь підхорунжого, або й хорунжого (Осип Скобельський), якщо мали закінчених 18 років життя. І тільки після закінчення цих літ військові пластуни могли відійти до фронтових частин і брати участь у боях, до чого рвалися вже на початку свого існування, але не знайшли зрозуміння для свого пориву у старших осіб, як ось у полк. Гриця Коссака, що як військовий старшина повинен був як Український Січовий Стрілець краще зрозуміти настанову молоді, вихованої у Військовому Пласті, як це мало місце. Так не сталось, але в цій Визвольній війні багато дечого не сталося, щоб цю війну закінчити переможно. Про це ще буде мова у дальших частинах нашої праці.

 

І сходило сонце на землі у вінку шрапнелі

 

Місто Стрий і Стрийщина перебували під українською владою від 1 листопада 1918 р. до 19 травня 1919 р. В останньому дні місто Стрий евакуювалось й останні українські військові частини його покинули. Вночі з 18 на 19 травня, 4-та польська дивізія піхоти ген. Александровіча, наступаючи від Хирова, зайняла Борислав і Дрогобич, в яких українці залишили непошкодженими всі копальні нафти і нафтові рафінерії, а познанці ген. Конаржевського, випадом з-під Комарна і Рудок, розбили 7-му Львівську бриґаду пполк. А. Бізанца та зайняли Миколаїв над Дністром. Того ж таки дня, познанці форсували Дністер і почали марш на місто Стрий, яке зайняли у вівторок, 20 травня 1919 р. в першій годині після полудня, на велику радість місцевих поляків. Місто Стрий і його фабрики українці залишили також непошкодженими, але не тільки те: у келіях стрийської тюрми чекали на визволення польські політичні в’язні, живі й здорові. Це були провідники ПОВ – Польської Організації Військової, що її мережа діяла також у місті Стрию під українською владою, але була викрита й розгромлена стрийською поліцією під проводом nop. Теодоровича.

Над провідниками цієї організації мав відбутися польовий суд в скорому часі і тому їх тримали в стрийській тюрмі, коли менше важливих її членів вивезено до табору інтернованих у Косачеві коло Коломиї. Серед польських в’язнів, що сиділи в тюрмі й чекали на польовий суд, був відомий стрийський промисловець німецького роду, Ян Верштайн, який мав бути в Стрию провідником польського підпілля; в кожному разі, під час ревізії в його заводі, знайдено чимало зброї й амуніції. Наказ залишити польських в’язнів у тюрмі живих і непошкоджених видав начальник Польового суду III Галицького корпусу, сотник-суддя Антін Файґель, який провадив їх справу і підготував для них польовий суд. Погано віддячився пан Ян Верштайн за дароване йому життя владою, проти якої готував бунт під час війни: Публічна опінія в Стрию обвинувачувала його за спричинення арешту й розстрілу о. Остапа Нижанківського, священика й громадського діяча Стрийщини, видатного українського музики й композитора. Не маючи для цього ніяких підстав, Верштайн обвинуватив панотця Нижанківського в тому, що він як відомий «гайдамацький» проводир у Стрию керував розгромом польського підпілля й готував польовий суд над арештованими підпільниками. Очевидно, для таких обвинувачень не було найменших підстав: за української влади о. Остап Нижанківський очолював повітову Українську Національну Раду, отже самоврядну установу, яка не мала нічого спільного з будь-якими поліційними функціями.

Отже польська влада в Стрию почалась від поповнення нею разючого воєнного злочину: вбивства зовсім невинної людини-священика, відомо культурного діяча. Польська влада дуже добре розуміла суть свого злочину, але відмовлялась визнати перед українцями вину за нього, а найголовніше, знайти й покарати винних у злочині осіб. Багатомовні обіцянки польської сторони, що знайдуть винних, що буде суд і кара, так і залишились обіцянками: ніхто за злочинцями не шукав, слідства не робив, і тому, про суд не могло бути мови.

