|
Анджей ХцюкФрейліхи й обидва ринкиФрейліх студіював у Празі і Парижі, і заки
його прийняли як тимчасового учителя у середній школі, через крайню потребу
мусив займатися репетиторством з такими математичними ідіотами як я, бо мені
захотілося боротьби з Кравчишиним. Хоча мені ближче було іти до Фрейліхів попри «Народну Торговлю» і велику
друкарню Жупніка чи вуличкою, що вела до Малого Ринку, але коло нічної кнайпи
«Бульвар», однак я завжди йшов через Головний Ринок. Чому? Бо Ринок у Дрогобичі
був гарний, мав добре доглянуті травники і клумби, там було досить ліхтарів і
крамниць, відчинених до пізньої ночі. На Ринку, подібно як на корзі, завжди
можна було зустріти того, кого хотілося зустріти. Тут заїжджали і виїжджали
польмінівські(1) автобуси, тут у ратуші був провід хуфця(2), тут було багато
давніх і майбутніх спогадів. Звідси вирушав польмінівський оркестр зі своїм
завжди усміхненим диригентом Ковалюком, тут завжди грав старі австрійські
марші, як «Castaldo», «Alte Kameraden» чи навіть «Марш Радецького», упереміш з
легіонерськими і жовнірськими мелодіями. Тут пізніше, на викладеній плитами
площі перед цукернею Бабрая у ратуші, ми, наївні дурники, стояли, і перед
Різдвяними Святами продавали рибу, щоб створити конкуренцію євреям, які віками
мали монополію у цій галузі, а також щоб зібрати трохи грошей на Братняк
УЯК(3). Ми стояли в студентських шапках, руки із закоченими
рукавами светрів пхали до зимної води, витягуючи коропів і щук з величезних
обледенілих кадок і бочок. Над нами гордо майоріли великі транспаранти, які
зробили студенти Політехніки і які нагадували гасла дня: «Кася, Марися і
Вероніка купують рибу в академіка!». Або: «В польській хаті польська риба!» Ми
мерзли як холєра, але у нас було величезне полум’яне бажання, гарячі серця
перемагали холод. Зворушені нашою діяльністю пані щохвилини приносили нам чай з
пампушком від Бабрая, і ми почувалися героями і патріотами, дух у нас грав як
сурми. Тим більше що пиячина Врублевський, теж розчулений нашим геройством,
стоячи на засніжених сходах коло Бабрая, паням, що несли для нас чай, доливав
до склянок рому із пляшки, з якої і сам раз-у-раз потягував. І говорив так: – Але зимниця, най ’го кров нагла залєє. Та зачекай,
пані, най долєю трохи нашим академікам, жи сі врешті до жидів шац(4) добрали... І хлюп, хлюп кілька крапель до шклянки, а потім хлюсь у
горло просто з пляшки і, закотивши очі від вогню, що палив нутрощі, додавав,
хухаючи із силою: – Та мені також розігрів сі ґіберує. Та як я замерзну на
канц.(5), то хто про них буде памнітав? Най жиют академіки! Проте сердився, що инші пані носять чай з пампушками з
другої цукерні, Федевича, у доньку якого завжди були закохані кілька студентів
і гімназистів, оскільки в цукерні отримували знижку і кредит. Бідний
Врублевський був у розпачі, тому що дві цукерні ну ніяк не міг обслужити,
тим-то від розпачу вливав собі до горла щораз більші порції рому. А коли вже
рому йому забракло, пішов по новий запас, про що сказав нам, але не повернувся,
бо його зустріла власна жінка і загнала додому. На розі вулички, що провадила з Ринку до Малого Ринку,
стояли бородаті єврейські купці і з жалем та злістю спостерігали за нами, тому
що наша торгівля рибою позбавляла їх виторгу, ніхто до їхніх рибних крамниць
нині не заходив. Стояли і мовчали, або ж раптом пожвавлено шваркотіли між собою
й активно жестикулювали, щоб знову впасти у мовчанку і тільки тихенько зітхати.
