|
Євген ПоляковДрогобицькі вибори: між конфліктом і компромісомВиборчі кампанії без
сумніву можна назвати квінтесенцією галицької політики кінця XІX – початку ХХ століть. За рівнем мобілізації населення
з ними на той час не могла зрівнятися жодна з подій у громадському житті краю.
Водночас кожна виборча кампанія, без огляду на її масштаби, ставала яскравою
ілюстрацією складної системи взаємовідносин між
поляками, українцями та євреями, що були основними
сусідами у багатоетнічному та поліконфесійному середовищі регіону. Впродовж останніх років вибори у Габсбурзькій Галичині
стали предметом спеціальних досліджень. Істориками
докладно проаналізовано вплив конкретних виборчих кампаній до представницьких
структур провінції та монархії на загальну політичну ситуацію у краї. Нижче
здійснено спробу дослідити їхній вплив на політичну атмосферу та стан стосунків
між польською, українською та єврейською громадами у обмеженому громадському
просторі галицького повітового центру, на прикладі виборів до дрогобицької
міської ради 1886–1889 років. Вибір
Дрогобича було визначено специфічною структурою його населення. На відміну від столичного Львова з його польською більшістю, тут домінували євреї, а
греко-католицьке населення до початку XX століття переважало над римо-католицьким. За таких
обставин символічна для тогочасної галицької влади перевага польської мови підтримувалася за рахунок асиміляції єврейського
та українського населення. Проте у випадку Дрогобича ці процеси не вирізнялися стрімкістю. Серед лояльної до австрійської
влади єврейської еліти міста німецька мова зберігала свою популярність до
перших років XX сторіччя. Водночас більшість дрогобицьких
юдеїв у спілкуванні між собою послуговувалася подібним
до неї, однак офіційно не визнаним їдишем. Українці, що
зберігали свою мову і культуру, в основному
проживали на передмістях та попри
свою чисельність володіли доволі незначним політичним впливом.
При даній структурі населення жодна з трьох громад не мала абсолютної переваги
над иншою за релігією та розмовною мовою, що у
австрійських переписах населення заміняли поняття «національність»(1). Це
призводило до ситуації, у якій етно-конфесійні
спільноти Дрогобича і Стрия, змагаючись за доступ до міської влади, укладали
між собою компромісні союзи. Правовою підставою виборів до
міських рад Дрогобича і Стрия була виборча ординація з галицького громадського
статуту від 12 серпня 1866 року. За її приписами до складу «ухвалюючого та контролюючого» органу кожного з двох
поселень входило 36 радних, що поряд з 18 своїми заступниками обиралися на
шестирічний період(2). При цьому спеціальним статутом для 30 більших міст краю від 3 березня 1889 року додатково вводилося
положення про переобрання половини радних кожних 3 роки, що повинно було
вберегти міщан від узурпації влади в руках вузької групи осіб(3). Дострокові
вибори проводилися у разі розпуску ради за наказом галицького намісника, який
протягом 6 тижнів після цього мав визначити день
нового голосування(4). Правом волевиявлення наділялися чоловіки з 21 року, що
були «приналежними до громади» (народилися у місті або
отримали даний статус за відповідним рішенням ради) чи її «учасниками» (платили
податки до бюджету міста або володіли нерухомим майном на його території).
Таким чином виборець, що сплачував податки у декількох громадах,
володів правом вибору радних у кожній з них.
Законодавчо обґрунтованим було також дворазове голосування, оскільки
можливістю віддавати свій голос наділялися не лише
фізичні, але й юридичні особи. Податковий ценз не поширювався на інтелігенцію, до якої входили представники християнського та єврейського духовенства, державні службовці та особи з
вищою освітою(5). Виборче право було безпосереднім, таєм-ним та нерівним. Таємність, однак, обмежувалася пись-мовою процедурою голосування, яке за бажанням виборця могло
бути проведеним і усно. Нерівність полягала у поділі усіх
виборців на три виборчі кола, відповідно до величини сплачуваних ними податків.
Кожна з цих курій обирала третину радних і їхніх заступників. Представники
інтелігенції найчастіше голосували у першому колі поряд з заможними міщанами(6).
