|
Анджей ХцюкПопіл і любовНа самому дні – що складається з тамтих літ і вже цих
тутешніх, австралійських – чекала мене Тамта Земля. Ох, невдоволено подумав я
крізь сон, це, напевно, та розмова зі Збишком і Маріяном в кнайпі Ґеня тому
винна, то, певно, якісь перетворені на сон відлуння тієї дискусії зі Стефаном і
Янкою. Людина ніколи не визволиться від зачарування тією землею, любить її і,
певно, не раз проклинає, бо має вже того не раз поза вуха, хотіла б
визволитися, вирватися – а повертається тут сном, мрією, думкою, розмовою, бо це
найвищий критерій усіх наших справ. Яким законам підлягають сни, з чого їх
взірці і матерія? Хто це знає? Бувають трудні вітчизни – і наша саме така. І
такі наші долі. Каша, каша, мішанина, піна фраґментів і образів, забуті
спогади, які проростають у нас і проростають як зернятка пшениці, що лежала
закрита у піраміді фараона. Почалося, певно, з того, що Стефко, вже трохи підігрітий,
витягнув плящинку з водою і другу плящинку з землею. – Вода і земля є з Польщі, – сказав урочисто, бо Стефусь
сам дуже біло-червоний. Я кладу собі на тарілку рибу, бо його Янка знаменито
готує. – Пощо, Стефусь? – спитав я. – Як то пощо, фазане дурний, – обурився Стефан. – На
гріб, до трумна, посипати, полити – капуєш? Туга. Польща. Серце. Любов. Я вибухнув сміхом, бо якось над самим ранком над Тихим
океаном ми з одним ксьондзом по-п’яному наповнювали такі плящинки землею, і він
потім давав їх розчуленим вдовам і вдівцям, що це ніби з Польщі, – щоб сипали
на труну небіжчика чи небіжки. Вони за це ставили випивку, а ксьондзисько тільки
святобливо підносив очі і жалісливо зітхав. «Віра, – говорив, – віра гори
переносить. Та віра в польську грудку польської землі ушляхетнює їх і
возносить, яка вона і звідки – не важить!» І мав рацію. Важить віра,
піднесення, вознесення, а не дійсність! – Стефусь, – сміявся я, – мені вже все одно, що мені
посиплять на труну, і хто мені труну заб’є, не мушу з жалем зітхати до
мазовецької верби, вистачить австралійського евкаліпта, пес ми на гріб пісяв.
Ані де кості свої зложу – то дурниця, фасолька, як також і те, якою смертю
ґиґну. Аби не мучитися. Інфаркт, воднева бомба у мозочок – для мене важить, аби
бодай на кілька років пам’яттю про себе у кількох найближчих осіб я міг з гробу
затримати це холєрне людське забування, щоб іще якийсь час жив у їхній сердечній
пам’яті, усміхнений і живий, так ніби ще жив або трохи жив. Важить аби щось
написати, – але не кожному це вдається, – що залишиться після мене, що ще після
моєї смерті викличе у когось чисте почуття у серці чи радість і мить краси. Це
моя програма і моя віра. Один-нуль на мою користь – і честь! Долий, Стефане! І це правда, хоча Стефко звинувачує мене у дешевому
цинізмі, як я його звинувачую у дешевому патріотизмі – тут важко знайти
об’єктивізм, говоримо, думаємо, згадуємо, хоча людина знає, що все воно коту
під хвіст, бо це лише нас розклеює. І нащо думати про повернення до тамтих
місць, якщо зараз там инші люди, кацапи, а тих людей, які творили ті місця, їх
неповторну ауру, – вже немає? Якого дідька тужити? Але якась неписана конвенція
каже нам це чинити, ми вже schwer verheiratet(1) з тамтою землею, вже до кінця життя на неї приречені,
довічно, умовно. Львів? Князівство Балаку? Де ж воно є? У потязі з Бєльська до
Кракова я чув чудову розмову. Хтось запитував малого хлопчика, що їхав з
батьками, з яких сторін він походить. – Та я шльонзак, народивсі ви Вроцлаві, – відповідає
шкет. Я аж підскочив на радощах. Бо той Львів і Князівство Балаку живуть in partibus infidelium(2). Або такий образок: приїжджаю просто з Парижа до Вроцлава,
виходжу з експресу, стоїть пізній листопад,
година, може, п’ята ранку, зимно. По пероні йде поштар у шинелі і шапці
поштаря, плечем пхає візок по мокрому пероні, сніг, шаруга, поштар тримає руки
в кишенях, бо зимно і йому шкода бодай крихітки тепла, але візок ковзає і
неухильно збочує. Якби поштар його в останній момент не затримав, із жалем
витягуючи руки з кишень на холод, то впав би
з перону на тори. І тоді з докором у
голосі звертається до візка: – Та де сі сунеш, курва твоя мать! А я, по стількох роках закордону, приголомшений контактом із Польщею,
приголомшений роздвоєнням Польщі на довоєнну
і вже цю нову, зачарований тим львівським акцентом і цілою пантомімою,
ставлю найглупіше яке тільки можна питання: – Пане, та пан хіба зі Львова? Той дивиться на мене як на останнього ідіота і говорить
насмішливо: – Та де, з Пернамбуко! Або хоча б сам той Збишек Лежонь. Я зустрів його і
Маріяна у кнайпі Ґеня. Збисьо солом’яний вдівець, бо жінку з сином вислав
навколо світу, Маріян одружений з білорускою, посварився з нею, бо вона забула
про його католицьку віґілію, тим-то пішов до Стефка і Янки, постійно відкритої
пристані для алкоголіків і спраглих покера та польської атмосфери, ціле
Мазовше, ну, без перебільшення, половина жерла і пила у Стефана, бо він завжди
розчулювався, і ті діточки заощаджували на лахи, хоча принаймні пришлють
Стефкові поздоровлення і старих Шишків часом відвідають на Підляшші, бо инші
мазовшани то тільки доїли і доїли: буль, земляче, за тугу. То ось до цього
Стефка пішов Маріян на віґілію, і залили морди по вуха, що ціла вулиця ходила
туди-сюди. Але говоримо про Збишка, про його балак, про незнищенний – поки
