Климентій Федевич Час закінчити війну

Климентій Федевич

Час закінчити війну

Роздуми про 70-ту річницю польсько-українського збройного конфлікту на Західній Волині, у Холмщині, Східній Галичині та Підляшші

Польсько-український збройний конфлікт у 1940-х рр. є найболючішою проблемою сучасної історичної пам’яті поляків та українців про історію їхніх відносин у ХХ столітті. Попри неодноразові обговорення на форумах фахових істориків України та Польщі, а також рішення керівників двох країн вважати польсько-українські бойові дії і кровопролитне протистояння історичним фактом, який не потребує правових оцінок, польсько-українська суперечка про причини і винуватців цих подій лише посилюється. Поточні польсько-українські відносини щодо трактування польсько-українського збройного конфлікту 1940-х рр. можна охарактеризувати не тільки як протистояння польської та української історичних пам’ятей, але і як війну двох націоналістичних пропагандистських концепцій. Надійшов час зупинити цю війну, непотрібну ні Україні, ні Польщі.

За 22 роки відносин Польщі та України як незалежних держав, спроби примирити взаємну пам’ять про кровопролиття шляхом апеляції до загальнолюдських моральних принципів та моральних цінностей так і не дали позитивного результату. Останньою подією став провал спроби Української греко-католицької церкви і Польської католицької церкви спільно виступити із закликом до вірян разом вшанувати пам’ять кількох десятків тисяч загиблих поляків і українців. Обидві національні церкви не змогли разом вимовити божественну заповідь «Не убий» і разом закликати своїх вірних до покаяння і примирення.

Учасники польсько-української суперечки, як і раніше, не бажають брати на себе будь-яку відповідальність за трагедію 70-річної давнини, воліють не наводити повного переліку учасників конфлікту і аналізувати трагедію, яка тоді відбулася, в категоріях міжнародного законодавства про військові злочини. Понад те, немає не тільки взаємно визнаного списку загиблих, але й розуміння, скільки людей з обох сторін загинуло зі зброєю в руках, що можна трактувати як бойові втрати, і скільки полягло мирного населення. Щодо загиблих серед цивільного населення знову ж таки немає визнаних обома сторонами даних про кількість випадкових жертв під час польсько-українських боїв і спеціально вбитих людей, вбивство яких підпадає під визначення військового злочину.

Така ситуація вигідна обом сторонам польсько-українського ідеологічного протистояння, оскільки дозволяє уникати відповідальності «своєї» сторони конфлікту за скоєні злочини. Коли учасники польського та українського історичного дискурсу говорять переважно про загальні, приблизні цифри загиблих з протилежного боку, це дозволяє їм не конкретизувати, хто вбив, в яких обставинах, як вбивцю звали, хто був командиром вбивці і хто був начальником командира. Така тактика польських істориків допомагає, наприклад, уникати їм визнання, що польська сторона конфлікту теж здійснювала етнічні чистки на підконтрольній території, а випадкове потрапляння мирних українців в контрольовані збройними поляками села здебільшого означало для них фізичне знищення. Також досить симптоматично, що до втрат української сторони в ході конфлікту зараховують зазвичай тільки загиблих від рук солдатів Армії крайової, польських партизанських бойових груп і загонів самооборони. При цьому ігнорують українські втрати від дій кількох польських поліцейських батальйонів на німецькій службі, які проводили широкомасштабні каральні акції проти українців, діючи заодно з польськими партизанами. Крім того, у спільних боях проти українців з польськими збройними підрозділами взаємодіяли німецькі окупаційні війська, дислоковані на Волині угорські війська, а також совєтські партизани.

Немає ні найменшого сумніву в тому, що багато учасників польсько-українського збройного протистояння з обох сторін на груповому та індивідуальному рівні здійснювали військові злочини і злочини проти людяності. Але це не заважає ні Польщі, ні Україні вважати їх національними героями і нагороджувати найвищими державними нагородами за всю сукупність їхніх діянь.

