|
Анджей ХцюкШум молодостиКнижечка про місто моєї мами, про
затоплений мис доброї надії, про сонячний годинник телячих літ навчання мого,
Анджейка Хцючка-Баронча(1), і моїх дрогобицьких хлопців із площі Зброї вже
готова. Цей щоденник із часів дозрівання, цей
підручник сердечної географії, ця хрестоматія про край дитячих літ, про
Рубікон-Тисменицю, про колорит, людей і справи, про стиль і краєвиди, яких уже
немає і яких нині вже неможливо вповні відчути і зрозуміти, про потоп, води
якого, на жаль, досі не відступають, хіба лиш, криваві й збовтані часом, у
погідний сонячний день поволі втишаться в непам’яті на хвильку – і тоді з дна
проявиться контур руїн затопленої Атлантиди, уривок спогаду чи сну, якесь
велике, найглибше зрозуміння чогось, що зовсім ніколи вже більше не вдасться зрозуміти,
хоч ніби все це увесь час пам’ятаєш і знаєш – ця книжечка вже готова, шлюс,
фертик, цілком готова. Полегшення,
але й утома, радість і смуток звершення, щось, із чимось і для чого я жив
кілька років, ото відходить і вже до мене не повернеться. Щось – майже хтось, –
із чим я спілкувався як із чимось моїм, власним і єдиним, набуло задуманої
форми й ось уже живе своїм окремим життям. Коли ж це було? І як? Був святвечірній день австралійського літа, гарячий
грудень, із неба тоді текла спека, а ялинці в кутку було не по собі, я дивився
на другий бік моєї теперішньої Adams Street, яка
майже прогиналася від сюрчання цикад, – і раптом на другому боці Adams Street побачив другий бік нашої вулиці Польної(2), найвиразніше
побачив дім Хаїмка, Грушкевича і далі Панчишина. І так почалося. Народження
помислу, соки помислу, які у нас жили і самі немовби у нас дрімали і набирали
сил, явлення цього помислу і його відхід – що ж ми напевно знаємо про ці
справи? Я почуваюся пригнічено, сумно, роздвоєно. Завіса опустилася. Кінець. Як сецесійна, із
силою-силенною френзлів, золота і дешевенької плюшевої пишноти завіса в
«Соколі», здається, Семирадзького(3) чи на його взірець, повна німф, муз,
алегорій і підкарпатських струмочків, а також грецьких статуй. Пам’ятаю і ту
хвилину, коли я побачив цю завісу вперше в житті – це було потрясіння і велике
одкровення: у Костюшкові я тоді розпізнав банкового урядника і місцевого тенора
Дзюбку, Костюшко не тільки співав, але й запалював на бій своїх косинерів(4)
чудовим балаком: та вперід, хлопці, заберіт мі ті гаубиці і ґвери!.. У кінці зали, коло гімнастичних драбинок, де я стояв,
була також велика піч на трачиння, вугілля і не знаю, що там іще гріло –
бажання, хвилювання чи піч. Я був тоді розігрітий до гарячки, а велика люстра з
брудного скла, що видавало себе за кришталь, снилася мені вночі. Вона хотіла
мене схопити і виссати з мене кров, як павук Die schwarze Witwe(5), якого я бачив у батьковому атласі. Ох, та зала «Сокола»! Тут грав Рубінштейн, тут мали
авторський вечір молодий Тувім зі Слонімським, тут співав Юзеф Шмідт і грав
незрячий Імре Унґар на бехштайні від Шаліта(6); з огляду на нафту і багатство,
а також із огляду на велику кількість фахової інтеліґенції – хоча тоді казали
просто «інтеліґенції» – жоден імпресаріо не оминав Дрогобича, столиці нафтового
басейну. Старий Тунне, спец із реклами, говорив: – Шо значит мале місто? Хто? Дрогобич? Сміх і тільки. Тут
Губерман(7) і Фрідман мали по три виступи – ой, яка то була тижба(8), той
ґевалт і евфорія! У Львові й Кракові три виступи – то була велика меція(9). То
Дрогобич є малий? Позактуренди малий? – запитував балаком, бо балаком тут
послуговувався кожен. Позактуренди означає «в який спосіб». Тут, у «Соколі», у «Кроводерських Зухах»(10) грала Феля,
майбутня дружина мого брата Антка. Її мати була полька, батько українець, отож,
згідно зі звичаєм домовлености, частої у тих краях, дочки були польками, а сини
українцями, або навпаки. Тут і я пізнав смак успіху й гіркоту освистання, коли
брав участь у шкільних концертах і театрах. У «Скнарі» я був лакеєм Лафлешем, і
дія вимагала, щоб перед розмовою з Фрозиною я сховався під стіл(11). Через
хвилювання мені все переплуталося і, замість залізти з ширшого боку, я заліз із
вужчого краю, поміж вузько розставлені ніжки, і потім уже не міг вилізти. Столик
зачепився мені на стегнах, я застряг там, не міг вибратися з тих обіймів, і
столик стрибав зі мною по сцені як жабка. Звісно, на втіху публіки і переляк
партнерки, яка від хвилювання остовпіла і сценічним шепотом звернулася до мене: – Та де’с заліз, Мошку?... Але штемп! Йой! Бо так називали мене друзі: Мошко або Кишка. Зала звивалася у конвульсіях від потіхи, а режисер, д-р
Рабій(12), українець, який у нас тоді викладав історію і був закоханий у театр,
чоловік із золотим серцем, із багаторічним паризьким стажем, перед тим як осів
