|
Іванка ПодольськаДрогобич літературнийКінець ХІХ –
початок ХХ століття. Дро-гобич, завдяки покладам солі та нафтовим родовищам –
багате індустріально розвинене місто. Його молоді мешканці мають можливість отримувати хорошу освіту в
університетах Італії, Франції, Австро-Угорщини, більшість надають перевагу
Польщі. Та більшість, у якої є польське чи єврейське
коріння. Напроти, українська інтелектуальна еліта обирає місцем свого
становлення Львів. Саме Львів виплекав та прославив багато дрогобицьких умів,
які носили на своєму роду здебільшого українські та подекуди польські прізвища. І почалось усе, звичайно, з Івана
Яковича Франка. Саме його можна вважати тим мостом, що поєднує два славні міста
– як власною персоною, так і університетом, що тепер носить його
ім’я. Власне Університет і був кузнею тогочасної галицької
інтелігенції. Ще коли цей освітній заклад носив ім’я
цісаря Франца І, тут навчались такі, потім уславлені, уродженці Дрогобича:
Віктор Чермак (нар. в Яневі біля Львова в 1863) – син старости дрогобицького
повіту, студіював історію, знаний, як польський
історик, професор Ягеллонського університету; Володимир Левинський (нар.1880) –
український вчений, публіцист, теоретик філософії; Євгеній Кухарський
(нар.1882) – польський історик та теоретик літератури, навчався на філології;
Тадеуш Донбровський (нар.1887) – польський літературний критик, вчений,
публіцист; Александр Роман Бороньський (нар.1893) – майор артилерії Польського
війська, навчався на правничому факультеті; Тадеуш Хцюк-Цельт (нар.1916) –
навчався на студіях правничих, журналіст, письменник,
похований у 2001р. у Варшаві, як національний герой Польщі; Анджей Хцюк
(нар.1920) – польський письменник, поет, журналіст,
«оспівувач» рідного міста. Ну і, звичайно, прославлений Каменяр із 1875 – студент
філософського факультету. Не зважаючи на всі поневіряння в процесі навчання,
бачимо, як університет вшанував видатного студента – прийняв його
ім’я. Живучи і працюючи у Львові, Іван Франко став провідником для тих, хто був якось причетний до
журналістського ремесла. Про це дізнаємося з листування
Каменяра з земляками, які йому писали, пропонуючи свої матеріали до публікацій.
Іван Чапельський – гімназійний товариш, а згодом священик, педагог і активний
громадський діяч – для прикладу, у листі від 16 липня 1884 р. запропонував
Франкові взяти участь у літературному вечорі в Дрогобичі. Але з цим згодом
виникли проблеми, бо міський староста не дав
дозволу Каменяреві виголошувати його промову. Зауважмо також, що Чапельський
був співредактором газет «Господарь и промышленникъ» та «Учитель». Свої вірші у газеті «Зоря», редактором якої був Франко,
друкувала дрогобицька поетеса Олена Грицай. З залізничним урядником Людовіком Інлендером
І. Франко перетворив редакцію «Pracy» на
легальне прикриття для соціалістичного руху на Галичині. Його брат, Адолф
Інлендер потім надіслав Франкові якісь зошити, зміст яких нам не відомий. Саме
він запропонував Каменяреві зайняти місце кореспондента «Kurjera Lwowskogo», коли сам переїхав до Відня, звідки працював на
ворожу попередній, газету «Dziennik Polski». Добрим другом Франка також був Едмунд Леон Солецький, який за професією був
інженером-архітектором, а за покликанням – публіцистом. Він відомий нам
як редактор та видавець першої дрогобицької газети, що носила назву «Gazeta Naddniestrzańska».
Солецький виступав на захист простого люду і обстоював нормалізацію
міжнаціональних стосунків у Галичині. І. Франко відзначав демократизм його
газети та казав, що саме такою повинна бути провінційна
преса. Про смерть цього «міського будівничого», як
назвав його у некролозі, Франко написав у газеті «Kurjer Lwowskі». Активно слав листи
Франкові Юліан Яворський – літературнознавець, етнограф. Також він був публіцистом-москвофілом, погляди якого кардинально різнились
з франковими, і видавцем журналу «Живое слово». Але Яворський намагався
«перекинути місток» між ворожими таборами Галичини.
Шукав підтримки Каменяра, бо вважав його таким же радикалом, яким був сам, і
просив дозволу перекладати його твори російською мовою
для журналів «Север» у Петрограді та львівського «Бесіда». Але самі редактори
«Бесіди» відмовились друкувати ці переклади,
обґрунтовуючи це тим, що у Львові російськомовного Франка не читатимуть. Жив у
селі Доброгостів. Через п’ять років просив Франка
прислати на нього рекомендацію у журнал «Киевская Старина». І. Франко не надав
великого значення цьому проханню, як і не задовольнив инше – прислати
«Наймичку» Шевченка і повість про Варлаама та шостий номер «Житіє і слово» за
1896 р. (1). Славен Дрогобич також іншими своїми іменами.
Звучать ці імена гордо по всьому світу, але часто
незнані чи забуті у рідному місті. Може тому, що більшість представників
дрогобицької інтелектуальної еліти мали аж ніяк не українське походження (а що
поробиш – розриваючись віками між імперіями та королями Дрогобич, як решту
Галицьких земель, не міг залишитись автентично українським).
