Бруно Шульц Весна (фрагменти)

Бруно Шульц

Весна (фрагменти)

... Раптом Рудольф, маючи рот, набитий бубликом, вийняв з-за пазухи альбом марок і розгорнув його передомною.

Я зрозумів тоді, чому ця весна була досі така пуста, запала та затхла. Не знаючи про це, вона стишувалася в собі, замовкала, відступала вглиб — робила місце, розчинялася вся в чистий простір, пусту блакить без вислову думок і без дефініцій — здивована гола форма для прийняття невідомого змісту. Звідси ця блакитна, немов би збуджена зі снуневтральність, ця велика й немов би байдужа готовість на все. Ця весна держалася вся напоготові — безлюдна й обширна, вона віддавалася вся до розпорядження захекано та нестямно — одним словом, вона чекала на одкровення. Хто ж міг передбачити, що воно вийде цілком готове, в повному озброєнні й приголомшливе — з Рудольфового альбома марок.

Це були предивні скорочення й формули, рецепти цивілізацій, зручні амулети, в яких можна було схопити між двома пальцями суть кліматів і провінцій. Це були перекази про імперії та республіки, про архіпелаги та континенти. Що більше могли посісти цісарі та узурпатори, завойовники та диктатори? Я нагло пізнав солодкість влади над землями, колючку цього недонасичення, яке можна заспокоїти тільки пануванням. З Олександром Македонським я забажав усього світу. І ні п’яді землі менше, ніж світу.

Темний, жагучий, повний пристрасної любови, я приймав це дефілювання всякої тварі, країни в марші, блискучі демонстрації, які я бачив в інтервалах, крізь багряні затьмарення, оглушений ударами крови, що била до серця під такт цього універсального маршу всіх народів. Рудольф пропускав перед моїми очима ці батальйони й полки, святкував параду, ревний і відданий праці. Він, власник альбома, добровільно деградував себе неначе до ролі ад’ютанта, давав звіт урочисто, схвильовано, як присягу, засліплений і спантеличений у своїй неясній і повній двозначности ролі. Врешті, в пориві, в напливі якоїсь нестямної великодушности він прип’яв мені як орден до грудей рожеву Тасманію, що палала як май, і Гайдарабад, що ряснів циганським белькотом поплутаних альфавитів.

Тоді саме мало місце це одкровення, це нагло показане видиво розжеврілої краси світу, тоді саме прийшла ця щаслива вістка, таємне послання, ця спеціальна місія неохопних можливостей світу. Розчинилися навстіж яскраві, суворі обрії, від яких перехоплювало дух, світ тремтів і миготів у своїх суглобах, перехилявся небезпечно, загрожуючи, що виламається з усіх мір і правил.

Чим є для тебе, дорогий читачу, поштова марка? Чим є цей профіль Франца-Йосифа І з лисиною, увінчаного лавровим вінцем? Чи не є він символом буденности, визначенням усіх можливостей, запорукою не переступних меж, у які світ замкнутий уже раз назавсіди?

Світ був тоді охоплений з усіх боків Францом-Йосифом І, і не було виходу з нього. На всіх обріях виростав, з усіх кутів виринав цей усюдисущий і неминучий профіль, він зачиняв світ на ключ, як в’язницю. І ось, коли ми вже втратили надію, повні гіркої резиґнації, внутрішньо примирилися з однозначністю світу, з цією тісною незмінністю, могутньою запорукою якої був Франц-Йосиф І, тоді зненацька, як незначну річ, Ти відкрив передо мною цей альбом марок, о Боже, і дозволив кинути мимохідь погляд у цю книгу, що лущилася сяйвом, в альбом, що скидав свої шати, сторінка за сторінкою, все яскравіший і все моторніший... Хто ж поставить мені в провину те, що я стояв тоді, осліплений світлом, безсилий від зворушення, а з моїх очей, переповнених сяйвом, лилися сльози. Що за яскраво сліпучий релятивізм, що за коперніківський подвиг, що за плинність усіх категорій і понять! Отже Ти дав стільки способів існування, о Боже! Отже такий незліченний Твій світ! Це більше, ніж я марив у найсміливіших мріях. Отже правдою є це раннє сподівання душі, яка всупереч очевидності наполягала на тому, що світ незліченний!

