Особа Степана Бандери викликає в останні роки дуже велике зацікавлення громадян України, які в час існування СССР були позбавлені джерел об’єктивної інформації про цього історичного діяча. В перші роки незалежності України табу на подання чесної інформації про Степана Бандеру щезло, але брак джерел інформації для звичайної людини, а не для науковця, й далі сприявстворенню та поширенню мітів. Про Степана Бандеру за час Незалежності опубліковано немало праць, і наукових, і популярних, і навіть художніх, але тиражі цих видань незначні для масштабів України, а тому функцію інформування громадськості вони виконують незадовільно. Пропонована праця має на меті зробити простішим доступ до інформації про Степана Бандеру (...)

Степан Бандера народився в сім’ї священика 1 січня 1909 року. Він народився в Галичині, яка тоді була провінцією Австро-Угорщини і мала статус Королівства Галичини і Лодомерії, що давало провінції деякі права на самоврядування. В провінції був свій місцевий парламент, який працював у теперішньому головному корпусі Франкового Університету у Львові, а також цісарський губернатор, який керував з теперішнього будинку обласної держадміністрації. Село Старий Угринів, де народився Степан, достатньо далеко від Львова, і більшість питань стосунків із владою селяни вирішували в поблизькому Калуші, який був центром повіту. Політичну владу в краї фактично мали поляки, які здійснювали її через місцевий парламент. Центральна австрійська влада використовувала українців як противагу полякам — тому українці в Австро-Угорщині мали більше національних прав, ніж у Росії. Але однаково мали вони цих прав небагато, і за кожне розширення прав доводилося в буквальному розумінні платити кров’ю. Прикладом є смерть українського студента Адама Коцка, якого польські шовіністи застрелили за участь у русі за вимогу дозволити викладання у Львівському університеті ряду предметів українською мовою (крім німецької та польської). Українці таки домоглися цього права, і у Львівському університеті деякі предмети читались українською мовою, зокрема Михайло Грушевський читав історію України. Примітно, що в Росії він цього робити не міг.

В Австро-Угорській імперії національні меншини, насамперед чехи і поляки, створювали громадські організації, покликані зберегти національну самобутність та підготувати свої народи до державної самостійності. Це було прикладом для українців, які теж створювали свої аналогічні товариства, спортивне - «Сокіл», просвітницьке - «Просвіта», скаутське - «Пласт». Робота цих товариств дозволила українцям на початку Першої світової війни добитися права мати свою національну військову одиницю в складі австро-угорської армії — леґіон Українських Січових Стрільців. Такими були суспільні умови, в яких народився і виростав Степан Бандера. Перша світова війна, участь у ній українського підрозділу, який став зародком української армії після розпаду Австро-Угорщини, а пізніше недовге існування української державності над Дніпром і над Дністром стали важливими факторами формування світогляду Степана Бандери. Він сам про це стверджує у своїй автобіографії.

Важливим чинником, крім тодішніх історичних обставин, була громадська діяльність батька Степана Бандери, отця Андрія. Після проголошення Західно-Української Народної Республіки він встановлював українську владу в Калуському повіті (районі), був депутатом парламенту ЗУНР від Калущини. Коли почалася війна, отець Андрій пішов в Українську Галицьку Армію капеланом. Не треба думати, що як священику, йому там було безпечніше, ніж солдатам. Коли УГА потрапила в так званий «чотирикутник смерти», де тиф викосив більше солдатів, ніж ворожі кулі, обов’язком капелана було сповідати і причащати хворих бійців перед смертю (невіруючих в УГА практично не було). І отець Бандера чесно виконував цей обов’язок. Тому й захворів на тиф, а коли одужав і повернувся додому, то мусів переховуватися, оскільки польський терор не щадив і священиків. Джерела повідомляють про розстріл оо. Захарії Підляшецького, Заторського, Лопатинського, Галібея, Сухаровського.

Вплив батька, який сам був знаним громадським діячем, в домі якого бували визначні особистості українського руху, був дуже важливим для формування особистості Степана Бандери в юнацькі роки. Досить згадати, що в десяту річницю проголошення ЗУНР поліція заарештувала Степана разом із батьком (священиком!) через молебен за загиблими у війні вояками УГА (який розцінили нелеґальним мітинґом), і кілька днів, проведених у тюрмі, були школою політичної боротьби для юнака.