у нас і в нас окабатився (оженився), так тоді кричав, що його, певно, ніхто не
розумів: – Мерд, сальо(13), я його заб’ю як пацюка, як тільки той
хом’як мені в руки попадеться, моу Дійо(14), та де’с заліз, кретине? Ти, Хцюк,
забув, шо тобі режисер казав? Бігме, бодай би тебе шляк взяв... Ох, життя, що ти з нами робиш? А як мене запаморочила
роль статиста у фільмі «Юдель грає на скрипці»(15), де я грав одного з натовпу,
що розганяє євреїв і трощить їхні ятки. Режисер Вашинський(16) пояснював нам
перед цією сценою: – Ну що за проблема? Кожний з нас то вміє – перевернути
кілька яток. Панове ґімназисти того не вміють? То я, може, піду закличу для
того Бодо і Вітольда Конті(17)? Одну з головних ролей тоді грав схожий на Тулуз-Лотрека Поташ,
який тепер є зі мною у Мельбурні. Що життя робить з нами? З нас? Усе довоєнне
життя я хотів бути режисером, дириґентом оркестру – і ким став? Хіба часом,
коли вдома нікого немає, поставлю платівку з якимсь добрим концертом – і
дириґую ним до дзеркала. Ох, Шеринґ(18) навіть не знає, скільки концертів
зіграв зі мною і які овації ми збирали якраз в отій дрогобицькій залі «Сокола»,
у якій він ніколи не був, та в якій я перебуваю надто часто. У мріях. Хоча своїй мамі, писаній раз тепло з великої літери, а
раз сухо, matter of fact, з малої, я не присвятив окремого спогаду чи
фраґменту, та Вона є у кожному розділі чи історії, пронизує кожну сторінку цієї
розповіді. Книжка вже готова, проте якимсь иншим пластом мозку знаю, що її
ніколи не буде завершено, що тут можна було б іще додати багато розділів чи
томів і що, власне, її ніколи не буде завершено, так само як велика, найбільша
любов не закінчується навіть зі смертю одного з партнерів. Аж раптом якоїсь
ночі, над самим ранком, коли до нас приходять найчіпкіші й найособливіші сни,
до мене приходить мама і відразу щось мені говорить. Знаю, що це тональність
сну і марення, але не можу також позбутися враження, що це відбувається у смузі
чогось якнайреальнішого й ключового. Матуся говорить: – А Йордан? Пам’ятаєш? А Піґонь(19)? Я просила тебе в
Александровіцах: напиши про це, най маю ту потіху. Ти не знаєш, чим не раз може
бути родина. Всі ви, мої діти, маєте у світі якихось жінок, яких називаєте
дружинами, маєте дітей, які є вашими дітьми, але я їх не знаю і не побачу їх,
не побачила тих своїх невісток і внуків, ви знаєте инші істини про світ, ніж я,
а деяких моїх не знаєте – і все. Не знаєте, чим є родина, яка вважається
мудрішою за вас, вищою. Батькові це належиться, пам’ятай... Мало він зазнав
вищости і прикрощів від своїх братів, які без його допомоги ніколи не здобули б
освіти і своїх становищ? Перший із дітей він мусив піти працювати, і то скоро,
щоб допомогти иншим, а як потім деякі з них носа задирали, го-го... Усе життя
мав певну образу на долю, що сам не міг піти далі вчитися. Ти це розумієш?
Книжки пишеш, а того не розумієш. Нічого з того не розумієш, бо ви живете в
иншому світі, в инших цивілізаційних умовах, в иншій сфері. А він же й слова
жалю не вимовив, хоча знаю, що постійно про це думав, що це в ньому сиділо як
гостра скалка: ми, Хцюки, є фраєри, бо весь час думаєм і дурим себе, і вірим,
що світ повинен спиратися на якийсь моральний порядок, на якусь систему
нагороди за посвяту і кару за гріх чи свинство. Насправді посвяту здійснюють
без сподівання на нагороду: щось робиш, виконуєш – ну і честь, і все, і шлюс.
Так, але зло має бути покарано. Боже, не нагороджуй за добро, але карай за зло,
Боже, наскільки існуєш, якщо існуєш. Бо світ найчастіше нагороджує якраз зло.
Якась Моральна Сила мусить існувати і бути, і діяти справедливо, инакше людей
візьме сумнів. У що? У Бога? У моральний сенс, в етичні критерії, з якими кожен
із нас народжується і з чого не раз черпає силу. І раптом, і раптом... – І раптом – що? – запитую у її сні, у її тоні й розмові. І раптом ми вже є у церкві Святого Спаса на свято
Йордану, на свяченні води – такий тенор казання якогось опасистого бородатого
василіянина, який потім, як мені говорили дрогобичани, що прибули на Захід,
ховав у монастирі євреїв, але зараз, вдягнений у золоті багаті ризи, у задусі
кадил і поту, у заповненій ущерть церкві саме говорить про ту нагороду, яку не
конче давати за добро, і про кару, яка має зійти за злочин, кривду, зло і гріх. Довкола чужий світ, греко-католицька церква, синьо-жовті
фани, візантійські Мадонни і суворі бородаті святі на тлі дамасту(20) та
літер кирилиці, глаголиці чи як там ті букви називаються, парча, важкі потерті
вузли і френзлі, чужий світ і чужа мова, чужий спів і чужий шемріт молитви –
щастя ще, що у заповненій чужою гурмою церкві є і наші підгалянські
стрільці(21), хлопські писки Яськів і Сташків, а може, Іванів і Гриців.
