|
Леонід ТимошенкоЕволюція візій Дрогобича в історичній ретроспективіПроблема узагальнення літератури про
Дрогобич протягом всього періоду його історії не є новою, зрештою, її
порушували практично в кожній публікації про місто, починаючи від початку 90-х
рр. ХХ ст.(1). Станом
на 2001 р., була узагальнена бібліографія літератури про Дрогобич(2). Востаннє
я аналізував здобутки історіографії про Дрогобич у перед- та післямові до
«Нарисів з історії Дрогобича»(3). Тепер я хотів би предметніше торкнутися
важливої проблеми візій Дрогобича в історичній ретроспективі. Так, читаючи різні
тексти, створені в Дрогобичі і про Дрогобич (так звані «міські тексти»), я
давно став вирізняти те, що в гуманістиці відноситься до поняття «топос» міста.
Наприклад, у літературознавстві під топосом міста розуміють, відтворену в літературному (поетичному чи
прозовому) тексті предметно-смислову даність міста, тобто, сукупність міських
реалій, окреслених і локалізованих у певних
часово-просторових межах. Відтак, вважається,
що топос міста стає невіддільним елементом літератури, починаючи з середини ХІХ
століття(4). На мою думку, дослідження топосу міста є можливим і в
історіографічному вимірі, причому, тут потрібно починати з часів пізнього
середньовіччя та раннього нового часу, а не обмежуватися новітнім періодом. Якщо раніше я припускав, що, можливо, топос
«королівського вільного міста» з’явився лише в середині – другій половині
ХІХст., коли, з одного боку, відбувався процес самоствердження національних громад Дрогобича, як громад
політичних, а з иншого – відбувалося становлення історіографії про Дрогобич, то
тепер я переконаний, що, принаймні, витоки згаданого топосу сягають періоду до
кінця XVIII ст. Передовсім, підлягають аналізу офіційні джерела,
наприклад, державні акти Королівства Польщі і Речі Посполитої. Так, у
локаційних привілеях для Дрогобича, виданих у XV-XVI ст.,
місто, що знаходилося у власності Королівського Скарбу, називається лаконічно «oppidi nostri Drohobicz»(5). У привілеї від 25. 02. 1507 р. вжито
фразу, яка інформує про те, що місто постраждало від «ворогів Хреста
Христового/Святого» («…Drohobicz, quae per impetum hostium Crucis Christi graviter perpessi sunt»)(6). Згаданий фрагмент тексту дозволяє
припустити, що мешканці міста загально уявляли себе винятково християнами.
Варто також взяти до уваги, що в акті про примирення української і польської
громад міста в 1556 р., представникам найбільших тоді національних громад
йшлося про те, що вони представляють «християнський люд одного володаря і
одного права»(7). Присутність християнських символів в усвідомленні самих себе,
стане надалі для дрогобичан визначальною (принаймні, до кінця ставропольського
часу). Водночас, на самовизначення та самоусвідомлення
дрогобичан, впливало соціально-правове становище міста. Так, представники міської
громади римо-католицького обряду, які протестували в Перемишльському гродському суді у 1649р.,
ідентифікували себе як громадяни та піддані дрогобицькі
«священної королівської величності» і «цьому урядові» (тобто, урядові Перемишльської землі Руського
воєводства)(8). Райці міста на чолі з
бурмістром у 1653 р., звертаючись до короля про підтвердження статуту
цеху ткачів-полотня-ників, ідентифікують
себе приналежними до «Міста Його
Королівської Милості Дрогобича»(9). У цих скупих фразах бачимо прообраз май-бутнього концепту «королівського
вільного міста». Зрозуміло, що в період до 1772 р., розумілася належність до
Польської Коро-ни. Відомо також, що в статуті для міст, прийнятих Чотирилітнім сеймом 18
квітня 1791 р., йшлося вже про «Miasta nasze królewskie wolne w państwach Rzeczypospolitej», що означає кодифікацію згаданого топосу. Пізніше він
був включений до Конституції 3травня (артикул ІІІ Конституції) (10). Однак важливішим є все ж, як уявляли себе міщани різних
соціальних станів та національностей, а також різних адміністративних одиниць
міста, що становили собою міську спільноту. Так, дрогобицькі міщани, переважно
польської національності, вважали себе мешканцями «вільного міста», маючи на
увазі, очевидно, вольності міщан у магдебурзьких містах Речі Посполитої. Підставовим джерелом тут є для мене великий
текст, який зберігся у вигляді рукописного кодексу з Дрогобича в рукописах
Ягеллонської бібліотеки: книга протоколів та записів міського цеху кравців, у
хронологічних межах XVI-XVIII ст., яка є унікальною(11). Водночас, дещо иншу традицію маємо в
кириличних (частково польськомовних) текстах, створених православними русинами (а потім уніатами) в XVIІ-XVIII ст. Згадані рукописні тексти, збереглися
у скла-ді різних архівних збірок(12). Цікаво, що русини – міщани різних парафіяльних громад чітко усвідомлювали свою топографічну локалізацію. Так, православні
(пізніше уніатcькі) мешканці середмістя, які були об’єднані
в парафії та братстві Св. Трійці, представляли себе належними до міста –
«града», що знайшло відображення на сторінках їх
церковного пом’яника(13). Натомість парафіяни і братчики церков
Воздвиження Чесного Хреста, а також Св. Юрія, які розміщувались не території Зварицького передмістя, відносили себе до
території «предградія», чітко розуміючи, що на території «граду», тобто
середмістя, знаходиться головна церква (ідеться про рукописну книгу братства
Воздвиженської церкви, пом’яник цієї церкви і рукописну книгу братства Св.
Юрія)(14). На мою думку, в згаданих лаконічних вказівках «града» і «предградія»
постає доволі поширений в українських містах Речі Посполитої символ «богоспасаємого / богохранимого града». Щоправда, символ прийшов на Русь з Константинополя
і використовувався в Києві на початку XVII ст. (місто вважалося «другим рускім Іерусалимом»)(15), однак згаданий
топос вповні міг набути поширення в инших, малих і великих містах Центральної
України, Волині та Галичини(16). Зміст символу цілком зрозумілий: ідеться про
місто під опікою Бога, що для періоду досекулярного розвитку суспільства є
цілком природнім. Водночас, на зорі нової ери в історії краю – доби
Габсбургів – вже в першому привілеї місту 19.07.1784 р., відтворюється топос
«королівського/цісарського міста». Так, через різні досить вагомі аргументи,
Дрогобич заслужив право піднятися до рівня «kцniglichen Stadt Drohobycz»(17). Зрозуміло, що австрійській владі не йшлося про рецепцію реалій
колишньої королівської епохи, однак, фактично, привілей зберігав наступність
монархічної форми влади, якій підпорядковувалися міста. Відтак, згаданий топос,
який прив’язував Дрогобич до монархії Габсбургів, у ХІХ ст. набув великого
поширення. Практично, в кожній назві міських установ присутня не завжди помітна
абревіатура «с.-к.» («цісарсько-королівський»), що, фактично, стало маркером
епохи. Протягом ХІХ ст. про Дрогобич було створено кілька
цікавих наративів (рукописних і опублікованих). Один із найраніших написав на
початку ХІХ ст. Францішек Сярчинський, автор рукописного атласу Галичини(18). В
його баченні Дрогобич – місто з давньою історією та визначними
культурно-історичним пам’ятками. Відтак, вперше в літературі про Дрогобич
наголошено на історико-культурній величі міста, що заклало своєрідні засади
візії Дрогобича (автор відзначає як святині поляків, так і українців). Витоки
Дрогобича пов’язані з виробництвом солі у давньоруський час, проте заснування
міста – з колонізацією краю Казимиром Великим. Водночас, автор говорить про
багатоетнічний склад населення, виокремлюючи єврейську громаду та її уміння
«вигідно і показно» жити. Українці, яких він називає «волостянами» (серед них,
зрозуміло, були й поляки), вирізнялися вродою. Зовсім несподівано, вже в першому опублікованому нарисі
про Дрогобич, його автор українець і москвофіл Б. Площанський вводить до
науково-літературного вжитку топос «королівського вільного міста», що знайшло
відображення навіть у назві публікації(19). Автор уклав своєрідний каталог
джерельних згадок про місто, він добре знав міські локаційні привілеї, однак
перший австрійський привілей процитував дещо неточно. Так, з оригінального
тексту зовсім не випливає, що цісар Йосиф ІІ надав Дрогобичу статус
«королівського вільного міста» (вище ми показали, що компонент «вільний» у
згаданому наданні відсутній). Однак сказане ніяк не применшує вагомості вперше
оприлюдненого Б. Площанським фактологічного матеріалу, який ілюстрував історію
Дрогобича від легенди про спалення «Бича»(20) (у цьому можна вбачати
«руськість/українськість» позиції автора) до середини ХІХ ст. Значимість
Дрогобича він підкреслює на відтинку порівняння з иншими містами Галичини. І. Верхратський дещо згодом відзначив «знатність»
та «багатість» міста, віднісши його походження до періоду Галицької Руси(21).
