|
Володимир ЛевінНотатки про синагоги ДрогобичаУ 1998 році Центр Єврейського Мистецтва
при Єврейському Університеті в Єрусалимі документував у Дрогобичі вісім
збережених будівель колишніх синагог і молитовних будинків – це третина
синагог, що існували в місті до Другої світової війни. Синагоги Дрогобича, їх
приналежність до різних течій в юдаїзмі та їх різноманітність є типовим явищем
для міст Східної Европи. Перша згадка про євреїв у Дрогобичі відноситься до 1404
року, коли банкір польського короля Ягелло єврей
Волчко взяв у відкуп дрогобицькі соляні копальні(1). Ця згадка показова у двох аспектах. По-перше, Дрогобич є третім містом
Червоної Русі після Львова та Любомиля, в якому згадується про присутність
євреїв. Таким чином, єврейська громада Дрогобича є однією з найстаріших в
регіоні(2). По-друге, починаючи з XV століття її доля була пов’язана з природними
багатствами Дрогобича – спочатку з видобутком солі, а з 1840-х років – з
видобутком нафти. Як і у всіх инших місцях історія дрогобицьких синагог є
матеріальним втіленням історії та характеру єврейської громади міста. Нам нічого не відомо про синагогу в Дрогобичі у XV і XVI
століттях, але можна припустити, що якщо вона й існувала, то її зникнення
пов’язане в привілеєм de non tolerandis Judaeis,
подарованої Дрогобичу Стефаном Баторієм у 1578 році. Згідно з цим привілеєм,
євреям заборонялося селитися в місті і навіть
перебувати в ньому більше трьох днів(3). Однак економічна привабливість
Дрогобича була дуже великою, тому євреї намагалися
селитися поруч з містом на землі, що знаходиться поза юрисдикцією муніципалітету.
Починаючи з 1634 року, документально засвідчено існування єврейської громади на Лані, а в 1680 році вперше згадується про
існування там синагоги(4). На відміну від сучасного суспільства, в якому релігійна і світська сфери чітко розмежовані, в будь-якому
традиційному суспільстві практично неможливо виділити світську сферу як таку,
так як релігія є невід’ємною частиною життя і присутня у всіх її проявах.
Традиційне єврейське суспільство не є винятком. Тому синагога – це не тільки
будівля, в якій відбуваються передбачені релігією
ритуали, але і головний суспільний простір громади, бо вся громадська
діяльність освячена авторитетом релігії і не може бути від неї відокремлена.
Наприклад, згадка про синагоги Дрогобича від 1680-го року пов’язана
не з її безпосередньою функцією, як місцем богослужіння, а з тим, що там
знаходився рабинський суд і проходили вибори керівництва громади. Рабинський
суд розв’язував всі конфлікти між євреями на основі релігійного
законодавства (Галахи*). Громада ж була не просто корпорацією людей, що
належать до особливої етнорелігійної групи, що займалася збором податків і підтриманням соціального
порядку, а «святою громадою» (кегілат
кодеш) – головним інструментом виконання і збереження релігійної
традиції, а вибори голів громади в сакральному просторі освячували авторитетом
релігії структуру громади. Як найважливіша, і
часто єдина громадська будівля, синагога виконувала й символічні
функції, як в очах євреїв, так і в очах неєврейського населення. Саме тому, для спорудження та ремонту синагог в Речі
Посполитій була потрібна згода католицького єпископа. У 1711 році єпископ
Пшемишля дозволив відремонтувати дрогобицьку синагогу (з цього документа стає
відомо, що вона була дерев’яною), проте в 1713 році ця синагога згоріла. Для її відновлення знадобився новий дозвіл єпископа, який