Вояки-євреї ніколи не клякали, навіть на піднесення(22), а стояли – і люди на
них дивилися, і знову, неуважні, поверталися до своїх молитов чи думок. Так,
Іван Франко і Шашкевич походили з нашого повіту, обличчя наших вояків виголені
й зосереджені, в обрамленні білих жабо, на тлі зеленого сукна мундиру – на
свячення води на Йордан приходить і наше військо, здійснює так званий супровід,
почесний ескорт. Це мій перший Йордан. Надворі зима, сніг, а тут якесь весняне
свято братерства, майже Купала. Йордан, магічне слово – тоді я ще не знаю, що
воно означає і звідки походить, бо мого приятеля, сина болгарина, який продає
халву, звати Йордан, і ми його кличемо Данцьо. Тепер слово Йордан звучить для
мене як квінтесенція українськости. А наді мною Матуся, втулений у її пальто, я
дивлюся жадібно, хочу все бачити. Вона, тарнов’янка(23), стоїть наді мною як
квочка і теж дивиться широко відкритими очима, вбирає цю ауру инакшости, чужої,
а прецінь звичної, бо ж це не перший її Йордан. Хоч тоді вона не могла цього зробити, але якраз ото
схилилася і шепоче: а балак? А де є словник нашого балаку? Вашого –
виправляється з усмішкою – бо’м я цілий час, фурт і все – передражнює
наш балак – тарнов’янка із Закшова(24). Хто цей наш балак запише для нащадків?
Навіть якби це знання нікому не придалося, лише кільком особам, і викликало у
них прискорене биття серця, то варто це зробити. Чисте почуття, синку – це
найчудовіша річ на світі, щоб ти знав. І пам’ятай, що кожного серце по-людськи
болить. Ох, як же ти з тим своїм дурним Льопком сміявся, коли Зеньо Шенк
балаком жалівся, що його дівчина зрадила, і вже не міг грати у своєму оркестрі,
в якому була скрипка, гармоніял і саксафун, – усміхається, бо і
її тішили ті слова, переинакшені балаком. – І що? І перша твоя дружина – то
була жінка, котра тебе зраджувала, обманювала і ще тепер твої діти проти тебе
збунтувала, знаю про це, бідако, щастя, що ти знайшов ту молоду, Басю. О, я
знаю багато всього: болить тебе серце за тих дітей, котрі роками до тебе не
пишуть і по-всякому тебе обзивають. Але про що ми говорили? – звертає вона до
мене свої сірі очі. – Про Балак! Треба записати, що це таке, що означає і
звідки прийшло: шимон, книш, брадрура, ґеляйціґ, фурдиґарня, батярига, смук,
хевра, накастлик, копиздра, макутра, калярепа, полікер, трембулька, зазуля,
хавіра, хабаль, хахар, мешт, вишафірувати, насмитрати, цьмага, січ, пітолько,
ґронь, спустити маґель, о Боже, – зітхає Матуся у церкві зі сну, бо насправді
вона не могла такого казати під час проповіді. – Як же довго і з якими
труднощами я вчилася тої мови, того вашого балаку, нашого – виправилася –
спільного для цілої Східної Малопольщі, позаяк Львів є лише дальшим
продовженням Дрогобича, а Дрогобич – дальшим передмістям Львова, природним
продовженням. Ох, Львів – то файне містечко, стільки віровизнань – і в згоді,
три католицькі катедри – і кожна иншого обряду(25), ті впливи стількох народів
і мов, культур і звичаїв, навіть у балаку маємо впливи італійські, грецькі,
німецькі, угорські, татарські й турецькі. Ох, Єндрусю, йди вже, йди, – закінчує
по-тарновському і хитає головою. Щось у тому сні заплутується. І знову цієї миті думаю
собі, що стільки у нас пишуть про героїзм поляків, чоловіків, що гинуть геройськи
і красиво, численно і надто охоче, а ніхто іще не написав епосу про наших
матерів-польок під час війни, окупації, партизанки, голоду й переслідувань,
коли вони залишалися вдома самі, з малими діточками, і, шиючи по ночах чи
відкриваючи крамниці, пральні, майстерні батіку, займаючись перемитництвом чи
виготовленням папіросів, забезпечили дітям і собі виживання до повернення
татуся, вуйка чи стрийка, або до повернення миру. Вони там – у полі, в лісі, у
казематах, у таборах і деінде – не мали часу на такі дурниці, як думання про
заробіток чи поміч, а навіть якщо й думали, то від самого думання грошей ніхто
ніколи не мав, а тут треба було на їжу, на ліки, на одяг, ба часом навіть на
посилки для самого татуся. – А Бруно Шульц? – запитує мама і зупиняє на мені погляд.