Надалі, віднесення
початків міста до княжої доби, стане своєрідним індикатором «українськості» візії
міста в баченні українців. Відповідно,
польська літе-ратурна та краєзнавча традиція майже завжди наполягала на початках міста, документально зафіксованих у джере-лах другої половини XIVст., витворених уже в
час приходу першої польської адміністрації в краю. Водночас, иншим маркером було ставлення до подій
1648-1649 р. у Дрогобичі: польська історіографія
завжди оцінювала їх негативно, українська вбачала в них національно-визвольний поступ(22). Наприкінці 70-х рр. ХІХст. був написаний рукописний путівник по Дрогобичу та його околицях.
У вступі невідомий автор, який також пропагує історію та культуру Дрогобича та
його пам’ятки, досить лірично і патріотично
промовляє: «Якщо Дрогобич не має ані Пйонін ані Дунайця, ані стількох
історичних руїн, то, проте, і тут турист знайде не одне місце, гідне
подиву»(23). Досить систематичний огляд докумен-тальних фактів про
Дрогобич та його становище на середину – другу половину ХІХ ст., подав в
енциклопедичній статті Б. Розвадовський(24).
Нарис можна вважати цілком безстороннім з огляду на ряд прикмет. Так, початки Дрогобича автор пов’язує не тільки з легендою
про давній «Бич», спалений ординцями, але й із заснуванням у 1392 р. місцевого
костьола. У цілому Б. Розвадовський прагне толерантно висвітлити історію
польської, української та частково єврейської громад (наприклад, він згадує
порозуміння української і польської громад у середині XVI ст.), віддаючи незначну перевагу польській (це видно
хоча б з оцінки подій 1648 р.). Автор наводить факти співжиття національних
громад і в ХІХ ст. Практично, він не вивищує рівень чи значення національних
релігійних святинь українців чи поляків. У жодному випадку, не бачимо в текстах ХІХ ст. ні
протиставлення національних громад, ні тим більше, конфліктів між ними. Однак
загострення протиріч було неминучим, що знайшло відображення вже у 80-х рр. ХІХ
ст. на сторінках першої місцевої «Газети Наддністрянської»(25),
яка була покликана до життя проектом поєднання українців з поляками.
Відтак, інтелектуали згаданих громад, якось несподівано незлюбили місцевих
євреїв, критикуючи водночас міську владу, яка під ту пору належала майже без
винятку польській партії. Союз, врешті,
виявився хистким і довго не протримався. Одним із перших обсерваторів тієї доби був і Іван
Франко(26). Цікаво, що давній Дрогобич І. Франка чомусь майже не зацікавив.
Проте він був практично першим серед тих дослідників, хто спеціально торкався
історії міста підавстрійського періоду (не беремо до уваги кілька публікацій в
тогочасній періодиці про дрогобицький костьол). Так, Іван Франко спеціально
звертався до історії рідних йому василіанської школи та місцевої гімназії.
Однак якщо першу він нищівно критикував, не помітивши її тимчасових заслуг для
поширення просвітництва серед народу, то другу хоч і винагородив більшою
увагою, все ж подав у досить непривабливому світлі. Публікації І. Франка про Дрогобич набувають виняткової
ваги у зв’язку з реконструкцією ним соціальної історії міста кінця ХІХ –
початку ХХст. (найбільша стаття про Дрогобич – «Фабрика парафину й церезину…»). Узагальнений матеріал є спробою
дослідження статистики й соціологічного опрацювання становища робітників
дрогобицької нафтопереробки. Ще один «дрогобицький сюжет» І. Франка – газетна
стаття про виборчу кампанію 1897р., яка ілюструє загальний хід, результати та
спрямованість виборів, що були в цілому невдалими для письменника. Назагал,
Франко убивче характеризував Дрогобич як місто, в якому «не було ані одної
порядної кав’ярні, ані реставрації, ані одної публічної бібліотеки…». У
споминах «Гірчичне зерно» у 1903 р. І. Франко акцентує лише негативні прикмети
сучасного йому Дрогобича, в якому «не було майже нічого такого, що характеризує
хоч наполовину европейське місто», та яке було вільним «від усього, що пахло
цивілізацією та інтенсивнішим духовим життям»(27). Цілком симптоматично для міста зі згаданою
характеристикою, стався вибух непорозуміння, відомий як дрогобицькі «криваві
вибори» 1911р. Немає сумніву, що, назагал, Іван Франко так і не зміг піднятися
до зрозуміння історико-культурного значення Дрогобича. Його праці про Дрогобич
аж ніяк не можна назвати систематизованою візією минулого міста, що не
дозволяє, в підсумку, чітко увиразнити Франків топос Дрогобича. У зв’язку зі
сказаним, стає зрозумілим, чому дослідники ХХ ст. так і не спромоглися до
виразного і аргументовано виваженого дефінування топосу «місто Франка». Підсумовуючи візії ХІХ – початку ХХ ст., зазначу, що у випадку з Дрогобичем, майже не бачимо ставлення
до міста в дусі кресового жанру, який щойно
зародився в польській літературі. У більшості випадків візія Дрогобича є
природною для тих людей, які тут народилися чи потрапили сюди через різні
обставини і тут пересіклися з «автохтонами». Тому місто замальовується
переважно, як родинне для представників усіх національностей. У травні 1919 р., у часі загострення українсько-польської війни, значення
Дрогобича – важливого
центру нафтової промисловості – значно вивищилось,
при-чому, на міжнародному рівні. Так, Дрогобицький промисловий басейн став предметом великої уваги в переговорах уряду
Західно-Української Народної Республіки з представниками Антанти
та Польщі (згідно з пропозиціями міжсоюзницької комісії генерала Л. Боти, Дрогобицький басейн мав залишитись
у складі ЗУНР). Відтак, Дрогобич заледве не перетворився на столицю ЗУНР, однак
міжнародні переговори провалилися(28). Зазначу, що навіть згаданий невдалий
проект все ж віддавав належне Дрогобичеві. У міжвоєнний період – який, за деякими ознаками, сьогодні
можна вважати «золотим віком» у розвитку Дрогобича, – творяться його основні
візії, які є живими дотепер. У нових умовах незалежності Польщі, магістрат
Дрогобича отримує офіційну назву «Magistrat królewskiego wolnego miasta Drohobycza», під такою ж назвою іменується місцева гміна(29). Відтак, попередня
епоха, позначена маркером «цісарсько-королівський»,
залишилася в минулому. Відповідно, на
міській печатці офіційно затверджується символ герба з польською короною, проте Варшава не
дозволила наприкінці 30-х рр. ввести до міського герба символ польського орла(30). Поль-ська громада прагне також утвердитися шляхом надання титулів почесних громадян міста визначним
державним і політичним діячам тієї пори(31). Говорячи про те, що саме в міжвоєнний період остаточно
утверджується концепція багатокультурності Дрогобича, зазначимо, що її
пропагували, передовсім, представники польського інтелектуального середовища.
