|
Оля ГнатюкВійна у війні. УПА і АК без возвеличення і паплюженняЧастина польських правих вважає Ґжеґожа Мотику українським націоналістом, їхні прямі
опоненти, українські праві, трактують його як польського шовініста. Без таких
книжок, без вивчення цих сторінок, без належного вшанування пам’яті жертв цього
конфлікту важко було б говорити про діалог та порозуміння. Протягом останніх років доволі
часто використовувалося словосполучення «українсько-польське примирення».
Особисто відчуваю певну девальвацію - не самого поняття, глибоко закоріненого у
християнській культурі, а конкретного слововжитку і практики. Це нагадує мені
ритуал без акту віри. Книжка Ґжеґожа
Мотики «Від Волинської різні до акції
«Вісла» (2011), присвячена одній з найболючіших сторінок української та
польської історії, дозволяє глибше збагнути причини та динаміку протистояння
під час ІІ світової війни. Вона допомагає також зрозуміти, у чому полягає
конфлікт пам’яті. Без таких книжок, без вивчення
цих сторінок, без належного вшанування пам’яті жертв цього конфлікту важко
було б говорити про діалог та порозуміння. Поява нової книжки дослідника
співпала із його вибором до колеґії (правління)
польського Інституту національної пам’яті. І книжку, і факт обрання Сенатом
Республіки Польща можна вважати підсумком дотеперішньої дослідницької роботи і
публічної активності польського історика. Хоч в Україні не з’явилася ні
одна книжка Ґжеґожа Мотики, його ім’я відоме
численному ґрону людей, які цікавляться
українсько-польськими взаєминами та історією ІІ світової війни. Перша його книжка - «Пани і різуни»
(1997, у співавторстві за Рафалом Внуком), присвячена
була епізодові співпраці поміж українським та польським антикомуністичним
підпіллям і викликала у Польщі з одного боку жваву, з іншого - різку реакцію. І
так уже залишилося: протягом наступних п’ятнадцяти років жодна наступна
публікація Ґжеґожа Мотики не обділена увагою. Як дослідник і публічний
інтелектуал Ґжеґож Мотика користується серед
істориків великою пошаною. Натомість ширшу публіку менше цікавить точність
висловлювань чи об’єктивізм досліджень, більше те, наскільки вони відповідають
стереотипам масової свідомості. Інакше кажучи, чи співпадають вони з парадиґмами, прийнятими у тих чи інших інтерпретаційних
спільнотах. Тим саме слід пояснювати позірний
парадокс: коли частина польських правих вважає цього дослідника українським
націоналістом, їхні прямі опоненти, українські праві, трактують його як
польського шовініста. Ці крайні оцінки вказують не лише
на відсутність зваженого погляду тої чи іншої групи, але й - опосередковано -
доводять стійкої позиції вченого, який намагається писати про найскладніші
проблеми sine ira et studio. Публікації Ґжеґожа
Мотики руйнують міти, на яких ґрунтуються ці
спільноти: з одного боку - міт УПА як винятково
героїчної національно-визвольної організації, без якої не виникло б української
незалежності, з іншого - міт про злочини УПА, порівняно з якими бліднуть
нацистські та комуністичні. На прикладі сприйняття у Польщі
книжки «Пани і різуни:
співпраця АК- WiN та УПА у 1945-47 рр.» яскраво
видно, яку бурхливу реакцію викликає будь яке посягання на цільність певного міту. Саме поєднання української та польської
підпільних формацій, себто УПА та WiN (абревіатура
від повної назви Wolność i Niezawisłość,
«Свобода і Незалежність», підпільної
антикомуністичної організації заснованої після формального розпуску Армії
Крайової) викликало різке несприйняття у частини так званих кресових середовищ. Факт військово-тактичної
співпраці УПА та WiN суперечив чорно-білій версії
історії, де чітко розподілені ролі «героїв» та «бандитів», і де за означенням
співпраця між ними неможлива. Ба, більше - книжка підважувала
основи поширеної інтерпретаційної схеми найновішої історії. Адже солдати Армії
Крайової чи учасники антикомуністичного
підпілля були незламними лицарями свободи в очах інтепретаційної
спільноти значно ширшої, ніж кресов’яки. Умовно можна
цю спільноту назвати антикомуністичною. Комуністична пропаганда протягом