був даний тільки у 1726 році: він вимагав, щоб нова синагога була побудована
«не вищою і не більшою, ніж стара». А для будівництва синагоги єврейській
громаді довелося взяти гроші в борг у місцевих
католицьких церков(5). У 1743 році дерев’яна синагога була замінена мурованою,
що свідчило про багатство громади та її певність
собі(6). Нинішня Велика синагога Дрогобича була побудована на
місці попередньої у 1844-1863 роках, і її будівництво збігається з початком
розквіту нафтової промисловості в Дрогобичі. Фасад Великої синагоги повторює
фасад синагоги в німецькому місті Касселі, в той час як її планування відповідає
плануванню традиційних синагог Східної Европи(7). Головним релігійним ритуалом в
синагозі є читання Тори (П’ятикнижжя Мойсея**) Для цього використовується пергаментний сувій Тори, який
зберігається в арон кодеш*** – спеціальному
ковчезі, що знаходиться у східній стіні
синагоги. Для церемонії читання Тори сувій урочисто виймається з арон кодеша і
переноситься на подіум в центрі залу (біму****), на якому і відбувається сама
церемонія, а після читання не менш урочисто Тора
повертається в арон кодеш. Таким чином, простір
синагоги різко відрізняється від християнських церков. У церкві все
священнодійство зосереджено навколо вівтаря, в той час як в синагозі є два
сакральні місця: арон кодеш біля східної стіни і біма
в центрі. Розташування арон кодеша біля східної стіни Великої синагоги (у
совєтські часи на цьому місці прорубали двері) підкреслено також круглим
вікном. Під час молитви всі присутні звертають обличчя
у бік арон кодешу. Центральне ж положення біми відо-бражається на архітектурі синагог. У багатьох випадках, як у Великий
дрогобицької синагозі, форма молитовного залу наближається до квадрату, так, щоб
всі присутні могли чути читання Тори і бачити церемонію, яка відбувається на бімі. Крім
того, чотири величезних пілони, що підтримують склепіння молитовного залу
розташовані так, щоб ділити зал на дев’ять рівних полів – і біма, відповідно,
розташовувалася в центральному полі. У молитовному залі синагоги присутні
тільки чоловіки, а жінки повинні знаходиться в спеціальному «жіночому відділенні». У Великій синагозі «жіночі відділення» розташовуються на другому і третьому
поверсі, і вони з’єднані з молитовним залом напівкруглими вікнами. Будівля Великої синагоги включала в себе не тільки
молитовний зал і «жіночі відділення». У двох кімнатах по обидва боки коридору знаходилися невеликі
молитовні зали, в яких молилися кравці і шевці. Візники ж не змогли отримати
окремого залу, тому молилися в приватному будинку неподалік, щоразу позичаючи у
Великій синагозі сувій Тори(8). Якщо на перших етапах свого існування громада
задовольнялася однією синагогою, то до XIX століття кількість синагог і молитовних будинків у Дрогобичі зросла. У 1860-х роках, наприклад, в місті було дві синагоги і 24 молитовні будинки – Бейт
Мидрашів(9). Ніякої функціональної різниці між ними не
існує, за винятком того, що молитовні будинки є також і «будинками вчення», в
яких євреї у вільний час вивчають канонічні твори, і, відповідно, в них
знаходиться багато книг. Не менш важливою відмінністю молитовного будинку від
синагоги є те, що перші зазвичай мали печі, в той час як синагоги були
неопалювальними. Наприклад, Велика синагога не мала опалення і
використовувалася тільки в літні місяці, а поруч з нею стояв і, до речі,
зберігся до наших днів Старий Бейт Мідраш (дім навчання), в якому можна було не