Відтак, топос «королівського вільного міста», засобом якого польська громада
прагнула аргументувати свою історичну присутність на цій землі, стає
переважаючим. Зокрема, він домінує в науково-популярних працях з історії
Дрогобича, які належать Мсціславові Мсцівуєвському(32). Зрозуміло, що топос
«королівського вільного міста» апелював радше до старопольських часів, а відтак
– до надавчої політики монархів Королівства Польського та Речі Посполитої
(цивілізаторська місія монархії Габсбургів, зрозуміло, була списана «в архів»).
Прикметно, що нове тлумачення минулого не обійшлося без курйозів. Так, згаданий
М. Мсцівуєвський вдався до прикрашення історичних фактів: згідно з авторською
візією, Казимир Великий надав нібито в XIV ст. місту герб у вигляді «орла з топками солі». 1929 р.
дослідник розмістив на титулі своєї брошури «Королівське вільне місто Дрогобич»
зображення міського герба з короною. Як відомо, співцем багатокультурності Дрогобича був
Фелікс Ляхович – автор малярської візії Дрогобича в історичній ретроспективі,
хоча, зрозуміло, що він віддавав невелику перевагу пам’яткам польської культури
в історії міста(33). Однак, на відміну від инших авторів, Ф. Ляхович майже не
робив значних лакун в історії міста (хоча, підавстрійський Дрогобич
представлений у нього лише кількома малюнками). За згаданих умов, сформувався Шульців топос «магічного
Дрогобича» – міста його мрій, інтимно-зворушливого, таємничого та
ірраціонального осередку тогочасного життя. Оспівування міста в дусі модернізму
не було запереченням його історико-культурних надбань. За Шульцом згодом іде
слава втраченого раю у К. Вєжинського та, дещо пізніше у А. Хцюка – вигнання із
«Атлантиди» та «Місячної Землі». Зрештою, в опублікованих після війни спогадах
вигнанців/утікачів з Дрогобича, концепція багатокультурності міста періоду, принаймні до 1941 р.,
перемагає остаточно(34). Її розвивали різні письменники та публіцисти(35),
пізніше – дослідники Шульца(36). Навіть у створеній українцями діаспори серії
«Дрогобиччина – земля Івана Франка»(37), незважаючи на виразний україноцентризм
і досить однобічне висвітлення міжнаціональних стосунків (підмінених, фактично,
дискурсом міжнаціональних протиріч і конфліктів)(38), концепт
багатокультурності передвоєнного Дрогобича відчутно присутній. Совєтська історіографія, зрозуміло, не прагнула до
оригінальності(39). Вона пропагувала перетворення в місті, викликані його
статусом обласного центру на зорі побудови «комунізму». Проте саме в совєтський
час народився проект, який міг піднести Дрогобич на небачену висоту. Це була
ідея перетворення Дрогобича на велике місто під банальною назвою
«Прикарпатське», утворене шляхом об’єднання з Бориславом і Трускавцем(40). У
такий досить своєрідний спосіб згаданий проект випередив пізніший концепт
«триміста». Цікаво, що совєтська ідеологія так і не спромоглася
допустити недооцінки культурно-історичної спадщини Дрогобича, пов’язуючи її,
щоправда, майже винятково із здобутками «трудящих»-українців, хоч і всіляко
прагнула пропагувати досить сумнівні (як на сьогоднішній день) переваги
соціалізму. Маркером явного препарування історичних фактів було замовчування історії міста в період Західноукраїнської
Народної Республіки (1918-1919 рр.) і акцентування уваги на так званому
«Дрогобицькому повстанні 1919р.»(41). Водночас, у совєтській літературі
побутував до-волі нейтральний концепт Дрогобича – центру
Дрогобицько-Бориславського про-мислового (нафтопере-робного) району, чи концепт
«міста білого золота» – солі. Хоча, згадана нейтральність є досить таки
позірною, адже офіційна ідеологія змушувала істориків критикувати досовєтський
період (особливо міжвоєнний) і незаслужено вивищувати повоєнний. Саме в совєтський час чи не найбільше дався взнаки
антипольський синдром офіційної ідеології, який мав свої парадокси. Наприклад,
совєтські вчені відродили ім’я видатного дрогобичанина XV ст. Юрія Дрогобича (Котермака)(42), але цілком
безпідставно зробили його українцем, майже православним, хоча джерела
стверджують протилежне. Однозначно, Юрій з Дрогобича був римо-католиком, мав
закінчити перед вступом до Краківської академії школу при місцевому
парафіяльному костьолі, яка одна тоді в Дрогобичі могла дати своєму учневі
потрібні підставові знання. Ще одним парадоксом було те, що про географічні
координати Дрогобича часто згадували (принаймні у 80-х рр. ХХ ст.), маючи на
увазі його розташування «біля Трускавця». Водночас, у совєтській історіографії
не постулювалися демографічні зміни в Дрогобичі, що склалися внаслідок Другої
світової війни та повоєнної переселенської політики, коли, фактично, місто
«трьох культур» (української, польської та єврейської) перетворилося в місто
двох національностей: української та російської (відсоток євреїв у порівнянні з
довоєнним періодом був відносно невеликим). До початку 90-х рр. ХХ ст. інтерес польської літератури
до Дрогобича був майже винятково пов’язаний з іменем дрогобичанина Бруно Шульца(43). У 1990 р. польська періодика відгукнулася
на факт відновлення в Дрогобичі римо-католицької
парафії в костьолі Св.Бартоломея(44). 1991 р. було перевидано брошуру М.
Мсцівуєвського(45), яка мала б реанімувати концепцію «королівського вільного міста», однак
цього не сталося. Саме у 90-х рр. ХХ ст. відбулося «повернення» Шульца на
його батьківщині, хоча перша збірка досліджень вийшла лише 1996р. у
Любліні(46). Нова хвиля уваги до постаті Шульца почалася все ж, після 2000 р.(47).
Нині вже й українському читачеві доступна академічна Шульціана, зокрема й праці
Є. Фіцовського(48). По мірі
нагромадження публікацій про Дрогобич, наприкінці ХХ ст. у польській літературі
розвивається концепція «кресового міста», яка знайшла відображення, передовсім,
на сторінках «Землі Дрогобицької» у Вроцлаві(49) (нагадаю, що «кресов’яцтво»
аналізують часто й самі поляки(50)). Завдяки працям Вєслава Будзинського(51) та
Станіслава Ніцєї(52) Дрогобич стає головним у складі «кресового триміста». У
згаданих та инших творах і працях, успішно розвинувся топос «міста Шульца»,
який базується, передовсім, на досить об’єктивній оцінці літературної та
мистецької спадщини дрогобичанина, а також на уявленнях про епоху відносного міжнаціонального спокою. На думку польських літературознавців, Шульц «nie znosił utożsamiania swej literackiej kreacji z rzeczywistym
Drohobyczem. Rodzinne miasto służyło mu raczej jako mityczny
wzorzec przestrzeni «oswojonej», chroniącej jednostkę przed
zagubieniem w wielkim świecie»(53). У працях польських письменників та істориків-публіцистів,
місто Шульца розглядається, без жодних застережень, як місто
польсько-єврейської культури. Відтак, концепція багатокультурності Дрогобича
міжвоєнного періоду нагадує, радше, візію лише двох культур. Наприклад, суто в
традиціях «кресової літератури» написані праці про дрогобицький костьол та инші
католицькі святині(54). В инший спосіб відроджувалася українська історіографія
Дрогобича. У вересні 1991 р., якраз напередодні проголошення незалежності України,
Дрогобич відзначив 900-річчя. Ювілейні публікації тієї пори бачаться нині як
такі, що характеризуються виразним україноцентризмом, широко закроєним на
цілком закономірному запереченні довголітньої совєтизації та русифікації краю.
