|
Наталка РимськаДрогобицька одісея Анджея ХцюкаІм’я Анджея Хцюка, тривалий час не відоме
ані в його рідній Галичині, ані в повоєнній Польщі, все частіше з’являється у
публікаціях, пов’язаних з міжвоєнним періодом цих теренів. І це втішає, бо на сторінках його
«галицьких» книг багато сучасних мешканців Галичини (і не тільки) можуть
довідатися багато цікавого про себе, а серед типажів, виведених в «Атлантиді»
та «Місяцевій Землі», легко впізнати когось зі своєї родини чи сусідів,
особливо з найстарших поколінь. Еміґрантська одісея письменника та його
найближчої родини чудово ілюструє те, що відбулося з більшістю населення, що
населяло Галичину, а зокрема з її польською частиною: участь у Вересневій
кампанії, тобто боротьба з совєтсько-німецькою аґресією проти Другої Речі
Посполитої, що розпочалася у вересні 1939 року, після поразки і совєтського
«визволення» Дрогобича – нелеґальний перетин кордону з Угорщиною, табір для
польських втікачів з новозахоплених совєтських територій в угорському місті
Ніредьгаза, переїзд до Франції, де формувалися Польські Збройні Сили за
Кордоном під командуванням Владислава Сікорського, боротьба у лавах Польських
Збройних Сил За Кордоном та у військових формуваннях союзників проти нацистів,
німецькі офлаґи (табори для полонених офіцерів), в одному з яких опинився брат
Анджея Хцюка, Владислав, що був військовим пілотом-винищувачем, після війни –
еміґрація (ФРН, Франція, США, Австралія). Це шляхи, що ними
пройшли чоловіки, тобто сам Анджей Хцюк, його брати, Антоній, Владислав і
Тадеуш, та шваґер Леопольд Скленаж, який у цивільному житті був прокурором.
Тим часом та частина родини, що залишилася на
окупованій території, спізнала всі «принади» обох режимів. Старшу сестру Анджея
Хцюка, Станіславу Хцюк-Скленаж, як дружину польського прокурора, «разом з
малими донечками-реакціонерками», було вивезено до
Казахстану. Там, у нелюдських умовах, від голоду й
тифу, помирає молодша донька Станіслави – Бася (Барбара) Скленаж. У 1941 році
Станіслава разом зі старшою донькою, Кшисею, переїхала до
Франції, де вже був її брат, Владислав, і чоловік, Леопольд Скленаж(1). Згодом
родина Скленажів еміґрувала до США. Їхня донька, Кристина Скленаж-Бокота, та, що, як пише Хцюк, в
Казахстані «з голоду їла землю і не знала, що таке лялька», стала там відомим
лікарем-психіятром. Кристина Скленаж-Бокота померла 16 червня 2010 року, у віці 76 років. Батьків Хцюка по закінченні війни чекали поневіряння з
совєтською паспортизацією, а згодом – «репатріяція» до Польщі: вони опинилися у
селі Александровіцах під Бєльськом, де Анджей ще зміг
їх відвідати (про це письменник зокрема розповідає у тексті «Дім і
квартиранти»). Натомість двоє братів Анджея Хцюка, Владислав і Тадеуш,
стали кавалерами найвищої польської військової відзнаки – ордену Virtuti Militari (Військової Доблести): Владислав як пілот винищувачів, а Тадеуш як леґендарний «тихо-темний»
кур’єр, тобто кур’єр польського підпілля, що після 1939 року не раз проникав на
окуповану територію, виконуючи завдання польського уряду в екзилі. За свою
боротьбу з совєтською та нацистською окупацією Польщі Тадеуш Хцюк був удостоєний
численних військових нагород: окрім уже згаданого Virtuti Militari, наданого урядом польським урядом у Лондоні,
два Хрести «За Мужність» (Krzyż Walecznych), які отримав від головного командування
Армії Крайової, Хрест Армії Крайової, Хрест Батальйонів Хлопських, французький
Орден Святого Ґрааля (Тадеуш Хцюк був одним із п’яти
поляків, яким цей орден присуджено) та інші відзнаки. Свої «тихо-темні» (підпільні) пригоди Тадеуш Хцюк описав у книгах воєнних
споминів «Білі кур’єри» («Biali kurierzy», 1986), «Рапорт з підпілля – 1942» («Raport z podziemia –
1942», 1990), «З Ретінґером до Варшави і
назад» («Z Retingerem do Warszawy i z powrotem», 2006) та інших публікаціях, підписаних
його журналістським псевдом Марек Цельт (Marek Celt). Інший його псевдонім –
Міхал Лясота (Michał Lasota). Після війни Тадеуш Хцюк-Цельт осів у Мюнхені,
де працював як редактор і заступник директора польської редакції радіо «Вільна
Европа». Там він і помер 10 квітня 2001 року. Владислав Хцюк, пілот-винищувач,
ветеран Вересневої кампанії, війни у Франції та боїв у Великій Британії, після
війни опинився у США. Окрім срібного хреста Virtuti Militari, Владислав Хцюк, як і Тадеуш, також був двічі кавалером
Хреста «За Мужність» та французького Військового
Хреста (Croix de Guerre). Помер 7жовтня 2006 року у Сан-Франциско. З Дрогобича до Мельбурна «Повнотомову» біографію самого Анджея Хцюка написала
багаторічна дослідниця його творчости з Австралії,
Боґуміла Жонґоллович(2). Стисло її можна було б викласти так: Анджей Хцюк народився 13 січня 1920 року у Дрогобичі.