Рада, обрана відносною більшістю голосів, призначала зі свого складу
бурмістра та від 3 до 6 підконтрольних йому асесорів,
що разом становили магістрат – «урядуючий та виконавчий» орган міської
влади(7). Вибори ради, таким
чином, дуже часто перетворювалися на фактичні
вибори керівника міста(8). Така виборча система на практиці була яскравою ілюстрацією взаємозв’язку між національною та соціальною
структурою населення Дрогобича. Економічно впливові юдеї забезпечували своїй громаді вибір
12 радних з II кола. Водночас євреї змагалися за перевагу у
І і ІІІ куріях з поляками, що становили більшість міської інтелігенції(9). Натомість найменш
заможні українські передміщани часто
могли претендувати на вибір радних лише з ІІІ
кола(10). Обґрунтоване правовими актами домінування євреїв у міській раді(11)
викликало обурення у християнського
населення(12). Запорукою спокою у такій
ситуації ставала особа бурмістра. Ним традиційно обирався християнин, що мав
заступника – єврея(13). Впливові юдейські
родини, які значною мірою контролювали видобуток нафти з бориславських
копалень, толерували на посаді міського голови католиків, тим самим гарантуючи
собі свободу у економічних операціях. Лояльні особи зазвичай обиралися з
середовища постійно існуючої у місті польської
«національної опозиції»(14). Винятком з цієї схеми стали «довгі вибори»
1886–1889 років, у яких важливу роль відіграла кожна з трьох етно-релігійних
спільнот міста. Політична ситуація у Дрогобичі напередодні виборів
складалася проти тогочасного міського голови Віктора
Саса Блажовського. Віце-маршалок повітової ради, він абсолютно задовольняв
багатих єврейських промисловців. Однак їхній лідер, нафтовий магнат Герш
Гольдгамер під тиском згори змушений був відмовився
від підтримки зручного йому кандидата(15). Невдоволення чиновників у Львові і Відні було
спричинене професійною діяльністю
дрогобицького бурмістра. Нотаріус
Блажовський обвинувачувався у недобросовісному
виконанні своїх обов’язків, фальшуванні документів та переховуванні
цінних паперів своїх клієнтів. Ці звинувачення
призвели до низки гучних судових процесів у галицькій столиці, програвши які
він опинився на межі фінансового банкрутства. Позбавлений зарплатні юрист, був
змушений продати частину особистого майна, щоб сплатити судові штрафи(16). У кризовій ситуації збереження за собою посади бурмістра ставало вкрай важливим для Блажовського. У
жовтні 1885 року отримавши інформацію про термін проведення виборів, він розіслав єврейським радним
листівки з побажаннями встановлення юдейської більшості у майбутній раді.
Послання принесли протилежний від очікуваного результат. Через помилку поштаря
зміст листівок став доступним для громадського огляду
та одразу ж викликав різкий осуд польського міщанства(17). У їхніх очах Блажовський дискредитував себе борговою залежністю від
кагалу та привласненням коштів, виділених радою на реставрацію місцевого
костелу(18). Проте, не знайшовши гідної кандидатури зі свого середовища,
частина польського населення на майбутніх виборах вирішила підтримати
колишнього бурмістра. Инша ж його частина виступила за альтернативне вирішення
проблеми через угоду з передміщанами та обрання бурмістром українця(19). Автором цієї ідеї став дрогобицький інженер Едмунд Леон
Солецький(20), що впродовж 1884-1889 років редагував у місті
польсько-український двотижневик «Gazeta Naddniestrzańska»(21). З його сторінок лунали
заклики до слов’янської єдності двох народів(22) для боротьби з економічним
домінуванням євреїв у місті(23). Редактор цього видання був не лише ідеологом, але й далекоглядним політиком. Про це свідчить
запропонована ним кандидатура міського голови. На думку Солецького бурмістром Дрогобича мав стати
Ксенофонт Охримович. Гімназійний вчитель, що завдяки грошовій підтримці свого тестя та особистим знайомствам у повіті(24),
1877 року вперше став депутатом Галицького сейму від Дрогобича, вигравши вибори
з курії менших громад(25). У 1885 році Охримовича додатково було обрано представником Дрогобицького сільського округу у австрійському
Рейхсраті(26). Можливість вибору
бурмістра, що через специфіку депутатської діяльності більшу частину
року перебував поза Дрогобичем була вигідною юдейській еліті, оскільки за
відсутності міського голови контроль над справами
автоматично переходив до його заступника. Особа Охримовича не викликала жодних заперечень у Відні(27). У парламенті він, поряд з Олександром
Барвінським та Анатолем Вахнянином, належав до проурядової групи українських
депутатів, що виступала за співпрацю з поляками та загалом не відрізнявся політичною активністю(28). Охримович брав участь у
роботі податкової, залізничної та гірничої комісій Державної
ради. Однак не висловлював жодної політичної позиції. 1895 року газета Євгена
Олесницького «Стрийський голос» іронічно повідомляла, що депутат Охримович
нарешті заговорив, виголошуючи тост на банкеті на честь міністра
Мадейського(29). Лояльність Охри-мовича робила його кандидатуру прий-нятною для обох християнських спіль-нот
міста. Для кращого розуміння суті компромісу
запропонованого Солецьким варто ще раз уточнити, що в результаті
майбутнього голосування дрогобиччани повинні були обрати не бурмістра, а лише максимально прихильний
до нього склад міської ради. Його варіативність
відкривала можливості для встановлення тут польсько-української більшості при
збереженні формальної лояльності до єврейської еліти міста. У цій ситуації
вправна агітація ставала запорукою перемоги партії
Солецького. «Gazeta Naddniestrzańska» перетворилася на інструмент політичного впливу. З її сторінок зникли обвинувачення місцевих євреїв у
антисанітарії та економічних зловживаннях. Натомість було розгорнуто широку
кампанію проти прихильників діючого бурмістра. Союзники Блажовського, що отримали назву «саської партії»(30) відмовилися пасивно спостерігати за роз-гортанням подій. За відсутності власного друкованого органу для контрагітації
почав використовуватися міський
простір. На початку листопада 1886
року, за два місяці до запланованої дати виборів, на вулицях Дрогобича з’явилися листівки з «відкритим зверненням» до громадян. Його анонімний автор, орієнтуючись на представників впливових єврейських родин, застерігав, що
вибір нового бурмістра може кардинально змінити стосунки
у місті, позбавивши «урядову кліку»
колишнього впливу(31). Для компрометації Охримовича серед польського та
українського населення було вжито більш витончених засобів. Знаряддям політичної боротьби став український міщанин
Петро Озимкевич. Колишній секретар Дрогобицької повітової ради,
у 1882 році він був усунутий зі своєї посади через обвинувачення у пияцтві та
занедбанні власних обов’язків. Безпосереднім приводом до його звільнення став
внесок Охримовича, виголошений на одному з засідань автономної інституції(32).