Події визвольної війни Степан разом із братами пережив у селі Ягольниці, де парохом був брат матері, отець Антонович. На власні очі був свідком переможної «Чортківської офензиви» УГА — і того, як Галицька Армія не змогла закріпити результати наступу через брак амуніції. Восени 1919 року Степан Бандера вступає до української гімназії у Стрию, де мешкав його дід. Доходи отця Андрія Бандери були не дуже великими, як на численну родину, отож, під час навчання в гімназії Степан з десяти років мусів працювати у господарстві свого діда, а з чотирнадцяти — підробляти репетиторством.

Ще один фактор, який формував характер Степана Бандери, це середовище національно свідомого юнацтва. Після невдалого закінчення визвольних воєн було відновлено «Пласт». Є підстави вважати, що це була одна з частин плану засновника ОУН та УВО Євгена Коновальця, оскільки відновленням української скаутської організації займався безпосередньо один з його близьких товаришів по зброї, член Начальної Команди УВО полковник Іван Чмола. «Пласт», крім патріотичного виховання, давав дітям навички здорового способу життя, прилучав до занять спортом, влаштовував краєзнавчі походи, гартував волю. Бути в «Пласті» для дітей того часу було престижно, і Степан Бандера прагнув стати пластуном від початку навчання в гімназії. Однак довго не міг здати спортивних нормативів — з дитинства хворів на ревматизм суглобів та мав водяну пухлину в коліні. Однак воля та постійні вправи перемогли хворобу, і в третьому гімназійному класі (1922 рік) Степан стає пластуном. Спочатку в 5-му пластовому курені ім. кн. Ярослава Осьмомисла, а після закінчення гімназії – в 2-му курені старших пластунів «Загін Червона Калина». В четвертому гімназійному класі Степан Бандера стає учасником підпільного гуртка, за його словами був учасником провідного звена (ланки).

У 1927 році Бандера закінчує гімназію, складає матуральні іспити. Він прагнув вступити до Української Господарської Академії в Подєбрадах, але влада не оформила йому паспорта для виїзду в Чехо-Словаччину. Тому протягом року Степан перебував в батьківському Угринові Старому. Працював у читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, був одним із засновників кооперативи. Одночасно проводив вишкільну роботу УВО у навколишніх селах.

Наступного року Степан Бандера подає документи на аґрономічний відділ Львівської Політехніки. Тут він вчиться до арешту в 1933 році. Студентський період в житті Степана — це час його становлення як особистості, усвідомлення свого місця в суспільстві, міри відповідальності перед народом і друзями-однодумцями в боротьбі, формування власних поглядів на механізми боротьби за Українську Державу.

Під час навчання у Львові він був членом українського товариства студентів Політехніки «Основа» та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюро товариства «Сільський Господар», в рамках діяльності «Просвіти» здійснював по неділях і святах поїздки в довколишні села з доповідями та допомогою в організації різних заходів. Керував хором у Дублянах біля Львова. Брав участь в Пласті, Українському Студентському Спортивному Клубі, «Соколі-Батькові» і «Лузі». Займався бігом, плаванням, лещетарством, баскетболом, туризмом, шахами. Відповідно до засад націоналістичної моралі не курив, не вживав алкоголю. Сам співав у хорі, грав на ґітарі, мандоліні. Таке широке коло зацікавлень передбачало широке коло знайомств, можливість неформально працювати в масах. У студентські роки Степан Бандера став членом УВО і ОУН. Тут він зустрівся з друзями, яких він знав з «Пласту» - Степаном Охримовичем, Зеноном Косаком, кількома иншими. З 1930 року він керує відділом підпільних видань на західно-українських землях, а з 1931 р. – референтурою пропаґанди у Крайовій екзекутиві ОУН. До його обов’язків, крім поширення видань, належала і організація процесу їх створення та розмноження. Тут власне він тісно співпрацює з такими відомими на той час активістами націоналістичного руху, як автор «Декалогу» Степан Ленкавський, автор «44 правил життя українського націоналіста» Зенон Коссак, головний ідеолог націоналізму в студентському середовищі Ярослав Стецько, а також Богдан Кравців, Володимир Янів, Іван Габрусевич. Кожен з цих людей був яскравою особистістю, і те, що Степан Бандера мав авторитет у їх середовищі, засвідчує, що він теж знав, вмів, розумів і робив щось таке, чого вони краще від нього зробити не могли.