Так, вона знає, що я почав писати про нього роман – той малий Шульц був
важливою справою в моєму житті. – А знаєш, синку, що я завжди при ньому
ніяковіла, хоч скільки разів ходила на батьківські збори? Я його боялася. Він
бачив глибше, ніж инші. Він инших инакшив. – Я його боявся, – щойно вчора наяву так само говорив
мені Тадзьо Войтович, який мешкав у Дрогобичі недалеко від нас, а тепер є
професором університету на Тасманії і саме гостює у мене. Ми сиділи і говорили
про Дрогобич, про наших шкільних колеґ, про Шульца, про Струтинських із вулиці
Блонної, яких убило ґестапо за переховування євреїв. Виказали їх мішки харчів,
які вони тягали, щоб прогодувати ту групку людей. – Рятували євреїв, – говорить Тадзьо, – щоб урятувати
якусь людську спільноту, ті крихкі дошки, на яких ми всі разом стоїмо. Ті
підгнилі дошки. Шульц. Власне на цьому прізвищі, на цій людині видно, яким
безглуздим і нелюдським було винищення євреїв. Сьогодні німці, – говорить
Тадзьо, до якого заїхав був німецький письменник Фридрих Ленц, залюблений у
Шульца, звідси ці дані, – вважають і Шульца, й Кафку такими, що належать до
німецької літератури. Звісно, Шульц написав одну новелу, «Die Hiemkehr», німецькою, знав цю мову, але 98 відсотків його
творчости, все, крім цієї новели, яку він надіслав був Томасові Ману,
з’являлося польською мовою, у єдиному стилі та єдиній мові Шульца, якою він жив
і мислив, говорив і розумів, бачив і чув світ довкола. А тепер німці навіть не
зазначають, що твори Шульца було перекладено з польської. Крізь сон знаю, що тут, у далекому від Дрогобича
Мельбурні, я зустрів у дійсності двох докторів: один хімік, другий лікар.
Хімік, д-р Юер, був у Закопаному, коли до поета Владислава Ріфа(26),
туберкульозника, що догоряв у пансіонаті своєї матері, приїжджав його друг,
молодий ґімназійний учитель і художник з Дрогобича. «Ми слухали Шульца на
прогулянках, зачаровані – які ж дивовижні асоціяції мав цей чоловік! На перший
погляд здавалося, що вони не пасують одна до одної, що вони чужі, однак за
хвилю з’ясовувалося, що нам об’являвся якийсь зв’язок між тими речами, до часу
Шульца не відкритий». «Комедія була із Ґомбровичем, коли він писав у «Щоденнику»,
що Шульц ним захоплювався і ставився до нього з надзвичайною повагою – це
нонсенс. Шульц мав ту дивну здатність, що вмів немовби піднести співрозмовця,
окрилити, що бесідник сам собі здавався генієм і незвичайним інтелектом, а
через секунду після відходу Шульца почувався малим, бідним і закомплексованим.
Ця частина ремарок не стосується Ґомбровича, бо це незвичний письменник та
інтелект, тут лише така поправка, що Шульц ніким не захоплювався, що нікого,
власне кажучи, не слухав, що той другий говорив, але виявляв зовнішні знаки
пошани і їх зворушував. Шульц не жив у відбитті від инших – це инші існували у
відбитті від нього. Усе те, що робив і говорив Шульц, не мало значення,
значення мало лише те, що він написав, у стражданні у своїй кімнаті на
Беднарській...» А другого доктора, лікаря Валькера, після іспитів багаті
батьки якраз вислали трохи на відпочинок, трохи обтертися серед людей і світу
саме до пансіонату інженера Єжи Райтмана. Пансіонат виглядав радше як
шляхетський двір, ніж єврейський пансіонат, а його власник був шляхетним
диваком, що заснував пансіонат не для заробітку, а з наміром створити тиху
пристань для людей із великими чеснотами, втомлених випробуваннями і життям. Під парасолею коріння величезних дубів і в тіні модрин
над Опором(27) стояв отой дворик. Доїжджали до нього алеєю, в якій росли горіхи
та каштани, особливо гарні золотою польською осінню. Із лук і зі схилів
долинали дзвіночки корів, мешканці пансіонату ходили на прогулянки, дрімали на
лежаках і дивилися на гори та ліси з-під примружених повік. Говорилося там
мало, їжа була знаменита, пахла нагріта сонцем хвоя, листя, луки, пахло молоком
і курявою польової дороги. Розмови за спільним столом були чимось
найпам’ятнішим: професор Хвістек(28), письменник Шульц, які вечорами оживали і
ставали балакучі. Раз говорили про Піґоня, каже мені нині д-р Валькер і
цмулить віскі при нашій помаранчевій лампі, під стіною стоять дикі
західноавстралійські квіти – Шульц втратив би тяму з радости при їх вигляді,
такі вони гарні, – але вже не закінчую думки, бо оце Піґонь, Піґонь, Піґонь...
А там Шульц – пригнічений, самотній і приречений на неминучу смерть,
зацькований, гине від ґестапівської кулі перед самим виїздом до Варшави. АК і
Налковська це для нього організували – певно, він не хотів покидати свого
містечка, без якого не міг жити як письменник. Тепер на терені цвинтаря, де у
безіменній могилі лежить Шульц, більшовики поставили великі житлові блоки.