Залишившись без стабільної роботи, батько восьми дітей(33), впродовж чотирьох
років надсилав до Дрогобицького повітового та Самбірського окружного судів різноманітні доноси на сеймового депутата. Більшість з цих скарг, однак, залишалася поза увагою вищих
влад(34). Тому вибори до дрогобицької міської ради сприймалися Озимкевичем як
черговий привід для помсти своєму кривднику. Особистою образою Озимкевича не забарилися скористатися
прихильники Блажовського. 22 листопада 1886 року на сторінках столичної газети
партії людовців «Kurjer Lwowski» під рубрикою «Надіслане» було вміщено допис
Озимкевича під назвою «На жаль кандидат на бурмістра». Висвітлюючи один з епізодів депутатської діяльності Охримовича, автор
звинувачував дрогобицького посла у хабарництві. За його словами, кандидат у
бурмістри перед початком сеймової каденції 1881 року вимагав від мешканців
Підбужа 25 золотих ринських – «на дорогу до Львова» та залагодження питання про
підвищення «дорожнього мита» для даного поселення. Коли виконання цих вимог не
призвело до вирішення проблеми, обурені селяни вирішили
подати позов на Охримовича до окружної прокуратури. Реакція депутата була
миттєвою. Як член повітової ради, він домігся сформування спеціальної комісії
для перегляду бюджету Підбужа, у складі якої відвідав
селище. У результаті поїздки
Охримович повернув громаді 25 золотих ринських та вирвав з книги ухвал
документ, що повідомляв про вручення йому цієї суми(35). Історія про хабарництво кандидата у бурмістри набула
розголосу у Дрогобичі. Ті, що не читали газет, мали змогу почути її у виконанні
самого автора у одному з місцевих шинків. Для
збереження своєї репутації Охримович подав на Озимкевича у суд «за образу
честі». Процес відбувся у Дрогобичі 2грудня 1886 року та продовжувався 7 годин.
Довга тривалість засідання була спричинена залученням до розгляду справи 21 свідка. Усі вони одноголосно
показали проти оскарженого. Суд встановив, що війт Підбужа
сам пропонував гроші Охримовичові, а коли той відмовився, без відома
односельчан надіслав йому 25 золотих ринських телеграфом. Виявивши суперечності
у фінансових рахунках, громада, своєю чергою, вислала
до Дрогобича прохання про призначення зі складу повітової ради комісії для
перевірки місцевої каси. Охримович, що на той час лише повернувся зі Львова,
використав цю можливість для повернення отриманих грошей та повідомлення
невтішних результатів «митної справи». Результатом процесу стало засудження
Озимкевича до двох місяців ув’язнення(36). Сам обвинувачуваний відреагував на
це досить спокійно, іронічно зазначивши: «Я і так не мав що їсти, а тепер коли
мене засудили за наклеп, буду мати декілька місяців безплатного утримання»(37). Після краху акції з дискредитації Охримовича,
«саська партія» спробувала знайти підтримку у вищих сферах. На початку грудня
1886 року прихильники Блажовського відправили меморандум зі скаргами про
зловживання своїх противників до австрійського
прем’єр-міністра графа Таффе, однак як і варто було очікувати, не отримали
жодної відповіді(38). Не приніс результатів і львівський візит Блажовського до
сеймового депутата від Дрогобича, Флоріана Земялковського. Після
цієї невдачі діючий бурмістр відмовився змагатися з Охримовичем на майбутніх
ви-борах. Новою кандидатурою від
«саської партії» було обрано
адвоката Яна Баторовича(39). Ця заміна, однак, не покращила кризової
ситуації, у якій
знаходилися прихильники Бла-жовського. Два перед-виборчих зібрання, що не відбулися через
малу кількість присутніх, стали свідченням низького рівня підтримки
«саської пар-тії» мешканцями міста. Натомість
третє було зірване прихильниками Охримовича, які самовільно увійшли до зали
засідань міської ради, співаючи своїм противникам заупокійний кант «Вічная пам’ять»(40). Злий жарт партії Солецького мав реальні підстави, оскільки її члени дійсно випереджали своїх
противників у передвиборчих перегонах. Свідченням
цього стала скріплена підписами 300 міщан відозва, що у грудні 1886 року
з’явилася на сторінках «Gazety Naddniestrzańskiej». Її автори наголошували на існуванні взаємозв’язку між
результатом міських виборів та політичною ситуацією у Галичині. За їхнім
переконанням, сприяючи перемозі прихильників Охримовича, громадськість
Дрогобича могла подати приклад вирішення «польсько-руської справи» сеймовим
депутатам і тим самим спонукати їх до єднання та співпраці на благо краю(41). Символом єднання у межах міста стало передвиборче віче,
що 13 січня 1887 року відбулося у міській гімнастичній залі. Проінформовані
афішами у трьох мовах, його відвідали представники усіх етно-конфесійних громад
Дрогобича. Загалом з’явилося близько 600 осіб. Першим перед виборцями виступив
Охримович, що виголосив промови польською та укра-їнською
мовами. Після нього
до поляків звернувся Солецький, а до євреїв – голова кагалу Александр
Шор. Головним результатом зібрання став
юдейсько-християнський компроміс, відповідно до якого було укладено
списки кандидатів до ради від партії «Gazety Naddniestrzańskiej». За
цією угодою єврейські виборці з ІІІ кола зобов’язувалися голосувати за
радних-християн, у тому числі – парохів обох католицьких обрядів. Натомість
християни у ІІ колі мали віддати свої голоси за євреїв(42).