Його батьки, Марія, з дому Сьпєвак (1890-1956), і Міхал Хцюк (1874-1953),
одружилися у 1909 році. Невдовзі по шлюбі подружжя замешкало у селі Губичі під Бориславом. У 1912 році Хцюки перебралися до Дрогобича і
купили невелику «реальність», тобто дім, на вулиці
Польній, 8 (тепер вулиця Броніслава Козловського). Там і народився Анджей Ян
Хцюк – шоста дитина у сім’ї: окрім уже названих трьох
братів і сестри – Антонія Маріяна Казімєжа (народився 1913 року), Владислава
Войцєха (1915), Тадеуша Томаша (1916) та Станіслави Міхаліни (1910) – у Хцюків
1912 року народилася була ще одна донька, Яніна, проте вона померла, коли мала
заледве кілька місяців. Міхал Хцюк керував меліораційними роботами на Тисмениці
і, почасти, на Дністрі. У службові виїзди часто брав зі собою синів. Анджей любив ці виїзди, бо захоплювався кіньми – а там не
раз доводилося їздити бричками. Анджей міг годинами
бавитися у «фіякра» (так у Дрогобичі називали візника дорожки) на трьох
верандах родинного дому. Зв’язані шнуром крісла були
тоді кіньми, а мамина скриня повозом. Потім плани
хлопця змінилися і він уже хотів стати журналістом. Місцем для редакції його перших газет, у тім числі
«Дрогобицького вечірнього кур’єра», писаного від руки через кальку, вкрадену з
батьківського письмового стола, служило горище. Одинадцятилітній редактор і
видавець в одній особі брав гроші на передплату – і часопис майже відразу
переставав виходити (про це з теплим гумором письменник зокрема згадує у тексті «Можна сказати – богомолець!»). До державної чоловічої гімназії ім. Короля Владислава
Яґелли на вул. Сенкевича у Дрогобичі Анджей перейшов після
чотирьох років навчання у загальній школі ім. С.Конарського, яка містилася на
вулиці Завалля. Її називали «Червона школа» – через те, що була збудована з
добре випаленої червоної цегли і неотинькована. Гімназію Яґелли, поміж іншими,
закінчили Іван Франко, Казімєж Вєжинський, співзасновник «Скамандра», а також
Бруно Шульц, який після студій у Відні повернувся до
рідного Дрогобича й обійняв посаду вчителя малювання у своїй гімназії. Анджей
Хцюк був його учнем. На роки навчання у гімназії припадає літературний
дебют Анджея Хцюка, а саме у шкільному часописі «Молодь» («Młodzież»), який було закладено 1932 року.
Емблему часопису розробив Бруно Шульц. У 1938 році Анджей Хцюк долучився до редаґування
харцерського часопису «Волоцюга» («Włóczęga»), що мав підзаголовок:
«Виходить коли хоче». Несподівано для молодих редакторів та авторів «Волоцюги»
(ними були Хцюкові друзі-харцери), видання стало
подією у Дрогобичі, оскільки безстрашно, дотепно і влучно порушувало важливі
проблеми життя міста. Після успіху «Волоцюги», а саме
навесні 1939 році, Хцюк отримав уже «комерційну» пропозицію редаґувати курортну
газету «Трускавецькі джерела» («Truskawieckie Zdroje»). Від липня, коли з’явився перший номер, до
початку совєтсько-нацистської аґресії у вересні 1939 року, встигло вийти лише кілька чисел «Трускавецьких джерел», однак ці молодечі
журналістські спроби складалися на досвід майбутнього відомого еміґраційного
журналіста, публіциста і письменника, яким згодом Анджей Хцюк таки став. Восени 1938 року Анджей розпочав навчання на правничому
факультеті університету Яна Казимира у Львові, де вже навчався його старший
брат, Тадеуш, який у 1939 році закінчив навчання з титулом маґістра права
(окрім того, Тадеуш ще встиг закінчити
середній курс Музичної Консерваторії
ім.Кароля Шимановського
у Львові). Проте після першого року Анджей не
склав одного іспиту, що розчарувало його у подальшому навчанні. Поза тим,
невдовзі вибухнула війна. 24 вересня 1939 року до Дрогобича увійшла Червона
армія. Анджей, разом з Тадеушем і ще одним приятелем, Антонієм Красульським,
вирішив тікати через Угорщину на Захід. У кінці грудня, після кількох спроб
(які також чудово описані у спогадах), вони на лижах
нелеґально перетнули кордон. Далі було перебування у таборі для поляків в
угорському місті Ніредьгаза, звідки дрогобицькі втікачі невдовзі рушили до
Будапешта, де, на їхнє щастя, зустріли майора Мєчислава Млотка, який у
Дрогобичі очолював Військово-Спортовий Клуб «Юнак»
(сам клуб і його президент, майор Млотек, не раз з’являються у розповідях
Хцюка), який тут був головою евакуаційного бюра. Під
час того нелеґального лижного «рейду» Анджей відбив собі нирки, оскільки
вправним лижником не був, тим-то перед виїздом до «цьоці Франі», тобто до
Франції, мусив підлікуватися. Врешті він таки потрапив до Франції, де вступив
до Другої дивізії стрільців піхоти(3). У кінці лютого 1940 року у французькому місті Партенеї (Partheney)
відбулася зустріч трьох братів Хцюків – Антонія, Владислава й Анджея – та
їхнього шваґра, Леопольда Скленажа. Кожен із них по-різному добирався до Франції, і це була остання їхня родинна зустріч у такому
численному складі. У листопаді 1941 року
Анджей опинився у Тулузі, де, побіч польського консульства, розпочав діяльність
польський осередок YMCA(4). Там він долучився до
видавничо-просвітницької діяльности, скерованої головно на колишніх польських
вояків, розсипаних по закутках Франції. Від 1941 року співпрацював з редакціями
часописів «Wrócimy» і «Służba»(5). Від 1944 року також редаґував орган
польського YMCA «Razem»(6). Редакційна праця не заступала йому активної участи в Русі Опору: у
липні 1943 року, зокрема, брав участь у сутичці з німцями під
Ґреноблем, а також виконував функції зв’язкового з французькими партизанами.