Скільки на тому кіркуті було барви іржі, засохлих бур’янів і трави, навіть
земля була цеглиста, глина, якась цвинтарна будка, де господарював азрілько –
що це значить? Не знаю, іржа, поруділа цегла муру, пліт, кілька дерев, лати, що
вилазять із плоту. Мій батько був сином лісосплавника і повстанця. Оскільки
у них удома було багато дітей, найстарший Міхал, тобто якраз мій батько, після
закінчення курсу техніків-меліораторів у намісництві у Львові, скоро пішов
працювати, мріяв піти на політехніку, але не міг собі цього дозволити, позаяк
удома було кілька молодших сестер і братів, а видатки з їх доростанням також
зростали. Треба було допомогти дідусеві, щоб зміг пропхати молодших дітей до
ґімназії, а потім декого пхати далі. Один із братів, стрийко ксьондз, Теофіль,
подвійний доктор, навчався з Ахіллесом Ратті, пізнішим Пієм ХІ, другий – то
директор семінарії чи ґімназії в Мисловіцах, потім ґімназійний візитатор на
Шльонську. Той мав на ім’я Стефан. Іще инший, здається, Казімєж, осів у
Самборі, був при реґулюванні Дністра, його сина, Казіка, вбили більшовики в
Катині, решта родини після випробувань добралася на Дольний Шльонськ. Ті
мисловіцькі Хцюки дещо заносилися зі своїм батьком візитатором і своїм стилем
життя – вілла у Закопаному, – хоча той Стефан нічим не віддячився нашому
батькові, натомість стрийко Теофіль умів прийти з поміччю у важкий для нас час.
Шльонських Хцюків відштовхував наш батько, що не має диплома, наукового ступеня
і такого становища, яке мав їхній батько. Мій тато ніколи на цю тему не
говорив, але мама у злості називала їх по-дрогобицькому: а копиляки, найдухи
зизуваті, та чим ту’ сі заносити самолюбам? Був іще один стрийко, навіть не
пам’ятаю його ймення. Здається, Валєк, але про нього вдома не говорили: оженився
з єврейкою і виїхав до Америки – мезальянс, ех, на тему мезальянсу найбільше
говорять прості люди, ґрафи швидко цим перехворіють, якщо взагалі роблять із
цього проблему. Стрийко не мав бажання пробачити родині її неприязнь до нього
за це одруження, тим-то взяв і виїхав, взяв і змінив в Америці прізвище. Став
там заможним купцем чи бізнесменом. Яку мав освіту, не знаю. Стефан Ярош,
кузин, ґураль, лектор, мандрівник, знайшов його в Америці, але той і далі не
хотів навіть чути про свою родину. Затятий був, виродок, бо Хцюки покричать,
понервуються, але потім швидко забудуть і навіть не пам’ятають, із чого все
почалося. Однак вертаємося до шльонських кузинів. Коли мати
говорила мені про них під час мого першого візиту до Польщі після війни – було
це в Александровіцах, – то вже сміялася з того і плакала від щастя, переконала
себе, бідачка, що це все вартувало більше, ніж насправді варте було часу на те
говорення. Але перед тим, до війни, коли говорила про них, то була сумна і
розчарована. Тепер, уві сні, знову світиться щастям і задоволенням, цей її
моральний порядок було врятовано, усміхається до мене як мимовільного призвідця
солодкої помсти. «Уяви собі, – говорить тепер у сні, як тоді говорила в
Александровіцах, – що наймолодший з мисловіцьких Хцючків ішов на екзамен до
великого Піґоня і мав повні штани страху, бо анітрошки не вчився, а за
прикладом старшого брата грав теніс і був бабієм. Він уже вмирав від трему, аж
тут Піґонь дивиться на залікову книжку, на прізвище – і питає: «А Анджей – то
хтось із вашої родини?» – «Так, то мій кузин». – «Пане, – говорить Піґонь, –
який талант, той його вірш про атомну бомбу – то шедевр проникливости, я не міг
спати від враження». І так далі, і подібне. І справді, я тоді опублікував у «Разом», що якимсь дивом
дійшов до Піґоня, доволі слабкий вірш під назвою «Киріє елейсон» – дуже
католицький і дуже катастрофічний, чорний, сповнений поганих передчуттів щодо
подальшої долі людства. Це була воістину розчулена і безвартісна писанина,
тільки що з якихось позалітературних причин подобалася Піґоню – може, це було
одне з перших еміґраційних видань, не знаю. Знаю, що вірш був до одного місця,
до нічого, однак професор чверть години проговорив зі студентом про мене, і
Казік, як потім сам розповідав Матусі, заливав, що знає мене, цінує і любить як
брата. Говорив також – заливав, плів – професорові, що я ніби ще з колиски
писав вірші й виявляв так звану схильність до рефлексивної поезії. «Він здав
завдяки тобі, – кивала головою матуся, щаслива, позбувшись образи на них, – а
так нами погорджували, нездалі...» Цього їй було досить, це служило винагородою
за ті справжні й гадані приниження. Тієї миті в евфорії вона, певно, не
усвідомлювала, що, може, перебільшувала в усьому упродовж тих літ, бо Казік