Щоб відійти від такого викривленого тлумачення трагічного історичного минулого, варто відкрито визнати, що поляки й українці не можуть повністю однаково оцінювати події 1940-х років. У двох сусідніх народів, котрі боролися за одну і ту ж землю, в принципі не може бути однакового бачення минулого. Принаймні, так буде доти, доки існує традиція власної національної історії. У баченні збройного конфлікту під час ІІ світової війни сучасних поляків і українців може об’єднати лише негативне ставлення до воєнних злочинів і злочинів проти людяності, незалежно від того, хто їх скоїв. Для цього обидві сторони мають дотримуватися таких принципів, заснованих на міжнародних визначеннях військових злочинів і злочинів проти людяності:

1. Перш за все треба визначити повне коло учасників польсько-українського конфлікту, який не обмежується лише до Української повстанської армії (УПА) і Армії крайової (АК). Учасниками польсько-українського збройного конфлікту були всі, хто брав участь у бойових діях і вбивствах за національною ознакою з українського та польського боку:

- партизанські формування (зокрема військові підрозділи УПА та АК);

- загони місцевого ополчення;

- підрозділи самооборони;

- збройні групи;

- окремі особи;

- сформовані за національною ознакою збройні українські та польські поліцейські частини на службі в окупаційної влади нацистської Німеччини, котрі діяли проти населення не своєї національності й підтримували контакти і співпрацю з керівництвом свого національного партизанського руху та збройного підпілля;

- німецькі окупаційні органи влади, дислоковані в зоні польсько-українського конфлікту військові підрозділи Німеччини та її союзників, а також совєтські партизанські формування, які виступали в союзі з однією зі сторін польсько-українського збройного конфлікту проти іншої, надавали їй збройну підтримку або діяли в її інтересах.

2. Попри свій державний і правовий статус, всі учасники конфлікту мали за визначенням використовувати щодо цивільного населення та військовополонених норми міжнародного права і положення Гаазької конвенції про закони і звичаї ведення війни. Порушення даних норм і положень автоматично і без всяких застережень вважається військовим злочином. Українські та польські збройні сили під час збройного протистояння вважали себе армією своїх національних держав. І навіть якщо деякі учасники збройного конфлікту не вважали себе зобов’язаними дотримуватися даних правових норм, це не позбавляє сучасні польську та українську держави обов’язку дотримуватися їх при оцінці учасників польсько-українського конфлікту та формуванні політики історичної пам’яті.

3. Безумовними і безперечними військовими злочинами та злочинами проти людяності з обох сторін були всі цілеспрямовані вбивства цивільних осіб та захоплених у полон зі зброєю в руках військових супротивників, тобто військовополонених. Вбивство якоюсь зі сторін підозрюваних у скоєнні насильства і військових злочинів без судового розгляду і доказової бази також є військовим злочином.

4. Повну відповідальність за скоєні під час польсько-українського конфлікту військові злочини і злочини проти людяності несуть їхні безпосередні виконавці, безпосереднє керівництво виконавців і все вище командування, включаючи вище керівництво Української повстанської армії з українського боку та Армії крайової – з польського. Польське та українське військове командування несе повну відповідальність за вчинки своїх підлеглих незалежно від того, чи діяли вони за наказом або за власною ініціативою.

5. Аморальними і цинічними є намагання виправдати вбивства цивільних осіб і військовополонених, а також фізичне насильство над ними під час польсько-українського конфлікту в 1940-х роках деякими сучасними політиками, громадськими та державними діячами, істориками, публіцистами тощо. У військових злочинів не може бути виправдання, зокрема і з таких мотивів, як вбивство з ненависті або в стані афекту внаслідок заподіяних несправедливостей і насильства.