багатьох десятиліть намагалася зогидити образ
антикомуністичного підпілля, зокрема АК та WiN. Ці
зусилля віддзеркалює вислів пропаганди ПНР «zapluty karzeł reakcji» (себто
«плюгавий гном реакції»), порівняно з яким ярлик «наймиты
международной буржуазии»
видається надзвичайно елегантним. Польські патріоти відкидали ці
спроби нав’язати комуністичну версію найновішої історії і спотворення ролі
польської участі в ІІ світовій війні. Відповідно до схеми, породженої
протистоянням, в еміграційних та позацензурних
виданнях, а також в родинних переказах, солдати АК виступали як герої, єдині
носії польського патріотизму, що протиставилися двом
тоталітарним режимам. На східних землях Речі Посполитої
вони змушені були боротися ще на одному фронті - українському. Так творилася
легенда АК. Зрозуміло, що протистояння поміж
комуністами та антикомуністами не залишало місця для відтінків. Іншими словами, можливе було або
возвеличення, або паплюження (після 1956 року - замовчування справжніх
масштабів спротиву польського суспільства та ролі АК під час гітлерівської
окупації). Схема «або - або», не допускає
іншої схеми - «і - і», притаманної дослідникові, не агіографові
чи політрукові. Після повернення незалежності
1989 року ця героїчна візія стала домінуючою.
Нарешті, після півстоліття шельмування, а в кращому випадку - замовчування, АК,
Польська підпільна держава та антикомуністичне підпілля отримали належне і
офіційне місце. Трохи згодом стали появлятися
дослідження, у яких висвітлювалися різні аспекти і різні прояви діяльності АК.
На сторінках преси почалося обговорення і темних сторінок польської історії.
Зазвичай це пов’язують з появою книжки «Сусіди»
(2000) Яна Ґросса, присвяченої знищенню євреїв у
Єдвабному, здійсненому нацистами руками їхніх польських сусідів. Варто однак пам’ятати, що
критичне переосмислення найновішої польської історії, і то не лише за кордоном
відбувалося і раніше. Вистачить згадати позацензурне
видання відомого есею Яна Юзефа Ліпського
«Дві батьківшини,
два патріотизми. Міркування про національну
мегаломанію та ксенофобію поляків» (1981) - маніфест незгоди на
замовчування темних сторінок. Повертаючись до найновішої книжки
Ґжеґожа Мотики, вона, як і попередні його публікації,
викликає гостру реакцію частини правих у Польщі. Як уже було сказано, це
адресована до широкого читача праця, у якій підсумовується дослідницький
доробок останніх 15 років. Тому в ній слід шукати не так нових тез чи фактів
(вони викладені у кількох попередніх книжках), як нових підходів. Загалом, ця
книжка - співставлення встановлених дослідниками фактів з розповсюдженими
уявленнями. Цей огляд зосереджує увагу на тих
мітах масової свідомості, які руйнує книжка
польського дослідника. Я навмисне не приписую їм «національної приналежності»,
позаяк гадаю, що не вони мають бути основою польської чи української
історіографії чи історичної освіти. І польські, і українські історики
здатні вийти поза цю схему. Численні дослідження, зокрема й обговорювана
книжка, є для цього найкращим доказом. Міт перший: масова
українська диверсія проти польської держави у вересні 1939 року. У багатьох спогадах та підручникових виданнях акцентується увага на масових
антипольських виступах українців в Східній Галичині та на Волині та проявах
їхньої нелояльності чи відвертої радості з розвалу польської держави. Ґжеґож Мотика ретельно описує поодинокі акції боївок ОУН та
контракції з боку польського війська та поліції у середині вересня 1939 року. Напади почастішали після
вторгнення Червоної армії, до чого прямо закликало совєтське
керівництво, розкидаючи летючки з закликом до солдатів вбивати офіцерів, а до
селян - «бити панів». Після того, як совєтська пропаганда відсурмила перемогу над «панською
Польщею», вона нав’язала цю радість «поневоленим», яких було визволено. Відомий афоризм Станіслава
Людкевича «нас визволили, і нема на те ради» вказує, однак, на м’яко кажучи,
стриману реакцію української інтелігенції. Історик заохочує читача до того,