живемо ми і наші діти – балак. Я запитував Збишка, чи то була правда з тим
міліціянтом, якого переховували, коли німці вбивали жидів. Хотів це перевірити. – Йо, йо, то всьо правда, – говорить Збисьо, сидячи вночі
в кнайпі Ґеня і впихаючи пироги і яєшню з ковбасою. Пироги робив польський єврей, Крук, має цілу фабрику,
доробився. Яєшню з австралійських яєць робить кухар-чех, ковбаса з
австралійських свиней та бичків, яку вудить без ялівця серб Гойнік, – але разом
це все дуже польське. Ґеньо мав кнайпу у Каліші, грав у Закопаному у Тшаски,
пив раз шампанське з пантофелька пані Бекової о 3.35 ранку, бо Беки заїхали з
Венявою до Тшаски(3), і була пиятика як звідси на Крупувки. Ксьондз прелат
Мейштович казав Ґеньові рятувати польських дітей, щоб не віддати їх режимові, в
тій Баньйолі, в Кампі(4), і Ґеньо хоче про це говорити, тільки ми йому не
даємо, Дрогобич понад усе. – Говори, Збишку! – звертається до нього Маріян. – Та ми стали в черзі коло моста, до одної трафіки(5), жи
мала ше польскі довоєнні папіроси (Збисьо, як кожен з тамтих сторін, говорив жи
замість який), і він прийшов до мене, і каже: «Гибай з черги, бо сі
польскі часи скінчили». А я йому на то: «Знаєш, жи Лежоні то нервуси(6), поки я
ше ту’ їжджу, то сі польскі часи не скінчили», – і бух ’го в морду. А той зняв
карабіна, тілько сі стримав і сказав до мої мами, жи коло мене стояла: «Та жеби
він не був ваш син, то я би того скурвисина на смерть застрілив, іно вас я
шаную». Все сказано балаком, попри національні і політичні
різниці. Бо балак володів усіма. Ох, ті збіги і композиція життя: акурат той самий
міліціянт через неповних два роки прибігає потім до їхнього дому, бо була
«акція» – той, хто наказував їм забратися з хідника, – і, переляканий, чекає,
чи його сховають від німців. «Не бійтеся, пане. Може, ви голодний?» – сказала
тоді мати. І сховали того єврея. І раптом знову тамті типи. Ось Тадзьо Кухарчик.
Дрогобичанин, але грав у військовому оркестрі в Стрию, а до Львова доїжджав до
консерваторії. Коли «Вечірній експрес» оголосив конкурс на найпопулярнішого
спортовця, Тадзьо на всі гроші купував сотні «Експресів» і цілими пачками
голосував за воротаря «Юнака», Ґерулі(7). Ґерулі завдяки цьому виграв плебісцит,
але Тадзьові на купони пішли всі гроші, які заробив грою на весіллях і відмовою
від їжі та папіросів, пішли також гроші, призначені на оплату в консерваторії.
Якби капельмайстер не позичив потім Тадзеві грошей на оплату, його вигнали б з
консерваторії, а батько його б убив. Зараз Тадзьо грає у симфонічному оркестрі
в Англії. Де нині є такі вболівальники? [...] Та раптом образ розпливається і тремтить, як відображення
на спокійному, нагрітому сонцем ставі, коли я вкинув камінь. Це називалося
«пускати качки» і для цього потрібен був плаский камінь. Камінь! Камінь?
Виразно чую коло вуха: амінь, амінь, амінь – коли дякові, у церкві, повній
золотих корон із позолоченої бляхи, повній
спорохнявілих, потрісканих і темних
обра-зів, хором відповідали міністранти(8) у білих комірчиках,
голосочки як дзвіночки, це був якийсь похорон, пам’ятаю, як конвульсивно
здригаються похилені плечі вдови у чорній сукні, а в церкві св. Юра, яку
відчиняють тільки на виняткові оказії, ікони і ворота пахнуть старим деревом і
лаком, що осипається, є тут архіпелаги подряпаного полиску, мікронезії(9) й
океанії вицвілої поліхромії. Чий то міг бути похорон і чи то там було? Так,
там, на Пастевнику(10)! А побіч друга церковця, Святого Хреста(11), її
відчиняли ще рідше, тільки тут пахло зелене, здорове, живе листя величезних
буків і кленів. Та церковця Святого Хреста була подібна до костелика з Войнича,
що його нібито принесла повідь. У нас в Дрогобичі
говорилося: то церква св. Юра, яку привезли жупники за дрогобицьку сіль з
Києва, це взірець візантійської архітектури, цибулясті куполи, а та друга,
Святого Хреста, то взірець лемківської архітектури. Обидві церкви були старі,
але та менша, св. Хреста, мала вже иншу сірість, що западалася у зелень, у
мишачу сірість, була з иншого дерева, з тису. Під ті церкви я приходив на
рантки з Льонею, вечори тут, серед лук і дерев, були повні срібних звуків і
поблиску якогось далекого світла, повний далеких літніх запахів – це пахли
спокій і тиша. А зранку скрізь довкола стежки і доріжки роса обсипала обабіч срібними
краплинками. Льоня – це була та донька різника, яку я через гордість не хотів
попросити про смалець і кишки, хоча просив про це для колег. Мені не дозволяв
гонор, гей, бо щодо дурного гонору поляки воістину спеціялісти-самородки. Але чий же то міг тоді бути похорон, що відчинили церкву
Святого Юра? Здається, що якогось українського актора, з Народного Театру чи з
театру Тобілевича, з того, де грали «Запорожця за Дунаєм» і «Марусю Богуславку»
та инше, де в залі «Сокола» (поки українці не поставили собі сучасного театру
за Торговлею(12)), зі сцени, що відкривалася завісою Семирадзького, звучало
українське слово і шелестіли козацькі шаровари, й очі дивилися на вишивані
сорочки і соболині шапки козацької старшини з діямантовими кульками. Коли у нас
під казармами робилася грандіозна вистава «Собєський під Віднем» і ми йшли до
костюмерної українського театру позичати костюми, а костюми так само пахли
