|
Олег СтецюкСлово про жінку ДрогобичаЗа «чоловічою» історією міста ховається
невідома жіноча. Невідома
не тому що її приховують, а тому що її не знають. Жінка
Дрогобича – це окрема оповідь, незвідана таємниця. Образ її навічно застив на
міських старих вулицях між «молекулами» старих будинків. І варто сказати, що
дрогобицьку жінку увіковічнив у своїй творчості, чи не найкраще, Бруно Шульц,
який, ніби, кшталтує узагальнюючий образ місцевої жінки в иншій іпостасі. Якою
вона є і ким є? Складається враження, що дрогобицька
жінка – це «неприборкана цнотлива химера в якої пазурі – це ноги, що
роздирають чоловічу уяву і панують над чоловічою
волею. Дрогобицькі жінки Шульца, як марення. В яких мало цноти, але, в яких,
так багато влади. Жінки несамовито вродливі і такі ж недоступні. І все це – жінки Дрогобича, які хтось бува витягнув із темних
кімнат». Водночас, як пише дослідниця Ольга
Чайковська, у Шульца вона постає, як «жінка, що нищить, і сама присутність якої
небезпечна для чоловіка». Звісно, у Анджея Хцюка ми прочитаємо щось своє инше:
«У Бруно Шульца не було тоді жінки, а безодня, в яку
його зіштовхував мазохізм». Яких же ми бачимо в цього автора жінок? Зрілих, струнких,
«возвишених» на своїх ногах, які лежать чи стоять у
своїх позах. Так у «Книзі Бовванізму» ми побачимо, що жінки там мовлять про диктат
жіночої сили, краси, зверхності, а не те проголошуються «богинями», перед якими
чоловік здійснює ідолопоклоніння, віддає шану, співає «гімн
жіночості». Ми можемо собі подумати, що ці жінки, це збірні чи
ще якісь вигадані образи. Але, частина зображених жіночих образів, були
витворені із реальних «героїнь» Дрогобича, які набули свого нового безсмертного
«амплуа». Дрогобич народив чи не найпершу з терен України голлівудську актрису, яка своїм талантом і красою залишилась
такою рідною і далекою нам кінозіркою. Й коли ми шукаємо символ, то знаним
жіночим символом Дрогобича, зрештою, можна, поправу вважати саме її. Яка за
своє життя носила різні кіно-театральні маски, яку
визнано акторкою театру і кіно в декількох державах, починаючи від Австрії та
Німеччини, закінчуючи США. Все це про Елізабет
Берґнер. Справжнє прізвище акторки
Еттель. Народилася в сім’ї місцевого торгівця Еміля
Еттеля. Переїзд до Відня спонукав її змінити прізвище
на «більш німецьке». Період життя в рідному місті обіймає лише ранні її роки і
сама Елізабет не виступає безпосереднім творцем
культурного середовища Дрогобича, але є активним репрезентантом культурної
сфери міста за кордоном. Cучасне
опитування у Великобританії постановило Берґнер у двадцятку найкращих акторів
своєї епохи, серед таких імен, як Клар Ґейбл, Ґері Купер, Бетт Девіс і Кетрін Хепберн(1). Свого часу в місті мешкала Марія
Дроздовська, рідна сестра знаної світової оперної співачки Соломії
Крушельницької. Марія Крушельницька стала дружиною судового радника з
Дрогобича. Про неї пишуть як про ту, що першою збудила
в Дрогобичі жіноцтво та зорганізувала його; заложителька жіночої кооперативи
«Труд», заступниця у місцевій філії товариства «Союз Українок». Знаємо, що за
Першої світової війни дрогобицьке жіноцтво присилало
на фронт Українським Січовим Стрільцям різдвяні та великодні дари. За часів
польсько-української війни, висилали на фронт такі необхідні речі як сорочки,
теплу білизну, засоби гігієни. Її діяльність та
діяльність місцевої жіночої організації зосереджувалася і на відвідуванні
політичних в’язнів. А цьому сприяла саме Марія Дроздовська. Вже після Другої світової війни виїхала до США і замешкала у
своєї доньки в Лос-Анджелесі, штат Каліфорнія. Померла в грудні 1971. В Дрогобичі своє життя провела і
колоритна мистецька постать – забута кобзарка-бандуристка Олеся Левадна
(1905-1988). Хоч народилася вона на Полтавщині, але стала багаторічною
мешканкою саме Дрогобича аж до дня смерті. Свого часу
у Харківському музично-драматичному інституті складає іспити і стає ученицею Гната