Потому, разом з осередком YMCA,
перебрався до Ліона, а далі, вже після визволення
французької столиці від нацистів, до Парижа. На початку 1946 р., за підтримки
YMCA, Анджей Хцюк здійснив три короткі подорожі
до Німеччини. Він відвідав американську, французьку й англійську
окупаційну зони. До совєтської, звісно, доступу для нього не було. Своїми
спостереженнями, які назвав «Відлуння трьох окупацій»,
поділився з читачами «Разом». У жовтні 1951 року, переважно через розходження з
польською еміґрацією у Парижі, що закидала йому підтримування
контактів з французькими комуністами-антифашистами, яких запізнав через свою
участь у Русі Опору, співпрацю з посольством ПНР та публікації у прорежимних
виданнях, як-ось варшавська газета «Спортивний огляд» («Przegląd Sportowy»), де від початку жовтня 1947 року почали
з’являтися Хцюкові статті про футбол, велосипедний спорт і бокс, Анджей Хцюк
виїхав до Австралії. Австралійську візу йому допоміг
здобути брат, Тадеуш Хцюк, який знайшов спосіб сконтактуватися з радником
Австралійського посольства у Парижі. Після переїзду з дружиною і двома дітьми до
Австралії Анджей Хцюк спершу працював там при спалюванні сміття, заливанні
асфальту, чищенні каналів, аж врешті «з нахабством, яке його самого дивувало,
але яке благословляв», зголосився як шеф французької кухні до ресторану «Golden Age Hotel» у гірському містечку Омео. У 1953
році перебрався до
приморського містечка Квінскліф, де також працював
шефом французької кухні у ресторані. 1 квітня 1954 року Анджей Хцюк як кухар
торгового вітрильника вирушив у подорож з Мельбурна до міста Сміттона на
острові Тасманія. Досвід цієї подорожі через кілька років послужив йому при
написанні оповідань «Рейс до Сміттона» і «Старий
океан». У травні 1954 року Анджей Хцюк взяв участь в установчих зборах
Польського Культурно-Мистецького Кола у Мельбурні. А у 1966 році Хцюк почав
навчати французької мови й історії в одній із середніх шкіл Мельбурна, водночас записавшись на заочні студії
в Мельбурнському університеті з французької мови й літератури(7). Через рік перебування в
Австралії Анджей Хцюк нав’язав контакти з польською пресою. Друкувався в еміґраційних
часописах: «Польський голос» («Głos Polski»), «Ка-толицький тижневик» («Tygodnik Katolicki»), «Польські новини» («Wiadomości Polskie»), де провадив постійну
рубрику під назвою «Дрібка солі» («Szczypta soli»), «Виднокола» («Widnokręgi») та ін. У кінці листопада 1954 р. у Мельбурні Хцюк разом з
Барбарою Шенкель створив перше польське кабаре в Австралії
під назвою «Весела Кукабара»(8). Згодом долучилися й інші учасники, серед який
був і Тадеуш Лежонь, Хцюків приятель з
Дрогобича. Ідея створення кабаре
належала Романові Ґроновському, співвласнику і співредактору часопису «Tygodnik Katolicki», що виходив від 1960 року (від 1966 року часопис виходив під назвою: «Tygodnik Polski. Niezależne Pismo Polakуw w Australii i Nowej Zelandii»). Кабаре «Весела
Кукабара» з успіхом виступало у польських осередках, воно становило
важливий етап самоорганізації польської діяспори в Австралії(9). Успіх кабаре збігся з першим літературним успіхом Хцюка: його вірші
«Локомотив» («Lokomotywa») і
«Поема про Бруна Шульца» («Poemat o Brunonie Schulzu») було вирізнено в літературному конкурсі
газети «Głos Polski», що виходила у Торонті. Від 1957 року Анджей Хцюк співпрацює з паризькою
«Культурою» Єжи Ґедройця(10), а від 1958-го – з лондонським часописом «Новини»
(«Wiadomości»), що його редаґував Мєчислав Ґридзевський(11), тобто двома
найвпливовішими польськими еміґраційними осередками. Зокрема, у Бібліотеці «Культури» вийшли оповідання Хцюка «Сумний
усміх» («Smutny uśmiech», 1957), «Рейс до Сміттона. Старий
Океан» («Rejs do Smithton. Stary Ocean», 1960) та репортаж з подорожі до Ізраїлю («Wizyta w Izraelu»,
1972). У Лондоні натомість
з’явилися друком «дрогобицькі» збірки – «Атлантида» («Atlantyda», 1969) та «Місяцева Земля» («Ziemia Księżycowa», 1972). У кінці 1961 року Хцюк розпочав свою першу подорож по Австралії, яку мав здійснити задля репортажів, збирання
матеріялу для книжки про польську діяспору, а також щоб здобути нових
передплатників для польської преси, передусім для часопису «Польські новини» («Wiadomości Polskie»), що виходив у Сиднеї, який, спільно з паризькою
«Культурою» та іншими еміґраційними
виданнями, вислав письменника відвідати польські осередки. Польська діяспора в Австралії
давно цікавила Анджея Хцюка. Цій темі він присвятив
статтю «Найсвіжіша еміґрація в Австралії»(12). Ще раніше про поляків у Мельбурні писав в оповіданні «Сумний усміх». Його дуже
турбувала проблема читання преси і книг рідною мовою,
порушував її у різних статтях і рецензіях, а тепер міг безпосередньо звернутися
до земляків, розкиданих по цілому континенті. Результатом подорожі були
щотижневі дописи у сиднейських «Wiadomościach Polskich» під назвою «З
мандрівок Хцюка» («Z wędrуwek Chciuka»). Письменник також зацікавлено реаґував на непересічні
події у житті української еміґрації, чим, поза сумнівом, став вихід 1959 року у Бібліотеці паризької «Культури» антології Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження»(13). Про
це свідчить його відгук, вміщений спершу у часописі «Wiadomości Polskie», а далі перекладений українською і надрукований в
газеті «Українець в Австралії»(14). До 25-ліття творчої діяльности Анджея Хцюка у
Лондоні, накладом Польської Культурної Фундації, вийшла збірка його
дрогобицьких спогадів «Атлантида». 6 червня 1970 року журі щорічної нагороди
лондонських «Wiadomości» визнало її найвизначнішою книгою
письменника польського походження, видану на еміґрації у 1969 році.