жиром, фарбами і горілкою, як у «Соколі», якийсь костюмер, чи сторож театру, чи
також режисер – відповідав на питання кульгавого Яся Лаціни чудовою польською:
«Чи ті строї, від біди, можуть підійти для нашої вистави?» А той кремезний українець тоді відповів: – А чого би мали не підійти? Прецінь то та сама епоха:
Жолкевський, Сагайдачний, Хмельницький, Ярема, Собєський – ті самі криві
шаблюки, ті самі кунтуші, жупани, високі шапки, рушниці. Маємо прецінь спільну
історію – часто, занадто часто і ви, і ми про це забуваємо. Похорон. Вутлі плечі вдови конвульсивно здригаються над
труною, вона клячить коло голови труни і
розкладає руки. Молиться, плаче. Що у тому дивного, що вдова українського драматичного
актора молиться над його труною у церкві Святого Юра? Нічого, поза тим, що
молиться по-польськи і по-польськи хлипає, бо це полька. – Вічний упокій дай йому, Господи, і світло вічности хай
йому світить на віки віків... Чому ти мене лишив, Мірку? Потім служки дзвенять своїми срібними голосками – амінь,
амінь, амінь – отець Гадзевич, який вчив мене у гімназії української (казку
«Лис Микита» пам’ятаю донині, так, до п’ятого класу гімназії це була у нас
обов’язкова мова), той-таки отець Гадзевич, лисий і малий, з бездонним басом,
нахиляється над нею і завершує: – Амен! Не сказав «амінь», але «амен». А
потім, під
шелест фелону і підризника, нахилився над нею і щось їй говорив. Але вона
дивилася довкола безтямним поглядом, усе розуміла, але розуміла небагато: як
віз, який по вісь погруз у піску, так вона була занурена у жалобу. Але що це діється з цим сном? Ми повертаємось потягом
через Хирів і Самбір, у Хирові мені справді привидівся Стефан Ярош: стояв
обернений спиною, напевно він. Дивлюся – і це волосся, і ця легка лисина, і та
маринарка у клітинку, отож підходжу до нього і бух у плечі: а чого ти, драню,
на похорон стрийка ксьондза не встиг? Чоловік, котрий обертається, є цілком
чужий, дивиться здивовано на мене, шмаркача, і не знає, чи дати мені в морду,
чи усміхнутися. Я втікаю, з белькотом: перепрошую, помилка. А він мене за барки
і питає: – То ким то я ніби мав бути? – Стефан Ярош, наш кузин, той мандрівник. Мав приїхати на
похорон, – пояснюю, але мене збирає на плач, бо фацет кліщами тримає мене у
своїх лапах. – Той мандрівник? – сміється незнайомець. – Скажи мені,
чи він насвистів з тою історією з траперами(13) на далекій канадській півночі,
які його врятували, а коли довідалися, що він з Европи, то один з них
признався, що його батьки також походять з Европи, з найгарнішого европейського
міста, що починається на П. «Париж? – питає Ярош. – Ні! Петербурґ? Ні! Палермо? Ні!
Ну, скільки може бути тих гарних міст в Европі, назви яких починаються на П.?» Врешті обличчя трапера роз’яснюється – пригадавши, він
тріумфально оголошує: – Пабіаніце!(14) А може, думаю собі крізь сон, знаючи, що матуся зараз
скаже щось, чого тоді у Хирові не сказала, а може, зі мною також є так, як з батьками
того трапера, які дитині розповідали, які чудові їх містечка. Але кому я
наплету, що Дрогобич був такий гарний? Не наплету, бо не був, бо це була мила і
нудна, і брудна, і чарівна, і чудова, й убога провінція, тільки що я був там
молодий. That’s the shot – каже тепер матуся, хоча англійської не знала. Але я хотіла сказати щось инше, – матуся
змінює тему, щоб підкинути щось инше для думки. – Ще зранку того дня, коли
німці напали на Росію у червні 1941 року, ще у той день по нашій штреці на
захід їхали потяги з бориславською нафтою, ще тоді їхали потяги з подільською
пшеницею і худобою. Сталін вірив своєму союзникові, який дав йому половину
Польщі. Нашу половину, – кричить, – що наше, те болить найбільше! То був нелюд,
бандит – не тільки для инших націй, але і для свого народу також! Раптом це все стає неважливе, так, це значить, всі ми це
знаємо, я вже не раз хотів би відігнати від себе це захланне і мертве минуле,
непотрібне, яке увесь час на нас паразитує, відкинути його як зужитий
презерватив, як обдертий, сходжений мешт, як порожню пляшку з-під горілки. Все
инше у сні неважливе, знаю, розумію, приймаю ці критерії, та раптом важливою
справою, єдиною важливою, стає церата у Янчарів. Церата? Так, я вчив Міська
Янчара, вдома потрібні були гроші, мамі на прожиття, що ж, я жив стільки (?)
років без грошей, без годинника, то і ще можу якийсь час без них пожити. Ох, ті
вечори в їх хатці, ліворуч від Війтівської Гори, хатка на узбіччі над
лотоком(15), над Ставищем, я є Міськів репетитор – скільки мені платили?
Двадцять злотих на місяць, тридцять? Скільки то за годину? По злотому? По
злотому двадцять? О Боже, так мало, а як же придалося матусі, як же я тішився,
коли з моїх перших зароблених грошей купив матусі подарунок і краватку для
Дзідка. Стася й Антек вже були на своєму, а Владек був у Дембліні, сліпа кишка,
оперував його знаменитий лікар, полковник, др. Соколовський. Медсестра говорила
над ранком: він сам дійде – так говорила иншій сестрі, що її змінювала,
– той підхорунжий, бо замість відправити його шпитальною авіонеткою з
Дембліна до Варшави, коли у нього стався приступ сліпої кишки, то відправили
його самого, потягом третього класу, зімлів, запалення очеревини, до ранку
не дотягне, не будеш мати з ним клопоту. Але затявся і не дійшов до рана.