тільки вивчати релігійні тексти, але і грітися взимку
коло величезної печі, що займала майже всю стіну. Недалеко від Великої синагоги
та Старого Бейт Мідраша знаходився ще один молитовний будинок – клойз. У XVIII столітті клойзами
називалися особливі інституції, в яких навчалися і молилися елітні групи
вчених-талмудистів, що присвячували майже весь свій час вивченню єврейської
містики. У дрогобицькому клойзі вчився і молився один з лідерів хасидського
руху раббі Іцхак з Дрогобича (пом. 1752). Однак у XIX столітті клойзи перетворилися
на звичайні молитовні будинки. Дрогобицький клойз, побудований ще в XVIII столітті, був
знесений у 1930-х роках через те, що вже був руїною. Велика синагога, Старий Бейт Мідраш і клойз творили так
званий «синагогальний двір» (шулгойф) – центр всього
громадського життя дрогобицьких євреїв. На «синагогальному дворі» також була
єврейська лазня з басейном для ритуального обмивання (міква*****) і колодязь
громади, з якого брали воду єврейські жителі Лана, а неподалік від нього –
єврейська лічниця. Коли у XIX столітті євреї почали селитися в Старому місті, там теж виникли
синагоги і молитовні будинки. Коло Ринку був молитовний дім
«Яшрей-лев», заснований заможною сім’єю Лаутербахів, і молитовний дім «Хеврат
Кдошім» (одна з цих будівель збереглася, пл. Ринок, 32). В обох молитовних
будинках парафіянами були заможні купці, що жили на
Ринку або недалеко від нього. Бідні євреї молилися в
Бейт Мідраші Старого міста, що розташовувався у провулку коло молитовного дому
«Хеврат Кдошім». Не менш бідними були парафіяни Жидачівського клойзу – вузького
дерев’яного будинку, і клойзу Мордхеле Янчеса, в якому взагалі була земляна підлога. Більшість євреїв Дрогобича належали до хасидизму****** – течії в юдаїзмі, яка
ставила на перше місце не вивчення Талмуду, а
екстатичну молитву і містику. Послідовники хасидизму
групувалися навколо лідерів, званих «цадиками» (праведниками). Послідовники кожного цадика зазвичай влаштовували окремі
молитовні будинки, в яких створювалася особлива атмосфера однодумців: під час
молитви використовувалися мелодії, властиві даному напрямку в хасидизмі, під
час застіль розповідалися історії про чудеса цадиків, а коли цадик відвідував
Дрогобич, то молився там разом зі своїми хасидами і ввечері в суботу
влаштовував велике застілля. Хасиди Дрогобича були послідовниками
цадиків, які проживали в різних містах Галичини і Буковини. Наприклад,
молитовний будинок хасидів цадика з Белза (клойз Нахума Гірша) був на вулиці Підвальній, 3; а молитовний будинок хасидів цадика із
Самбора був на вулиці Шкільній. На жаль не відома адреса молитовного будинку хасидів цадика з Комарно,
який майже щороку приїздив до Дрогобича. Тільки один значний хасидський цадик раббі Хаїм Меєр Ієхієл Шапіро (1864-1924) проживав в самому Дрогобичі. Як
було прийнято, у нього був власний молитовний будинок. Хоча нам невідомо, де
точно він перебував, але зберігся малюнок цього молитовного будинку, виконаний
сином цадика раббі Авраамом Яаковом Шапіро (1884-1962). У Дрогобичі оселилося
кілька нащадків хасидських цадиків, іменованих серед євреїв «ейніклах», тобто
онуки. Вони не очолювали окремих напрямків у хасидизмі і у них не було своїх послідовників, однак деякі з них мали власні молитовні
будинки. Не всі євреї Дрогобича були хасидами. Серед багатих і
освічених євреїв в XIX столітті поширилася і прогресивна течія в юдаїзмі.