Після втрати Перемишля, скоро наступила теж втрата Львова, бо польські оборонці його почали були отримувати допомогу з Польщі через Перемишль. Це був той прославлений польський «коридор» з Перемишля до Львова, що його польські війська зуміли втримати в своїх руках до кінця боїв за Львів і за який, під Вовчухами, йшли найбільші й найзавзятіші бої польсько-української війни. На початку 1919 року, польсько-українська війна велась уже на 300 кілометровому фронті, від Команчі на Лемківщині до Долбичева на Холмщині. Війну цю вели поляки дрібними силами, але, рішуче й енерґійно та виразно наступально, коли українці тільки оборонялись проти цих наступів і то не дуже успішно. І так, за перші два місяці війни, українці втратили 1/6 цієї території, що була проголошена державною територією ЗУНР; ці втрати рівнялись 8 адміністративним повітам Галичини із усіх 48, що до ЗУНР належали і в цих 8 повітах, українська влада вже не діяла; діяла польська. Поскільки, на початку 1919 року, дальше просування польських військ на державній території ЗУНР затримано, у межах ЗУНР, через названі територіальні втрати, залишилось тільки 40 адміністративних повітів із приблизно 4 мільйонами населення, але в тому тільки 3 мільйони українців, а один мільйон національних меншин: поляків, євреїв, німців. У той час, відновлена польська держава мала вже, без Познанщини, 15 мільйонів населення, в тому понад 13 мільйонів поляків. Але з Познанщиною, Польща мала, чисельно, п’ятикратну перевагу над ЗУНР, не кажучи вже про велику матеріальну перевагу, що її відновлена Польща мала, роззброюючи, при своєму постанні, окупантські німецькі й австрійські війська на своїй території і здобуваючи всі їхні мілітарні бази з величезним військовим добром, що його можна було вжити для розбудови польської армії. Ніяких таких баз на території Галичини не було, а більшої воєнної допомоги від Директорії УНР ЗУНР сподіватись не могла, бо Директорія УНР була в стані війни проти більшовиків, а згодом теж проти білих російських армій, а теж мусіла відбивати польський наступ на Волині. Таким чином, не може бути найменшого сумніву, що в таких умовах, ЗУНР навіть мріяти не могла, щоб перемогти своїми власними «силами». Перемогу могли здобути українські війська над польськими тільки в перших двох місяцях війни, але діючи так само рішуче й енерґійно як польська сторона, а вже в січні 1919 року, на таку перемогу було вже запізно: треба було шукати иншої стратегії, щоб осягнути перемогу, або шукати замирення з поляками, щоб закінчити війну на два фронти, яка була понад силу українським арміям. На жаль, цього всього не сталось і польсько-українська війна закінчилась закономірно польською мілітарною перемогою.

Останній гарний спомин, що залишився в пам’яті стриян, було перебування в Стрию, для реорганізації й відпочинку, Гуцульського Пробоєвого куреня пop. Гриця Голинського, героя розгрому польських частин під Вовчухами (7 березня). До речі, героями українського контрнаступу під Вовчухами, були: Курінь смерти УСС (1-ий) під командою пop. О. Івановича й Окремий Гуцульський Пробоєвий курінь пop. Гриця Голинського. Гуцули пішли на ворога, за словами гуцульського письменника, як «вітер з гір», як «піна бистрої води», як «сам Черемош у повені». І «розлетілися ляшки-панки під Вовчухами», «навіть не позбиралися», залишаючи переможцям гурму полонених (350), 22 кулемети, 6 гармат, 2 міномети, польову лічницю з цілим улаштуванням і аптекою та багато иншого воєнного майна. На побоєвищі лежали сотні вбитих і ранених польських вояків. Втрати Гуцульського куреня були, відносно, малі: вони мали кільканадцять убитих і 76 ранених. Серед убитих був булавний Василь Гладун з Дуліб, який тільки недавно перейшов був до Гуцульського загону з ІІ/24 куреня групи Глибока III.