Живе у Сан-Франциско. Але що я купив для батька? Нічого, ніяк не можу собі
пригадати. Ох, матуся ніби тішилася подарунком, але їй було шкода, що я стільки
витратив на подарунки, замість все дати їй на прожиття, бо мала оплати. – Радість від дарування подарунків є більшою, ніж радість
від їх отримування, – сиромудро повторював я десь почуте ствердження, яке раз
має слушність, а раз не має, залежить кому даємо і від кого отримуємо. – Так, але десять злотих більше – то є десять злотих
більше, – зітхає мама, усе ще в теперішньому часі і немовби засмучена, як тоді. Отож яка була та церата у пані Янчарової і чи справді це
так важливо? Їхня вітальня була переповнена, фігурки, лялечки, велика піч саламандра,
якийсь камін, знову, заставлений попільничками і дріб’язком, смугасте покривало
на тапчані, таке саме, яким нині з Басею накриваємо наші меблі Danish Deluxe. Потішно, ні? Як то плететься, навіть з
режисерією дрібниць, у нашому житті? Ми вчилися за столом, накритим цератою,
яку завжди на початку уроку демонстративно застеляла його сестра, висока й
цибата Янчарувна. Як її було звати? Не пам’ятаю. Маленький Льопек був у неї
закоханий, вона його вигулювала як песика. Та Янчарувна мене нервувала, завжди
з тою цератою перед початком уроку, так само багато разів заходила до кімнати,
без стуку, бо в себе, а ми з Міськом вчилися. Боже, як мені там не раз хотілося
спати, так сильно був змучений за цілий день, тепло вітальні мене розморювало,
потім, у пізні зимові вечори, вітер бив мені в обличчя коло хвіртки і,
нахиляючись проти вітру, я повертався додому коло господарства різників
Мілянів, звідки пахло кров’ю, жиром і сечею тварин. Потім я минав вуличку без
назви, навпроти Пфефферкорна(16) на розі Різницької, там був дім Шпарнаґлів, чи
як їх там, перед тим була кам’яниця Олексинів, де льокатором (квартирантом) був
Польдек зі Стасею, а Збисьо Олексин, який під час евакуації у Першу світову
війну впав з полиці у відділенні потяга і був несповна розуму, всім, кого
зустрів на вулиці, повільно і докладно розповідав: – Тадзьо нині не х’тів їсти пацюка ані кишки. Волів
телячі карменадлі(17). То мама сі зденервовала і сказала: Тадзю, тобі сі здає,
жи у тещі є Ґранд-Готель? Тадзьо Смольницький, рудий вусач, вчив нас хімії і
фізики. Ми називали його Демоном, не знаю, чому, бо ж ніхто його не боявся. А в
лабораторії такі фізичні і хімічні титани, як грубас Кузів і Базилій Флюнт,
який потім грав у футбол в українському клубі «Дніпро», постійно робили йому
свинства. Щось з’єднували, виключали, замінювали – і скільки разів Демон
готував собі якісь досліди, то цей експеримент як правило йому не вдавався.
Ставалися короткі замикання, вибухи або гробове мовчання і безрух в апаратах і
приладах. Коли якось Демонові всі досліди вийшли за першим разом і професор,
який уже набував комплексів і боявся уроків з нами, став як стовп, німим
поглядом запитуючи, яка могла бути причина того, що йому все вдалося, – Здзішек
Герба, з’ївши булку з шинкою (певно, мав солітера – їв по шість булок і був
худий як патик), обтер губи і сказав: – Флюнт і Кузів хворі. Тому! Але я переходжу від одного відступу до другого: почалося
від церати, а я загруз на тій вуличці без назви. Вже навіть не пам’ятаю, чому
та церата була така важлива. Ні, про важливість тої церати вже собі не згадаю.
На кінці тієї вулички без назви, на самому вершечку пагорка був будинок
Поспєшаловських. З малим Збишком – пропав у Росії – я ходив до загальної школи,
і коли він раз прийшов мене відвідати, я від сорому сховався під ліжко. Мене
шукали і кликали: – Єндрусь, ходи сюди, друг прийшов! Навіть заглядали під ліжка, але я сховався далеко за
кошиком з брудною білизною – инша річ, що тоді я був малий і худий. І
Збишкового брата, того, що закінчив право й «експортувку» у Львові(18), а потім
мешкав у Любліні, був найстарший з них усіх, я зустрів у Мельбурні, якийсь час
працював у його фірмі – він має представництво ПКО(19) і туристичне бюро.
Подумати, що тамтих літ і людей нема, ми живемо на чужій планеті за скількись
там тисяч миль від тамтої точки на земній кулі – і ось раптом зустрічаємо
чоловіка, що мешкав в Атлантиді, за 120 метрів від нас. Й адвоката
Хмєлевського, який був головою Спілки Шляхти Заґродової і босом Ґриля і моїм;
також мешкає у Мельбурні, має тут канцелярію. Як то снується на тому Божому
світі! Ще бачу його, як, елеґантний і штивний, виходить зі своєї канцелярії на
Міцкевича у б’юрі «Ґвязди». Іде до фризієрні Кобрина, над якою висять золоті
ніби тарілки. Тепер, через тридцять з лишком літ, теж ходить елеґантний і
штивний, тільки що трохи згорблений і посивілий, і каже: – Холєра, що мене спокусило перебратися до Дрогобича? Тих
дурних 400 злотих більше, що їх мені давав адвокат Пєхович, коли став головою
міста? Пан Анджею, – тут усміх, – ви пишете про той свій Дрогобич як про Париж
своєї молодости, але то була жахлива жидівсько-українська діра, ви то собі все
ідеалізуєте, але то була діра. Пшемисль – то було місто (помрію), чудове місто.
Як чоловік вийшов на Францішканську, як пішов до Бутца на вечерю, то чув, що
живе! – Пшемисль? – хихотів раз присутній при такій розмові
Едек, Збишків брат. – Та ж то діра, трохи війська, багато жидів, два
єпископства(20) і трохи клириків. Люблін – то було місто. Ти бачив Замок? А
Краківську Браму? На щастя, ми всі погоджувалися і погоджуємося, що
найгарнішим містом на світі
був, є і залишиться Львів. Погоджуємося з тим у сні і наяву. Й обурюємося, коли
двоє львов’яків(21), один з Сиднея, а другий
з Мельбурна – бо місцеві патріотизми наростають
і в чужих країнах – сперечаються, яке то місто найгарніше, Сидней чи Мельбурн,
обидва гіганти, дво- і півмільйонні, забуваючи, що найгарнішим містом на світі,
хай що би хто казав, є Львів, був Львів. Ми про це знаємо, ми про це пам’ятаємо
і ми це засвідчуємо. Бо до Львова бігли найжвавіші нерви і найважливіші аорти з
усіх тих міст і містечок тамтої землі, землі нашої, землі трьох народів, землі
нашої молодости. Львів – це було серце того
краю, тамтої землі. Пригадався мені й одразу увійшов у сон один недільний
ранок у Львові. Ми приїхали на конкурс хорів – навіть не знаю вже, чи ми
зайняли там друге чи нижче місце, але наш виїзд вважався увінчаним успіхом. Яка
ж то була пора року? Не можу собі пригадати, ми спали в якійсь школі коло