Юліуш Саковський, перший видавець «Атлантиди», отримавши машинопис, змінив
порядок уже приготованої до друку серії Польської Культурної Фундації, щоб книга Хцюка (про якого
перед тим нічого не знав) могла вийти якнайшвидше. Як
писав згодом, «рідко трапляється, аби видавець міг і
хотів собі таке дозволити». На думку Саковського, ««Атлантида» є погідною і
водночас ліричною розповіддю, мудрим і людяним, глибоким і зворушливим спомином
про втрачену країну молодости з її слівництвом, фольклором і польсько-єврейсько-українським колоритом, якого, на жаль, уже
немає»(15). Схвальні відгуки «Атлантида»
отримала також від Єжи Ґедройця та Казімєжа Вєжинського. На час виходу «Атлантиди» Хцюк уже завершував «другу
розповідь про Князівство Балаку», тобто «Місяцеву Землю»(16), що також вийшла
друком у Лондоні 1972 року. Як писав сам автор, « люди
потребують таких книжок із сумним усміхом, аби на їх сторінках, як у дзеркалі,
впізнати себе, щоб побачити свої тамтешні Дрогобичі, може, трішки
прикрашені тугою, але й із цілковитою щирістю збережені в серці. Цей людський
погляд на все є в житті найпотрібніший, особливо коли треба впорядкувати якісь
справи, рахунки із землею, повною сліз і крові, любові та кривди». У 1970 році, ще перед виданням «Місяцевої Землі», у Лондоні вийшов роман «Товариші з безпеки. Роман, дай Боже, історичний» («Towarzysze z bezpieczeństwa. Powieść, daj Boże, historyczna») –
про часи сталінізму у Польщі. Критика доволі прихильно зустріла публікацію.
Владислав Яворський, зокрема, писав, що письменникові вдалося передати
атмосферу періоду, коли шаленіло «безправ’я і жорстокість», коли сталінізм
сягнув апогею, а «розбіжність між реальним станом й
ідеологічною забріханістю преси і радіо ніколи не була більша». Далі додав, що читав повість «зі змішаним почуттям відрази,
жаху, сорому і розпачу»(17). У липні 1971 року, по двадцяти роках,
Хцюк розпочав подорож по Европі. Насамперед відвідав Лондон, де познайомився зі
своїм видавцем, Юліушем Саковським. Небувалим пережиттям для письменника стала
зустріч з братом Тадеушем та його родиною у Мюнхені (востаннє вони бачилися
1951 року у Франції). Тадеуш працював у польській
редакції радіо «Вільна Европа». Серпень 1971 Анджей
Хцюк з дружиною провів в Ізраїлі, результатом чого
стала книжка «Візит до Ізраїлю» («Wizyta w Izraelu»). 1972 року її видав Єжи Ґедройць у Парижі.
Публікація теж здобула схвальні відгуки, але з доброзичливою заувагою: «Тільки
що це книга радше про Дрогобич, ніж про Ізраїль. Це ще
одна розповідь про загублену Атлантиду, а не про новочасного Фенікса...»(18). Сам автор теж усвідомлював, що дивиться на Ізраїль крізь призму Дрогобича, і писав про це у вступі: «А коли тут
забагато говориться про Дрогобич і дрогобичан, то Читач повинен пам’ятати, що
найліпше писати про те, що добре знаєш, і що маємо тут справу з чистим
перенесенням і претекстом. Бо якраз через моє місто, його мікрокосмос
і пов’язання людських доль бачимо типовий фраґмент Історії часів окупації,
війни і терору УБ(19), з усіма злочинами і жахом наших часів, з людським
стражданням, геройством і красою Людини у моїх братів євреїв, українців і
поляків, синів тієї землі, звідки всі ми походимо і любов до якої у переважної
більшости євреїв не згасла, попри численні терни і кривди, попри те, що їх уже підхопило нове майбутнє»(20). 1975 року Польська Культурна Фундація у Лондоні видала
наступний твір Анджея Хцюка – «Еміґрантська повість»
(«Emigrancka opowieść»).
За неї автор отримав відзнаку Спілки польських письменників
на чужині як за найліпшу книгу року. Як писав Хцюк, «еміґрація – це
жахливе всякання в інше життя, шизофренія, інший вимір
і планета, це хвороба і піднесене служіння, протест і атрофія; у ній є все: і
нудьга, і патос, і все заходить (...) нараз, в різних умовах і стилях, у різних
моментах і тональностях»(21). У 1977 році письменник отримав пропозицію від польської
фірми «Carinia Records»,
часописів «Wiadomości Polskie» та «Tygodnik Polski» здійснити другу австралійську
подорож, щоб написати двотомову книгу про повоєнну польську еміґрацію в
Австралії та Новій Зеландії. Проте цей задум здійснити не вдалося через хворобу
письменника. 15 травня 1978 року Анджей Хцюк помер. Його поховано в
Мельбурні. Князівство Балаку Натомість
«внутрішня» біографія письменника, тобто історія його пам’яті, розгортається на
сторінках «дрогобицьких» книжок, «Атлантиди» і «Місяцевої землі». Це розповідь
про повернення до рідного дому, якого його було
назавжди позбавлено, розповідь про втрачену вітчизну, про світ, який Історія
прирекла на долю Атлантиди, і лише обов’язок пам’яті, вірна любов до тієї землі
змушує його описувати її обриси, щоб бодай якось затримати це «кляте людське
забування». «Повернення» до Дрогобича для Хцюка розпочалося з потреби
розповісти про свого вчителя, чия творчість і доля уже стали хрестоматійними –
йдеться про Бруна Шульца, звісно. Отож перша «шульцівська» публікація з’явилася
1947 року в Парижі на сторінках «Разом» – це був «Дрогобицький спогад про Бруна
Шульца»(22). Згодом, 1948 року, побачив світ ще один
фраґмент Хцюкової «Шульціяни» – «Дрогобицькі часи»(23). У 1959 році (тобто за
десять років до публікації в
Лондоні «Атлантиди») у паризькій «Культурі» Єжи Ґедройця з’явився ще один
спогад Хцюка про Вчителя(24). В обох «дрогобицьких» книжках образ Шульца залишається
наскрізним, бо є для письменника немовби знаком-символом того, що сталося з
«його» Дрогобичем, його людьми і з ним самим: в «Атлантиді» Шульцові присвячено
розлогий спогад «Бруно Шульц зачарований і звичайний», дві розповіді про
Вчителя – «Закляте коло призначення» й «На розі Міцкевича і Чацького» – містить також «Місяцева Земля». Окрім
згаданих, постать Шульца – згадкою, штришком, порівнянням – з’являється і в
інших Хцюкових текстах. Письменник намагається немовби дати собі звіт зі
спілкування з Вчителем, зрозуміти Шульців вплив на його власне формування і
бачення мистецтва, а також відтворити обриси міста, в якому вони
були учнем і вчителем(25). Хцюків Дрогобич постає як мозаїка спогадів, що «спливають
з пера: немає тут іншої композиції, ніж любов і зворушення, ніж правда спомину,