Власне сферою діяльності, де Степан Бандера сказав нове слово у розвитку ОУН, була організація суспільної роботи. Тут його погляди збігалися з баченням завдань визвольного руху, які вже десять років пропаґував засновник ОУН полковник Євген Коновалець. На відміну від багатьох ентузіастів, які вважали головним завданням створення підпільної структури, яка б у зручний момент ініціювала і очолила повстання, Коновалець вважав, що успіх визвольної боротьби залежить від стану суспільства, готовності боротися за незалежність не тісної групи революціонерів, а народу. Тому й бачив основним завданням організації зміну ставлення широкого загалу українців до справи боротьби за незалежність. Якраз про це йшлося на Конференції Проводу ОУН в червні 1933 року, куди Степан Бандера приїхав у ранзі виконуючого обов’язки Крайового провідника ОУН на Західних Українських Землях. Бандера привіз на конференцію власний план розбудови Організації. План був прийнятий, Степан Бандера отримав статус діючого провідника Крайової Екзекутиви ЗУЗ, а запропонована і втілена ним у життя суспільна архітектура розбудови ОУН виявилась настільки вдалою, що витримала випробування різними історичними умовами і стала прикладом для визвольних рухів инших народів. Основою роботи ОУН в масах стали громадські організації, які охоплювали певні верстви населення — просвітницькі, спортивні, робітничі, жіночі, професійні тощо. Деякі з них, як, наприклад, «Просвіта» вже існували — ОУН йшла в них і виконувала ту частину суспільної роботи, яку можна було через них виконати. Степан Бандера й сам, будучи керівником західноукраїнського підпілля, не цурався щонеділі виїжджати в села і читати лекції селянам. Про правильну агрономію, сільськогосподарську кооперативну економіку — і при цьому про потребу для цих селян Української Держави, яка мала б захистити їхні інтереси. За десять років, які залишилися до початку Другої світової війни, ОУН встигла зробити дуже багато власне через ці громадські організації, і якщо масовість підтримки УПА підтверджується навіть совєтськими документами (близько півмільйона людей, які реальними вчинками підтримували повстанців і за це постраждали від НКВД-КГБ), то це ми бачимо результати тої праці, виконаної активістами ОУН.

Це була не дуже помітна — але, на думку і Степана Бандери, і Євгена Коновальця — дуже важлива частина суспільної роботи ОУН. Важлива тому, що для досягнення перемоги в національній революції потрібно було, щоб на боротьбу піднялися не одиниці, а маси, і щоб ці маси мали ідейне переконання в потребі існування Української Держави. Однак для засобів масової інформації ця рутинна і непомітна праця не була цікавою — натомість вони багато уваги приділяли різним акціям, які час від часу проводила ОУН — і в першу чергу бойовим акціям. Найбільш відомими бойовими акціями ОУН були замахи з приводу Голодомору і пацифікації.

Євген Коновалець, перебуваючи в період Голодомору в Женеві, неодноразово намагався різними шляхами підняти питання про геноцид українського народу в Лізі Націй, осідок якої власне був у Женеві. Однак совєтські представники успішно протидіяли таким спробам, тож деякі ЗМІ замовчували факт народовбивства, а деякі, отримавши дуже подібну на правду дезінформацію з Москви, стверджували, що ніякого голоду в Україні насправді немає. Загалом лінія Москви була така, щоб не привертати уваги до події, намагатись не допускати до публікації навіть дискусійних матеріалів. Аби врешті прорвати цю «змову мовчання», ОУН запланувала замах на совєтського консула у Львові. Згідно з задумом, бойовик повинен був здатись поліції, а потім на суді, в присутності журналістів із багатьох країн (а не було сумніву, що цю подію будуть висвітлювати журналісти-міжнародники), повідомити, що це була акція протесту проти масового народовбивства голодом, і, таким чином, привернути увагу до загибелі мільйонів невинних людей. Бойовиком був студент першого курсу механіко-математичного факультету Львівського університету Микола Лемик. Він убив не консула, а високого ранґом працівника НКВД, який прибув із перевіркою з Москви, Олександра Майлова. Трохи більше про цього високопоставленого чекіста Ви можете дізнатися зі спогадів генерала Судоплатова.