Політехніки, залізні ліжка організатори позичили від війська, була неділя рано,
більшість хористів спала, бо після виступу пішли були обливати успіх, пішли
були на дівки, до знайомих – допіру над ранком мене розбудило їх іржання, тупіт
ніг, вибухи сміху і розповіді, повні деталей про еротичні успіхи: колеги були
сизі від диму й алкоголю, мені не хотілося більше спати, я вдягнувся і пішов у
Львів. Крізь сон іще сьогодні чув піднесення того тодішнього рішення. Це мусило бути ранньою весною, оскільки з пагорка, де на
підніжжі хмар стояла греко-католицька катедра Святого Юра, у перспективі
виднівся університет, в кущах оглушливо співали місцеві соловейки. І раптом у
це все в’їжджає сиднейський графік Мунд, що плаче за Львовом як Йов, і Владек
Дуткевич, художник з Аделаїд, підпив собі і бавив товариство у моїй вітальні, і
вистукував каблуком ритм до свого скрипучого голосу – показував, як відбувалися
фестини в Брюховичах, а я, вдаючи веселість, але боячись, аби він тим каблуком
не повитирав мені нового ясно-зеленого килима (бо батяр все підківки носить),
щоб нам на диван і меблі, накриті смугастим покривалом, не вилив мельнбурнське
пиво. «Боже, як я би’м ше х’тів зобачити Львів, ше тільки один раз, на
хвилинку, на секунду», – говорить Генрик Мунд. Вже не побачив, помер, шляк ’го
трафив на чужій землі, як всіх нас трафить, і курац(22) мене болить, де
і хто мої кості зложить. Мунд не хотів виїжджати зі столиці Сиднею до соломки(23)
в Мельбурні. «У вас навіть нема порядного моста ані “Кінґ Кроса”, з його
перипатетиками(24)». – «Але є Едзьо Атляс, Тарлерський(25), – сперечався я, – і
живе купа львов’яків, навіть один вірменин і один польський татарин, який їде
на Рамадан до Індонезії і молиться в албанській мечеті коло Шепартона(26),
позаяк польської мечеті в Австралії нема!» – сперечався я з Мундом. – Едзьо, – розчулювався графік, – Едзьо, ще раз з’їсти в
нього грінку зі шпиком, ой, Боже, – хапався за серце, – або фляки з лина! А Владек Дуткевич раптом розповідає, як то майже ціла
вулиця Миколая належала Клеберґам і як батько Владзя, сезонний муляр і
цілорічний п’яниця, йшов на Новий Рік зі всіма своїми дітиськами і поздоровляли
старих Клеберґів і молодших офіцерів і цілували їм руки. Один був героєм
Коцка(27), а другий, теж уже помер, то наш старійшина, президент Головної Ради
Польських Організацій в Австралії, який раз у Брісбені(28) покликав мене з зали
за свідка, цитуючи байку Фредри і стверджуючи, що це Міцкевич – щось йому
переплуталося, і раптом як рекомендацію і пропозицію рубанув про каміння на
шанці(29) і про сон срібної Саломеї. Але старий генерал грізно крекнув і з
розмахом застібнув темно-синій двобортний піджак – бо ми любимо авторитети – і
почав переконувати всіх присутніх: йому йшлося про те, щоб вибрали таке
керівництво, яке він хотів і що вже наперед запланував з фацетом, який ніби мав
відмовитися від президентства, з передбаченням, що всі знову попросять його на
цю посаду – а тут нічого. «Відмовляєтеся? То ми висунем Купсця, також був під
Монте-Касіно, і ті червоні маки також з його крові!»(30). Генерал крекнув і
сказав, що ніякий не Купсць, а Стельмах, бо це явно випливало з цілого його
літературознавчого виступу, і пророки це говорили, і милий нашому серцю поет
Анджей Хцюк, присутній тут у залі, потвердить – ітеде ітепе. Отож присутній у
залі Анджей Хцюк хотів щось сказати, що докладно ані Фредро, ані пророки(31)
про Стельмаха зовсім не чули, що Стельмах воює з ксьондзом Касіяном, а на
Кепелебу(32) їздить до чужих жінок, але мене зібрав дурний сміх, бо
пригадалося, як ксьондз Люціян у запалі красномовства якось ляпнув під час
проповіді: якби не польське духовенство, то тут в Австралії не було би
польських дітей – мав на увазі суботні школи. Але вже не треба було нічого
говорити, бо почалися овації, кожен думав, що адресовані йому: ласкаво кланявся
генерал, і Стельмах, і Купсць, і я. Та що там овації – головне, що Стельмаха
вибрали і після зборів всі дружно пішли до буфету на горілку. Прихильники
ксьондза, однак, щось там говорили, що в буфеті крадуть, але не знаю, правда чи
ні – огірки були зелені і холодні, а горілка льодяна, бо ж иншої поляк не п’є,
тільки ту японську саке треба підігрівати, аби втратила смак самогонки. Власне огірки з кропом стояли тоді у великому слоїку на
вітрині у Львові. Це була ресторація Харапа на Ринку, запущена, брудна кнайпа,
і я до неї зайшов, бо Атляса щойно закрили, там ще дзвеніли баняки, їх мили на
кухні. У Харапа було порожньо, неділя рано, кельнер у брудному фартусі спитав, чи
я хочу віденський сніданок, а я ні, хотів шматок куликівського хліба(33) з
маслом і квашеним огірком, порізаним на плястерки, як то любив Казьо Турек,
який мешкав у нас на подвір’ї і їв тільки свинячі відбивні і хліб з огірком, а
їв сидячи на турніку, тобто на гімнастичній перекладині, одним кінцем
прикріпленій до гойдалки, а другим до спеціяльної колоди зі складною системою
дір і врізів, завдяки яким перекладина не випадала. Кара Божа з тим хлопчиськом
– міг годинами сидіти на перекладині, а під час дощу втікав з неї, біг додому
за парасолею і знову вилазив на перекладину, відкривав там парасолю і далі
читав, Карла Мая(34), звісно. Композиція сну – це справа недосліджена і відступає від
всіх правил, біжить вперед і назад водночас, окремо, вглиб, в техніко лорі(35),
ми можемо бути там одночасно глядачами й акторами, часом там є композиційне
замішання, як в антиромані, розділені на мозаїку минулих і майбутніх снів, на
різні конвенції і хронології, тональності й мови. На дні сну чекала і є Тамта
Земля, що геройськи протистоїть навалі инших подій і не знаних тоді міст,
людей, щастя і нещастя у моєму житті, ох, як я плакав у костелі в Будапешті,
видовбаному у скелі, не пам’ятаю назви, мабуть, Святого Ґелерта, коли вперше
після того, як покинув Польщу, співав «Боже, що Польщу...», або як сльози мені
виступили, коли вперше побачив в Австралії «Мазовше»(36) – шал, буря оплесків,
белькотіння людей, які щось говорять, один другого не слухаєнци (через єн,
пане редакторе, то по-старопольському), баськи(37), баськи, баськи на весну,
які чудові були їх галузки, той пух, той мох, той колір, під Гіркою були
найгарніші, фіґу правда, були там такі, як і скрізь, може, навіть гірші, кожен
має свій Дрогобич, кожен має свою Атлантиду, свою ширшу вітчизну-своячизну.