який водночас болить і тішить, і керується своїм правом пам’яті, яка все трішки прикрашає, але й розуміє все щораз ліпше». Властиво, Хцюкового Дрогобича вже немає – він живе лише у
пам’яті, «у спомині і сердечному зворушенні, у вознесенні і піднесенні
спогадів». Увесь цей світ, цей стиль життя галицьких
містечок змела Історія (саме так, з великої літери, пише це слово Хцюк, ніби
вписуючи тим долю свого міста та його мешканців у жанр драми, рівної грецькій
трагедії): «Немов Атлантида, затонули всі денні й нічні клопоти того народу
багатьох народів, поєднаних львівським затягуванням
кількома мовами; зникли не тільки люди і природні, приписані їм місця, – бурхливе море поглинуло той неповторний стиль життя
містечок на сході Польщі, тієї інтеліґенції багатьох народів, що ще
підтримувала якісь старовіцькі форми та критерії Австрійської імперії, як і
власні, місцеві й індивідуальні, особисті кожного дивака. Поєднувалося це все з
незбагненним уже нині гумором і з людською щирістю найвищої проби, яка часом
прибирала вигляд цинізму», – пише він в «Атлантиді». Вірність тому світові змушує
автора розповідати про нього його мовою, тобто тією «внутрішньою» мовою, яку
можна собі дозволити лише зі «своїми», кому не треба нічого пояснювати і
«перекладати», бо як у польських, так і в українських «господарках»
(господарствах) тут користуються тими самими рискалями й джаґанами, а ліжка
вдома накривають коцами і капами. Тут «Иншим» є радше поляк, що приїхав з
Великопольщі і дрогобицького «полікера», або ж «поліцая», «літературно» називає
«поліціянтом», а не українець чи єврей з тієї самої вулиці, з якими разом ходилося
колядувати, поперемінно, на римо- і греко-католицьке
Різдво. «Всі люди звідтам були подібні», – пише Хцюк, і це ключ до його
споминів. Бо вітчизна й рідне місто спогадуються йому
як такі, що «ніколи не були одномовні й одноплемінні», позаяк Польща для нього
– «це не кордони і не устрій, бо вони змінюються (...), це ідеальна
польськість, це спільна культура, суголосся наших сусідів і спільний слід після них» (курсив мій – Н. Р.). І саме тому
Хцюковим спогадам віриш, бо розумієш, що в них ідеться насамперед «про ту
спільноту, про чистоту цього тону», а не про якісь еміґрантські «ресентименти»
(яких, як відомо, у мемуаристиці значної частини вихідців з Кресів не бракувало
і не бракує). «Еміґрант повинен тужити за Польщею –
але у її теперішніх кордонах», – не залишає жодних
двозначностей автор. У кінці 1960-х років подібна «політкоректність» явно не була «в моді»... Тим-то у Хцюковому світі
зустрічаються, переплітаються, перехрещуються, відлунюють, накладаються
польські, єврейські й українські реалії й голоси, бо лише така розповідь
не дає сфальшувати це суголосся втраченої вітчизни. Саме це багатство, ця «чистота тону» дали підстави іншому відомому галичанину, польсько-єврейському
сатирикові й драматургу Маріянові Гемару (який народився у Львові як Ян Маріян
Гешелес) стверджувати, що з книжок Хцюка постає «півтора міста, напів
польське, напів єврейське, напів українське місто Дрогобич». Це, однак, не значить, ніби Хцюк «глазурує» минуле: у
його спогадах є місце і на заборону українського
університету у Львові, і на вбивство польського політика Тадеуша Голувка у
Трускавці, що його у кінці серпня 1931 року здійснили дрогобицькі оунівці, і на
«наочні» приклади польського (а хіба ж тільки польського?.. і тільки тоді?..)
«побутового» антисемітизму, і на розповідь про однокласників, які замість
канапок приносили до школи загорнуті в папір шматки
дикти (фанери) і вдавали, ніби не відчувають голоду, тим-то не їдять своїх
«канапок» – бо вдома не було «зайвого» хліба, не кажучи вже про масло чи шинку
на справжню, а не бутафорну канапку. «Біда тут часом аж пищала, – пише Хцюк, –
не дурім себе з відстані споминів, які
все подають у рожевих барвах і перемінюють пропорції на милі й чудові». Розповідь повертає туди і зазирає у ті закутки, куди її
провадить пам’ять – і питання, як пам’ять формується і як вона нами керує, є для автора одним із наскрізних. «Горде людство винайшло
вже майже все, включно з тим, як швидко й точно винищити одне одного, але
все-таки одного питання, найважливішого принаймні для поетів, йому ще не вдається
розплутати, дослідити й окреслити якимись правилами:
як постає пам’ять? Що є причиною, що один із нас пам’ятає це, а забуває інше –
і навпаки?» – ставить перед собою питання письменник, бо його «Атлантида»
постає саме «правом пам’яті», виринаючи зі сну як «Місяцева Земля» з вірша
Казімєжа Вєжинського, що став моттом для другої
«дрогобицької» книжки Хцюка. Зрештою, «ніколи, крім як
у дешевому кічі, минуле не згадується у своїй хронології, свідомість пливе,
потік, повідь», – завважує автор – і дозволяє себе тому потокові понести. Образ пам’яті як некерованої поводі або ж хвильок-складок
гобелену, при тканні якого важливою є кожна ниточка, є ключовим для Хцюка. У
тексті «То нині все лиш спомин» з «Місяцевої Землі» зокрема читаємо: «І ось
знову надходить повідь, як колись в Уґартсберґу,
надходить її остання могутня висока хвиля. Знову у ній є окремі зародки і
плазма, окремі організми того океану, або окремі нитки спогадів, подій, згадок, відгомонів, слів,
цілий гобелен того мого і Твого Великого Князівства Балаку. Гобелен єдиний і
неповторний, правдивий тим, що не потребує прикрас, і прекрасний власне тим, що
коли з перспективи схилитися над деталями – ліпше видно його багатство і
розмах, колорит і взір, його людську правду». І далі:
«Ох, скільки то ниток у тому гобелені? Скільки то
мікроорганізмів у тому океані? Боже ж ти мій!» Повідь пам’яті виносить на поверхню щораз нові «детайлі»
(деталі) минулих подій, щораз нові імена і прізвища,
щораз нові слова і назви, вживані лише тут, у Князівстві Балаку. «Прізвища, симфонія прізвищ, облич, подій, океан прізвищ і
жестів, згадок про нікому не потрібні, а прецінь колись для когось важливі та
єдині, форми і звичаї». Така ось «енциклопедія нікому не потрібного знання»:
«Хто пам’ятає, що огірки їлося лівою рукою на закуску,
ніколи правою? Хто пам’ятає, що толока
по-бориславському означала лука, а штрамак по-львівському – козак перша кляса?»