здав наступні екзамени і здобув диплом у професорів, яким уже про мене не міг
плести з тієї причини, що вони про мене не чули і не запитували. Однак мати,
схована в иншій складці сну, говорить: – А бачиш? Кілька років перед війною наша влада вже не
посилала почесного супроводу на святкування Йордану. Раніше це був звичай,
звичаєве право чи щось сильніше ніж звичай, бо спільнота. А тепер? До того
свята східного християнства, на пам’ять про хрещення Ісуса в Йордані, що його
здійснив Іван, додалися поганські та грецькі змісти й відлуння: вода – це
найважливіша стихія, діонісійське свято води життя. Ох, чому наша політика була
така дурна? – запитує вона. – Чому ми не вміли більше їх до нас прихилити,
яґеллонська ідея, не треба було їх денаціоналізувати, але прихилити на свій
бік, бо тут кожен староста чи воєвода приходив – і вже запроваджував нові
порядки. Та ж то брати. І так усе завалилося, і їхній дах, і наш, а бандита
скористав. І що лишилося з України? Завіса опустилася. Але якийсь протяг відкрив досі не
завважувану її складку – і з тієї розпростуваної фалди сну виходить мама і,
піднісши палець до вуст, шепоче: – Тихо будь, аби тільки ті води не смерділи трускавецькою
нафтусею ані иншими джерелами, як Юзя, Броня. Тихше, тихше, – говорить як її
мати, бабця із Закшува. – Хойці, хойці, диви! (Хойці її мовою
означало: ходи сюди!) То я є тихо і дивлюся. Картина тремтить і розпливається,
контури і рамки тремтять, ми над берегом річки. Де це було? Лежить сніг, люди,
процесія, хор гримить: Господи помилуй! – хтось входить до води, а прецінь
мороз і зима, щось мені плутається, це виглядає як зашлюбини Польщі з
морем(29). Звідки у нас удома ці галлерчиківські(30) традиції? Люди з
горнятками і фляшками черпають ту воду, благословення, дійниці, банки наповнені
водою – а тут гримить хор і грає польмінівський оркестр, і військо салютує
зброєю, і є дрогобицька детина – генерал Токажевський(31), польські й
українські слов’янські обличчя на тлі зеленого сукна жовнірських мундирів і
білих жабо, опецькуваті змерзлі лиця – раптом инші обличчя, літо, довкола нас
трускавецький дептак(32), триває конкурс дириґентів-любителів, оркестр Кльося,
я дириґував, від хвилювання дириґентська паличка впала мені в рукав піджака,
регіт у залі, я виконую смішні рухи, щоб дириґувати далі й таки витягнути
паличку з рукава, ґротеск, оркестр сміється, але грає. Тієї неділі ввечері, –
бо так справді було, – коли я йшов зі своєю симпатією, Льодзею, по дептаку
через парк із джерелами, якийсь маленький хлопчик сказав своїй мамі: диви,
мамусю, то той пан, якому паличка до рукава впала – смішно було, правда? Ох, як із того мого інциденту тішився наступного дня
Шульц, який був на тому конкурсі в Трускавці з якоюсь дзюнею, бо він любив
маленьких гарних жіночок, навіть захоплювався шмаркулею, Дзідкою Корклян,
ученицею, на мільйон років від нього молодшою. Показував мені, який дурнуватий
вигляд я тоді мав, коли мені здавалося, що Polonez A-dur уже закінчується і я хотів по-дириґентськи
ефектно його завершити, коли скрипалі ще розпачливо подавали мені знаки, що це
ще не кінець твору, бо від хвилювання я загубився у читанні нот і перед очима
мав лише туман, а довкола сміх. Я був зайнятий вийманням палички з рукава під
супровід криків розвеселеної публіки, яка думала, що я так навмисно, як блазень
у цирку, котрий удає, ніби не вміє їздити на велосипеді, а володіє цим вмінням
найліпше за всіх і власне показує акробатику. Так само, на переконання публіки,
було зі мною: вона думала, що я вдаю, що наслідую братів Маркс і Власту
Буріана(33), а також видурююся для забави і потіхи публіки та відпочивальників,
тим-то при голосуванні за найліпшого дириґента я здобув більшість голосів і
побив инших учасників, котрі зголосилися з-посеред відпочивальників і приїжджих
пашаків з Борислава і Дрогобича. Перша нагорода припала мені, що публіка, після
оголошення, привітала гучними оплесками і знову криками. Факт, що я тоді
«ходив» з донькою дириґента, старого Кльося, напевно, не залишився без впливу
на результат, що його оголосив батько Льодзі, який підраховував надіслані
картки. Перед виступом Кльось заспокоював мене і пояснював: – Ніц не бійся, заразо, оркестра сама шпіляє, ти не будеш
міг їй перешкодити навит якби’сь хтів, бо то тілько публіці і тобі буде сі
здавати, жи оркестра грає під твоє дириґованє: мені ходит, аби було багато
учасників конкурсу і аби була шац забава. А тепер, після здобуття моєї першої нагороди, Кльось,
огрядний старий ловелас, трошки похитуючись під Штрауса, при врученні мені
першої нагороди, а саме алебастрового комплекту на письмовий стіл, повертаючись