Вчора телефонував Вілюсь, що коли після війни приїхав до ПҐР’у(38) вирішувати
складну справу, то голова ПҐР’у, пес на службі, розчулився, коли Вілюсь
розповідав йому про нашого Маґелана(39), про наш матч у Косові і знамениті
косівські килими, бо голова був комуніст як я архиєпископ, але походив з
Косова, з його Косова, кожен має свій Дрогобич і свою Атлантиду, цілий світ і
найбільші метрополії – це теж такі Дрогобичі, кожен в якійсь призмі і в якомусь
освітленні – це дрогобичанин без Дрогобича, Джон Безземельний(40), наша любов і
злидні, наша глупота, наша невистачальність, а оце вчора отримав від Ґедройця
дві найновіші книжки Мілоша, і томик віршів відкрив якраз на сторінці 19, і
читаю – це речення мене прошило: «Отож коли рожевіють хмари, думаю про низьке
світло, як в краю берези й сосни, вкритої ламкою паростю, пізньої осені, під
інеєм, коли останні лисички в борах догнивають і пси за луною ганяють, а галки
кружляють над вежами василіянської церкви...»(41). Далі закриваю очі – і в порожнечі
своєї вітальні, яка
раптом роздулася і розширилася до всесвіту, розглядаю цей образ беріз і ламкої
парости, розглядаю – і рука безвільно, безпричинно гортає книжечку, і погляд
мій ні з того ні з сього падає на останнє речення: «Отож далі ставитиму перед
тобою мисочки, з кольорами, ясними і чистими, якщо це можливо, бо в нещасті
потрібен якийсь лад і краса». Напевно лад і краса потрібні навіть у нещасті:
треба впорядкувати тугу, сміймося з неї і з себе, вдаваймо, що не тужимо, а
однак... А однак все, що чинимо у нашому житті, то власне потреба якогось ладу
у спогадах. Відкривати сьогодні їх давні, не відкриті зв’язки, потреба очистити
красу, витріпати її, як Яґуся тріпала наші килими, лад серця, лад спогадів –
лише про це йдеться, про цю вірну любов. Боже мій, це вже задовго триває цей сон, це якась
еманація творчого неспокою, мішанка нотаток і давніх спогадів, і власне сну,
який був насправді і був гарячковий – після розмови зі Збишком Лежонем, і
мішанка ретушів, хоч би їх не хотів, коли пишу ці слова дешевенькою ручкою за
столом у кухні, у шортах і шкарпетках, спека, січень(42), я зачинив вікна, п’ю
квасне молоко з холодильника, все змішується і змішується разом, і вже його не
розкладеш на елементарні частинки. Поруч лежить «Атлантида», що її мені
авіапоштою надіслав Саковський, якого я ще не бачив на очі – він знає, як автор
чекає на свою книжку, як дуже чекає, помаранчево-блакитна обкладинка – я вже
набрав нехоті до книжки, зазирав до неї, чи про те чи инше вже писав, нехіть, я
не хотів би повторюватися, вдруге взявшись за тему. І страх, що ця книжка буде
гірша. Тут в Австралії ще ніхто не знає «Атлантиди», бо звичайною поштою книжки
йдуть 6 тижнів, а я вже закінчую «Місяцеву землю». Що цікаво – без радости, без
сатисфакції; певно, вже ніколи не повернуся до цієї теми, це можна припинити,
але цього ніколи не можна виписати, не можна про це виписатися. Щасливі ті,
котрі не мали і не мають тої пуповини. Щасливі? А чи існують такі? Чи можна
писати не про себе, не про свою молодість – прецінь кожне писання у якийсь
спосіб є власне писанням про себе. Батько врешті втратив терпіння, довго чекав збоку, нічого
не говорив, в мундирі «Сокола», червона сорочка, перо, сурдут закинутий на
срібному шнурі через шию, шикарні чоботи від Пшенічки. Власне після якоїсь
дефіляди і після кеглів повертається додому. Куля дуднить у кориті кегельбану,
старий Стасяк наново ставить кеглі, знову в корито, скісно нахилене до гравців,
кидає непомічену в куті кулю. Але це вже за ним. Хвилину тому це вже стало
минулим. Але батько якийсь без запалу, маліє, зникає, як залізничний
перон втікає від того, хто стоїть у вікні вагона. І раптом все обертається як у
віражі, як у повітряному штопорі, і коли на хвильку все звільна осідає по
вертикалі і горизонталі, як на гарматному прицілі, чути найпотужніший
львівський дзвін, Кирило(43). Батько лежить у шпиталі, у доктора Ренського,
відморозив був ноги у засипаному снігом потязі. Лежить високо, на високому
ліжку, а я, шкет, розглядаю механізм, корбу і зубасті коліщатка, завдяки яким
нога після ампутації двох пальців їде догори або з’їжджає вниз. Боже, знаю це допіру через скількись там років пізніше:
Львів – це неповторне місто, найчистіший у лініях і пропорціях ренесанс
змішується ньому з повним багатим бароком, потішна віденська сецесія і сумовиті
казарменні урядові будинки із сучасністю. А ті каплиці – Боїмів? Кампіянів у
катедрі? чи Балабана у Волоській церкві? А вітражі Розена у вірменській
катедрі? А що означає ґрайзлерник і голодриґа? Торговець
прянощами і бандит. Ох, скільки тут чудових веж, ліс веж, панорама веж:
ратушева, Корняктів, Святого Юра, Бернардинів, Святої Єлизавети, куполи
домініканів і театру? Приїзд до Львова у травні, коли місто потопає у зелені –
це справжнє диво. Сам залізничний двірець був дивом. І Алеї Фоша, якого тут
голова міста вітав місцевою французькою, яко ę de pli granzero de la France, роблячи без потреби liaison(44) з hйros. Після якогось мітингу в університеті, де
мене мало що не побили, бо я був у кашкеті і приніс Тадзеві Галицькому пакунок
вудженини від його батька, різника у Дрогобичі, – а ендеки тоді думали, що це
бомба від жидо-комуни, бо я забув свою студентську шапку і прийшов в кашкеті,
як це у тих роках робили ліві – отож вийшовши з того мітингу у залі, де мене
потовкли, заки мої знайомі за мене не заступилися, виходжу перед університет,
дивлюся на не помічений перед тим дерев’яний брук, залитий асфальтом, а тут
раптом бачу, що за рогом вулиці Зиґмунтовської стоїть ескадрон поліції у
касках. Комісар має в вустах свисток і, вихилившись з-за рогу, тільки й чекає,
коли вийдуть студенти. Отож йду в инший бік – від Яґелонської те саме. Коло
«Народної Гостинниці», за університетом так само – поліція. Повертаюся до
універу і говорю про це своїм колегам з Братняка – ті жестами показують, щоб
сидів тихо, бо зараз говорить Тадзьо Мярка, студентський трибун, чоловік, якого
я пізніше ближче пізнав у Вуароні у Франції, в 1940 році. Він був такий
зизоокий, що бачив власні плечі. Хтось зі студентів, що зібралися на мітингу,
потиху пропонував піти на вулицю Бляхарську і вибити шиби в синагозі «Золота
Ружа», Gildene Rojze. Инший тоді відповів: – Я тобі зараз морду виб’ю, шо будеш ходив з оком як
чорна ружа. По-перше, божниця – то витвір мистецтва, а по-друге – нині ми б’єм
поліцію. Плазма снів, каша снів, виповзають з безодні часу,
виглядають з мільйона вікон. Ось буфет Телічкової у Битомі, кнайпа Мусіяловича
в Ополі. Битомську еміграцію шльонські футболісти далі називають «Поґонню»(45).
