Володимир Садовий Дві епохи в історії Дрогобича

Володимир Садовий

Дві епохи в історії Дрогобича

Здавна відомо, що природні ресурси іноді в значній мірі впливають на історію тієї чи иншої держави, міста чи населеного пункту. Звісно ж, це стосується й України і, зокрема, Галичини. «Золотий трикутник» – Дрогобич, Борислав, Трускавець – яскравий цьому приклад. Сіль, нафта, мінеральні води завжди високо цінувалися і їхній вплив на розвиток цих міст був досить вагомим. Завдяки своїй матері – солі – Дрогобич народився, розвивався і породив у свою чергу багато відомих галичан, найвідомішим з яких є Юрій Котермак (Дрогобич) – вчений ХVст., перший український доктор медицини та перший автор-українець друкованої книжки «Прогностик», яка побачила світ у 1483 році.

У Києво-Печерському патерику записано, що коли в 1094 році припинилося постачання солі з Галичини, то «не бысть соли во всей Русской земле». Це дає підстави припустити, що наше місто, як давньоруське поселення, вже тоді існувало. Звісно ж, сіль добувалась і на инших теренах, зокрема на територіях сусідніх Трускавця та Стебника, однак в Дрогобичі її поклади були найбільшими, про що свідчить його герб – дев’ять бочок солі.

В Дрогобицькому костелі ап. Варфоломія і Марії (кінець ХІV ст.) вгорі справа на рівні хорів зберігся напис, як частина фрескового розпису, в інтер’єрі костелу польською мовою: «Казимир ІІІ Великий Король Польщі по злученню Русі з Польщею року 1339 надає місту Дрогобичу право, яке дає за герб міста топи соляні. Призначив на костел парафіяльний для осілих в Дрогобичі католиків латинських церкву Руської Панни Марії».

Отже, в першій половині ХІV ст. Дрогобич отримав право на свій герб – «топи соляні», – а це означає, що вже тоді місто було досить великим і розвинутим.

Як зазначає П. Жолтовський у своїй праці «Художнє життя на Україні», яка побачила світ в 1983 р., цей напис виконав художник Борщ близько 1800 р. (стор. 117). Очевидно, за основу йому служив костельний архів, який, на жаль, сьогодні втрачений. Краєзнавець і журналіст Роман Пастух записав спогади колишнього директора Дрогобицького краєзнавчого музею С. Кузанова, згідно з якими костельний архів був спалений емгебістами у 1947 р. Сталося це на прилеглій до споруди території. Безцінні документи, книги, щоби прискорити процес, облили бензином і підпалили. На жаль, схожа доля спіткала не один архів і сучасним історикам та дослідникам необхідно брати це до уваги.

Епоха солі, яка, імовірно, розпочалася в ХІст., визначила історію Дрогобича – він став центром солеваріння на Галичині і вози з цим цінним продуктом можна було побачити у найвіддаленіших регіонах України. Значна частина Европи теж споживала дрогобицьку сіль. Тож не дивно, що саме на території міста був заснований перший сільзавод в Европі. В 1919 р. у Львові польською мовою виходить праця доктора Мечислава Орловича «Путівник по Галичині», де він пише: «Дрогобицький сільзавод закладений ще у 1340 р.» (стор. 249). Ще й сьогодні на ньому випарюють високоякісну сіль по давній технології, яка користується неабияким попитом.

У ХІХ ст. ціна на сіль дещо знизилась, оскільки її поклади були відкриті в инших регіонах. Епоху солі в Дрогобичі змінила епоха нафти. Значні родовища чорного золота були знайдені в сусідньому Бориславі в середині ХІХ ст. Він став своєрідним нафтовим «клондайком». Технічний прогрес диктував свої умови – збільшилася потреба в енергоносіях. Борислав кінця ХІХ – початку ХХ ст. ряснів нафтовими шибами, їх були сотні. Ми бачимо це на поштових листівках тих часів.

Однак, власники нафтових копалень тут не проживали, вони полюбили Дрогобич. В місті зводили свої будинки, по яких можна було оцінити їхні статки. Яскраве тому свідчення – вул. Т. Шевченка (колишня вул. А. Міцкевича).

Бажання оселитися в Дрогобичі диктувалося ще й тим, що в ньому зводилися все нові й нові нафтопереробні підприємства. Дрогобицька «Галіція» – перший нафтопереробний завод в Европі, йому вже понад 150 років. Найбільша рафінерія «Польмін» (Паньствова фабрика олив мінеральних) збудована в 1909 – 1912рр. по вул. Стрийській. Оскільки видобуток нафти зростав, в місті виникали більші та менші нафтопереробні підприємства. Згодом французькі капіталісти побудували приватний нафтопереробний завод «Австрія» (пізніше «Дрос»), який розташовувався на території Долотного заводу. Поблизу також існували приватні підприємства цього ж профілю «Фраймета» та «Рома», фінансовані єврейським капіталом. В районі теперішньої школи №9 по вул. Бориславській, неподалік «Галіції», знаходилося нафтопереробне підприємство «Нафта». Більшість з них знайшли своє відображення на поштових листівках того часу.

Не дивно, що місто стало центром нафтопереробної промисловості Галичини і активно розвивалося. На жаль, инша доля спіткала Борислав. В його інфраструктуру кошти не вкладалися, іноземний капітал, немов паразит, висмоктував чорне золото – нафту – не дбаючи про місто і благоустрій найманих робітників. Як не парадоксально, Борислав тоді називали містом голоду й нужди. Іноді так буває – живеш на скарбах і залишаєшся бідним.

Сьогодні незначна частина дрогобицької молоді знає, що багато гарних будівель міста постали саме завдяки тодішньому нафтовому буму. Однак, історію не варто забувати. Адже приємно усвідомлювати, що саме на території Дрогобича знаходяться перші в Европі солеварний та нафтопереробний заводи, що надає нашому місту своєрідного шарму.