своїм кращим профілем, без шраму – після бійки у кнайпі – під маґнієві спалахи
фотографів, промовив такі слова: – Від імени влади курортного міста і нашої оркестри маю
честь вручити панові першу нагороду на конкурсі на найліпшого дириґента і
коміка, – тут він почекав на вигуки публіки, які не забарилися. – Честь пісні! Потім підняв голос і, енергійно закинувши пасмо волосся
на лисіючу голову, повторив: – Честь пісні! А на другу неділю панство зобачит і почує
нашу оркестру з нашим коміком в увертюрі з «Цибульского цирульника». Пролунали оплески, а я хотів запротестувати, що нічого не
знаю про оголошений концерт і що це ніякий не «Цибульський цирульник». Але
Кльось легко копнув мене в мешт і шепнув: – Сиди тихо, малий, Льодзя тобі всьо про то розкаже,
тілько не зіпсуй її мені, бо морду тобі зіб’ю... А сам, високий і ставний як Джон Вейн(34), з чорним
бантом, все кланявся і кланявся публіці, милостиво приймав захоплення й овації
з чарівністю провінційного улюбленця, котрий знає, що світової слави для нього
також не було би забагато. Але на другу неділю ми не заграли разом, бо у
п’ятницю вибухнула війна. Разом з ним ми сходили з того огородженого балюстрадою
підвищення, де у парку грав оркестр, довкола були різнобарвні клумби і квіти, з
яких Трускавець був знаний і гордий. І останні щасливі усмішки польської публіки,
останні поблиски лагідного сонця, що заходило за пагорки Борислава, і ніщо не
вказувало на те, що наближається потоп. Цей ковток щастя і його смак іще
пам’ятаю. Уночі, йдучи на вокзал, біля костелу я ще відрухово
подивився на квітковий календар на схилі, ще глянув на віллу, з якої кілька
років тому вирушала похоронна процесія і де я бачив обличчя Голувка у великій
втомі смерти й не здійснених до кінця його планів, іще раз зазирнув до крамниці
Садовського, щоб купити халви – «халва грецька люксусова, дешева, добра і
здорова!», як її рекламували. Тоді я не усвідомлював, бо цього не усвідомлював
ніхто, що це був кінець певної епохи, певного стилю життя, що сюди наближалися
Історія і поразка. На малому трускавецькому вокзалі стояли пульманівські
вагони(35) – це був експрес до Варшави. Пам’ятаю одну пару, що прощалася і
цілувалася незліченну кількість разів, аж один залізничник буркнув із
доброзичливим докором: – Не плач, Карольцю, не плач, ангелку, не один лицар на
світі. Та так ’го пані зацямкала, жи лишай пан поручник дістане... Молодий підпоручник запасу, у чудово випрасуваному
мундирі, усміхнувся до залізничника, послав поцілунок своїй дамі й заскочив у
потяг, що вже рушав. Тоді я не усвідомлював, що бачу Трускавець востаннє в
житті, що Борислав побачу іще тільки раз, проїжджаючи таксівкою Корнгабера до
Мразниці, щоб там закласти лижі на ноги і... вйо в гори на Мальманшталь, на
Угорщину. Не міг я знати, що дивитимуся на глиняний пам’ятник червоним «бійцям»
коло мосту в центрі міста, який розсипався і розпливався від шмагання дощу та
снігу, із затертими контурами, як поволі все в житті стає затертим, що мій
Дрогобич, мій Дрогобич, смішний і прекрасний, малий і великий, жахливий і
єдиний, з цілим його і моїм космосом, – побачу ще тільки кілька разів, заледве
кілька разів, і що вже скоро крізь наше життя пройде червона риска, лінія,
шрам, як через щоку Кльося, смуга, як після удару гарапом, дата, що назавжди
відділила ті часи і справи від нас і відпихає їх у минуле. Назавжди. Назавжди? Ой Боже, Боже, чому то всьо так сі стало? З польської переклала Наталка Римська Публікація за виданням: Анджей Хцюк.
Атлантида: Розповідь про Велике Князівство Балаку. Місяцева Земля: Друга
розповідь про Велике Князівство Балаку / Переклад з польської, вступна стаття,
примітки Наталки Римської. – Київ: Критика, 2011, с. 273-290. 1.Отець Садок Баронч (Sadok Wincenty Fererjusz Barącz, 1814–1892) – польський вірменин, що
народився у Станіславові (зараз Івано-Франківськ), домініканин, відомий
галицький історик і хроніст. Вивчав історію і теологію у Львові, потім був
пріором домініканського монастиря у Підкамені (нині монастир братів студитів
УГКЦ), де його і поховано. 2.Вулиця Польна (нині Броніслава
Козловського) у Дрогобичі – вулиця, на якій виріс Анджей Хцюк. 3.Генрик Гектор Семирадзький (Henryk Hektor Siemiradzki, 1843–1902) – польський художник,
представник академізму. 4.Косинер – повстанець, озброєний косою
(назва поширилася під час повстання Тадеуша Костюшка 1794 року). 5.Отруйний павук із родини Theridiidae,
відомий як «чорна вдова». 6.Юліян Тувім (Julian Tuwim, 1894–1953) – польський поет єврейського
походження, прозаїк, автор водевілів, скетчів, лібрет для оперет, текстів