Але трошки далі, відразу коло автобусної станції, стояла значно менша групка
євреїв. Вони були вдягнені у багаті хутра, сніговці або штильпи(6): ці дивилися
на нас задоволено, тому що це в них антисемітські студенти закупили рибу
гуртом. Насправді не всі студенти були антисемітами, але у хвилини гніву ніхто
не бавиться в нюанси і семантичні розмисли. Ті багаті купці, власники рибних
ставів, що лежали побіч дороги аж до Стрия, погладжували бороди, водили цибулястими
очима, слинили кармінові на морозі губи і з олімпійським спокоєм дивилися, як
не тільки поляки купували у нас рибу, але навіть русини, у яких до їхніх свят
було іще досить часу. З двох зол українці воліли вже дати заробити полякам. Ох,
то був дивний край, це наше Князівство Балаку: переплетіння, вузли і в’язі,
чиряк, що набрав кривдою і глупотою, тут-таки побіч сонячного усміху і якоїсь
смішної братерськости і зичливости. Коли ти молодий, то сприймаєш життя так, як воно йде – і
все. Не дуже аналізуєш, ба навіть не дуже багато розумієш. Щойно потім нам
раптом об’являється уся його барвистість і складність. Мене, як писав в
«Атлантиді», від виключення з гімназії врятував ребе, др. Шраєр. А через кілька
тижнів після виходу книжки я раптом отримую листа, що налічує 82 сторінки, від
шкільного товариша Іґнація Патреха, який мешкає зараз в Ізраїлі, в Рамат-Авіві.
І він описує мені, як його за комунізм мали виключити з нашої буди(7), бо
директор Каньовський дуже на цьому наполягав, не любив його, і навіть шкільні
письмові роботи Ізя – бо так ми його називали – опинилися у санаційній поліції.
Й ось у цьому смішному коханому Дрогобичі Ізя від виключення з буди захищає
навіть не знайомий йому особисто наш катехит, ксьондз Ґосцінський, стверджуючи,
що в романтичному домашньому завданні Патреха на тему суспільної рівности і
зрівняння багатих з бідними він не бачить нічого иншого, ніж відлуння Христової
науки. Инші наші вчителі зуміли, як Мантель, їдучи вже
німецькими вантажівками на розстріл до Брониці під Дрогобичем, розмовляючи з
директором єврейської гімназії Блятом по-німецьки, читати «Германа і
Доротею»(8), щоб показати собі й иншим, що, крім гітлерівських злочинців, є й
инші німці, їх культура – і читали вірші Гайне, коли самі собі копали власні
могили. Ті двоє – і Ступницький, русин, котрий потрапив туди помилково, тюхтій,
що навчив нас любити польську природу, спокійно читали вірші Вергілія і
Горація. Ступницького забрали туди помилково. Він міг захищатися, що не є
євреєм, проте не хотів, бо мав уже досить такого життя, оскільки його молода
дружина і юна донька Унця гуляли з німцями. Може, також не хотів своїх колег,
гімназійних викладачів, залишити самих перед їхньою єврейською долею. Боже, що
розумієш все глибше і ліпше, ніж ми всі разом взяті, сотвори Йому і Всім Тамтим
Иншим вічну надконфесійну пам’ять! Коли ж ребе Шраєр помер іще перед війною, то на його
похороні була гурма із трьох народів. Труну з дому на вулиці Флоріянській
винесли його учні євреї і їх друзі поляки, а також українці. У процесії ішли, змішавшись
з иншими ксьондзами і рабинами, наш ката бас(9), ксьондз Ґосцінський, а поруч
із ним отець Михайло Сапрун, греко-католицький катехит. Той самий Сапрун, який
учив нас співати і який, щоб заробити на численну родину, брав таксівки і ганяв
з одної лекції на другу, отож з нього сміялися, що одночасно викладає у нас
греко-католицьку релігію, тоді як у школі св. Ядвіґи навчає співу, а в торговій
школі Туміна-Краєвського режисує якусь п’єсу. Ох, який він мав чудовий бас, той
отець Сапрун, і як при співі викривлював губи, аби, маючи партію тенора, і її
міг заспівати. Його син чудово грав на фортеп’яні, здається, перший у Дрогобичі
запровадив тут джаз, на згіршення батька, який посилав сина на Шопенівські
конкурси до Варшави. Мажена Бірнберґ уже в Мельбурні розповідала мені, як ото у
Сапруна закохувалися усі її тітки – такий був пристойний. Або ось инший
образок: той-таки Ізьо Патрех сидить у в’язниці у Дрогобичі. Спільна камера,
різні типи, поміж ними і шофер «Маслосоюзу», українець, націоналіст, котрий з охоронцями
і поліціянтами не хотів говорити по-польськи, а лишень змушував їх до
української. А ось до єврея, аби було веселіше, якраз говорив по-польськи.