щоб спробувати побачити ці події у відповідних пропорціях. Адже у польській
армії воювало проти окупантів близько 200 тисяч українців та білорусів,
тоді коли в антипольські акції було
задіяних не більше ніж кільканадцять тисяч чоловік. Міт другий: «кому в СССР
жить хорошо?» Ґжеґож Мотика показує, що совєтські репресії 1939-1941 рр. стосувалися усіх «неблагонадёжных» (з точки зору НКВД), незалежно від їхнього
національного походження. Депортації та репресії щодо
бувших громадян Речі Посполитої мали свою динаміку, на початку охоплюючи в
переважно поляків, потім українців, - у черговій хвилі - євреїв. Водночас, влада успішно застосовувала
принцип «поділяй і владарюй», створюючи у кожної національної групи враження,
що саме вона підлягає найжорстокішим переслідуванням, тоді як іншу групу влада
фаворизує. Міт третій:
відновлення Української Держави Після початку німецько-радянської
війни похідні групи ОУН-б йшли вслід за Вермахтом і
захопили владу у багатьох місцевостях. До Львова разом з Вермахтом
прибув батальйон «Нахтіґаль». Услід за ними до міста
прибула також спеціальна група ОУН-б на чолі з
Ярославом Стецьком. 30 червня 1941 року у Львові було проголошено «Акт відновлення української держави». Сьогодні у правих колах цю подію
подається як прояв прагнення до незалежності. Чи справді не думали
підпорядкуватися німецькій владі автори цієї заяви, які назвали себе урядом? «Новопостаюча
Українська держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Великою Німеччиною, що під проводом
свойого Вождя Адольфа Гітлєра
творить новий лад в Европі...». Ґжеґож Мотика наводить також лист Стецька
до дуче Беніто Муссоліні, в якому йдеться про «українську державу на території
звільненій від московсько-жидівської комуни». Після 1944 року ці слова різко
псували імідж організації, тож їх потрібно було прибрати з публікованого згодом
документу ОУН. Дослідник вказує на відсутність
доказів на те, що саме керівництво ОУН організувало погроми євреїв на зламі
червня та липня 1941 року. Але й наголошує на достовірності свідчень про те, що
організована ОУН-б міліція, за підтримки населення,
брали участь в антиєврейських акціях. Документально підтверджено також,
що під час засідання Ради старших ОУН 19 липня 1941 року схвально сприйнято
німецьку політкику щодо єврейського населення. Міт четвертий: Роль
митрополита Андрея Шептицького Закорінений совєтською
пропагандою міт про митрополита Андрея
Шептицького як гітлерівського колаборанта мав чітко
визначену мету - скомпрометувати Главу Української греко-католицької
церкви і тим самим виправдати насильницьку ліквідацію УГКЦ. Доволі часто митрополита
звинувачують також у відповідальності за масові насильства націоналістів проти
польського та єврейського населення. Книжка Мотики спростовує ці тези.
Історик вказує не тільки на відомі факти: врятування у своїй резиденції та в
декількох монастирях понад 300 євреїв, зокрема рабина Давида Кагане, сина
рабина, Курта Левіна,
чи Адама Данієля Ротфельда. Дослідник зосереджує увагу на
посланнях до вірних, зокрема відомому «Не
вбивай» з листопада 1942-го та листуванні митрополита, адресованому Папі
Пію ХІІ, в якому детально описано методи «остаточного рішення». Історик розглядає
також взаємини митрополита із націоналістичним підпіллям і совєтською владою. Мотика аналізує розходження поміж
львівським римо-католицьким архиєпископом Болеславом
Твардовським та Митрополитом Андреєм Шептицьким у
трактуванні масового насильства в українсько-польських взаєминах. Дослідник, спираючись на
листування двох єрархів та послань до мирян, робить
висновок, що митрополит засуджував як керівництво, так і вояків ОУН-б за насильство як метод боротьби, що викликало серед
них відповідну негативну реакцію. Водночас, митрополит
Шептицький, розуміючи , що одностороннє засудження насильства може бути
використане у боротьбі з українським прагненням до незалежності, прямо не
засудив антипольської акції. Міт п’ятий: загибель
львівських професорів Розстріл львівських професорів 4