У згаданій та иншій літературі, уявлення про різного роду загарбників, які
віками пригноблювали українців, пов’язуються і з польською колонізаційної
місією в Галичині. Відтак, за невеликими винятками, згадана література, в
унісон з працями кількох поколінь українських діаспорних істориків, прагнучи
відчайдушно відстояти гідність своїх дідів і батьків, продовжує формувати так
званий «мученицький» наратив (narrative of victimization). В окресленому контексті, українці постають як жертви
злочинів численних окупантів, головними серед яких виступала більшовицька
Росія. Склалася парадоксальна ситуація: українська історіографія з початку 90-х рр. ХХ ст., поступово очищуючись від важкої спадщини
совєтської доби, постійно наголошує на українськості Дрогобича, чим творить, по
суті, український міт минулого міста(55). Симптоматично, що згаданий міт має
продовження у кількох виданнях останнього часу(56). У новітніх ретроспекціях українських авторів, стали проглядатися нерозвинуті паростки
дефінування топосу «місто Франка», в яких, зрозуміло, ідеться про місто
середини ХІХ – початку ХХ ст.(57). Думаю, що вони не стільки віддають належне
видатному українцеві, який був тісно пов’язаний з містом своєї юності і не
поривав з ним стосунків майже до кінця свого життя, як оприявнюють не дуже
зграбну відповідь української історіографії на концепт «міста Шульца». Нагадаю
різницю: Франко не повернувся до Дрогобича і в його візії все ж переважали
нотки гіперкритицизму, тобто, він так і не зміг піднятися до усвідомлення культурно-історичної величі міста. Шульц тут народився і трагічно загинув, саме він, а не Франко, спричинився
(свідомо чи опосередковано) – до світової слави Дрогобича(58). Наголошую, що польська література, здебільшого,
продовжує творити своєрідний польський міт Дрогобича, базований
на ностальгійних
уявленнях та споминах про назавжди втрачене минуле. Мені менше відомо про
відповідні зусилля питомо єврейської літератури про Дрогобич, однак дозволю
собі припустити, що єврейський міт Дрогобича менш цікавий і оригінальний, ніж
польський. Він базується, переважно, на ретроспекціях, пов’язаних з голокостом
і, на превеликий жаль, уявленнях про майже генетичний антисемітизм
українців(59). На мою думку, будь-які обвинувачення щодо «національної вини»
тих чи инших народів, пов’язані передусім, з обмеженими фактологічними
уявленнями про минуле Галичини, зокрема, і єврейських громад міст (якщо не з
упередженістю становища конкретних авторів)(60). Незважаючи на згадані історіографічні тенденції, топос
реальної (а не позірної) багатокультурності Дрогобича періоду до, принаймні,
1944 р., також проклав собі дорогу і утвердився в українській та польській
літературах, позначившись на серйозних академічних виданнях(61). Напевно,
вершиною популярності топосу є серійні збірники наукових сесій у рамках
фестивалів Бруно Шульца(62), зокрема, й дослідження Р. Мниха(63), а також книга
З. Філіпова «Мистецтво дрогобицької фотографії»(64). Утім, існує література, в
якій багатокультурність лише декларується(65). В «Нарисах з історії Дрогобича» ми намагалися подолати
стереотипи минулого, але сформулювати новий топос, який би влаштував усіх,
головне ж – був універсальним для Дрогобича протягом усіх періодів його
історії, – це не зовсім удалося. Зрештою, авторський колектив зупинився на
концепції, яку підказало згадане дослідження Р. Мниха. Воно виведене на зворот
палітурки «Нарисів…»: «Дрогобич як місто на перехресті мов і культур дуже
своєрідно вписався у світовий контекст і світову культуру: з одного боку,
дрогобичани стали постатями світового рівня, а з иншого, у світовій літературі
виник і утвердився досить характерний, але розмаїтий і кожного разу
індивідуально забарвлений топос Дрогобича. Барвистий образ міста сформувався в
довоєнний період, і він досі живить ностальгічну уяву дрогобичан». Майбутня академічна історія Дрогобича має, передовсім,
остаточно подолати історіографічні стереотипи, які нагромаджувались протягом
десятиліть. Водночас, вона повинна використати найкращі взірці української і
польської урбаністики, базуватися на засадах сучасного містознавства, рішуче подолати
обмеженість національних наукових шкіл. Врешті, минуле Дрогобича має постати у
світлі реальних подій і фактів, видатних і пересічних постатей, представників
«великих» і «малих» націй, без жодних прикрас. Маємо надію, що майбутні
дослідники Дрогобича сформулюють більш яскравий і характерний топос Дрогобича,
який би найбільш адекватно відтворював його минуле, яким би непривабливим
деколи воно не виглядало. 1.Бібліографію Дрогобича та Дрогобичиини
ретельно збирає Є.М. Пілєцкий з Вроцлава, головний редактор часопису «Ziemia Drohobycka». Так, він двічі публікував бібліографічні
описи: Pilecki J.M. Co czytać? Poradnik bibliograficzny // Ziemia
Drohobycka. Stowarzyszenie Przyjaciół Ziemi Drohobyckiej. – 1997. –
№ 10. – S. 50-58 (Książkowe drohobycziana w Polsce 1945-1996.
Książkowe drohobycziana zagranicą 1945-1996. Matеriały informacyjne SPZD i prace Komisji
Historycznej. Zaległe i nowe zamierzenia wydawnicze); tego ż. Co
czytać? Poradnik bibliograficzny (2). Uzupełnienia i kontynuacja //
Ziemia Drohobycka. – 1998. – № 11. – Cz. 2. – S. 110-118 (Książkowe
drohobycziana w Polsce 1945-1998. Książkowe drohobycziana
zagranicą 1945-1998. Przegląd czasopism 1995-1998). Див. також рубрику часопису «Nowości wydawnicze». Є. Пілєцкий підготував машинописну бібліографію «Дрогобицької землі», у складі якої 1799 позицій (ми скористалися ксерокопією машинопису, наданою нам люб’язно її автором). 2.Бібліографія Дрогобича / Упор. Л. Тимошенко. – Дрогобич, 2001 (Праці Науково-дослідної лабораторії археології та краєзнавства ДДПУ ім. І. Франка. – Вип. І). Див. рец.: [J.M. Pilecki]. Nowości wydawnicze:
Bibliografia Drohobycza // Ziemia Drogobycka. Czasopismo środowiskowe
Stowarzyszenia Przyjacół Ziemi Drogobyckiej (далі – Ziemia Drogobycka). – Nr 17-18. – Rok 14.
– Wrocław, 2004 (wrzesień). – S. 170-172. На сторінках «Ziemi Drogobyckiej» уміщено чимало инших бібліографічних уваг, автором яких є здебільшого Є.М. Пілєцкий. 3.Нариси з історії Дрогобича. Від найдавніших
часів до початку ХХІ ст. / Наук. ред. Л. Тимошенко. – Дрогобич: Коло, 2009.
– С. 5-8, 249-252. Наприкінці кожного
розділу, подано рекомендовану літературу для поглибленого вивчення теми. 4.Див.: Демська-Будзуляк Л.М. Топос міста та
літературний контекст раннього модернізму // Наукові праці: Науково-методичий
журнал. – Т.118. – Вип. 105: Філологія.