При встановленій рівновазі, фактичний результат
виборів визначало голосування у І колі, де головними конкурентами були заможні
єврейські підприємці та міська інтелігенція, що у більшості складалася з
поляків. Перемога останньої у І курії мала надати проектованій «християнській
більшості» польського характеру. Розігруючи складну політичну комбінацію,
Солецький прагнув до тої ж
мети, що і його формальні супротивники з «саської партії». Попри чіткі
розрахунки, у результаті голосування редактору «Gazety Naddniestrzańskiej» так і
не вдалося досягти її повною мірою(43). Вибори до міської ради проводилися у 3 етапи згідно з
поділом голосуючих на курії. Через свою масовість найбільш видовищним виявилося
голосування з ІІІ кола. 19 січня прихильники Охримовича за допомогою спеціально
найнятих фір привезли до будівлі староства, де
відбувалося волевиявлення, близько 1000 передміщан. Поряд з ними до Дрогобича
прибули представники нижчих верств бориславського єврейства, що традиційно
брали безпосередню участь у виборах, агітуючи чи навпаки деморалізуючи осіб, які відмовлялися голосувати за кандидатів більшості(44). Спостерігаючи, що перебіг
виборів складається не на користь його партії, бурмістр
Блажовський скористався своїм впливом на виборчу комісію і передчасно припинив
голосування. У наслідку з 2700 осіб, допущених до виборів, у
ІІІ колі волевиявлення встигли здійснити лише 369 міщан. Це, проте, не
завадило прихильникам Охримовича здобути беззаперечну перемогу, набравши 344
голоси, з яких 224 християнських та 120 юдейських(45). Вибори з ІІ кола, що
відбувалися 25 січня, відповідно до укладеної напередодні угоди, пройшли без
жодних ексцесів. Спокій, з огляду на малу кількість виборців панував і під час останнього дня голосування – 27 січня. Однак його
наслідки виявилися невтішними для прихильників Охримовича. Перевагу у даному
секторі голосуючих здобули євреї, що провели до ради 7
своїх єдиновірців на противагу 5 християнам. Остаточні результати виборів
засвідчили кількісну перемогу євреїв над християнами (19 проти 17 місць)(46). «Недостойна поведінка дрогобицької інтелігенції» була різко розкритикована на сторінках «Gazety Naddniestrzańskiej»(47).
Втративши можливість сформування «християнської більшості», прихильники
Охримовича змушені були шукати порозуміння з представниками єврейської громади.
Завдяки матеріальним можливостям свого лідера їм вдалося сформувати у майбутній
раді більшість «без різниці національності і
релігії»(48). Однак не всі прибічники українського кандидата зуміли так
швидко зорієнтуватися у новій політичній ситуації. Один з членів «партії
Охримовича» адвокат Віктор Вольський одразу ж після закінчення виборів надіслав
до Адміністративного суду у Відні скаргу щодо їх
протиправного проведення. У своєму листі він наголошував на
недійсності результатів січневого голосування, у зв’язку з неправильним
укладанням виборчих списків. Йшлося про виборців з І кола: платників найвищих
податків і «голосуючих з титулу» представників інтелігенції. Проблема полягала
у розпливчастості формулювань виборчої ординації 1866 року. Як
зазначалося вище, список осіб, що допускалися до голосування укладався у
порядку, відповідному квоті, яку вони сплачували до міського
бюджету. Дана формальність стосувалася і людей з вищою
освітою, що голосували незалежно від свого фінансового становища. На практиці така неоднозначність правових норм
часто призводила до витіснення менш забезпечених інтелектуалів заможними підприємцями з І до ІІІ кола. Це трапилося і під час дрогобицьких виборів. У своєму позові Вольський стверджував, що при укладанні переліку
голосуючих, 11 місць інтелігенції у І колі незаконно було віддано заможним євреям. Адвокат
закликав вищі влади до перегляду виборчих списків, та внесення згаданих юдеїв
до традиційного для них ІІ кола. Лише вирішення цієї проблеми, на його думку, могло б забезпечити проведення
легітимних виборів(49). Скаргу Вольського було взято до уваги у
Відні та передано на розгляд Галицькому намісництву. У канцеляріях
останнього дана справа затрималась на сім місяців.