Прогресисти не так суворо дотримувалися релігійних заповідей, а в їх синагогах,
у відмінності від традиційних синагог, підтримувався суворий порядок, проповіді
виголошувалися не так на ідиші, як по-німецьки або по-польськи. Найбільш помітною прогресистською синагогою Дрогобича була синагога
«Осей Хесед» на розі вулиць Мазепи та Шолом-Алейхема, яка була побудована у
1909 році. Її відвідувала єврейська буржуазія і інтелігенція. Инша
прогресистська синагога розташовувалася в єврейському будинку перестарілих на
теперішній вулиці Шевченка (нині бібліотека), а третя – в єврейському дитячому
будинку, побудованому в 1913 на вулиці Лесі Українки (нині коледж). У
цьому ж будинку в міжвоєнні роки знаходилося управління єврейської громади,
через це синагога в дитячому будинку стала місцем проведення більшості
офіційних громадських заходів. Невеликі молитовні будинки були також і на околицях
міста. Наприклад, синагога на вулиці Стрийській, 118 була невеликим
цегляним будинком з високими вікнами. Місце для арон кодеша, так само як і у Великій синагозі, було відзначено в ньому круглим вікном.
На жаль, ця будівля, що збереглася під час війни і
совєтської влади, була знесена вже в 2000-х роках. Велика синагога зараз у катастрофічному
стані, хоча кілька років тому
розпочався її ремонт. Решта будівель так чи инакше збережені, хоча їх колишня
функція ніяк не позначена в сучасному міському просторі Дрогобича. 1.Majer Bałaban, Z historii
Żydów w Polsce. Szkice Historyczne (Warszawa 1920), стор. 3-8; Ignacy Schiper, Studia nad stosunkami
gospodarczymi Żidów w wiekacj średnich (Lwуw 1911), стор. 73, 133-135. 2.Maurycy Horn, Żydzi na Rusi Czerwonej
w XVI i pierwszej XVII w. (Warszawa, 1975), стор. 15, 286. 3.Feliks Gątkiewicz, Z Archiwum
Drohobycza: Zbiуr
przywilejуw, aktуw, dekretуw granicznycg, lustracyj, memorjalуw itp (Drohobycz 1906), стор. 131-134. 4.Jakub Wikler, Z dziejów
Żydów w Drohobyczu (Od r. 1648 do upadku Rzeczypospolitej),
Biuletyn Żydwskiego Instytutu Historycznego 71-72 (1969), стор. 39-63. 5.Wikler, Z dziejów Żydów
w Drohobyczu, стор.
47-48, 54. 6.Mścisław Mściwujewski,
Królewskie wolne miasto Drohobycz (Lwуw – Drohobycz, 1929), стор. 23; Йосип Гельстон, «єврейськi культовi споруди Дрогобича», сакральність мистецтво Бойкiвщіні. Науковi читання пам’ятi Михайла Драгана (Дрогобич, 1997), стор. 22. 7.Sergey R. Kravtsov, Jewish Identities in
Synagogue Architecture of Galicia and Bukovina, Ars Judaica 6 (2010), стор. 89-90. 8.Тут і далі інформація про синагоги
Дрогобича взята зі спогадів Шимона Сегаля в книзі пам’яті Дрогобича, Борислава
і округи, виданої на івриті в Тель Авіві у 1959 році, стор. 89-94. Про синагоги
Дрогобича див. також Йосип Гельстон, «Опис
пам’яток єврейської історії та культури в м. Дрогобичі», єврейська iсторiя та
культура в Українi. Матерiали конференцiї, Київ, 21-22 серпня
1995 (Київ, 1996), стор. 174-176. Йосип Гельстон,
«Архітектурні особливості планувань синагог Дрогобича», єврейська iсторiя та
культура в Українi. Матерiали конференцiї, Київ, 2-5 вересня 1996 (Київ, 1997), стор.