Нам, військовим пластунам, дуже імпонували вояки Гуцульського куреня, що відпочивали в Стрию та в сусідніх селах (Дуліби, Грабовець, Завадів). Вони часто машерували вулицями міста Стрия, співали свої гуцульські пісні. І досі запам’яталась одна, що її співали вояки куреня швидко, але й виразно і до неї швидко, тихим кроком, як французька армія, маршували. Ось її слова:

Вирядила-с мене мила понад тоті гори

Розчесала-с кучерики понад чорні брови

Кучерики розчесала-с, вни си закотили

Бувай любко, здоровенька, вжесми розлучили...

В той час, у Гуцульському Пробоєвому курені гуцула пор. Гриця Голинського переважали ще гуцули. Коли мені довелось зустріти 1-ий курінь 11 Бригади (отже кол. Гуцульський) на Наддніпрянській Україні, у ньому гуцули були вже меншістю. Він воював на Одеському фронті, в складі 11-ої Стрийської бриґади УГА, яка входила в склад групи полк./ген. Олександра Удовиченка, водночас теж командира 3-ої Залізної стрілецької дивізії А УНР.

Із Стрия, Гуцульський Пробоєвий загін відійшов 12 квітня, до Дрогобича, із завданням придушити тамошнє комуністичне повстання. Це Загонові прийшлось легко, бо, насправді, ніякого «повстання» в Дрогобичі не було, а була тільки вдала провокація польської розвідки напередодні польської офензиви. У придушенні повстання брав теж участь панцирний поїзд ч. 2, де командиром був пор. Теодор Швець, що його можна назвати «стрийським», бо пор. інж. М. Солодуха побудував його в стрийських залізничних варстатах.

Так, менше-більше представлялася ситуація на Стрийщині та в цілій ЗОУНР. Річ природна, що наш огляд дуже побіжний, бо, щоб його докладно представити треба би окремої праці. Про боротьбу української влади проти підпілля Польської Організації Військової (ПОВ), ми навіть не могли згадати, хоч ця вперта боротьба тривала безпереривно від повішення морського телеграфіста, підстаршини Чабана у Вільшині в грудні 1918 року, аж до викриття стрийською поліцією під проводом пор. Романа Теодоровича, і стаційного коменданта сотн. Івана Ерденберґера всієї її мережі в Стрию й на Стрийщині. Про те, що заарештованих польських підпільників на чолі з Яном Верштайном залишено, під час відвороту Галицької Армії, в стрийській тюрмі, живими й здоровими й вони вийшли з тюрми, коли її відчинили прибулі польські «визволителі», ми вже згадували.

Зайняте поляками 20 травня 1919 р., місто Стрий і Стрийщина перебували 20 років під польською владою. У серпні 1919 року, на один день захопили були місто і деякі сусідні села (Конюхів) «червоні козаки» з 8-ої кінної козацької дивізії Червоної армії. Але це був тільки дрібний епізод, який большевики використали вдаючи «українську частину» Червоної армії перед населенням (мовою команди, звертанням до командирів: товаришу сотенний тощо). Червоні козаки зібрали у Стрийщині і в решті Галичини чимало охотників. Хлопці, яким уже надоїла була до краю польська влада, вірили, що йдуть воювати за Україну.

Про те, що діялось за цих 20 років нової польської неволі в Стрию та на Стрийщині у різних ділянках життя, розказують инші статті цього збірника. У цій праці я намагався доказати, що наша Стрийщина була споконвіку українською землею, а стрияни – племенем, що увійшло в субстрат української нації. І навіть у сучасному московсько-большевицькому лихолітті, стародавні «стриганці» залишилися українцями, які продовжують і надалі плекати ідеали своєї нескоренної нації.