VII

Світ був тоді обмежений Францом-ЙосифомІ. На кожній поштовій марці, на кожній монеті та на кожномуштемплі його візерунок стверджував незмінність світу, непорушну догму його однозначности. Такий є світ, і ністьінних світів, крім цього — провіщала печатка з цісарсько-королівським старцем. Все инше є уроєнням, дикою претензією і узурпацією. На всьому залишив свій слід Франц-Йосиф І і загальмував світ у його зрості.

Ми схиляємося з глибини нашої істоти до благонадійности, дорогий читачу. Льояльність нашої смиренної вдачі не позбавлена чутливости до чар авторитету. Франц-ЙосифІ був найвищим авторитетом. Якщо цей авторитетний старець кидав усю свою повагу на шальку цієї правди — на це не було ради, треба було зректися кроєнь душі, її жагучих сподівань — пристосуватися, як удасться, в цьому єдино можливому світі, без ілюзій і без романтики — і забути.

Але коли вже в’язниця зачиняється невідклично, коли останній отвір замурований, коли все змовилося, щоб замовчати Тебе, о Боже, коли Франц-Йосиф І загатив, заліпив останню щілину, щоб Тебе не добачити, тоді Ти повстав у шумливому плащі морів і континентів і заперечив йому. Ти, Боже, взяв тоді на себе тягар єресі й вибухнув на світ цим величезним кольоровим і чудовим блюзнірством. О, великий Єресіярхе! Ти вдарив тоді в мене цією палаючою книжкою, Ти вибухнув у кишені Рудольфа альбомом марок. Я не знав ще тоді трикутної форми альбома марок. Я обмінював його в моєму засліпленні на паперовий пістолет, з якого ми стріляли в школі під лавкою, на мороку професорам. О, як Ти вистрілив з нього, о Боже! Це була Твоя гаряча тирада, це була Твоя полум’яна і блискуча філіппіка проти Франца-Йосифа І і його держави прози, це була справжня книга сяйва!

Ти відкрив її, і засяяло передо мною кольорами світів, вітром неохопних просторів, панорамою вирування обріїв. Ти йшов через неї, картка за карткою, тягнучи за собою трен, витканий з усіх зон і кліматів. Канада, Гондурас, Нікарагуа, Абракадабра, Гіпорабундія... Я зрозумів Тебе, о Боже. Це все були виверти Твого багатства, це були перші-ліпші слова, які Тобі навернулися. Ти простяг руку до кишені і показав мені, як жменю ґудзиків, можливості, що рояться в Тобі. Тобі не йшлося про точність, Ти говорив, що Тобі слина принесла на язик. Ти міг би так само сказати: Панфібрас і Галеліва, і повітря залопотіло б серед пальм папугами, піднесеними до котрогось ступня, а небо, як величезна, стократна, сапфірова троянда, роздмухана до дна, показало б приголомшливу серцевину. Твоє павоподібне око, віїсте й жаске, замиготіло б яскравим ядром Твоєї мудрости, залисніло б надкольором, завіяло б над ароматом. Ти хотів мене осліпити сяйвом, о Боже, похвалитися, пококетувати зі мною, бо й Ти маєш свої моменти марнославства, коли сам собою захоплюєшся. О, як я кохав ці моменти!

Яким зануреним ти став, Франце-Йосифе І, і твоє євангеліє прози! Дарма шукали тебе мої очі. Нарешті я знайшов тебе. Ти був також у цьому натовпі, але який малий, здетронізований і сірий. Ти маршував з иншими в пилюці гостинця відразу за Австралією й перед Америкою (Південною), і співав з иншими: Осанна!