Хоткевича, який, згодом, зазнає переслідувань. Його учні та учениці
розлітаються по світу. А сама Олеся Левадна потрапляє
у Дрогобич, в якому працює від 1948 року у відомому Ансамблі пісні
і танцю, який нині знаний як «Верховина». Хоч і на площі Ринок їй встановлено
меморіальну таблицю, але це мізер стосовно таланту учениці і послідовницю
Гната Хоткевича. Черговою жіночою постаттю є американська громадська
діячка та доброчинеця, віце-президент Українського Інституту Америки Лідія
Савойка (1932-1991), яка народилася 18березня 1932 у Дрогобичі в
адвокатській родині. Коли осиротіла вона і її сестра, перебираються до США в
1948 і мешкають у штаті Канзас. Чим
ж цікава ця дрогобичанка? Вона була знавцем імміграційного права США,
володіла 11 мовами. Вона працювала в канцелярії, де вирішувала хто матиме право
з «новоприбулих» замешкати у Штатах. У своєму житті
вона співпрацювала з Папою Іваном-Павлом ІІ та з иншими ієрархами. Була
дорадником і членом Державного Комітету у справах мігрантів та головою
Загального Нью-Йоркського Комітету для справ імміграції. Ініціатор віднови
будинку Українського Інституту Америки. Її доброчинна і громадська діяльність появлялась також і в
инших товариствах. В жіночій історії міста є і свої сенсації, які
вимагають окремого висвітлення і перевірки деяких фактів. Серед них інформація
про мешканку вул. Франка – красуню Сухістроф. Як пише
місцева дослідниця, Леся Ясюра, вона вийшла заміж за
американського лікаря Сімпсона і потрапила на Канарські острови, де знайомиться
із спадкоємцем англійського престолу Едвардом. Задля цієї жінки він відрікся престолу і одружився з нею. Але, як зазначає
дослідниця даної історії, у світовій історії вона чомусь фігурує як американка
пані Сімпсон. У свій час навіть Ольга
Кобилянська могла стати мешканкою міста Дрогобич. Задля здійснення її плану не
вистачало дозволу батьків. І Дрогобич гіпотетично втратив свою
не-відбулу мешканку, яка стала знаною українською письменниця. Серед мешканок і уродженок Дрогобича варто звернути увагу
на поетесу, сучасницю Івана Франка Олену Грицай; оперну співачку, згодом
мешканку Відня, одну із ініціаторів і співзасновниць дрогобицької мистецької
групи «Калея» Марію Будрацьку-Темпеле; дослідницю,
польського історика, літературознавця і славіста Дору Кацнельсон (Kacnelson); політичного і громадського діяча Владиславу
Гомзову (Władysława Chomsowa); дружину ізраїльського прем’єр-міністра Елайзу
Арнольд-Бегін. У книзі «150 славетних українців Дрогобиччини» ми
віднаходимо лише кілька жіночих імен, з терен
Дрогобича: Марія Шкільник(2) та Любов Якубовська-Витвицька(3). Про них дещо
детально і коротко знаємо таке: Марія Шкільник (1926-1958) – її називають «безстрашною»
зв’язковою УПА. Народилася на Млинках. Навчалася у Дрогобицькій гімназії.
Вступила до УПА, де стала зв’язковою. Коли енкавидисти робили облави на рідних Млинках, деякий час переховувалася. За діяльність в
УПА родичів вивезли до Сибіру. Така ж доля спіткала і її, коли знайшли. Як
пишуть, то її «по-звірячому виволокли за коси, навіть не дали одягнутися – і
повезли у Сибір». Зрештою, вона повернулася із свого
заслання із підірваним здоров’ям і померла на Млинках,
де й похована. Любов Якубовська-Витвицька (11.07.1921-13.01.1994) – активний член ОУН.
Народилася у Дрогобичі у родині коваля на вул. Завіжній. По мамі з дрогобицької
родини Кушнірів. Навчалася у приватній Українській
гімназії у Дрогобичі. Будинок Якубовських був місцем зустрічі членів підпільної
української організації. Сама Люба була членкинею і головою Марійської дружини
(1939-1941) при церкві св. Трійці. Там організувала хор (переважно з
гімназистів). В 1944, перед вступом німців, організувала втечу з «Бригідок»
кількох полонених «східняків»-червоноармійців. За це їй довелося переховуватися
від німців і втекти з Дрогобича і емігрувала до Відня.