Лише у серпні 1887 року новина про її позитивне вирішення надійшла до
Дрогобицького староства(50). Підкоряючись наказу
згори, політична влада повіту повернула акти січневого голосування громаді
міста, закликаючи впродовж 48 годин укласти нові списки виборців з І кола(51). За безпосереднього клопотання старости ці папери надійшли до його
резиденції лише у кінці місяця(52), а до намісництва – у першій половині
жовтня(53). У результаті
довготривалого бюрократичного процесу, 17 листопада було оголошено про
проведення додаткових виборів одного кандидата з І кола(54). Голосування
відбулося 14 грудня. Новим радним став греко-католицький катехит Дрогобицької
гімназії Олексій Торонський. Співвідношення між євреями
та християнами при цьому не змінилося, оскільки священик зайняв місце свого колеги, вчителя Ігнація
Гошовського, який напередодні був перенесений окружною шкільною Радою до містечка Вадовіце у Західній Галичині(55). Дії Вольського не лише не принесли бажаних результатів, а й зіпсували йому репутацію. Партія «Gazety Naddniestrzańskiej», якій
за нових обставин ставала незручною антисемітська позиція адвоката, вирішила
повідомити громадськість міста про його поведінку на минулих виборах.
Напередодні, у обмін на підтримку їхніх кандидатів у І
колі, прихильники Охримовича пропонували Вольському посаду радного. Обіцянку,
однак, не було виконано. У передвиборчих списках
партії місце Вольського виявилося зайняте більш зручною кандидатурою
асимільованого єврея, адвоката Якуба Фрухтмана. У день виборів з І кола ошуканий юрист вирішив помститися.
Використавши можливість усного волевиявлення, він поряд з ремісниками із
середовища «Gazety Naddniestrzańskiej»
демонстративно проголосував за двох євреїв. Послуговуючись формальною
суперечністю, що існувала між даним вчинком та змістом скарг адвоката,
Солецький опублікував інформацію про його вибір на
сторінках свого видання. У відповідь Вольський подав
на редактора у суд. Результат процесу, що 19 листопада 1887 року відбувся у
Львові, виявився виграшним для Солецького: «Gazeta Naddniestrzańska» на рівні столиці отримала репутацію «захисниці бідних
ремісників», а Вольського було остаточно дискредитовано як «слугу єврейської
партії»(56). Перипетії пов’язані з післявиборчими протестами дозволили Блажовському залишатися бурмістром ще
впродовж року.
Ймовірність проведення повторного голосування знову спонукала його до шукання підтримки єврейської громади міста. Частина грошей з
міського бюджету у вигляді різноманітних позичок
поступово почала відходити у приватні руки(57). Відповідні заходи проводилися і
на рівні громадського простору міста. На початку
жовтня 1887 року в зв’язку з циклом єврейських свят у Дрогобичі скасовано
традиційні тижневі торги, через що обурені селяни і передміщани більш як на
місяць позбулися клієнтів для продажу збіжжя(58). У такій ситуації січневий
вибір бурмістром Охримовича сприймався християнським
населенням як настання нової епохи у житті міста, коли громадяни зможуть
«говорити про свої потреби на кожному кроці», а «засідання ради стануть
відкритими»(59). Засідання міських депутатів дійсно стали регулярно
описуватися на сторінках «Gazety Naddniestrzańskiej». Однак це не зняло
існуючих між ними політичних суперечностей. Впливові єврейські олігархи: брати
Гартенберги, Селіг Лаутербах, Юзеф Шраєр та їхні
прихильники висловлювали незадоволення утворенням у раді нової більшості, а
тому постійно зривали засідання з важливих питань(60), демонстративно залишаючи
залу староства(61). З цієї причини Герш Гольдгамер,
використавши свої зв’язки в урядових колах, у вересні 1888 року досяг розпуску
автономної інституції під вже згаданим вище претекстом невірно укладених
виборчих списків(62). Повноцінну раду тимчасово було замінено призначеною
намісником «прибічною радою» з 6 асесорів (колишніх радних) на чолі з урядовим
комісаром Йозефом Арваєм(63). Повторні вибори відбулися у
листопаді 1889 року. Новій кампанії були властиві усі головні риси попередньої.
Однак тепер, на колишнє місце Блажовського, потрапив Охримович. Не бажаючи
позбутися підтримки Гольдгамера, він йшов на зловживання,
що межували з порушенням норм закону. Єврейським нафтовикам було обіцяно 5
місць з І виборчого кола. Крім того, Охримович передав
своїм союзникам фальшиві акти на земельні ділянки у Бориславі, приховавши
оригінальні документи у своєму помешканні(64). Даний факт набув розголосу на
сторінках опозиційної до його партії газети «Nowy Kurjer Drohobycki», що після
припинення виходу «Gazety Naddniestrzańskiej» протиставила себе ло-яльному «Кurjerowi Drohobyckiemu». Про-тивників
Охримовича очолив
його колишній прихильник Вольський. У
публічних промовах адвокат закликав місцеву
інтелігенцію до вибору 12 радних-католиків з І кола та створення відповідної
коаліції у майбутній раді(65). Його агі-тація дала певний результат. У новій
раді християни здобули перевагу над юдеями у 2
голоси(66). Однак через лояльність частини католицьких
радних та бурмістра Охримовича до представників єврейської еліти нове співвідношення сил не позначилося на юдейському домінуванні у
системі міського самоврядування. Аналіз виборчої кампанії 1886–1889 років, що у
локальній політиці Дроогобича конфлікти часто поєднувалися з компромісами.