VIII

Я став адептом нового євангелія. Я подружив з Рудольфом. Я подивляв його, неясно передчуваючи, що він тільки знаряддя, що книга призначена для когось иншого. В суті здавалося, що він радше її сторож. Він каталогізував, приліплював, відліплював, ховав на ключ до шафи. В ґрунті речі він був сумний, як той, хто знав, що його будуть убивати, як я буду прибирати. Він був, як той, хто прийшов простим робити стежки Господні.

Я мав багато причин припускати, що ця книга була призначена для мене. Багато знаків указувало на те, що до мене вона зверталася, як спеціяльна місія, послання й особисте доручення. Я пізнав це вже через те, що ніхто не почував себе її власником. Навіть Рудольф, який радше її обслуговував. В ґрунті речі вона була йому чужа. Він був як неохочий і лінивий слуга в панщині обов’язку. Іноді заздрість заливала йому серце гіркотою. Він бунтувався внутрішньо проти своєї ролі ключаря скарбу, який йому не належав. Він дивився з заздрістю на рефлекс далеких світів, що мандрували тихою гамою кольорів моїм обличчям. Щойно відбившися від мого обличчя, доходив до нього далекий відсвіт цих карт, у яких душа його не брала участи. [...]

Тут місце, щоб розгорнути коротку паралелю між Олександром Македонським і моєю особою. Олександер Македонський був чутливий на аромати країн. Його ніздрі передчували нечувані можливості. Він був одним із тих, над обличчям яких уві сні пересунув Бог свою долоню, так що вони знають, чого не знають, стають повними здогадів і підозр, а крізь стулені повіки пересуваються їхні рефлекси далеких світів. Проте він сприйняв Божі натяки надто дослівно. Будучи людиною діла, себто плиткого духу, він пояснив собі свою місію як посланництво завойовника світу. Його грудь наповнювала ця сама ненасиченість, що мою, ці самі зідхання розширювали її, вступаючи в його душу, обрій за обрієм, краєвид за краєвидом. Він не мав нікого, хто спростував би його помилку. Навіть Аристотель його не розумів. Так помер він, розчарований, хоч здобув увесь світ, засумнівавшись в Богові, який увесь час перед ним усувався, і в Його чудесах. Його портрет прикрашував монети й марки всіх країн. За кару він став Францом-Йосифом своїх часів. [...]

XXVI

Забагато діється цієї весни. Забагато прагнень, безмежних претенсій, накипілих і неохопних амбіцій розпирає ці темні глибини. її експансія не знає меж. Адміністрація цієї величезної, розгалуженої і розрослої імпрези є понад мої сили. Бажаючи перекинути частину тягара на Рудольфа, я призначив його співреґентом. Само собою — анонімно. Разом із його альбомом марок ми складаємо втроє неофіційний тріюмвірат, на якому лежить тягар відповідальности за всю ту незбагненну та неосягненну аферу. [...]

XXIX

Багато говорить на користь того, що Франц-Йосиф І був у ґрунті речі могутнім і сумним деміюргом. Його вузькі очі, тупі як ґудзики, що сидять у трикутних дельтах зморшок, не були очима людини. Його обличчя, обросле білими, як молоко, зачесаними назад бакенбардами, як у японських демонів, було обличчям старого, осоловілого лиса. Здалека, з висоти тераси Шенбрунну, завдяки певному укладові зморшок здавалося, що це обличчя всміхається. Зблизька ця усмішка замаскувалася як ґримаса гіркоти й приземної діловитости, нероз’ясненої блиском жадної ідеї. У момент, коли він, салютуючи, злегка згорблений, з’явився накону світу в генеральському зеленому плюмажі, в туркусовому плащі до землі, світ дійшов був у своєму розвитку до якоїсь щасливої межі. Всі форми, вичерпавши свій зміст у безконечних метаморфозах, вже висіли бахмато на речах, напівзлущені, готові, щоб їх обтіпати. Світ різко змінював личинку, вилуплювався в молодих, щебетливих і нечуваних кольорах, розв’язувався щасливо в усіх вузлах і суглобах. Мало бракувало, щоб мапа світу, ця плахта, повна лат і кольорів, хвилюючи, натхненно злетіла в повітря.Франц-Йосиф І відчув це як особисту небезпеку. Його стихією був світ, укладений в реґлямент прози, в прагматику нудьги. Дух канцелярій і циркулів був його духом. І дивна річ. Цей сухий і отупілий старець, що не мав нічого принадливого в своїй суті, зумів перетягнути велику частину всякої тварі на свій бік. Всі лояльні й передбачливі батьки родин відчули себе в небезпеці разом з ним і полегшено зідхнули, коли цей могутній демон поклав свій тягар на речі, загальмувавши зліт світу. Франц-Йосиф І поділив світ на рубрики, врегулював його біг за допомогою патентів, узяв його в процедурні лещата та забезпечив від з’їзду з колії в непередбачене, авантурне й прямо безвідповідальне.