Літературознавство. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. – С. 11-16. 5.Див., напр., привілей Казимира Ягеллончика
від 8.03.1469 р.: Gątkiewicz F. Z archiwum Drohobycza. Zbiór przywilejów, aktów
granicznych, lustracji, memoriałów ipt. – Drohobycz, 1906. – S. 22. 6.Ibid. – S. 33. 7.Księga radziecka miasta Drohobycza
1542-1563. Z papierów pośmiertnych ś.p. Stefana Sochaniewicza,
wydała Helena Polaczkówna. –
Lwów, 1936. – N 221. – S. 85-86. 8.Опубл.: Тимошекно Л., Царьова Н. Актові джерела до історії Дрогобицького повстання 1648 р. // Дрогобицький краєзнавчий збірник (далі – ДКЗ). – Вип. ІІІ. – Дрогобич, 1998. – С. 269. 9.Див. публікацію джерела: Тимошенко Л. Статут ткацького цеху Дрогобича 1653 р. // ДКЗ. – Вип.VII. – Дрогобич, 2003. – С. 507. 10.Див.: Prawo o miastach // http://pl.wikipedia.org/wiki/Prawo_o_miastach Про чотирилітній сейм і Конституцію 3 травня див.: Камінський А. С. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795. Громадяни, їхня держава, суспільство,
культура / Пер. з пол. Я.Стріхи. – Київ, 2011. – С. 221-228. 11.Кодекс має назву «Porządne spissanie wsythkich
uczniów Rrzemiesla krawieckiego, u Mistrzуw miasta Drohobyczy wyuczonych i od rzemiesla
dobrowolnie wyzwolonych Roku pańskiego 1566», jak również inne
akta cechu krawieckiego w Drohobyczy począwszy od r. 1553 do początku
XIX w. – Biblioteka Jagiellońska, Oddział Rękopisów. –
BJ-7053ORP/33/2/12. 12. Згадані дослідження я узагальнив у статті: Тимошенко Л. Кирилинча рукописна книга Дрогобича (XVI-XVIII ст.) // Drohobycz wielokulturowy / Red.
M.Dąbrowski i W. Meniok. – Warszawa, 2005. – S. 37-43. 13.Оригінал рукописного пом’яника
зберігається в Дрогобичі у складі однієї приватної колекції (у даному випадку я
скористався з копії, зробленої кілька років тому). Вказівка на проживання «во градъ Дрогобычи» уміщена в поминальних розписах
священика Василя Ленкевича під 1685 р., а також Олени Бусковички (запис
недатований). – С. 306, 317. Див. про це джерело: Тимошенко Л. Пом’яник
дрогобицької церкви Св. Трійці // ДКЗ. – Вип.V. – Дрогобич, 2001. – С. 276-309. 14.Книга протоколів та інвентарний опис
рухомого майна братства при церкві Воздвиження Святого Хреста в м. Дрогобичі.
1678-1828 рр. – Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф.
129. – Оп. 3. – Спр. 65. – Арк. 2 та ін. Пом’яник цієї ж церкви зберігається в:
Музей «Дрогобиччина». – ДКМ КВ-5547/СТ-56. Прикметно, що до пом’яника вписався
власною рукою «бакаляр» Андрій Маликович, який вписав і инших своїх родичів
(записи датуються другою половиною XVII ст.), а також підкреслив розміщенні церкви
на «предградіи». – Арк. 112. Див. про згадані та ін. міські джерела: Тимошенко
Л. Візитаційні описи Дрогобицьких церков 1764 р. // ДКЗ. – Вип. IV. – Дрогобич, 2000. – С. 398-412; його ж.
Рукописна книга братства дрогобицької церкви Воздвиження Чесного Хреста (XVII – початок ХІХ ст.) // ДКЗ. – Вип. VIII. – Дрогобич, 2004. – С.445-455; його ж.
Рукописна книга братства дрогобицької церкви
Святого Юрія (середина XVII – XVIII ст.) // ДКЗ. – Вип. ІХ. – Дрогобич, 2005. –
С. 503-519. 15.Див.: Яковенко Н. Символ «богохранимого
града» у київській пропаганді 1620-1640-х років // MEDIAEVALIA UCRAINICA: ментальність та історія ідей. – Т. IV. – Київ, 1995. – С. 52-75. 16.Підтвердження сформульованої гіпотези
віднаходимо в історії давнього Луцька, міщани якого в другій половині XVI ст. підкреслювали значущість свого міста у
категоріях «Рим Сходу, або Волинський Рим», «Луцьк Великий». Див.: Інвентар
Луцького замку і староства 1576 р. // Архіви України. – 1986. – № 5. – С. 5.
Цитований фрагмент виокремив В. Ульяновський: Ульяновський В. Князь
Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків.
– Київ, 2012. – С. 404. Топос «богоспасаємого града» чітко простежується для
Львова та Острога у 80-х рр. XVI ст., він повязується тут у зв’язку з друкуванням текстів Святого Письма. 17.Gątkiewicz F. Z archiwum Drohobycza.
Zbiór przywilejów, aktów granicznych, lustracji,
memoriałów ipt. – Drohobycz, 1906. – S. 296. Див. також: Materiały do historii herbu
Drohobycza. Przywilej cesarski // Ziemia drohobycka / Stowarzyszenie
Przyjaciół Ziemi Drohobyckiej. – Wrocław, 2002. – Nr 16. – S.
32-35. Становище Галичини та її адміністративно-правові норми в період йосифінських реформ ретельно схарактеризовані в дослідженні В. Токажа: Tokarz W. Galicja w początkach ery
józefińskiej w świetle ankiety urzędowej z 1783 r. –
Kraków, 1909. Щодо Дрогобича, то це було одне з 13-ти міст Галичини, проте воно, як і багато инших міст, не мало належної забудови (на відміну від сусіднього Самбора, Дрогобич навіть потрапив до категорії міст, які занепадають), внаслідок чого тут важко було знайти пристойне приміщення для розміщення нової адміністрації. Дослідник в основному спирався на меморіал,
укладений в результаті інспекційної поїздки по Галичині у 1783 р. радником
двору Яном Вацлавом фон Маргеліком, майбутнім бароном і віце-губернатором
Галичини (Маргелік мав репутацію противника поляків і євреїв, але прихильника
русинів). Меморіал був використаний австрійською владою для обґрунтування
реформ. Див. докл.: Лазорак Б., Тимошенко Л. Урядницька еліта Дрогобича періоду
австрійського урядування // ДКЗ. – Вип. XIV-XV. – Дрогобич, 2011. – С. 530-532. 18. Див.: Zbiory rękopisów w
bibliotekach i muzeach w Polsce. Opracowała Danuta Kamolowa przy
współudziale Krystyny Muszyńskiej. – Warszawa, 1988. – S. 341;
Kolasa J. O rękopisach F. Siarczyńskiego pierwszego dyrektora Bibl.
im. Ossolińskich we Lwowie // Ze Skarb. Kult. – 1955. – № 1/7. –
S.167-191. Опис Дрогобича вперше опублікував Є.М. Пілєцкий. – [Pilecki J.M.] Franciszek
Siarczyński. Drohobycz na początku XIX wieku // Ziemia Drohobycka.
Stowarzyszenie Przyjaciół Ziemi Drohobyckiej. – 2002. – № 16. – S.
124. Републікація українською мовою здійснена в: Тимошенко Л. Описи Дрогобича ХІХ ст. // ДКЗ. – Вип.VII. – Дрогобич, 2003. – С. 556-557. 19.Площанский В. М. Королевский вольный город
Дрогобыч, по части истории, топографии и статистики // Науковый сборник,
издаваемый литературным обществом Галицко-русской Матицы. – 1867. – Вып. 1-4. –
Львов, 1868. – С.162-188. 20.Легенду вперше записав Іван Вагилевич,
маючи на увазі літературну форму старого переказу про зруйнування татарами на
чолі з Батиєм міста Бич під Бескидами. Легенда ввійшла до складу збірки І.