Або так: «Це моя земля, краєвид неба, імена, слова, приповідки, усе моє знання, потрібне і непотрібне, найважливіше і
найважче». Бо «бувають складні вітчизни – і наша саме
така. І такі наші долі». Хцюкові не йдеться навіть про те, щоб знову змогти
приїхати до Дрогобича: «Усі ми зітхаємо: ах, якби то ще раз туди піти, якби ще раз там побувати! Пощо? Якби я знову міг мати
двадцять років, якби ті часи повернулися й ожили, і повернулися всі ті люди в тому вигляді, в якому тоді були, – тоді так! Але це
неможливо, тоді пощо? Той краєвид складався з різних
елементів: якщо оминути зміни, що їх краєвидові напевно завдали чужі йому і
його культурі люди, – прецінь не будемо вже молодими, не знайдемо вже тих людей
і речей такими, як вони були тоді, то пощо? Не хочу того порівняння, волію
зберегти для себе лише спогад – і як гостію понести його зі собою крізь ті хвилини, які мені залишилося прожити, бо, може,
боюся, що із порівняння я вийшов би окрадений зі своїх найкращих зворушень і
споминів». Хцюків Дрогобич існує лише в мові, лише як Князівство
Балаку. Бо лише так можна відтворити феномен міста
дитинства і юності, що постає з пам’яті. У кожній складці гобелену криється оте
неповторне слівце чи приповідка, що значать той час і те місце. Феномен міської мови пограниччя, популярно званої
«львівським балаком», в Україні предметом академічного дослідження
та лексикографічної фіксації став зовсім недавно, однак після виходу у світ
фундаментального словника «Арґо в Україні» авторитетного українського
мовознавця Олекси Горбача, а також «Лексикону львівського», що їх підготував
колектив мовознавців з Інституту українознавства ім. Крип’якевича НАН України, ситуація
поволі змінюється(26). Ці дослідження представляють ту
мову, що досі залишалася для галичанина лише «внутрішньою», як важливий мовний
ресурс, вартий уваги і фіксації, оскільки він становить цікаву сторінку
формування української «міської» мови. У польській науці такі праці з’являлися
ще у минулому столітті(27). Однак за життя Хцюка – в умовах його відірвання
від своєї батьківщини – цей мовний пласт здавався йому приреченим на швидке
забуття, тим-то письменник прагне якнайбільше згадати, записати, пояснити тих
слів і словечок, тих окреслень і приповідок, що творили неповторне тло його
дитинства та молодости. Проте кожен сучасний галичанин, прочитавши ті Хцюкові
«лексикографічні реєстри» та звернені до польського читача пояснення їх
значення («треба записати, що це таке, що означає і звідки прийшло: шимон,
книш, брадрура, ґеляйціґ, фурдиґарня, батярига, смук, гебра, накастлик,
копиздра, макутра, калярепа, полікер, трембулька, зазуля, хавіра, хабаль,
хахар, мешт, вишафірувати, насмитрати, цьмага, січ, пітолько,
ґронь, спустити маґель»),
лише усміхнеться, бо впізнає ситуацію, у якій йому самому не раз доводилося
тлумачити ці словечка співрозмовникові з-поза Галичини або просто замінювати їх
загальновживаними, загальноукраїнськими, тобто здійснювати такий собі
«переклад» своєї «внутрішньої» мови «назовні». Ця лексика,
більшою чи меншою мірою, залишається активною у
мовленні найстаршого і середнього покоління галичан-українців і не тільки, а
отже відома також і для наймолодшого покоління. Врешті, галицький мовний пласт
починає виходити з «внутрішньої еміґрації» – окрім
згаданих уже словників, які цю лексику вивчають і фіксують, у Львові та інших
галицьких містах з’являються доволі успішні кнайпи та цукерні, оформлені у
ретро-стилі, меню яких складають страви з «галицькими» назвами. Львівський
міський фольклор міжвоєнного періоду щораз частіше з’являється у репертуарі
львівських виконавців: у 2002 році Віктор Морозов видав цілий альбом таких пісень, переспіваних з тієї «кресової польської», якою вони
були створені. «Впізнаванна» назва альбому – «Тільки ві Львові»(28) – та ім’я
виконавця справили, що альбом розійшовся дуже швидко. Кілька таких «львівських»
пісень має у своєму репертуарі й «Піккардійська
Терція» (серед них польська й українська версії пісні Маріяна Гемара про Львів
«Tyle jest miast...» – «Стільки є міст...»). Ці пісні звучать на FM-радіостанціях, їх стягують з інтернету, тримають на
комп’ютерах, слухають на YouTube’і і в
тих-таки ретро-кнайпах. А соціолінґвіст Леся Ставицька
зафіксувала цікавий процес проникнення цих галицьких словечок (кобіта, фацет,
філіжанка, спацерувати, дефілювати і под.) у київський молодіжний жарґон –
вочевидь, за посередництвом тих студентів із Галичини, що приїхали навчатися у
столичних університетах(29). Усе це лише свідчить, що
цей мовний пласт є не лише надзвичайно цікавим джерелом знання про життя у
Галичині, але й служить як важливий матеріял творення сучасної української мови(30).