Сьогодні у біографіях відомих дрогобичан здебільшого
пишуть «походив (ла) зі Східної Галичини», часто не вказуючи звідки саме. Казимир Вєжинський, прізвища
якого ми не знайдемо в «Українській літературній енциклопедії» (1988), зате
прочитаємо про нього у «Wspуіczeњni polscy pisarze i badacze literatury»
(2004). Знаменитий поет, прозаїк, есеїст та
театральний критик більше відомий як польський автор галицького походження.
Культурного діяча міжвоєнної доби знають як одного із засновників польської
літературної групи «Skamander» (1918), яка
прославляла у поезії реалії повсякденного життя. А між тим він провчився рік у «кузні дрогобицьких умів» гімназії Франца Йосифа І, а
справжню любов до літератури розвинув у сусідньому Стрию. Воюючи в лавах австрійської армії, потрапив у російський полон, де
перебував з 1915 по 1918 рр. Вибравшись з полону і переїхавши у Варшаву в 1918
р., Казимир Вєжинський поринув у літературне життя. У
Польщі він видає збірки «Wiosna i wino» (1919), «Wrуble
na dachu» (1921), працює у друкованому органі спілки «Skamander» з
аналогічною назвою. Але обставини складаються так, що на певний час йому
доводиться повернутись в Україну. У 1920 р. в квітні редагував часопис «Ukraiсskie
Sіowo» в Рівному, a в травні – «Dziennik Kijowski». Євген Маланюк, роблячи
огляд часопису «Skamander»,
ототожнював Вєжинського з давньогрецьким богом
Гермесом (покровителем муз) і написав про нього такі рядки: «…Завжди між ним і
рештою світу – тонкий туман його поезії…». Їхнє
знайомство відбулося восени 1922 р., в таборі інтернованих вояків УНА, за 70 км
від Варшави. Після того й почалась активна творча
співпраця між редакціями «Skamander» та таборовим часописом «Веселка», редактором
якого був Маланюк. У варшавському Літературному музеї ім. А. Міцкевича
зберігається збірка поезій Є. Маланюка «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959). На її титульній
сторінці читаємо дарчий напис «Казимірові Вєжинському.
1.ІІ.59 автор». Навіть, живучи в Польщі, Вєжинський славить
малу батьківщину віршем «Місячна земля», що приносить йому чемпіонство з
мистецьких змагань на Олімпійських іграх 1928 року в Амстердамі (потім цю назву
використав і Анжей Хцюх, згадуючи Дрогобич). Змагання митців відновили 1912 в Стокгольмі, на догоду античній традиції
Олімпійських змагань. Спортивну тематику Вєжинський любив, про що свідчить також збірка «Laur olimpijski» (1927). Ностальгічними
та самозаглибленими видаються його збірки «Korzec maku» (1951), «Tkanka ziemi» (1960), «Kufer na plecach» (1964), «Sen mara» (1969). Варто згадати, що К. Вєжинський для польськомовної збірки «Т. Szewczenko
Poezje» (Warszawa, 1936) переклав вірша «Огні горять, музика грає». Також він є автором книжки про Ф. Шопена(2). Ще одним діячем та уродженцем Дрогобича є Джонас (Йонас)
Креппель (1874-1940) – широко відомий в німецькомовному світі,
автор 800-сторінкового тому історії євреїв. Письменник, журналіст, а почасти і
історик, народився 25 грудня 1874 року. На поч. 90-х, в
якості учня, працював в дрогобицькій друкарні Аарона Жупніка. 1895 взяв на себе
керівництво єврейським відділом друкарні в Дрогобичі. В 1903 році Креппель
заснував власну друкарню у Львові. В той же час він видавав ряд єврейських
періодичних видань німецькою та на івриті: в 1899 році тижневик «Єврейський
голос народу» («Jьd. Volksstimme»)
з літературним щомісячним додатком «Єрусалим». Під час Першої світової
війни у Відні був політруком в міністерстві
закордонних справ, а з 1919 року – кореспондентом, у 1921-1923 редактором
літературного і бібліографічного журналу «Книга» (німецькою). Написав також
працю «До історії єврейської преси в Галичині» (на їдиші). З початком Другої
світової війни Креппель приєднався до прес-служби міністерства закордонних
справ у Відні. Згодом опублікував праці: в 1917
«Боротьба за і проти миру», в 1918 «Мир на Сході». Опублікований в 1925 році
Джонасом довідник з єврейського питання «Євреї та юдаїзм сьогодні» та інші
важливі праці, які мають журналістський та історичний характер. У 1938 році звинувачений в антинацистських діях. Провівши
кілька місяців в Дахау, переведений в інший концтабір,
Бухенвальд, де його й убили 21 липня 1940 року. Креппеля поховали на
єврейському кладовищі у Відні. На жаль, його праці ще не перекладені
українською мовою, і відсутні достатні довідкові відомості. Ця особистість, як
і Херман Лєберман, відсутні в наукових дослідженнях з
історії Дрогобича(3). Тут ми зробили спробу пригадати трохи призабуті на
батьківщині, але добре знані у всьому світі імена тих, хто топтав колись
бруківку Вільного королівського міста, по якій
сьогодні ходимо самі. 1.Володимир Галик. Літературознавці,
журналісти та священики – кореспонденти Івана Франка з Дрогобича 2.Cтудії з архівної справи та
документознавства / Наталка Лисенко-Єржиківська / До
потрактування творчості Казимира Вєжинського 3.Jonas Kreppel // [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ldn-knigi.lib.ru/JUDAICA/Kreppel/Kreppel_Jonas.htm |
ч
|
 |
|