147-150. 9.Стаття Н.М. Гелбер в Книзі пам’яті
Дрогобича, стор. 31. Примітки перекладача: * Галаха הכלה, можливі варіанти: Алаха,
Халаха – збірна назва нормативної частини юдаїзму, що регламентує
практичні дії єврея. Суть галахи, що перекладається як «шлях, по якому йдуть»,
полягає у правильному дотриманні заповідей у будь-якій
ситуації за будь-яких умов. Вона формує поведінку людини і визначає етичні
обов’язки і релігійні дії. Для галахи важливі всі
сторони життя людей і їхніх відносин один до одного і до Бога. Тому, вона крім регулювання релігійного життя у вузькому сенсі цього
поняття, охоплює також сферу моралі й етики, цивільного і карного права. ** Тора ( הרות - тора, досл. «вчення, закон»), Закон
Мойсея, П’ятикнижжя Мойсеєве – перша частина Танаху, або, як його називають
християни, Старого Заповіту Біблії. За єврейською
традицією вважається, що Тора була записана Мойсеєм безпосередньо з «вуст»
Бога. Прихильники документарної гіпотези вважають, що Тора була створена об’єднанням
декількох незалежних джерел (документів), які були написані різними
авторами протягом VIII–III ст.ст. до н.е. Тора складається з наступних
книг: Перша книга Мойсея: Берешит (Буття), Друга книга Мойсея: Шмот (Вихід),
Третя книга Мойсея: Ваїкра (Левіт), Четверта книга Мойсея: Бемідбар (Числа), П’ята книга Мойсея: Дварим (Второзаконня). *** Арон Га-кодеш שדוק ןורא – свячений ковчег із сувоями Тори в
синагозі, що знаходився у ніші або шафі, розміщеній по осі стіни
молитовного залу, орієнтованої на Єрусалим (синоніми – Ківот, Гейкаль). В
країнах Східної Европи Арон Га-кодеш розташовувався у східній частині залу на підвищенні зі сходами. **** Біма (також Алмемар,
Алмемор (перекручене
арабське слово «аль-мінбар», кафедра, пюпітр), у
східній Европі біма) – підвищене місце в синагогах, на якому розміщується
кафедра для читання Тори і Пророків. В синагогах із сефардським ритуалом з цієї
кафедри читаються і молитви. В країнах східної Европи
алмемар носить талмудичну назву «біма», від грецького βημα, ораторська трибуна. Алмемар відповідає тій естраді, чи дерев’яній вежі (Migdal ez), з якої Езра читав Тору народу, який
зібрався навколо нього (Неємія, 8, 4), зазвичай розміщується посередині
синагоги, але в сучасних синагогах його часто підсовують
ближче до кіоту і навіть з’єднують з ним. ***** Міква чи Мікве הווקמ – водяний резервуар для омовіння (твіла) для
того, щоб очиститися від ритуальної нечистоти. ****** Хасидизм (від חסידות,
хасиду вчення благочестя) – містичне відгалуження юдаїзму, що виникло на території
України у першій половині XVIII, як опозиція до догматично-обрядового формалізму
і рабинської ортодоксії. Засновником хасидизму був Ізраїль бен Елізер Баал-Шем-Тов
(скорочено Бешт; 1700-1760), що діяв як «свята людина» і «чудодій» на Поділлі; він
мав великий вплив на єврейські маси, зокрема через инших «праведних» людей, так
званих цадиків. Наступником
Бешта був рабі Дов-Бер (відомий як Магід із Межерича). Рух охопив і Галичину (зокрема,
Покуття і Гуцульщину). У середині XIX століття половина єврейських громад України визнавала
хасидизм. Це викликало боротьбу проти хасидів з боку оборонців інституційної гебрейської
релігії, а також польського, згодом російського урядів.
Хасидизм поширився з України до сусідніх Литви, Білорусі, Польщі, Угорщини й Румунії.
Частина визнавців хасидизму емігрувала до Палестини, а рештки тих, що пережили Другу
світову війну, опинилися в Америці, де вони стали однією з груп ортодоксальних євреїв. Існує багато течій хасидизму. Найвідоміші з них: Любавицький
хасидизм, відомий як ХАБАД; Брацлавський хасидизм; Каролінський та инші. Назви походять
від міст, де жили засновники цих течій – учні Магіда з
Межерича. |
ч
|
 |
|