Франц-Йосиф І не був ворогом чесної й богобоязливої радости. Це він видумав у певній передбачливій доброті цісарсько-королівську льотерію для народу, єгипетські сонники, ілюстровані календарі та цісарсько-королівські тютюнові кіоски. Він устійнив небесну службу, одягнув її в символічні блакитні як небо уніформи, випустивши в світ, поділений на дикастерії(2) та ранґи, персонал ангельських чинів у постаті листонош, кондукторів і збирачів податків. Наймізерніший із цих небесних гінців мав іще на обличчі позичений від Творця відблиск предвічної мудрости та привітну усмішку ласки, взяту в рамки бакенбардів, навіть коли ноги його в наслідок видатних земних мандрів смерділи потом.

[...] Я притулив пістолет до скроні й вистрілив, коли в цю мить хтось підбив мені долоню. Поруч мене стояв старшина фельд’єгерів і, тримаючи в руці папери, питав:

— Чи ви Йосиф Н.?

— Гак, — я відповів здивовано.

— Чи вам деякий час тому, — сказав старшина, — снився звичайний сон біблійного Йосифа?

— Можливо...

— Точно, — сказав старшина, дивлячися на папір. — Чи ви знаєте, що цей сон зауважено в найвищому місці й суворо скритиковано?

— Я не відповідаю за свої сни, — сказав я.

— Аякже, відповідаєте. Від імени Його Цісарської та Королівської Величности ви заарештовані!

Я посміхнувся.

— Яка повільна машина справедливости! Бюрократія Його Цісарської та Королівської Величности дещо важкувата. Я давно перевершив цей ранній сон ділами тяжчого калібру, за які я сам хотів вимірити собі справедливість, а ось цей сон, що вже підлягає праву давности, рятує мені життя. Я до вашого розпорядження.

[...]

(переклад Богдана Струмінського)

1.Нещодавно ми дізналися про справді перший переклад повісті «Весна» Бруно Шульца на українську мову. Вона була опублікована у листопадовому числі мюнхенського журналу «Сучасність» у перекладі Богдана Струмінського. Подаємо цей переклад разом з його коротесенькою передмовою:

Згідно з ідеологією гетьманців Бруно Шульц (1892-1942), який усе життя прожив у Дрогобичі (вул. Фльоріянська, 10), мав би бути українцем, хоч писав по-польськи і не був ані греко-католиком, ані православним. Але не в тому річ, щоб тягнути силоміць у якусь націю чоловіка, що насправді був громадянином видуманої самим собою «республіки мрій». Якби не згадка в Другій осені про оо. Василіян, які в 18 ст. заснували в його рідному місті музей, важко було б навіть догадатися з його творів, що автор жив на Галицькій Русі-Україні. Але це неважливе. Як чехи вважали своїм культурним обов’язком засвоїти в своїй мові те, що написав на їхній землі по-німецьки Ф. Кафка, так і українцям годиться почати хоч би перше ознайомлення з Шульцом (зрештою деякими рисами біографії і творчої уяви подібним до Кафки). Ось зразок його стилю та духового світу. — Б. Струмінський.

2.Дикастерії — суди (з грецькі).