На еміграції вона проводила свою активну діяльність.
За словами проф. А.Жуковського (Париж), Любов Якубовська в 1945 врятувала
генерала колишньої Армії УНР та визначного діяча, члена Проводу ОУН Миколу
Капустянського і його штаб від загибелі. Вона зуміла організувати їхню переправу
в американську зону окупації Німеччини. Чим їх врятувала від розправи совєтів.
Однак, в 1946 енкавидисти вийшли на слід і заарештували Любов у Відні. В 1947 військовий трибунал у Києві Якубовську
засудив до ув’язнення в трудових таборах. Коли захворіла на
туберкульоз, 1955 р. її звільнили з місця позбавлення волі. У зв’язку з її
арештом батьків вивезли з України. Будинок Якубовських влада націоналізувала.
Любов Якубовська згодом вийшла заміж і продовжила свою
патріотичну діяльність. Вона таки дочекатися того, за що боролася –
Незалежності України. А що ми ще знаємо про жінку
міста минулого часу? Не так багато. Як пише дослідник
Ярослав Ісаєвич про період XV-XVIII ст., то в Дрогобичі, як і в инших містах
України, жінки постійно виступають як сторони у процесах; нерідко суд бере на
захист жінок, які скаржаться на чоловіків. Для правильності договору про оборот
нерухомого майна необхідний був підпис дружини
власника майна(4). Якщо мовити про український жіночий рух, то його прояви у
Дрогобичі примітні перед Першою світовою війною. Так
молодими студентками та вчительками було створено українську жіночу
організацію. Зібрання мали таємний характер – це був
гурток (про який вже згадують в 1913) із залученням дівчат-школярів. Він мав за
мету вивчати рідну історію, літературу тощо. Такі лектури проводилися після недільних Богослужінь і щораз в иншому місці, щоб
відводити підозри і увагу поліції. Згодом структура жіночого таємного гуртка
більш структурувалася і відбувся поділ на три групи, що могло свідчити про збільшення
учасників. «Керівником» усіх груп була пані Войтович. В час війни 1916 було засновано товариство «Жіноча
Громада», яке акумулювало свою діяльність, спершу, виключно на місто і мало
виражений світський характер Тут створено два кружки
дівчат: «Сокіл» та «Пластунки». «ЖГ» займалися і
жіноцтвом середнього віку, читали лекції, допомагали неграмотним. Після війни жіночі товариства-комітети набули
відкритого характеру. Але це тривало не дуже довго і їх «примусили» згорнути свою діяльність із оформленням на наших теренах Польської
держави. Однак, в 1922 організовано у місті жіноче
товариство «Союз Українок» (очільник Амалія Модрицька). Спершу – це був гурток
«жінок-інтеліґенток», та незабаром його членами стали
і прості міщанки. Окрім освітньої сфери та підготовки
культзаходів тут ще й навчали «спеціалізації» – проводили курси шиття та
моделювання капелюхів. Після завершення «курсантки» отримували свідоцтва, що
деяким давало змогу влаштуватись на роботу в різних майстернях. Згодом це
товариство створювало свої відділи як у місті (на вул.
Стрийській і на вул. Франка), так і на околицях, в селах.
У 1938 польська влада розпустила товариство (згодом воно було реактивоване). Та
це не припинило діяльності жіночих груп, адже
незабаром повстала нова організація Дружини княгині Ольги з політично вираженим
характером. Черговим «жіночим локалем» була «Українська Захоронка»
(керівник т-ва Ольга Чапельська), яку провадили Сестри Служебниці на вул.