Вагилевича «Думи», польський автограф якої зберігся в архіві автора. Однак за
життя І. Вагилевича «Думи» не публікувалися. Вперше в перекладі українською
мовою легенду опубліковано: Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори / Упор.,
вступ. ст. та прим. М.Й. Шалати. – К., 1982. – С. 161-162. 21.Верхратський І. Каменна соль [описание жуп
Дрогобицкой и Стебницкой] // Литературный сборник галицко-русской Матицы. –
1871. – С. 164. 22.Див. про це докл.: Тимошенко Л.
Хмельниччина і міщансько-селянське повстання в Дрогобичі 1648 р. // ДКЗ. – Вип.
ІІІ. – Дрогобич, 1998. – С. 10-35. 23.Опис опублікований в: Тимошенко Л. Описи
Дрогобича ХІХ ст. // ДКЗ. – Вип.VII. – Дрогобич, 2003. – С. 552-561. 24.B.R. [Bolesław Rozwadowski].
Drohobycz // Słownyk Geograficzny Królestwa Polskiego i innych
krajów słowiańskich /Red. F. Sulimirski, B. Chlebowski, W.
Walewski. – T. II. – Warszawa, 1881. – S. 150-157. 25.Див. першу публікацію про газету: Тельвак В. «Gazeta Naddniestrzańska» як історичне джерело // ДКЗ. – Вип. Х. – Дрогобич, 2006. – С. 734-744. 26.Франкові обсервації Дрогобича зібрані і проаналізовані В. Галиком в окремій книзі: «Там город преславний Дрогобич лежить»: Вибрані праці Івана Франка про Дрогобич / Упор., автор передмови і коментарів В. Галик. – Дрогобич, 2008. 27.На суб’єктивний характер цитованих та
инших характеристик Івана Франка вказано в: Тимошенко Л. Праці Івана Франка про
Дрогобич в контексті історіографічного
досвіду ХІХ – початку ХХІ ст. // «Там город преславний Дрогобич лежить»:
Вибрані праці Івана Франка про Дрогобич. – С. 145-164. 28.Див.: Литвин М. Українсько-польська війна.
1918-1919 рр. – Львів, 1998. – С. 348-352; Західно-Українська Народна
Республіка. 1918-1923: Ілюстрована історія / Гол. ред. і голова автор. кол. М.
Кугутяк. – Львів-Івано-Франківськ, 2008. – С.340-343. 29.Згадані реалії фіксуються на документах,
які видавав магістрат громадянам міста. Так, у 1924 р. кілька посвідчень було
видано вчительці Стефанії Подфіліпській, яка претендувала на посаду вчителя
місцевих шкіл (ідеться про «свідоцтво моральності», видане 19.11.1924 р., а
також «свідоцтво приналежності», видане 22.11.1924 р.). Місце зберігання: фонди
Науково-дослідної лабораторії археології та краєзнавства історичного факультету
ДДПУ ім. І. Франка. 30.Див. докл.: Pilecki J.M. Materiały do historii
herbu Drohobycza // Ziemia Drohobycka. Czasopismo środowiskowe
Stowarzyszenia Przyjaciół Ziemі Drohobyckiej. – N 16. – Wrocław, 2002.
– S. 25-35; Тимошенко Л. Нові джерельні свідчення про герб Дрогобича // ДКЗ. – Вип. VIII. – Дрогобич, 2004. – С. 414-423. 31.Як свідчать оригінальні малюнки Ф.Ляховича, виконані у міжвоєнний період, почесними громадянами міста стали: президент Польщі Ігнацій Мосціцький, маршалок Юзеф Пілсудський, маршалок Едвард Ридз-Смігли, президент міста Раймунд Ярош. Див.: Drohobycz Feliksa Lachowicza. – Olszanica,
2009. – S. 42-49. 32.Mściwujewski M. Królewskie
Wolne Miasto Drohobycz. – Lwów-Drohobycz, 1929; ten że. Z
dziejów Drohobycza. – Cz. 1. – Drohobycz, 1935; Cz.2. – Drohobycz, 1939.
33.Drohobycz Feliksa Lachowicza. – Olszanica,
2009. Див. рецензійний огляд видання: Тимошенко Л. Дрогобич Фелікса Ляховича (доля мистця в контексті взаємовпливів польської і української культур) // Fascikuli Musei Regionalis
Brzozoviensis. – Nr 4. – Brzozуw, 2009. – S. 151-160. 34.Чимало спогадів поляків Дрогобича, які сьогодні проживають в різних місцях Польщі чи країнах світу, опубліковано на сторінках періодичних видань «Stowarzyszenia Przyjaciół Ziemi
Drohobzckiej». Найбільш повний компендіум спогадів про Бруно Шульца, а також і про Дрогобич його часів, зібрав письменник Вєслав Будзинський. – Budzyński W. Uczniowie Schulza. –
Warszawa, 2011. 35.Найбільш резонансними є, мабуть, твори в жанрі автобіографічної публіцистики Анджея Хцюка. Див. україномовне видання: Хцюк А. Атлантида. Місяцева земля / Пер. з пол. Н. Римської. – Київ, 2011. 36.Немає сенсу переказувати тут польську Шульціану та її загальні чи окремі здобутки. Див. бібліографію праць Є. Фіцовського – головного дослідника біографії та творчості Б. Шульца: http://www.brunoschulz.org/ficowski-biblgr.htm, а також бібліографію Шульціани: http://pl.wikipedia.org/wiki/Bruno_Schulz; ttp://ekologia.neostrada.pl/hwbsch.html 37.Дрогобиччина – земля Івана Франка: Зб.
географічних, історичних та етнограф.-побутових і мемуарних матеріалів / Наукове товариство ім. Шевченка.
Український архів. Т. XXV /
Голова ред. колегії Л. Луців. – Т. І. –
Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1973; Т. ІІ. – Нью-Йорк – Париж – Сидней –
Торонто, 1978; Т. ІІІ. – Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1986. 38.Див., напр.: Франко В. Кінець польського
панування у Дрогобичі в 1939 році // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Т. І.
– С. 107-112. 39.У совєтський час, за винятком дисертації
Я. Ісаєвича (та кількох статей) про Дрогобич не було створено якихось
скільки-небудь значних праць (про внесок Я. Ісаєвича див. докл.: Тимошенко Л.
Ярослав Ісаєвич – історик Дрогобича // Προσφωvημα. Історичні та філологічні розвідки,
присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. – Львів, 1998 (Україна:
культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. наук. Праць,
випуск 5 / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України). –
С.607-611). Назвемо декілька найбільш поширених та цитованих: Брик М.В.,
Горпинко О.М., Ісаєвич Я.Д., Надім’янов В.Ф., Палкін Ю.І., Хонігсман Я.С.,
Черненко А.М. Дрогобич // Історія міст і сіл
Української РСР. Львівська область. – К., 1968. – С. 262-284; Брик М.,
Исаевич Я., Надемьянов В., Савчин М., Тарасюк В., Хонигсман Я., Черненко А.
Дрогобыч // История городов и сел Украинской ССР. Львовская область. – К.,
1978. – С. 254-276; Мариняк М.В. Дрогобич: ілюстрований краєзнавчий нарис. – Львів,
1979; Шалата М.Й. Дрогобич: Нарис-путівник / Худож. Л.В. Прийма. – Львів, 1986;
його ж. Місто юності Каменяра // Шляхами Івана Франка на Україні. – Львів,
1982. – С. 14-22; Макарчук С., Сухий О. Дрогобицька кривава освята австрійської
демократії: (До 70-річчя розстрілу робітників-виборців у Дрогобичі) // Жовтень.