Обидва побожно слухали, як з-за ґратів в’язниці, зі свободи, долинає диркотіння
мотору «Татри»(10), що належала «Маслосоюзу» і розвозила по місту масло. Та
сама «Татра», якою цей українець їздив на свободі, його машина, його знаряддя
праці, його гордість. Отож тією вуличкою з Ринку на Малий Ринок я зазвичай ішов
до Фрейліхів. Тут з глибини крамниць бухав запах шкіри, риби і насіння, тут
розкладали коші, цебрики, столики, кошики і т. зв. ласиці, тобто дерев’яні
ручки для стягування з ніг чобіт із халявами, тут лежали гори мидниць, дзбанки
і миски, тарелі, ополоники і фаянсові миски. Тут були крамниці Галицьких і
Мілянів, які з покоління в покоління працювали як різники, а також підозрілі на
вигляд особи, так само підозріло розглядаючись, продавали тут різні
контрабандні речі і товари, поборювані монополією й акцизами, тобто (як у нас
говорилося) «фінансами»: – Камінчики до запальнички, медова сахарина, така
солодка, жи цукор най сі сховає... Тут можна було купити переважно фальшиві долари, коли до
одинички домальовували два нулі – і вже було сто, тут можна було купити
порнографічні знімки і якісь ручки, тобто пера зі слонової кістки, де крізь
маленьке магічне вічко у матеріялі, який видавали за слонову кістку, на світлі
можна було подивитися якусь надзвичайну розпусту і порнографію. – Дванайцять японських знимок... дуже розвивают... для
охочої молоді знижка! Наука – то сила! – кричав Шльома Падачка, званий так
тому, що був епілептиком і ще ліпшим артистом. Коли його затримувала поліція,
відразу кидався на землю і вдавав напад. – Всьо легко, як фасолька, коли знаєш,
як то сі робит; пріма сорта знимки просто з Парижу, без цензури і без податку! Фрейліхи мешкали на другому поверсі. У його матері був
постійно стурбований вираз обличчя. З-під перуки їй вибивалося сиве волосся,
вона приглядалася до мене безбарвними як в риби очима, нерухомими як очі чайок,
часом тільки цмокала від обурення на сина, котрий замість навчати мене
математики, за що йому платила моя мама, розповідає мені про Прагу і Париж.
Вона все похитувала головою, неначе сама зі собою розмовляла, стенала плечима у
різних тональностях і способах, як, наприклад: «І шо то? Шо за питанє? А чи я
не казала?» Потім відкривала очі і по її обличчі перебігала гримаса під назвою:
«Вони нині всі мудрі. Хоче говорити – най говорит, про Прагу, про Париж, про
Пікутково(11). Мій інтерес? Але йому сі платит за рахунки, а не за Прагу. Я не
здам екзамен чи то малий ґой? Ой Фредку, Фределе, то ти дурний, чого сі так
розводити, же’сь студіював в Празі і в Парижі, бо ту’ для тебе місця не
було(12)? Велика справа. Єнчі там не були? Ой, Фредку, тілько ти? А як той ґой,
не дай Боже, не здасть екзамен, то всьо впаде на жидів – які вони підступні:
дитина х’тіла сі вчити, а той паскудний жид розказував йому байки про Прагу.