Цьому рівною мірою сприяли два чинника. З одного боку – національна структура населення, що
демонструвала поєднання кількісної переваги євреїв з домінуванням польської
мови і культури, водночас встановлюючи залежність українського міщанства від
обох цих чинників. З иншого – міська виборча ординація, що завдяки існуванню у
ній податкового цензу надавала законодавчих підстав для політичного панування у
повітовому центрі економічно впливової юдейської еліти. Засобом легітимізації
цього домінування ставав компроміс з частиною
християнської еліти, якій надавався формальний доступ до влади. Представники
міщанства, що не змогли отримати такого доступу ставали основними ініціаторами формування
опозиції. Найчастіше у цій ролі
виступали представники поль-ської
спільноти. Українці, у зв’яз-ку
зі спільним слов’янським по-ходженням та
кон-фесійною приналежністю ставали їхніми потенційними союзниками.
Однак, етнічні та конфесійні фактори ніколи не були основними причинами
укладання таких союзів. Про це свідчить вільне
маневрування українських політиків поміж силами влади та опозиції. Зрештою,
остання ніколи не була уповні «слов’янською» чи «християнською». Агітатори, які
у кінці XIX ст. публічно виголошували гасла боротьби
проти іудеїв, для досягнення місць у міській раді змушені були, свідомо чи ні, заручатися підтримкою впливових єврейських
родин. У цій ситуації те, що ззовні виглядало як боротьба між
«християнами» та «юдеями» насправді являло собою процес зміни політичних
преференцій фактичних керівників міста. Таким чином, конфлікти між гравцями «провінційної політики» існували та поглиблювалися. Однак,
вони значно меншою мірою, аніж політичні конфлікти у
галицькій столиці були обумовлені чинниками національної природи. 1.Див. таб. 1, 2. Докладніше національну структуру населення міст Галичини див.: Макарчук С. А. Этносоциальное развитие и
национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. Львов, 1983. С. 34–47; Gąsowski T. Struktura
narodowościowa ludności miejskiej w autonomicznej Galicji // Zeszyty
Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace. Historyczne. Krakуw, 1998. Z. 125. S. 89–108. 2.Dziennik ustaw i rozporządzeń
krajowych dla królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem
Księstwem Krakowskiem (далі – D.U.Kr.). Kraków, 1866. Cz. 11. Nr.
19. S. 59–99. 3.D.U.Kr. Kraków, 1889. Cz. 7. Nr. 24.
S. 80–120. 4.Bartoszewicz J. Pogląd na
usiłowania i prace okolo reformy gminnej w Galicji // Wiadomości Statystyczne
o Stosunkah Krajowych. Lwów, 1903. T. 19. Z. 2. S. 53–55. 5.Grzybowski K. Galicja 1848-I914. Historia
ustroju politycznego na tle historii ustroju Austriji. Kraków;
Wrocław; Warszawa, 1959. S. 264–265. 6.На 1880 рік у Дрогобичі кількість виборців
у І колі становила 131 особу. З них 74 сплачували більше 77 золотих ринських
податку, а 57 володіли правом голосування «за титулом». ІІ виборче коло
налічувало 394 людини, з яких 14 платили до міського бюджету 77 злр. З ІІІ кола голосували 2635 виборців, що сплачували до
місцевої казни менше 14 злр. Див: Pilat T. Skład ciał wyborczych w większych gminach
miejskich w Galicyi na podstawie aktów wyborczych // Wiadomości
Statystyczne o Stosunkach Krajowych. Lwów, 1890. T. 11. Z. 3. S. 24;
27). 7.Grzybowski K. Galicja 1848-I914.. S.
266–267. 8.Див дискусію щодо цього питання у
Галицькому сеймі: Stenograficzne Sprawozdania Sejmu Krajowego Królewstwa
Galicji i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. 1888. 9 pos. (2.10.1888). S. 162–176. 9.Єврейські виборці володіли абсолютною перевагою у ІІ колі (58 %). У І колі співвідношення між християнами та юдеями становило 77 % до 23
%; У III колі – 75 %
до 25 %. Див.: Pilat T. Skład ciał wyborczych w
większych gminach miejskich w Galicyi… S. 24; 27. 10.Про існування зазначеного взаємозв’язку між національною та соціальною структурою населення Дрогобича згадував Іван Макух, що впродовж 1887–1891 років вчився у місцевій гімназії. Див: Макух І. На народній службі. Детройт, 1960. С. 61. 11.За даними Галицького статистичного бюро у результаті перших міських виборів, що
відбулися 1874 року місця у раді отримали 15 римо–католиків, 5 греко-католиків
і 16 юдеїв. Більш ніж за 30 років співвідношення майже не змінилося. На 1907
рік у міській раді Дрогобича нараховувалося: 14 римо-католиків, 5
греко-католиків та 17 юдеїв. Див: Pilat T. Skład reprezentacyi gminnych w
miastach i miasteczkach galicyjskich w r. 1874 // Wiadomości statystyczne
o stosunkach krajowych. Lwów, 1875. T. 2. Z. 2. S. 24; Kasznica St.