6. Категорично неприйнятною є чинна в сучасній Польщі та Україні практика прославлення «своїх» учасників польсько-українського збройного протистояння в 1940-х роках за всю сукупність їхніх заслуг під час бойових дій. Для багатьох із них боротьба за свободу і незалежність своєї країни і нації включала вбивства цивільних осіб, військовополонених та інші злочини проти людяності. Сучасні українці й поляки мають тверезо оцінювати своїх національних героїв і усвідомлювати, що прийнятно і що неприйнятно в їхній діяльності та спадщині.

7. У разі нагородження сучасними польськими та українськими державними нагородами (живих чи посмертно) учасників польсько-українського збройного конфлікту в 1940-ті рр., в поданнях і обґрунтуваннях нагородження мають бути обов’язково вказані конкретні дії і вчинки, за які здійснюється нагородження. Якщо ж нагорода дається за всю сукупність діянь під час бойових дій і якщо нагороджений несе відповідальність за військові злочини (які скоїв особисто, віддавав накази чи їх здійснювали довірені йому військові підрозділи, групи або окремі особи), польська чи українська держава, нагороджуючи, бере на себе повну моральну і матеріальну відповідальність за всю повноту дій нагороджуваних. Фактом такого нагородження держави висловлюють свою цілковиту згоду з правильністю здійснення військових злочинів, повне їх схвалення, а також визнання, що злочини вчинені в їхніх інтересах і це суспільство або держава усвідомлено користуються результатами цих злочинів.

При дотриманні цієї умови державні нагородження і прославляння учасників польсько-українських бойових дій, зокрема тих, хто вчинив військові злочини, є допустимим і належать до внутрішньої справи кожної країни. Учасники боротьби за незалежність і національні інтереси могли здійснювати найрізноманітніші вчинки: і позитивні, що заслуговують нагороди, і негативні, що підпадають під поняття військових злочинів. У роки ІІ світової війни злочини проти людяності на системному, груповому та індивідуальному рівні чинили тою чи іншою мірою усі воюючі сторони.

8. Звести до спільного знаменника історичну пам’ять сучасних українців і поляків про польсько-український конфлікт у 1940-х рр. неможливо. Адже єдиним ефективним засобом вирішення польсько-українських міжнаціональних суперечок в роки ІІ світової війни була визнана збройна боротьба і насильство. Кожна сторона мала свою систему цінностей і національні пріоритети, які багато в чому зберегли своє значення аж до сьогоднішнього дня. Крім того, у сучасних поляків та українців в осяжній історичній перспективі немає шансів, щоб їхнє трактування національної історії та історії розвитку своїх національних інтересів стало однаковим. Польські «національні герої» збройної боротьби проти українців у 1940-х роках не можуть стати «національними героями» для українців, як і українські «національні герої» не можуть стати героями для поляків.

9. Єдине, що може і має стати загальним в історичній пам’яті українців і поляків про міжнаціональний конфлікт в 1940-их рр., – це негативне ставлення до воєнних злочинів і злочинів проти людяності, незалежно від того, хто їх скоїв – «свої» чи «чужі». Польське і українське суспільство має відмовитися від практики абсолютного вихваляння своїх «національних героїв» за всю сукупність їхніх діянь, якщо вони включали у себе вбивства цивільних осіб і військовополонених.

Українців та поляків може об’єднати тільки пам’ять про взаємні жертви. Річниця ескалації польсько-українського збройного протистояння і кровопролиття на Волині 1943 року має стати одним із приводів для цього. Якщо українці і поляки будуть по-справжньому дотримуватись сучасних моральних та етичних принципів, а також принципів міжнародного права, то війна польської та української історичної пам’яті про події 1940-х рр., яка все ще триває, закінчиться. Якщо ж все залишиться, як зараз, то це означатиме, що головна проблема полягає не в трактуванні подій 70-річної давності, а в самих сучасних громадянах Польщі та України. Це буде означати, що 70 років знання про трагедію нічого не змінили, і їхній внутрішній світогляд залишився майже таким, як і 70 років тому, коли вони, їхні батьки чи діди вбивали один одного.