липня 1941 року у масовій польській свідомості приписувався батальйонові «Нахтіґаль», очолюваному Романом Шухевичем. Історики
давно встановили, що виконавцем була Айнзацгрупа СС,
а за наказ відповідає гауптштурмфюрер Крюґер. Міти масової свідомості, однак,
живучі. Вони ґрунтуються на узагальненні певних фактів, себто убивстві
кількохсот поляків, вчинених українською міліцією. Ґжеґож Мотика наводить інструкцію ОУН-б, де прямо йдеться про знищення польської
інтелігенції. Міт шостий: фатум в
українсько-польських взаєминах Хоча протягом 1942 року велися
переговори між польським та українським підпіллям, то внаслідок непримиренної
позиції обох сторін вони не увінчалися бодай тактичним порозумінням. І для
однієї, і для другої сторони, як відзначає Ґжеґож
Мотика, принциповим було визнання прав на цю ж саму територію. ОУН очікувала «визнання права
української нації на панування на Західно-Українських
Землях» і передбачувала «поборювати шовіністичні настрої поляків», себто їхнє
прагнення до відновлення держави у довоєнних межах. Керівники польського підпілля, а
також уряду не допускали будь-яких поступок у справі кордонів, у кращому
випадку пропонуючи українцям певну автономію. І заява польського еміґраційного уряду від 31 березня 1943 року, і документи
ОУН 1942-1943 рр. не залишають сумнівів - жодна зі сторін, попри вкрай
несприятливі для обох народів умови, не здатна була на порозуміння. Таку
позицію історики виправдовують «суспільними настроями» поляків чи українців. Історія не знає умовного способу,
тому й Ґжеґож Мотика не ставить запитання, чи 1942
року був шанс запобігти трагедії. Проте
його аналіз позицій обох сторін наводить читача на думку про відповідальність
лідерів обох підпільних рухів та керівників польського еміґраційного
уряду за подальший розвиток подій. Сьомий: міт героїчного початку В історіографії прийнято вважати
атаку на німецький постерунок у Володимирці 7-8
лютого 1943 за першу акцію бандерівських партизанів, яка, мовляв, засвідчила,
що «ОУН-б очолила боротьбу з ворогом». Польський історик доводить, що
акція звільнення діяча ОУН мала своє продовження ранком наступного дня, коли її
учасники зупинилися на постій. Після допиту полонених вбили також близько
півтораста мешканців польського села Парослі (Сарненського
району, тепер - Рівненщина). Загибель польського цивільного
населення у цій акції лягає тінню на героїчний міт
початку. Міт восьмий: боротьба
УПА з поляками як гітлерівськими та совєтськими колаборантами На зламі 1942-го та 1943 року,
себто, після завершення першого етапу Endlösung
- знищення євреїв, з німецьких поліційних відділів, які були допоміжними для Айнзацґруп, масово дезертирували українці. Вони перейшли до
УПА. Згідно з принципом «поділяй і
владарюй» німці замінили їх поляками. Дезертирство українців, як стверджує
історик, набуло поширення після арештів та розстрілів українських поліціантів
німцями. Найімовірніше, це було наслідком
вдалої провокації совєтської розвідки, яка підсунула
німцям матеріали про причетність поліціянтів до
українського підпілля. Водночас, з пізньої осени 1942
року в цивільній адміністрації почали переважати службовці польської
національності. Відділи поліції брали участь у
«відплатних акціях» за поодинокі випадки атак українських партизанів на німців
та незліченні випадки знищення польських сіл та колоній. Польські утікачі з сільських
місцевостей, винищуваних УПА опинялися зазвичай у тих
містечках, де стаціонували німецькі відділи або до
тих місцевостей, де перебували совєтські партизани. «Клим Савур»,
який несе безпосередню відповідальність за Волинську трагедію - знищення близько
60 тисяч чоловік (з них 32 тисячі - відомі прізвища) цивільного населення, у
відозві з травня 1943 року всю вину за загострення взаємин на Волині перекинув
на поляків, які нібито масово вступали на службу у німецькій поліції та шукали
захисту «під німецькими крилами». Поляки, втікаючи перед неминучою
загибеллю та прагнучи помсти, вступали також у лави совєтських
партизанів, які поборювали не лише німців, але й УПА. Атакували також деякі