Скільки ж поезії не раз було в самих назвах: церква Успіння Богородиці, або
ім’я Веку, що закінчується на у, як Юзьку, Владку, Льольку, Мікольку. Звідки це
Веку? – запитує Юзеф Вітлін у своїй чудовій оповіді «Мій Львів». Від Вінцента,
майстре Юзефе... Натомість Меку – це був Мецьо. Були навіть жидівські імена, що
так відмінювалися: Вефку, Шмітку, Абрамку. Про Львів можна годинами і роками. Знаю таких, котрі
живуть у Парижі, Сиднеї і Буенос-Айресі, але зі Львова ще не виїхали – такою є
магія, автономія і самодостатність цього міста. Про типи професорів, райців,
сторожів, похоронників, які приходили до кнайпи Кнобльоха з цвинтарними ліхтарями
і вкраденими вінками, а горілку пили з горняток, прив’язаних на ланцюжку,
тільки до писка піднести і перехилити. Про львівське затягування і натягування,
про цю вишукану мову міського шумовиння, батярів і художників, про кварґлі і
травневі прецлі, про штивну приміську елеґантність, де вершиною бувалости було
не виявляти поспіху і переляку. У Франції у війську з нами був львівський
таксист, Вацусь, певно, літ із двадцять собі відняв, щоб його прийняли
добровольцем, возив мотоциклом ротмістра, довіряв владі, і коли ротмістр сказав
йому стати неподалік від роздоріжжя у Пор-сю-Суні – спокійно стояв, хоча німці
вели загороджувальний вогонь з мінометів, оскільки це була наша єдина дорога
відступу. Ротмістра вже поранило, ми добряче дістали в хвіст і в гриву, були
жертви, і вже й проклинаючи, і молячись, протискаємося нашою вантажівкою
«Ляфі»(46) через подірявлене й розрите узбіччя, яке усе ще вибухало, а тут
Вацусь, що був з Персенківки(47), на наш крик – втікай, Вацусь, бо вб’ють тебе!
– відповідає, флеґматично шепелявлячи: «Та ж видиш, ідійота, їден з другим, зи
я в зилізному каскетику стою...» Мав на увазі каску як найвищу гарантію безпеки, далі
вірний тому стилеві пашака. Сон уже розвіюється, вже всі змучені, вже ранок, вже в
нас, невідомо як, просочується дійсність. Сон закінчується, тутешній молочар у
кедах біжить по задній сходовій клітці, розставляє пляшки, тупотить по сходах,
стукають і дзвенять плящини, кінь чалапає звільна, повільно, вивчений, це
вербель(48), це підйом для міста, що прокидається. Відрухово протираю очі,
верхом долоні розганяю сльози. Сльози? Знову? Was kann ich dafьr? Що я тут пораджу – сниться і все. Чи можна снам щось
заборонити? У сферу сну, в структуру спогаду відійшли не тільки
Дрогобич, Львів, Тамта Земля – я й не спостеріг, як вже мені сняться роки у
Франції, Париж, Острів Святого Людовика, ба навіть перші роки у Мельбурні.
Колись, може, присниться мені ось ця хвилина, коли вже я закінчував цю книжку.
Ми складаємося тільки з минулого, аж до сповнення міри, про величину якої не
знаємо. Так, ми складаємося з минулого, і треба у нього ввести трохи ладу. Цей
лад не приносить щастя, як не приносять щастя гроші. Але з ними, як говорила
пані Лянґерманова, легше витримати нещастя. Так само є зі спогадами і зі всіма
нами. Афоризм про щастя і гроші я завдячую пані Лянґермановій,
нашій сусідці – якось вона прийшла до нас і скаржилася моїй мамі на життєві
труднощі, на людську злість і заздрість, на долю... – Бо ви є занадто порядна, – говорила мама, – бо не
вмієте йти по трупах... – Шо значит не вмію? Дайте ті трупи, то піду, шо за
питанє? А ви вмієте? І розплакалася. Тоді мама підійшла до неї і погладила по
голові. Вже сутеніло, у вітальні було темно, у тьмяному освітленні вуличного
ліхтаря вже полискувало листя черемхи і бузку, довкола ліхтаря роїлися хрущі, а
вони, дві сусідки, полька і єврейка, які все протистояли долі, все надлюдськими
зусиллями пхали догори дітей, стояли на тлі темної шиби – ще бачу їхні постаті.
Залишилися після них тільки попіл і любов, і чиста щира пам’ять. А що іще після
когось може залишитися? З польської переклала Наталка Римська Публікація за виданням: Анджей Хцюк.