Коли ж ідеться про Князівство Балаку Анджея Хцюка, то,
звісно, його «дрогобицько-львівські» тексти не можна зачислити ані до
академічних студій над говіркою галицьких міст чи
приміських сіл міжвоєнного чи теперішнього періоду, ані, тим більше, пов’язати
з якоюсь «туристичною комерцією». Бо Хцюків Дрогобич еміґрував разом з ним – і разом з ним
подорожує по світі. Тим-то перший розділ його книги
про подорож до Ізраїлю розпочинається зі спогаду, як то вони з однокласниками,
в тім числі євреями, тими, які загинули у війні, і тими, що є тепер тут, в
Ізраїлі, мріяли про зустріч у Дрогобичі через 25 років після
закінчення гімназії – і це 25-ліття їхнього випуску мало припасти на 1963
рік(31). А коли ходить по старому передмісті
Тель-Авіва, то зауважує, що «архітектурно Схід тут змішується з дрогобицьким
Ланом», тобто дрогобицькою єврейською дільницею(32). Ще десь бачить «корчму як у Бориславі» або завулок «як у Трускавці». Бо дивиться на
Ізраїль «крізь призму Дрогобича». Бо запах бензину й нафти до кінця життя викликає у нього «містичне
зворушення»: «Нині я навчаю французької на далекому передмісті
Мельбурна, де стоїть і фафонить кілька рафінерій, і коли вітер з моря завіє
мені до класу нестерпним для інших смородом, я вдихаю той наймиліший і благий
запах своєї молодости, пречудові парфуми для старшого пана, який щораз частіше
спогадує собі ті часи: Борислав і Дрогобич «пахли» ж бо ропою і болотом!» Бо «часом треба відійти і втратити щось, щоб аж тоді
зрозуміти, як ти це любив». В основу публікації лягла вступна стаття до
українського видання. Див.: Наталка
Римська «Анджей Хцюк та його Князівство Балаку» / Анджей Хцюк. Атлантида:
Розповідь про Велике Князівство Балаку. Місяцева Земля: Друга розповідь про
Велике Князівство Балаку / Переклад з польської, вступна стаття, примітки
Наталки Римської. – Київ: Критика, 2011, с. 9-30. 1.Виїзд Станіслави Хцюк-Скленаж до Франції
став можливий завдяки укладенню «угоди Сікорського-Майського», яку 30 липня
1941 року було підписано між Польщею та Совєтським
Союзом. Ця угода відновлювала дипломатичні відносини між обома державами, які
було розірвано після совєтської аґресії на Польщу у 1939 році. З польського
боку угоду підписав прем’єр польського уряду у Лондоні, генерал Владислав Сікорський, з совєтського – посол СССР у Лондоні, Іван
Майський. Угода, крім іншого, передбачала «амністію»
польських в’язнів Ґулаґу та створення на їх базі Польських Збройних Сил в СССР
під командуванням генерала Владислава Андерса. Генералові Андерсу вдалося
досягнути згоди Сталіна на передислокацію цього
формування до Ірану, і від 1942 року воно як Другий Польський Корпус становило
основу Польських Збройних Сил на Заході. 25 квітня 1943 року, після
того як німці відкрили масові поховання польських офіцерів, знищених НКВД в
Катині, а польський уряд звернувся до Міжнародного Червоного Хреста з проханням
розслідувати цю справу, Совєтський Союз в односторонньому порядку розірвав
відносини з польським урядом у Лондоні. 2.Bogumiła Żongołłowicz,
Andrzej Chciuk. Pisarz z antypodów. – Kraków: Wydawnictwo
Literackie, 1999. 3.Цей період Анджей Хцюк з гумором описав у
спогаді: Andrzej Chciuk, Przygody dzielnego ulana Chciuka // Wiadomości
Polskie, 1961, № 17, с. 7 (цит. за: Pisarz z antypodуw..., с. 28). 4.Young Men’s Christian Association (YMCA) – Молодіжне чоловіче християнське товариство, що було створене 1844 року у Лондоні. Нині Товариство налічує понад 45 мільйонів
членів у 125 національних організаціях, що творять світову
федерацію YMCA. Польська організація YMCA постала 1918 року. 5.«Wrуcimy» – часопис, що його 1941 року заснував Юзеф
Лободовський у таборі для польських вояків у Лівроні. «Służba» – підпільне
релігійне видання, що виходило в Тулузі. 6.Часопис польського осередку YMCA «Razem młodzi przyjaciele» почав виходити в Ліоні влітку
1944 року. У листопаді 1944
року редакція «Разом» перебралася до Парижа, і там уже коректуру видання
Хцюкові допомагав робити Анджей Бобковський, який тоді працював на складі
паризького осередку YMCA.
Анджей Хцюк друкував у «Разом» перші фраґменти воєнного щоденника Бобковського.
1957 року цей щоденник з’явився у Бібліотеці паризької «Культури» під назвою «Szkice piуrkiem». Щоденник Бобковського належить до
найважливіших текстів польської діяристики ХХ століття. Українське видання:
Анджей Бобковський, Війна і спокій. Франція 1940-1944. – Київ: Критика, 2006. 7.Див.: Bogumiła
Żongołłowicz, Australijski okres życia i
twórczości Andrzeja Chciuka (1951-1978) / Losy Polaków.
Materiały z III Sympozjum Biografistyki Polonijnej. – Rzym, 1998. 8.Назва кабаре належить Анджею Хцюкові і походить від назви австралійського
птаха, чий голос нагадує істеричний людський сміх. 9.Тексти кабаре «Весела
кукабара» вийшли друком: Bogumiła Żongołłowicz, Kabaret Literacko-Satyryczny «Wesoła Kookaburra». – Toruń, 2004. 10.Про позицію «Культури» щодо українських
справ див.: Простір свободи. Україна на шпальтах паризької «Культури» / Підготувала Боґуміла
Бердиховська. – Київ: Критика, 2005; Jerzy Giedroyc – emigracja ukraińska. Listy 1952-1982 / Archiwum «Kultury»/ Wybуr, wstęp, przypisy – Bogumiła Berdychowska, przekład listуw autorуw ukraińskich – Ola Hnatiuk. – Warszawa: Czytelnik, 2004. – 832 с. Див.