Суд відбувся в основному за сценарієм, написаним ОУН. Щоправда, суддя намагався не допустити запитань адвокатів, які стосувалися Голодомору як причини замаху, але більшість журналістів, присутніх у залі, все ж писала про Голодомор, а редакції, для ілюстрації процесу, додавали свідчення біженців з України (які й так були в редакційних портфелях, але через згадані вище причини не публікувалися раніше). Микола Лемик, як і очікувалося в процесі підготовки замаху, отримав вирок смерти, замінений на довічне ув’язнення через його юний вік.

Другим замахом, який мав великий суспільний резонанс, було вбивство міністра внутрішніх справ Польщі генерала Пєрацького. ОУН звинувачувала його в терорі щодо українців, зокрема в організації т.зв. Акцій пацифікації (умиротворення). Під час таких акцій військові частини жандармерії заходили в українські села, нищили майно селян, катували селян публічними побиттями (кілька людей померло внаслідок тортур), руйнували спільне майно — книгарні, будинки «Просвіти», робили непридатними харчові запаси (наливали гас в продукти, зерно тощо). Цією справою теж займалася Ліґа Націй, але якогось впливу на польський уряд це не мало.

Генерала Пєрацького вбив бойовик ОУН Гриць Мацейко на порозі депутатського кафе польського сейму у Варшаві. Польським спецслужбам ніколи не вдалося вийти на слід бойовика, ОУН успішно перевела його через кордон в Чехо-Словаччину, і він закінчив життя в Арґентині. Однак суд у справі вбивства міністра був, і навіть двічі — у Варшаві і у Львові. Формально перший був у справі організаторів замаху, а другий — як суд над ОУН. Однією з причин, чому польське правосуддя провело другий судовий процес, була відмова підсудних говорити в суді українською. Тому, після «німого» процесу у Варшаві, відбувся другий суд у Львові, де в судах допускалося використання української мови. Перед судом стали провідні діячі Крайової Екзекутиви ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Під час процесу Степан Бандера вів себе з презирством до смерті, ствердив, що він є Краєвим провідником ОУН, заявив, що вважає себе громадянином України, а своє юридичне польське громадянство — тимчасовим явищем. З приводу військового обов’язку сказав, що є членом Української Військової Організації. Він не приховував своєї причетності до замахів на Майлова і Пєрацького, і дав у суді настільки розлоге пояснення Голодомору і пацифікації, як причин для прийняття рішень про такі дії, наскільки дозволив суддя. На суді вперше достатньо широко прозвучали програмні засади ОУН, зокрема, відповідаючи на традиційні закиди у «прислужництві», Степан Бандера ствердив: «ОУН у своїй політичній програмі відкидає орієнтацію на кого-небудь...» На суді Бандера продовжував публічно виконувати роль провідника, і це створило йому великий авторитет серед членства і суспільства загалом. Ухвалою суду він був засуджений до смертної кари, але загальна амністія, яка в цей час пройшла в Польщі, змінила цей вирок на довічне ув’язнення.

Від середини 1936 року Степан Бандера відбував ув’язнення у кількох в’язницях, але «довічність» швидко закінчилася з падінням польської держави у вересні 1939 року. В цей момент Бандера перебував у Бресті. 13 вересня в’язнична адміністрація розбіглась, а в’язні-націоналісти, дізнавшись, що разом із ними в тюрмі перебуває такий відомий революціонер, звільнили його. Звідти Бандера, в основному пішо, добирається на Волинь, там входить у контакт з місцевою мережею ОУН і далі організаційними зв’язками добирається до Львова.