Sklad wyznaniowy i zawodowy reprezentacyi gmin podlegających ustawom 1889
i 1896 r. w roku 1907 // Wiadomości statystyczne o stosunkach krajowych.
Lwów, 1909. T. 22. Z. 1. S. 28. 12.На початку
автономної доби це невдоволення призводило навіть до проявів насилля. У жовтні
1872 року у Дрогобичі відбулися перші міські вибори за
новим законодавством. У результаті євреї зайняли 16 місць у раді, а нафтового підприємця Герша Гольдгамера було обрано віце-бурмістром.
Такий результат виборів став приводом до погрому
єврейських помешкань та крамниць. Див: Schatzker V. Drohobycz (Ukraine) // Encyclopedia of Jewish
Communities, Poland. Volume II: Eastern Galicia / Ed. by: D. Dabrowska, A.
Wein, A. Weiss. Jerusalem, 1980. S. 160–171 //
http://www.jewishgen.org/yizkor/pinkas_poland/pol2_00160.html. 13.Обов’язки бурмістра Дрогобича впродовж досліджуваного періоду виконували: К. Охримович (1888–1901),
В. Шайна (1901–1905), Я. Невядомський (1905–1908), Р. Ярош (1908–1914).
Впливову посаду заступника міського голови займали
Герш Гольдгамер (1888–1899) та Якуб Фоєрштайн (1899–1914). Див: Z Rady gminnej // Gazeta
Naddniestrzańska (далі – GN). 1888. Nr. 3. S. 1; Kronika // Kurjer
Drohobycki (далі – KD). 1899. Nr. 10. S. 2; Kronika //
Tygodnik Samborsko-Drohobycki (далі – TSD). 1901. Nr. 43. S. 3; Z Rady miejskiej w Drohobyczu // TSD. 1905.
Nr. 7. S. 1; Bruno Schulz / Fotografie i opracowanie mapy J. Bojarski. Lublin,
2000 //
http://www.niecodziennik.mbp.lublin.pl/index.php?option=com_content&task=view&id=997&Itemid=360; 14.Nieco o smutnych stosunkach w Drohobyczu
// TSD. 1901. Nr. 29. S. 1. 15.Sprawy wyborcze // GN. 1886. Nr. 21. S. 4. 16.Wybory w Drohobyczu // GN. 1886. Nr. 22.
S. 4. 17.Kronika // GN. 1885. Nr. 20. S. 5. 18.Wybory w Drohobyczu // GN. 1886. Nr. 22.
S. 4. 19.Drohobycka autonomia // GN. 1886. Nr. 20.
S. 3–4. 20.Докладніше про особу Едмунда Леона
Солецького див.: Грицак Я. Забутий польський перекладач Т. Г. Шевченка – Е. Л.
Солецький // Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісій НТШ в
Україні. Випуск другий (1996-1997 рр.). Львів, 1999. С. 111–116. 21.Докладніше про газету див: Тельвак В.
«Gazeta Naddniestrzańska» як історичне джерело // Дрогобицький краєзнавчий
збірник. Дрогобич, 2006. Випуск 10. С. 734–745; Erdheim С. Die Beziehungen zwischen Juden, Polen und
Ukrainern in Galizien am Beispiel der «Gazeta Naddniestrzanska» // Trans.
Internet-Zeitschrift fьr
Kulturwissenschaften. Maj 2004. Nr. 15. //
http://www.inst.at/trans/15Nr/03_5/erdheim15.htm). 22.Програма «Часописи Надднъстряньской» // GN. 1884. Nr. 1. S. 4. 23.Nieco w kwestyi żydowskej // GN.
1884. Nr. 2. S. 1–2. 24.ЛНБ НАН України, відділ рукописів, ф. 41 (Грушкевичі), од. зб. 123, арк. 148 (Записна книжка (щоденник) Теофіля Грушкевича, 1908 рік, 21/І четвер). 25.Grodziski S. Sejm Krajowy Galicyjski
1861–1914. Warszawa, 1993 //
http://pl.wikipedia.org/wiki/IV_kadencja_Sejmu_Krajowego_Galicji 26.ЛНБ НАН України, відділ рукописів, ф. 167
(Іван Левицький), оп. 2, од. зб.
2415, арк. 19 (Новий пролом. 1885. Нр. 238). 27.Nasze smutne stosunki IV // KD. 1889. Nr. 5. S. 1). 28.ЛНБ НАН України, відділ рукописів, ф. 167
(Іван Левицький), оп. 2, од. зб.
2415, арк. 15-17. 29.Новинки // Cтрыйскій Голосъ. 1895. Ч. 1. С. 4. 30.До «саської партії» належало 13 чоловік,
серед яких адвокат Ян Баторович, лікар Віктор
Лєховський, гімназійний вчитель Ігнацій Гошовський, інженер Адам Берський,
пекар Ян Нєвядомський, власник корчми Юзеф Альбін Кунде. Див.: Memorandum czyli «trzynastka z pod
świni» // GN. 1887. Nr. 2. S. 5. 31.List otwarty // GN. 1886. Nr. 22. S. 4. 32.Nadeslane. Do Szan. Redakcji Kurjera
Lwowskiego we Lwowie. Sprostowanie // GN. 1886. Nr. 23. S.4–5. 33.Kronika miejska // GN. 1887. Nr. 1. S. 3. 34.Nadeslane. Z izby sądowej // GN.