також українське видання: Єжи Ґедройць – українська
еміґрація. Листування 1952-1982 років / Упорядкування, переднє слово і
коментарі Боґуміли Бердиховської. – Київ: Критика, 2008. 11.Мєчислав Ґридзевський (Mieczysław Grydzewski, народжений як Mieczysław Grycendler,
1894-1970) – польсько-єврейський історик, фельєтоніст,
журналіст, у міжвоєнний період – один із засновників і практично одноосібний
редактор часопису «Скамандер» (виходив у Варшаві у 1920-1928, а потім у
1935-1939 роках), довкола якого сформувалася літературна група під тією самою
назвою, та тижневика «Tygodnik Literacki». Тижневик «Tygodnik Literacki» виходив у Варшаві у 1924-1939 роках, а далі еміґрував разом зі своїм редактором і під різними
назвами («Wiadomości Polskie, Polityczne i Literackie» і просто «Wiadomości») виходив у Парижі (від 1939 року) та у
Лондоні (від 1940 року) упродовж чотирьох десятиліть. У 1957 році Мєчислав Ґридзевський створив еміґраційну Академію Літератури (звану Академією
Ґридзевського) і встановив щорічну нагороду часопису «Wiadomości» за найкращу польську книжку, видану на
еміґрації. Ця нагорода присуджувалася до 1990 року. Анджей Хцюк здобув її за
книжку «Атлантида», видану у Лондоні 1969 року. 12.Andrzej Chciuk, Najnowsza emigracja w
Australii // Kultura, 1959, № 6. 13.Цю фундаментальну антологію української
літератури 1917-1933 рр. було видано з ініціятиви і коштом Єжи Ґедройця. 14.Анджей Хцюк, Розстріляне відродження //
Українець в Австралії, 1960, 26 червня. 15.Przebieg obrad juri / Wiadomości,
1970, № 37, с. 2; див. також: Juliusz
Sakowski, Wety i odwety, Париж 1976, с. 81-82. (Цит. за: Pisarz z antypodуw...,
с. 158.) 16.Назва книги є цитатою з останньої строфи
вірша Казімєжа Вєжинського «Місяць» («Księzyc»). 17.Władysław Jaworski, Moce
niszczycielskie / Wiadomości, 1971, № 31, с. 2. (Цит. за: Pisarz z
antypodów..., с. 166.) 18.Tamara Karren, Drohobycz w Izraelu /
Wiadomości, 1972, № 32, с. 2 (Цит.
за: Pisarz z antypodów..., с. 173). 19.Urząd Bezpieczeństwa
Publicznego, поточно просто Urząd Bezpieczeństwa (UB) – управління
внутрішньої безпеки у повоєнній Польщі, за функціями подібне до НКВД/КҐБ. У
1956 році назву управління було змінено на Służba Bezpieczeństwa
(SB). 20.Andrzej Chciuk, Wizyta w Izraelu. –
Paryż: Instytut Literacki, 1972. – С. 8. 21.Цит. за: Pisarz z antypodów..., с.
177. 22.Andrzej Chciuk, Wspomnienie drohobyckie o
Brunonie Schulzu // Razem. – 1947. – Ч. 4. – С. 17-19. 23.Andrzej Chciuk, Drohobyckie czasy //
Dziś i Jutro, 1948, ч. 12, с. 4-5. 24.Див.: Kultura, 1959, ч. 7-8, с. 15-30. 25.Докладніше див.: Наталка Римська, «Бруно Шульц зачарований і звичайний», або «Шульціяна» Анджея Хцюка / Шульцівські інспірації в літературі: Матеріали IV Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі / За редакції Віри
Меньок. – Дрогобич: Коло, 2010. 26.Олекса Горбач, Арґо в Україні. – Львів:
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 2006. Наталя Хобзей, Ксеня Сімович,
Тетяна Ястремська, Ганна Меуш-Дидик, Лексикон львівський: поважно і на жарт. –
Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 2009. 27.Див., наприклад: Zofia Kurzowa, Polszczyzna Lwowa i
kresów południowo-wschodnich do 1939 roku / Wydanie 2 rozszerzone.
– Warszawa-Kraków: PWN, 1985. 28. «Tylku wy Lwowi» – надзвичайно популярна
пісенька Генрика Варса на слова Емануеля Шлехтера із фільму «Волоцюги»
(«Włóczęgi», 1936), з участю знаменитого львівського дуету у
складі Щепка (Казімєж Вайда) і Тонька (Генрик Фоґельфенґер). Ориґінальний текст пісні є взірцем такої «кресової
польської» – з відчутним наближенням до української на рівні фонетики і
граматики: Niech inni sy jadu, dzie mogu, dzie chco, Do Widnia, Paryża, Lundynu, A ja si
zy Lwowa ni ruszam za próg, Ta mamciu, ta skarz mni Bóg! Bu dzie jest na świeci tak dobrzy jak
tu? Tylku wy Lwowi... Див.: http://www.bibliotekapiosenki.pl/Tylko_we_Lwowie_%28Niech_inni_sy_jadu_dzie_mogu_dzie_chco_%29 29.Леся Ставицька, Український жарґон.
Словник / Видання 2-ге, виправлене і розширене. – Київ: Критика, 2005; Леся
Ставицька, Арґо, жарґон, сленґ. Соціяльна
диференціяція української мови. – Київ: Критика, 2005. 30.Див. також: Юрій Шевельов, Внесок Галичини у формування української
літературної мови. – Київ: Видавничий дім КМА, 2002. 31.Andrzej Chciuk, Wizyta w Izraelu. –
Paryż: Instytut Literacki, 1972. – С. 9-12. 32.Там само, с. 18. |
ч
|
 |
|