українські села. Після приходу Червоної армії в
1944-му, намагаючись хоч якось протистояти етнічній чистці в Галичині, поляки
вступали також в «Истрєбительные батальйоны». Усе це стало підставою для
зображення у пропаганді ОУН поляків як німецьких і совєтських
колаборантів. Міт дев’ятий: Волинь -
помста за Холмщину? З весни 1942 року німці проводили
пацифікаційні акції на території
люблінського та волинського воєводств, спрямовані проти комуністичних
партизанів та єврейських втікачів. З травня 1943 року, а отже, три
місяці після перших масових вбивств польського цивільного населення вчинених вояками
ОУН-б, почалися польські акції спрямовані проти тих
українців, яких німці насильницько переселяли на
місце виселених поляків. Проте у брошурах ОУН повну відповідальність і за
перше, і за друге покладено на поляків. З 1944 року ОУН-б
почала представляти свою антипольську акцію на Волині як відплату за знищення
українців на Холмщині чи - ширше - у люблінському воєводстві (див. популярну
брошуру Мирослава Прокопа «Куди прямують
поляки»). У таку версію подій вірили не
тільки пересічні українці в Галичині, на Холмщині та Волині, але й митрополит Андрей Шептицький, чи комуніст Ярослав Галан. Польський історик висуває
припущення, що це результат колективної ілюзії, подібної до тієї, якій
піддалися мешканці Варшави, які були переконані, що суттєву роль у
придушенні Варшавського повстання 1944 року
зіграла Дивізія СС «Галичина» чи - українці в німецькій службі. Міт десятий: Акція
Вісла як болісна необхідність Пропаганда ПНР
представляла акцію «Вісла» - насильницьке переселення близько 150 тисяч
українців з теренів вздовж східного та південно-східного кордону (від Тересполя до Криниці) як гуманітарну акцію, яка мала на
меті порятунок цивільного населення від лиходіїв, та, водночас, нібито одинокий
засіб встановлення порядку на цих землях. Ґжеґож Мотика вказує на документи, які
є прямим доказом справжніх цілей комуністичної влади - повної асиміляції
українців (детально про це історик писав у своїй попередніх книжках «Так було в Бещадах»
та «Навколо «Заграв у Бещадах».
Нариси з найновішої історії польських Бескидів»). Доволі широко у польському
суспільстві побутувала думка, що переселенці отримали вигоди внаслідок
цієї акції, мовляв, вони потрапили у кращі цивілізаційні умови. Така версія подій домінувала не
тільки підцензурних виданнях, але й в масовій свідомості поляків. Історик
відзначає, що засудивши 3 серпня 1990 року акцію «Вісла», Сенат уже незалежної
Польщі пішов проти течії і у цьому акті проявив неабияку відвагу. Зрозуміло, що представити повний
каталог мітів, які розвінчує Ґжеґож
Мотика в короткому огляді немає можливості. Тому я зосередила увагу на найтривкіших, які побутують і досі, хоч нібито висохло їхнє
джерело - комуністична чи націоналістична
пропаганда. Це, однак, не означає, що їх не підживлюють інші джерела, справа,
зліва, чи то збоку. Цінність цієї книжки однак не
лише у розвінчуванні мітів, але перш за все у
детальній, скрупульозній реконструкції подій українсько-польського конфлікту та
у зважених оцінках. Її варто читати у контексті присвячених цій темі книжок
інших істориків, зокрема Ігора Ільюшина
«Українська Повстанська Армія і Армія
Крайова: Протистояння в Західній Україні» (2009), чи у ширшому контексті, у
якому розглядає цю пробелматику Тімоті
Снайдер в «Кривавих землях»
(2010). Книги Ґжеґожа Мотики: Pany i rezuny.
Współpraca AK-WiN i UPA 1945-1947, Warszawa 1997 (співавтор з Рафалом
Внуком) Tak było
w Bieszczadach. Walki
polsko-ukraińskie w Polsce 1943-1948, Warszawa 1998 Antypolska Akcja OUN-UPA 1943-1944. Fakty i interpretacje, 2002 (редактор та співавтор) Służby Bezpieczeństwa Polski i Czechosłowacji wobec Ukraińców 1945-1989, Warszawa
2005 (редактор та співавтор) Ukraińska partyzantka 1942-1960, Warszawa
2006 W kręgu «Łun
w Bieszczadach», Warszawa
2009 Od rzezi wołyńskiej do akcji Wisła, Wydawnictwo Literackie, 2011 Статті на сторінках періодики («Karta», «Więź», «Zeszyty Historyczne», «Gazeta Wyborcza», «Rzeczpospolita», «Wprost») |
ч
|
 |
|