– 1981. – № 8. – С. 87-91 та ін. 40.Посилаюся на згаданий проект зі слів колег
по роботі, з якими я працював в Дрогобичі у 80-х рр. ХХ ст. Локалізувати його
хронологічно і документально досі не вдалося. У совєтський час вийшло декілька
серйозних досліджень історії давнього Дрогобича. Ідеться, передовсім, про
докторат і опубліковані статті з історії Дрогобича до кінця XVIII ст. авторства Я. Ісаєвича. Див., напр.:
Исаевич Я.Д. Город Дрогобыч в XVI-XVIII вв. / Автореф. дис. … канд. истор. наук. –
Львов, 1961; його ж. До характеристики ремесла і торгівлі в Дрогобичі в 30-60-х
роках XVIII ст. // З історії західноукраїнських земель.
– Вип. 4. – К., 1960. – С. 30-39; його ж. З історії суспільно-політичної
боротьби у місті Дрогобичі в XVI ст. // З історії західноукраїнських земель. – Вип. 5. – К., 1960. – С.
3-14; його ж. Юрій з Дрогобича // Український історичний журнал. – 1960. – № 4.
– С.80-86. 41.Див., напр.: Купрянець Й. Дрогобицьке
повстання. До історії революційного руху на Західній Україні // Совєтський
Львів. – 1949. – № 8. – С.46-49; Карленко О. З історії революційної боротьби
трудящих Західної України за Совєтську владу (До 35-річчя дрогобицького
повстання) // Вісник АН УРСР. – 1954. – № 8. – С.51-60; Кулик М.І. Перша
робітнича Рада на Дрогобиччині // За владу Рад. Збірник спогадів учасників
Великої Жовтневої соціалістичної революції та боротьба за Совєтську владу на
західноукраїнських землях. – Львів, книго-журнальне видання, 1957. – С.150-165;
Галичин Л.М. Перша Рада робітничих і солдатських депутатів у Галичині (До
50-річчя Дрогобицького повстання) // УІЖ. – 1969. – № 4. – С.112-114; Тесленко
М.П. Присвячена 50-річчю збройного повстання в Дрогобичі // УІЖ. – 1969. - № 7.
– С.153-154. [Про науково-практичну конференцію в Дрогобичі з нагоди 50-річчя
дрогобицького повстання] та ін. 42.Набули поширення та популярності,
передовсім, науково-популярні праці про Юрія Дрогобича. Див.: Верган В. Юрій
Дрогобич – український вчений XV віку // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Т. І. – С. 201-213; Ісаєвич
Я. Юрій Дрогобич. – К., 1972. 43.Як виняток можна назвати лише декілька
спеціальних публікацій. Див., напр.: Wikler J. Z dziejów
żydów w Drohobyczu (od r. 1648 do upadku Rzeczypospolitej) //
Biuletyn żydowskiego instytutu historycznego. – 1969. –
lipiec-grudzień. – N 71-72. – S. 39-63. 44.Див., напр.: Balicki S. Nowe życie drohobyckiego
kościoła // Katolik. – 1990. – N 39. – S. 8; Olejnik J.
Kościół w Drohobyczu – redivivus! // Słowo Powszechne. –
R. 44. – 1990. – N 16. – S. 5. 45.Mściwujewski M. Królewskie
wolne miasto Drohobycz. – Gdańsk: KOT, 1991. – 34 s. 46.Повернення. Бруно Шульц (1892 – 1942). Матеріали сесії присвяченої сторіччю від народження та п’ятдесятиріччю смерті письменника. Дрогобич, 17-19 листопада 1992 / Ред. Оля
Гнатюк, Малгожата Кітовська-Лисяк, Пйотр Косєвський. – Люблін, 1996. 47.Вочевидь, вона пов’язана з другим виданням
«Книги листів» Шульца Є. Фіцовського: Bruno Schulz. Księga listów / Zebr. i przyg. do
druku Jerzy Ficowski. – Wyd. drugie, przejrzane i uzupełn. – Gdańsk,
2002. Див. рец. огляд В. Меньок: Меньок В. Бруно Шульц «Книга листів»: «неврятований» Бруно Єжи Фіцовського // ДКЗ. – Вип. VIII. – Дрогобич, 2004. – С. 575-594. 2012 р. у Гданьську розпочато видання спеціалізованого періодика: Schulc / Forum 1 / Red.: Piotr Millati,
Stanisław Rosiek (red. nacz.), Piotr Sitkiewicz. – Gdańsk, 2012. 48.Див.: Єжи Фіцовський: РЕГІОНИ ВЕЛИКОЇ
ЄРЕСІ ТА ОКОЛИЦІ. Бруно Шульц і його мітологія. Пер. з польської Андрія
Павлишина. – Київ, 2010; Шульц Б. Книга листів. Укл. і підгот. до друку Єжи
Фіцовський / Пер. з польськ. Андрія Павлишина. – Київ, 2012; Шульц Б.
Літературно-критичні нариси / Опрац. та передм. Малгожати Кітовської-Лисяк.
Перекл. з польськ. та післям. Віри Меньок. – Київ, 2012. 49.Див. огляд цього видання: Чава І. Часопис
«Ziemia Drogobycka» як джерело до історії Дрогобича, Борислава
та Трускавця // ДКЗ. – Вип. XVI. – Дрогобич, 2012. – С. 565-572. 50.Див. напр.: Dziedzictwo kresów – nasze
wspólne dziedzictwo? / Red. Jacek Purchla, Kraków:
Międzynarodowe Centrum Kultury, 2006. Див. рец.: Бетлій О. [Рец.] Dziedzictwo kresów – nasze
wspólne dziedzictwo? / Red. Jacek Purchla, Kraków:
Międzynarodowe Centrum Kultury, 2006 // Дух і літера. – Київ, 2008. – № 20: Польські студії. І-й конкурс ім. Єжи Гедройця. Спеціальний випуск. – С. 276-277. Історії кресової літератури присвячене академічне дослідження Б. Гадачека: Hadaczek B. Historia literatzry kresowej. –
Kraków, 2011. Автор виводить початки кресового жанру зі ставропольських часів, хоча
мітологізацію кресів і починає від доби романтизму. Порів.: Сухомлинов О. М.
Форми прояву колективної свідомості у польській літературі Кресів ХХ століття
// Державотворчі процеси і соціально-економічні моделі розвитку України на
сучасному етапі. – Донецьк, 2007. – С. 226 – 231; Бакула Б. Креси без узаємних
викреслювань // Критика. – 2010. Ч. 1-2 (147-148), січень-лютий. – С. 16-22. 51.Budzyński W. Schulz pod kluczem. –
Warszawa, 2001; tegoż. Miasto Schulza. – Warszawa, 2005; tegoż.
Uczniowie Schulza. – Warszawa, 2011. 52.Nicieja St. S. Kresowe trójmiasto:
Truskawiec-Drohobycz-Borysław. – Opole, 2009. 53.Drohobycz // Słownik schulcowski /
Oprac. i red. W. Bolecki, J. Jarzębski, St. Rosiek. – Gdańsk, B. R. –
S. 92. 54.Див.: Trajdos T.M., Brzóstkowska A.,
Kulewski A. Inskrypcje Historyczne fary w Drohobyczu. – Kraków, 1996;
Trajdos T.M. Ołtarze fary drohobyckiej w świetle dawnych wizytacji //
Płaj. – T. 13. – 1996. – S. 114-130; tegoż. Uposażenie fary w
Drohobyczu // Płaj. – T. 13. – 1996. – S. 86-113; tegoż. Fara
drohobycka – dwa uzupełnienia // Płaj. – T.15. – 1997. – S. 188-190;
Zaucha T. Dawny kościół p. w. Sw. Michała i klasztor OO.
Karmelitów Trzewiczkowych (obecnie cerkiew pw. Sw. Trójcy) w
Drohobyczu // Materiały do dziejów sztuki sakralnej. – Cz. 1. – T.
6. – Kraków, 1998. – S. 79-83; tegoż. Kaplica na Młynkach w
Drohobyczu // Materiały do dziejów sztuki sakralnej. – Cz.1. – T.6.