Мешкав в Парижі на якомусь контрескарпі(13) – а йой, та вже, та най си роблят
шо хочут. Нині молодь єнча, всьо знає. Мій Фредек вже купеле(14) в хаті не хоче
носити – він вже відходит, всьо йому є забагато жидівське...» І плела, плела гачком, ворушачи губами і рахуючи
петельки, а часом тим гачком чухала собі голову, обережно запихала гачок під
перуку і так чухала. Тоді на її обличчі з’являвся вираз полегші. Зітхала, що аж
світло у нафтовій лампі хиталося, а потім усміхалася до мене: – А може, зробити панові гербати? З цитриною чи
баварку(15) з молоком? Я дякував – і хто тоді міг подумати, що колись, після
Голокосту, після страшної війни, я буду мешкати в Парижі, і то недалеко від
площі де ля Контрескарп, на ру дель Естрапад? Боже, як ми всі нічого не знаємо
про майбутнє! А на оті балачки про Прагу і Париж це я витягнув її сина,
коли ми сиділи у їхній запрудженій сецесійними меблями вітальні, вікна якої
виходили на вуличку, на Малий Ринок. Звідтам, згори, було видно вивіски і
галереї крамниць, де купці громадили свої товари; після виходу від Фрейліхів у
вузькому просвіті вулички було видно масивну гарну ратушу і завжди однакових
продавців камінчиків до запальничок, сахарини і просвітницьких знимок. З польської переклала Наталка Римська Публікація за виданням: Анджей Хцюк.
Атлантида: Розповідь про Велике Князівство Балаку. Місяцева Земля: Друга
розповідь про Велике Князівство Балаку / Переклад з польської, вступна стаття,
примітки Наталки Римської. – Київ: Критика, 2011, с. 302-309. 1.Polmin (Państwowa Fabryka Olejów Mineralnych) – найбільше дрогобицьке нафтопереробне
підприємство. Засноване у 1909 році, у кінці 1930 років належало до найбільших
в Европі. 2.Хуфець – організаційна одиниця польських
харцерів. 3.Братняк, або Братня Поміч (Bratnia Pomoc) – назва студентських самодопомогових
організацій, які творилися у польських інститутах та університетах від середини
ХІХ ст. УЯК – Університет Яна Казимира у Львові (нині – Університет Франка). 4.Гарно. 5.Ґіберуватися – належатися; на ґанц – цілий. 6.Сніговці – ґумове взуття з високими
халявами, яке вдягалося на звичайне взуття для захисту від вологи та болота.
Штильпи – шкіряне взуття з високими халявами, на шнурівки чи защіпки, яке
вдягалося на низьке взуття. 7.Буда (жарг.) – школа, гімназія. 8. Поема Йогана Вольфґанґа Ґете. 9.Катабас (жарг.) – шкільний катехит. 10.«Татра» – вантажівка чехословацького
виробництва. Фірма існує від 1850 р.; 1897 року, третя в Европі і перша у
Центральній Европі, почала виробляти автомобілі. 11Пікутково – село у Влоцлавському повіті
Куявсько-Поморського воєводства. 12.У Польщі 1937 р. було запроваджено numerus clausus (лат. «обмежене число») – принцип обмеження
кількости студентів-євреїв в університетах, коли деякі університети приймали
лише 10 відсотків євреїв, відповідно до частки єврейського населення. Це
спричинило масовий виїзд єврейської молоді на навчання закордон. 13.Контрескарп (військ.) – найпростіша
протитанкова земельна перешкода, що її влаштовують на схилах висот. 14.Кепеле – головний убір євреїв. 15.Баварка
– чай з молоком. |
ч
|
 |
|