1886. Nr. 24. S. 1–2. 35.Nadeslane. Kandydat na burmistrza –
niestety // Kurjer Lwowski. 1886. Nr. 330. S. 2. 36.Nadeslane. Z izby sądowej… S. 1–2. 37.Kronika miejska // GN. 1887. Nr. 1. S. 3. 38.W sprawie wyborуw gminnych w Drohobyczu // GN. 1887. Nr.
1.
S. 2. 39.Ibid. S. 3. 40.Tutti
perdutti» // Ibid. S. 4. 41.Glos z miasta. Drohobycz w grudniu 1886
roku // GN. 1886. Nr. 24. S. 3. 42.Wybory do rady gminnej // GN. 1887. Nr. 2.
S. 4. 43.За свідченнями, що з’явилися у дрогобицькій пресі після смерті Солецького, редактор «Gazety Naddniestrzańskiej» «хоч і проголошував себе демократом і людовцем, в душі залишався шляхтичем» та шкодував про підтримку кандидатури Охримовича, однак не хотів визнати своїх помилок. Див: Nieco o smutnych stosunkach Drohobycza X //
TSD. 1901. Nr. 33. S. 1. 44.Wybory w Drohobyczu // Kurjer Lwowski.
1887. Nr. 25. S. 3. 45.Nareszcie skończyly się wybory
do Rady gminnej // GN. 1887. Nr. 3. S. 3 46.На основі аналізу списку обраних можна
визначити, що 5 з 17 християн були українцями: Ксенофонт Охримович, ректор
школи василіан Юліан Немилович, ремісники Микола Кушнір, Дмитро Леськів, Василь
Ясеницький (Spis wybranych do Rady gminnej // GN. 1887. Nr. 3. S. 3). 47.Nareszcie skończyly się wybory
do Rady gminnej // GN. 1887. Nr. 3. S. 3. 48.Більшість становила 20 чоловік, у тому числі 9 поляків, 6 русинів та 5 євреїв. Див: Kronika miejska // GN. 1888. Nr. 10. S. 3. 49.Kronika miejska // GN. 1887. Nr. 4. S. 3. 50.Kronika miejska // GN. 1887. Nr. 17. S. 4. 51.O naszych gminnych styczniowych wyborach
// GN. 1887. Nr. 18. S. 4. 52.Kronika miejska // GN. 1887. Nr. 19. S. 4. 53.Kronika miejska // GN. 1887. Nr. 20. S. 3. 54.Styczniowe wybory // GN. 1887. Nr.
22.
S. 4. 55.Finita la
comedia // GN. 1887. Nr. 24. S. 3. 56.Сюжет реконструйовано за: Nareszcie skończyly się wybory do
Rady gminnej… S. 3; Z Izby Sądowej (Redaktor nasz przed Sądem przysięgłych we
Lwowie) // GN. 1887. Nr. 23. S. 1–2; Z izby Sądowej (Сuriosum jako…
epilog) // GN. 1887. Nr. 24. S. 1–2; 19 Listopada. Lwów (Wybory w
Drohobyczu) // Kurjer Lwowski. 1887. Nr. 322. S. 3. 57.Kronika miejska // GN. 1887. Nr. 19. S. 4. 58.Голосъ з повъта // GN.1887. Nr. 20. S. 3. 59.Z Rady gminnej // GN. 1888. Nr. 3. S. 1. 60.Було зірвано засідання щодо ухвалення розміру плати бурмістра (Rada gminna // GN. 1888. Nr. 4. S. 2–3), вибору кандидатів до повітової ради (Z drohobyckiej Rady gminnej // GN. 1888.
Nr. 7. S. 2–3) та виділу міської каси ощадності (Rada gminna // GN. 1888. Nr.
7. S. 2–3). 61.Засідання міської ради до 1902 року
відбувалися у одноповерховій будівлі староства, натомість урядники останнього
засідали у ратуші (ЛНБ НАН України, відділ рукописів, ф. 167 (Іван Левицький),
оп. 2, од. зб. 2415, арк. 4 (Галичанин
1902. Nr. 17). 62.Kronika miejska // GN. 1888. Nr. 17. S. 4. 63.Kronika miejska // GN. 1888. Nr. 18. S. 4. 64.Sprawozdanie z posiedzenia Rady powiatowej
Drohobyckiej // KD. 1889. Nr. 6. S 2–3; Z miasta // Ibid. S. 3. 65.Kronika // KD. 1889. Nr. 9. S. 2. 66.У І колі
інтелігенція здобула виграш 7 проти 5 голосів. ІІ коло традиційно залишилося за
юдеями, а третє – за християнами, що розділили його між
собою, обравши по 6 радних обох конфесій. Див: Wybrani do nowej rady miejskiej w
Drohobyczu // Nowy Kurjer Drohobycki (далі – NKD). 1889. Nr. 6. S. 2.
|
ч
|
 |
|