Франка. Свою місію здійснювали дівчата із Студентської
Секції, які мандрували селами «з рефератами для жінок». Загалом, український жіночий рух розвивався поволі і мав
не завжди для офіційного уряду легальний характер. Однак, згуртувавши осередки
і навчивши чималу кількість жінок, вони забезпечили подальший розвиток
української культури в майбутніх українських сім’ях, більшій частині з яких
довелося бути репресованими, а иншим піти в еміграцію,
де набуті знання і навики в чужому середовищі забезпечили подальше національне
усвідомлення і причетність до української культури. Окрім українського, своє діяльністю відзначалися
жіночі польські та єврейські організації, які ґрунтували свою діяльність на
подібних засадах. Можна згадати такі, як «Дебора» – об’єднання єврейських жінок
Дрогобича, що виникло у 1888 році. Насамперед, воно ставило собі за мету піклуватися про бідних і самотніх жінок, сиріт, хворих і
немічних людей, жінок, які не мали приданого. Також, станом на 1938 рік, у Нью-Йорку, серед кількох організацій, які засновані
за участі дрогобичан, була створена від 1913 року єврейська жіноча організація
«Erste Drohobyczer Ladies Society» (початкових членів 6, у 1938 – 56 осіб). Загалом, значний вплив на виховання дівчат у
національно-патріотичному дусі здійснював «Пласт». Цікавим
є і те, що у філії товариства «Сокіл» зі 100 осіб дівчата складали 1/5 від
загальної кількості. Слід дещо сказати і про жіночу освіту в
Дрогобичі. Її репрезентатором виступають: жіноча гімназія ім. Сенкевича, яка
функціонувала в міжвоєнний період і де у 1938 навчалося 295 учениць, в тому числі 285 польської національності, 6
єврейської та 4 української (за даними М. Сеньківа); у 20-30-х роках дві
приватні жіночі учительські семінарії. Відтак, 7 листопада 1920 р.
започаткувала діяльність українська семінарія сестер-василіянок, яка
розміщувалася в жіночому монастирі (сьогодні це корпус музичного училища). При семінарії діяв інтернат для 15 – 20 дівчат. Значним
моментом цієї семінарію було те, що випускниці одержували право працювати
вчителями в народних школах. За 1920 – 1936 рр. педагогічну освіту тут здобули
1 100 дівчат(5). Черговим закладом є жіноча учительська семінарія Польського
педагогічного товариства (функціонує від 12 листопада 1920), яка розташувалася
у приміщенні семикласної державної школи ім. королеви Ядвіги (тепер це корпус філологічного
ф-ту Дрогобицького університету). Навчання тут тривало понад 14 годин. Вже 1930
– 1931 навчальному році в семінарії нараховувалося 147
дівчат. Як і в українській семінарії, штатних викладачів було мало, а тому запрошувалися педагоги з
инших навчальних закладів(6). Розвивається і фахова освіта. Так міжвоєнний
період в місті діє фахова жіноча школа ім. Е. Ожешко Як бачимо жінки в історії міста, це, з одного боку,
«змітологізований образ», а з иншого – активні діячки та відомі постаті на еміграції; матері, сестри, які піклувалися
про добробут сім’ї і розділяли свою долю зі своїми рідними чоловіками, брали
активну участь у суспільному процесі та в боротьбі за своє майбутнє. 1.Бурий А. Елізабет – яку обожнювали і кляли.
// Альтернативи, 2011. – №4-5. – С. 25-26. 2.Див. Пристай Б.Р. 150 славних українців
Дрогобиччини. – Дрогобич, 2012. – С.240. 3.Див. Пристай Б.Р. 150 славних українців
Дрогобиччини. – Дрогобич, 2012. – С.244-245. 4.Дрогобиччина – земля Івана Франка. –
Дрогобич, 1997. – Т.4. – С.152. 5.Сеньків М. Культурно-національне життя
Дрогобича у міжвоєнний період (1919-1939 рр.) //
Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип.XIV-XV. – Дрогобич, 2011. – С.341. 6.Там само. 7.Пристай Б. Р. 150 славних українців
Дрогобиччини. – Дрогобич, 2012. – 262 с. 8.Онищак А. Олеся Левадна
(1905-1988)/Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Дрогобич, 1997. – Т.4. –
С.666-668. 9.Гнатів Ю. Дещо про працю українських жінок
у Дрогобичі/ Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Дрогобич, 1993. – Т.І. –
С.555-559. 10.Хонигсман Я. 600 лет и два года (история
евреев Дрогобыча и Борислава) — Львов: Бней-Брит «Леополіс», 1997. – С.19. 11.Бурачинська Л. Праця жіноцтва
Дрогобиччини/ Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Дрогобич, 1993. – Т.І. –
С.548-555. 12.Walka z prostytucją//Głos
Drohobycko-Borysławsko-Samborski. – 1928. – 11 lutego. – Nr.6 – S.4. 12.Сеньків
М. Культурно-національне життя Дрогобича у міжвоєнний період (1919-1939 рр.) //
Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип.XIV-XV. – Дрогобич, 2011. – С.338-344. |
ч
|
 |
|