Атлантида: Розповідь про Велике Князівство Балаку. Місяцева Земля: Друга
розповідь про Велике Князівство Балаку / Переклад з польської, вступна стаття,
примітки Наталки Римської. – Київ: Критика, 2011, с. 361-385. 1.Нерозривно зв’язані (нім.). 2.У краю невірних (лат.). 3.Францішек Тшаска (Franciszek Trzaska) – відомий ресторатор, власник знаменитої
ресторації у Закопаному. Ядвіґа Бекова (Jadwiga Beckowa) – дружина Юзефа Бека (Jуzef Beck, 1894-1944), політика, дипломата, близького
співпрацівника Юзефа Пілсудського, полковника артилерії Війська Польського. Болеслав Венява-Длуґошовський (Bolesław Wieniawa-Długoszowski, 1881-1942) – дивізійний генерал Війська
Польського, дипломат, особистий ад’ютант Юзефа Пілсудського. Народжений у
Максимівці під Станіславовом (Івано-Франківськом). 4.Валеріан Мейштович (Walerian Meysztowicz, 1893-1982) – ксьондз, прелат, активний діяч
польської еміґрації в Італії. 5.Трафіка – тютюнова крамниця. 6.Нервус – нервовий. 7.Станіслав Ґерулі (Stanisław Gerulі, 1914-1979) – воротар дрогобицького клубу
«Юнак». Під час війни працював як «білий кур’єр», тобто допомагав нелеґально
переправляти через кордон людей, найбільше загрожених совєтськими депортаціями:
представників інтеліґенції, поліціянтів, військових тощо. 8.Міністрант – церковний служка. 9.Мікронезія – мала острівна держава у Тихому
океані, у районі Філіпін та Індонезії. 10.Пастевник – частина Дрогобича (дослівно –
пасовище). 11.Йдеться про дерев’яну церкву Воздвиження
Чесного Хреста з XVII
століття. 12.«Народна Торговля» – перша споживча
кооперативна спілка на західноукраїнських землях, заснована у Львові 1883 року. 13.Трапер – північноамериканський мисливець,
який ловить дичину на сильця (від англ. trap – сильце, пастка). 14.Пабіаніце (Pabianice) – місто у Лодзькому воєводстві. 15.Лотік – відкритий жолоб для стікання води. 16.У Дрогобичі за польських часів зберігалася
частина німецьких вивісок крамниць і кнайп, як-ось ця: «H. Pfefferkorn – Specerei – Kramerei». 17.Карменадлі – відбивні (переважно телячі). 18.Пол. eksportуwka – поточна назва Державної
Економічно-Торгової Школи (Państwowa Szkoła Ekonomiczno-Handlowa). 19.Powszechna Kasa Oszczędności, PKO – один з найбільших і найстаріших польських
банків (заснований 1919 р.). 20.Перемишль є осідком римо-католицького і
греко-католицького єпископів. 21.Львов’як (реґ.) – львів’янин. 22. Сербо-хорв. курац (kűrac) – вульгарно: пеніс. 23.Соломка – село (жарг.). 24.King Cross – світова мережа торгових центрів. Перипатетички (ірон.) – молоді дівчата, які
ходять по торговому центру, наче учениці школи Арістотеля, де навчання
відбувалося у формі розмов і філософських диспутів, проваджених під час
прогулянок (гр. peripбtçtis – прогулянка). 25.Едмунд Тарлерський (Edmund Tarlerski) – зять власника відомої львівської кнайпи
Атляса (M.L. Atlass), відомий у богемному середовищі як пан
Едзьо. 26.Шепартон (Shepparton) – місто у штаті Вікторія в Австралії. 27.Коцк (Kock) – місто у Люблінському воєводстві, де 2-6
жовтня 1939 року відбулася остання битва Вересневої кампанії. У битві зійшлися
польські війська під командуванням генерала бригади Францішка Клеберґа (Franciszek Kleeberg, 1888-1941) і гітлерівські війська. 28.Брісбен (Brisbane) – місто і порт на сході Австралії, де
якийсь час мешкав Анджей Хцюк. 29.«Kamienie na szaniec» (1943) – повість Александра Камінського
(1903-1978), у якій ідеться про підпільну діяльність польських харцерів у
Варшаві та околицях під час Другої світової війни. Герої книжки служили взірцем
патріотизму для кількох поколінь поляків. 30.Битва під Монте-Касіно (відома також як
битва за Рим) – серія битв між силами союзників та військами вермахту у 1944
році, що відбувалися побіля монастиря Монте-Касіно під Римом. «Червоні маки на Монте-Касіно» – дуже
популярна польська військова пісня, що постала у ніч проти 18 травня 1944 року,
за кілька годин до здобуття монастиря Другим корпусом генерала Андерса. Автор
слів – народжений у Києві Фелікс Конарський (Feliks Konarski, 1907-1991, сценічний псевдонім Ref-Ren), автор музики – тернополянин Альфред Шютц (Alfred Schьtz, 1910-1999). Першим виконавцем пісні став
Ґвідон Боруцький (Gwidon Borucki, 1912-2009). 31.Пророки – тут: Адам Міцкевич, Зиґмунт
Красінський і Юліуш Словацький, яких називають поетами-пророками. 32.Кепелеба (Capalaba) – східне передмістя Брісбена. 33.Куликів – селище у Жовківському районі на
Львівщині, яке славилося своїм хлібом та ковбасами. 34.Карл Май (Karl May, 1842-1912) – популярний німецький романіст,
відомий головно своїми пригодницькими романами про «дикий Захід». 35.Technikolor – система творення кольорового фільму, що
полягала на перенесенні кількох кольорових картин (виконаних на окремих
плівках) на одну основу. 36.Державний ансамль народної пісні і танцю
«Мазовше» ім. Тадеуша Сиґетинського – один із найбільших польських колективів,
що займається народним танцем і музикою. Заснований 1948 року. 37.Баська – розквітла верба. 38.Państwowe Gospodarstwo Rolne (PGR) – форма соціялістичної власности на землю у
Польщі в 1949-1991 роках; аналог колгоспу. 39.Прізвисько Хцюкового вчителя географії у
Дрогобицькій гімназії. 40.Джон Безземельний (John Lackland, 1167-1216) – англійський король з династії
Плантаґенетів, наймолодший син короля Генріха ІІ, який своїми бездарними діями
й рішеннями допровадив до втрати володінь Плантаґенетів на теренах Франції. 41.Уривок вірша Чеслава Мілоша зі збірки
«Місто без імені», виданої у Бібліотеці «Культури» Єжи Ґедройця в Парижі («Miasto bez imienia», 1969). 42.В Австралії січень зазвичай один із
найспекотніших місяців. 43.«Кирило» – назва найпотужнішого
львівського дзвону на вежі Корнякта у Львові. Дзвін було вилито у 1570-х роках. 44.Liaison (фр.) – фонетичне злиття слів. 45.«Поґонь» («Pogoń») – назва футбольного клубу. 46.«Ляфі» («Laffly») – французький виробник вантажних і
позашляхових автомобілів (існує від 1849 року). 47.Персенківка – дільниця Львова. Назва
походить від прізвища львівського купця Якуба Персінґа, який у 1687 році
придбав цю ділянку. 48.Вербель
(нім.) – військовий бубон, що використовується у військових, симфонічних і джазових
оркестрах. |
ч
|
 |
|