На цей час в ОУН відбулися серйозні зміни. Майбутній генерал НКВД Судоплатов убив Євгена Коновальця. ОУН очолив близький співробітник Коновальця в корпусі Січових Стрільців УНР та в УВО — Андрій Мельник. В самій ОУН почали виокремлюватись дві течії, з різними підходами щодо доступних меж погодження визвольної політики з зовнішніми силами. До цього слід додати ще фактор особистого характеру: кілька людей в оточенні Андрія Мельника викликали глибоку недовіру в підсудних процесу «Бандера і товариші». Також діяв зовнішній фактор НКВД: генерал Судоплатов у своїх спогадах згадує, що відряджаючи його вбити Коновальця, Сталін напучував: після ліквідації лідера членство організації з допомогою аґентури треба зорієнтувати на взаємне поборювання, щоб у них не залишилося часу на боротьбу з СССР. Ці всі чинники призвели до розколу в ОУН, тому практично від 10 лютого 1940 року ми маємо в нашій історії справу з двома ОУН, яких від того часу популярно називають «бандерівцями» і «мельниківцями». Лідером однієї з них, причому чисельно значно більшої, стає Степан Бандера. Це свідчить не лише про його авторитет, здобутий гідною поставою в судах і тюрмах, а й про вміння чітко формулювати програмні цілі боротьби, які поділяла велика частина членства.

У травні 1941 року відбувся II великий Збір ОУН, скликаний Революційним Проводом (бандерівців), на якому Степана Бандеру де-юре обирають Головою Проводу. На Зборі учасники опрацьовують програму боротьби за незалежність, достосовану до реалій початку Другої світової війни. Приймається рішення про проголошення державності без огляду на ставлення до цього кроку з боку можливих союзників, насамперед Німеччини. Готуються похідні групи для створення українських державних адміністрацій у тих населених пунктах, з яких відступлять совєтські війська. Члени ОУН на території майбутніх боїв отримують наказ збирати зброю, полишену відступаючими військами, для озброєння нею майбутнього українського війська.

Через тиждень після початку німецько-совєтської війни похідна група ОУН на чолі з заступником Степана Бандери — Ярославом Стецьком вступає до Львова і 30 червня 1941 року проголошує відновлення Української Держави. Гітлерівці не визнають права українців на власну державу, заарештовують Бандеру, Стецька та инших міністрів українського уряду. Ґестапо чинить тиск на Бандеру, аби примусити його відкликати Акт 30 червня. Зокрема, двоє його рідних братів, Олекса і Василь, були звіряче закатовані в концтаборі Освєнцім. Степан Бандера, розуміючи, що його відмова потім може трактуватися загарбниками як відмова всього українського народу від власної незалежної держави, не погоджується на гітлерівські намови, і його ув’язнюють в концтаборі Заксенгаузен. Ґестапо починає терор проти бандерівців, — збереглися документи німецької політичної поліції, де німецьким спецслужбам наказано знищувати бандерівців після допитів без суду та ховати без сліду.

Тим часом його однодумці, насамперед Краєвий провідник Іван Климів — «Євген Леґенда» знову переводять ОУН на рейки підпільної боротьби. Ще перед початком Сталінградської битви, коли доля совєтсько-німецької війни не була вирішена, вони створюють на Волині Українську Повстанську Армію, яка, за їхнім задумом, мала стати армією Української Держави. В серпні 1943 року бандерівці проводять III Надзвичайний Збір, на якому замість ув’язненого Бандери обирають Головою Проводу Романа Шухевича. Він одночасно командує УПА та очолює український уряд, який має назву Генерального Секретаріяту. УПА звільняє від німців деякі райони Волині та налагоджує в них українську адміністрацію.

Після відступу німецької армії за межі України утримання Степана Бандери в ув’язненні стає безглуздим, і гітлерівці звільняють його, сподіваючись домовитися про співпрацю проти совєтської армії. Однак Бандера, за його словами, не бажав перемовин з політичними банкрутами, і йде в підпілля. Провід ОУН, який діяв в Україні, дає йому доручення організувати українську еміґрацію для підтримки визвольного руху. Степан Бандера береться за цю роботу, і протягом кількох післявоєнних років ОУН організовує з українців, вивезених німцями на примусові роботи та в концтабори, а також еміґрантів, які полишили рідну землю перед наступом Совєтської Армії, широку мережу в основних країнах поселення: в Европі, США, Канаді, Південній Америці та Австралії. Згідно зі свідченнями сучасників, він прагне повернутися в Україну, щоб боротись за незалежність на рідній землі, однак Служба Безпеки ОУН цілком обґрунтовано вважає, що може потрапити в пастку, приготовану КГБ, і Провід за кордоном забороняє готувати операцію його повернення в Україну.