пісень. Один із найпопулярніших поетів міжвоєнних десятиліть. Антоній Слонімський (Antoni Słonimski, 1895–1976) – поет, фельєтоніст, драматург,
сатирик і театральний критик. Йозеф Шмідт (Joseph Schmidt, 1904–1942) – тенор і актор, румунський
єврей, що народився в містечку Давидівка (Davideny) на Буковині. Помер у таборі для біженців
під Цюрихом. Імре Унґар (Imrй Ungбr, 1909–1972) – угорський піяніст, великий
«незрячий візіонер» ІІ Шопенівського Конкурсу 1932 року, знаменитий музичний
педагог. Бехштайн – марка фортеп’ян, від прізвища
Фридриха Вільгельма Бехштайна (Fridrich Wilhelm Bechstein, 1826–1900), який 1853 року заклав відому
фабрику фортепіян у Берліні. 7.Броніслав Губерман (Bronisław Hubermann, 1882–1947) – польський скрипаль і музичний
педагог єврейського походження. Один із найвизначніших польських скрипалів ХХ
століття. 8.Тиснява. 9.Щось надзвичайне (їдиш). 10. «Krowoderskie Zuchy» (1910) – водевіль Стефана Турського (Stefan Turski, 1875–1945). 11.Комедія Мольєра. 12.Юліян Рабій (1891–1982) – український
правник і громадський діяч. 13.А щоб тобі (фр. merde). 14.Боже мій (фр. Mon Dieu). 15.Польський художній фільм 1937 року Юзефа
Ґрина (Jуzef Green) і Яна Новіни-Пшибильського (Jan Nowina-Przybylski), знятий мовою їдиш: «Jidł mit’n fidłn». 16.Міхал Вашинський (Michał Waszyński, справжнє ім’я Mosze Waks, 1904–1965) – польський кінорежисер, монтажист
і сценарист єврейського походження. Народився у Ковелі. 17.Евґеніуш Бодо (Eugeniusz Bodo, справжнє ім’я Bohdan Eugиne Junod, 1899–1943) – польський театральний і
кіноактор, режисер, сценарист, а також танцюрист, автор пісень і продюсер
швайцарського походження. Після початку Другої світової війни перебрався до
Львова, де працював як конферансьє у театрі Генрика Варса (Henryk Wars). За деякими даними, 25 червня 1941 року
його заарештувало НКВД. Помер від виснаження у концтаборі Котлас в
Архангельській області. Вітольд Конті (Witold Conti, справжнє ім’я Witold Konrad Kozikowski, 1908–1944) – польський актор і співак. 18.Генрик Шеринґ (Henryk Szeryng, 1918–1988) – польський скрипаль. 19.Станіслав Піґонь (Stanisław Pigoń, 1885–1968) – історик польської літератури,
видавець і педагог. 20.Вид жакардової тканини. 21.Підгалянські стрільці – традиційна назва
польських підрозділів гірської піхоти (від Підгалля – назви
історично-етнографічного реґіону в південній Польщі, на північному підніжжі
Татр). 22.Частина літургії, коли священик підносить
догори чашу із Найсвятішими Дарами. 23.Тарнув – повітове місто у Малопольському
воєводстві. 24.Село Тарнувського повіту Малопольського
воєводства. 25.У Львові діяли римо-католицька,
греко-католицька і вірменсько-католицька катедри. Нині вірменська катедра
належить громаді Вірменської Апостольської Церкви, яка відкинула унію з Римом. 26.Владислав Ріф (Władysław Riff, 1901–1927) – польський поет, приятель Бруна
Шульца. 27.Опір – права притока річки Стрий. 28.Леон Хвістек (Leon Chwistek, 1884–1944) – польський художник, філософ,
теоретик мистецтва, математик. Як логік був пов’язаний із львівсько-варшавською
школою, засновником якої є Казімєж Твардовський. 29.Зашлюбини Польщі з морем – урочистості з
нагоди здобуття виходу Польщі до моря, що відбулися на морському березі
неподалік Колобжеґа 18 березня 1945 року: у море врочисто вкинули перстень, як
символ «зашлюбин». 30.Галлерчик – прихильник і послідовник Юзефа
Галлера. 31.Міхал Карашевич-Токажевський (Michał Karaszewicz–Tokarzewski, 1893–1964) – генерал зброї Війська
Польського, масон, теософ, священик Католицької Ліберальної Церкви. Народився у
Львові. 32.Дептак – місце для пішохідних прогулянок. 33.Брати Маркс (Marx Brothers) – група відомих американських театральних і
кіноакторів німецького походження, що складалася з п’ятьох братів Марксів:
Леонарда, відомого як Чико (Leonard Markx, 1887–1961), Адольфа Артура, відомого як
Гарпо (Adolph Arthur Marx, 1888–1964), Джуліюса Генрі, відомого як
Ґручо (Julius Henry Marx, 1890–1977), Мілтона, відомого як Ґуммо (Milton Marx, 1892–1977) і Герберта, відомого як Зеппо (Herbert Marx, 1901–1979). Власта Буріан (Vlasta Burian, 1891–1962) – чеський актор і театральний
директор, відомий як «король коміків». 34.Джон Вейн (John Wayne, справжнє ім’я Marrion Robert Morrison, 1907–1979) – американський кіноактор і
режисер, який здобув славу завдяки ролям у вестернах. Леґенда Голівуду, символ американського
індивідуалізму і патріотизму. 35.Тип пасажирського
вагона. Назва походить від імені американського конструктора, Джорджа Мортимера
Пульмана (George Mortimer Pullman, 1831–1897). |
ч
|
 |
|