– S. 91-92; tegoż. Kościół p. w. Imienia
Najświętszej Panny Marii i klasztor OO. Kapucynów w Drohobyczu
// Materiały do dziejów sztuki sakralnej. – Cz. 1. – T. 6. – S.
85-90; tegoż.
Kościół parafialny p. w. Wniebowzięcia
Najświętszej Panny Marii, Sw.Krzyźa i Sw.Bartłomieja w Drohobyczu
// Materiały do dziejów sztuki sakralnej. – Cz. 1. – T. 6. – S.
31-78; Trajdos T.M., Zaucha T. Drohobycz miasto królewskie i jego
kościoły. – Warszawa, 2001. Див. також більш толерантну статтю: Kociubiński M. Drohobycz //
Encyklopedia katolicka. – T. IV: Docent – Ezzo. – Lublin, 1995. – S. 225-226. 55.900 років Дрогобичу: Історія і сучасність. Тези доповідей міжвузівської наук.-практ.
конф. Дрогобич, 18-19 грудня 1991 р. – Дрогобич, 1991; Пастух Р., Сов’як П.
Історія Дрогобича в датах, подіях і фактах. – Львів, 1991; Шалата М. Місто в
підгір’ї Карпат: До 900-річчя Дрогобича. – Дрогобич, 1991; Дрогобиччина – земля
Івана Франка: Зб. географічних, історичних, етнографічно-побутових і мемуарних
матеріалів / Упор. і ред. М. Шалата. – T. IV. – Дрогобич, 1997; Шалата М.Й. Юрій Дрогобич
і його доба / Ред. І. Сусюк / Бібліотека «Франкової криниці». – Трускавець,
1999; ПастухР. Дрогобич давній і сучасний (В датах, подіях і фактах). –
Дрогобич, 2001 та ін. 56.Див. напр.: Пристай Б. 150 славних
українців Дрогобиччини. – Дрогобич, 2012. 57.Властиво, дефініція «місто Франка» в
літературі практично не вживається, навіть звужується окремими авторами до
міста його юності. Див., напр.: Горак Р. Адреси юності Івана Франка в
Дрогобичі. – Трускавець, 1995; його ж. Дрогобич – місто юності Івана Франка.
Книга-путівник. – Харків, 2011; Дрогобич // Пастух Р., Сов’як П., Шимко І.
Дрогобиччина: свідки епох. У 2-х кн. – Кн.1: Міста і села. – Дрогобич, 2012. –
С.176-225. 58.На мою думку, концепт «місто Франка» все ж
має право на життя, однак потрібне глибше вивчення підавстрійського періоду
історії Дрогобича. Див. перші спеціальні розвідки на шляху наукової
реконструкції проблеми: Біндер Г. Провінційне місто в Галичині: Дрогобич в
останні 50 років австрійського панування // ДКЗ. – Вип. ХІ-ХІІ. – Дрогобич,
2008. – С. 221-236; Юрейко О. Дрогобицька Руська Рада у 1848-1849 рр.: утворення
і діяльність // Там само. – С. 187-193; Лазорак Б., Тимошенко Л. Урядницька
еліта Дрогобича періоду австрійського панування // Там само. – Вип. XIV-XV. – Дрогобич, 2011. – С. 530-584. 59.Питомо єврейська література робила
антисемітом і І. Франка. Див. спростування згаданих інвектив в: Грицак Я.
Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856 – 1886). – Київ, 2006.
– С. 335-363 (підрозділ «Франко та його євреї»). Див. також найновіше дослідження Р. Мниха: Ivan Franko im Kontext mit Theodor Herzl
und Martin Buber : Antisemitismus und Philosemitismus in Ostgalizien 1886-191 [eingeleitet und gesammelt von] Roman Mnich;
mit Originalbeitrдgen von
Ivan Franko ... [et al.] ; herausgegeben von Erhard Roy Wiehn. – Konstanz :
Hartung-Gorre, 2012,. Пор.: Drohobycz // The Encyklopedia of Jewish life Before and During the
Holokaust. Ed. In Chief Shmuel Spector. Cons. Ed. Geoffrey Wigoder. Foreword by
Elie Wiesel. – Vol. I: A-J. – Yad Vashem Jerusalem-New York Uniwersity
Press-Washington Square, New York, 2001. – P. 333-334; ДРОГОБЫЧ // Краткая
Еврейская Энциклопедия. – Т. 2. – Кол. 381-382 / http://www.eleven.co.il/?mode=article&id=11474&query 60.Див. рідкісні публікації з історії
єврейської громади Дрогобича та його околиць: Memorial to the Jews of
Drohobycz, Boryslaw, and surroundings (Drogobych, Ukraine) / Translation of
Sefer zikaron le-Drohobycz, Boryslaw ve-ha-seviva / Edited by N. M. Gelber. –
Tel Aviv: Association of Former Residents
of Drogobych, 1959. Дрогобицькі сюжети видання перекладено в спеціальному виданні журналу «Ї»:
Гебрейський усе-світ Галичини. – Журнал «Ї». – № 48. – Вересень 2007. Див.
також: Мних Р. Літературні і паралітературні джерела до історії євреїв
Дрогобича // ДКЗ. – Вип. VIII.
– Дрогобич, 2004. – С. 515-526. 61.Див. збірки українських і польських
учених: Drohobycz miasto wielu kultur / Pod red. W. Bonusiaka. – Rzeszуw, 2005; Drohobycz wielokulturowy / Red. M. Dąbrowski i W. Meniok. – Warszawa, 2005, а також багаточисельні публікації на
сторінках «Дрогобицького краєзнавчого збірника» та дрогобицько-люблінського
періодичного наукового збірника «Пограниччя». 62.Див.: Бруно Шульц і культура Пограниччя:
Матеріали двох перших едицій Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі /
Науковий редактор Віра Меньок. – Дрогобич, 2007; Антологія наукових матеріалів
трьох міжнародних фестивалів Бруно Шульца в Дрогобичі / За ред. Віри Меньок. –
Дрогобич, 2008; Шульцівські інспірації в літературі. Наукові матеріали IV Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца в
Дрогобичі / За ред. Віри Меньок. – Дрогобич, 2010. 63.Мних Р. Дрогобичанин Бруно Шульц. –
Дрогобич-Седльце, 2006. 64.Філіпов З. Мистецтво дрогобицької
фотографії. – Дрогобич, 2011. 65.Краєзнавець В. Садовий, який вдало підібрав
візуальний матеріал про українські, польські і єврейські храми Дрогобиччини,
дещо несподівано, у передмові пише лише про українські святині, які постійно
винищували «завойовники». – Садовий В. Сакральна архітектура Дрогобиччини на
світлинах, поштівках та акварельних малюнках 1907 – 1939 рр. – Дрогобич, 2012. Важко окреслити вартість згаданого вище
найновішого великого ілюстрованого енциклопедичного нарису про Дрогобич у книзі
Р. Пастуха, П. Сов’яка та І. Шимка. У ньому є елементи багатокультурного підходу,
але все ж, нарис (як і вся книга) написані в дусі метафізичного
україноцентризму, а деякі події парадоксальним чином оцінені в річищі
совєтської заідеологізованості. Водночас, окреслення Дрогобича як «осередку
Дрогобицько-Бориславського промислово-аграрного і курортно-рекреаційного
територіального комплексу» не зовсім відповідає дійсності (наприклад, сусідні
курорти Трускавець і Східниця в адміністративно-територіальному відношенні,
Дрогобичу не підпорядковані). На жаль, у відтворенні згаданих викривлень та
стереотипів, автори книги не є новаторами. Див. енциклопедичну статтю в
академічному виданні зі штампами совєтської історіографії: Данилюк Ю.З.
Дрогобич // Енциклопедія історії України. – Т. 2: Г – Д. – Київ, 2004. – С.
465-466. |
ч
|
 |
|