В цей час на еміґрації було багато різних політичних течій, хоч бандерівці були найчисельніші. Степан Бандера вважав, що для успішної боротьби еміґрації за українську ідею, необхідно створити міжпартійні об’єднання чи політичні форуми, на яких українці б виступали в обороні своїх загальних інтересів, незалежно від політичних уподобань. Ще при його житті бандерівці і мельниківці проводять спільні заходи вшанування пам’яті творця ОУН Євгена Коновальця. Тоді ж Степан Бандера пише серію теоретичних праць з питань національно-визвольної боротьби, найбільш значущою з яких є «Перспективи української національної революції». Сьогодні антиукраїнська пропаґанда поширює вигадані «висловлювання Бандери», які не мають жодного документального підтвердження, але старанно обходить справжні його праці, які вже вийшли в Україні та є в інтернеті. У цих творах Степан Бандера постає патріотом, який добре знає, що метою його життя є служіння народові. Його націоналізм ніколи не перетворюється в людиноненависництво, а в стосунках між народами він дотримується лінії, прийнятої на тому Зборі, коли його вперше обрали Головою Проводу: — «Свобода народам! - Свобода людині!». Він був глибоко віруючим християнином, його погляди на співвідношення людини, народу і Бога найкраще ілюструє цитата з різдвяної статті «З невичерпного джерела»: «Проби смерти не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерти захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя. Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям, і буде після життя, вічно, а оборона вічних правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя».

Практично від закінчення Другої світової війни КГБ починає планувати операції з фізичного знищення Степана Бандери. Більшість із них були знешкоджені Службою Безпеки ОУН, частину совєтських аґентів розкрили західні спецслужби, але 15 жовтня 1959 року аґент Сташинський вбив лідера ОУН пострілом синильної кислоти в обличчя. Совєтська пропаґанда намагалась представити смерть Степана Бандери як внутрішні розбірки між націоналістами, в крайньому випадку, як смерть від серцевого нападу. Однак у 1961 році аґент, побоюючись, що КГБ ліквідує його, як носія таємної інформації, втік на Захід і признався у вбивстві лідера ОУН. Відбувся суд, на якому виявилось, що вбивство Степана Бандери — це лише одне із низки вбивств політичних опонентів совєтського режиму за його кордонами. Совєтський уряд про людське око повідомив, що така практика діяльності КГБ (терор за межами СССР) буде заборонена, хоч насправді, вбивства політичних еміґрантів з країн, підконтрольних Москві, продовжувалися.

Вбивши Степана Бандеру, КГБ не змогло ані розгромити ОУН, ані послабити прагнення українського народу до незалежності. Українська держава існує під тими самими символами, за які боровся Степан Бандера. Політичні суперечки навколо особи Бандери в своїй основі зводяться до дискусій про те, може чи не може Україна сьогодні бути незалежною державою. Поступово суспільна думка про особу Степана Бандери відходить від стереотипів, які роками формували совєтські агітатори. Йому будують пам’ятники, проводять змагання на його честь, його іменем називають вулиці. Його життя є прикладом того, як воля і цілеспрямованість досягають результату в несприятливих умовах. Починаючи з дитинства, коли воля допомогла йому перебороти хворобу і здати спортивні нормативи «Пласту», і закінчуючи розбудовою Організації Українських Націоналістів, яку він здійснював в умовах постійної протидії спецслужб окупантів України. Його віра в майбутню незалежність України, за свідченнями сучасників, була такою ж глибокою, як віра в Бога — і хоч він не побачив чуда, яке створила ця віра — досягнення національної свободи, свідками сповнення його мрії є ми. Його ім’я стало символом боротьби за волю України — і з огляду на три смертних вироки, отримані від трьох окупантів України, иншим уже й не буде.