Іза Хруслінська Невід’ємною частиною мислення Яцека Куроня про польсько-українські відносини залишалася доля, визнання права на власну історичну пам’ять

Іза Хруслінська

Невід’ємною частиною мислення Яцека Куроня про польсько-українські відносини залишалася доля, визнання права на власну історичну пам’ять

Яцек Куронь не написав книжки, в якій охарактеризував би власну формулу польсько-українських відносин, хоча значну частину свого життя присвятив українській справі та польсько-українському діалогу. Він був передусім людиною дії. Він залишався нею навіть тоді, коли важка хвороба стала на заваді поїздкам, контактам «у терені», які він так любив, і тоді Куронь заходився шукати інші форми підтримки польсько-українського діалогу та української громади в Польщі. Доволі часто, кажучи про підхід Яцека Куроня до польсько-українських відносин, наголошують на його особливому емоційному ангажуванні. Із текстів Яцека вимальовується інший образ. Звичайно, емоційність і чутливість допомагали йому краще зрозуміти українців, їх історичну пам’ять, відмінну від історичної пам’яті поляків. Проте Яцек був істориком, аналітиком, його ставлення до цих питань випливало із чудової обізнаності в історії, з контактів із українцями, людьми з різних середовищ – українськими дисидентами, інтелектуалами, солдатами УПА. Куронь близько співпрацював із представниками української меншини в Польщі, мав також у своєму активі десятки розмов із польськими істориками, солдатами AK, представниками кресових середовищ, і про нього казали: «Kuroń łagodzi obyczaje – Куронь вгамовує пристрасті».

Однак Яцек залишив нам у спадок чимало важливих текстів, відкритих листів, інтерв’ю, записів телепрограм. Саме вони, розташовані в хронологічній послідовності, а також перші розділи його автобіографії «Віра та провина», присвячені львівському дитинству та формуванню його вражливості, уклали книжку «Поляки та українці: важкий діалог», яку спеціально з нагоди цих урочистостей і нашої сьогоднішньої зустрічі опублікувало київське видавництво Дух і Літера. В Польщі ця збірка Яцекових текстів була оприлюднена видавництвом Krytyka Polityczna в 2010 році в третьому томі «Творів» Куроня.

З текстів Яцека Куроня постає продумане, конденсоване бачення польсько-українських відносин. Можливо, це тому, що його заяви лунали зазвичай тоді, коли в польсько-українських стосунках діялося щось важливого, або ж ті стосунки набували характеру конфлікту чи суперечки, коли слід було втрутитися, пояснити рації обох сторін. А варто пам’ятати, що в період дев’яностих і аж до 2004 року, року смерті Куроня, та й значною мірою досі, польсько-український діалог був назначений печаттю історії.

Упродовж цього періоду для керунку польсько-українських відносин у Польщі визначальними були такі чинники:

a) клопотання про ухвалення постанови Сейму, яка б засудила депортацію українців під час операції «Вісла»; ці спроби, на думку Яцека, закінчилися половинчастим рішенням – ухвалою польського Сенату й відкритим листом польських інтелектуалів і людей доброї волі у цій справі в 1997 році;

b) боротьба за внесення поправок до закону про ветеранів війни та репресованих осіб таким чином, щоб цей закон поширювався на в’язнів концтабору в Явожно, де в 1947-1949 роках перебували головним чином українці, затримані під час операції «Вісла», і які були позбавлені волі переважно без судових рішень, у тому числі жінки, неповнолітні та священики;

c) намагання створити обабіч кордону прозорі процедури в справі встановлення пам’ятників та облаштування меморіальних об’єктів, у тому числі питання про відбудову та відкриття цвинтаря Орлят у Львові, натомість, у Польщі – створення меморіалу в Павлокомі, вирішення проблеми поховання полеглих у Бірчі й т.зв. незаконних вшанувань;

d) скликання зустрічей і семінарів, на яких польські та українські історики могли спільно обговорювати проблематику польсько-українських відносин у 1939-1947 роках. І, нарешті, приготування в 2003 році до відзначення шістдесятих тоді роковин від часу трагічних подій на Волині. Були й питання, не пов’язані безпосередньо з минулим, які, проте, затьмарювали взаємовідносини, як скажімо, опір частини польської громадськості влаштуванню в Перемишлі в 1995 і 1997 роках фестивалів української культури, чи поверненню майна, конфіскованого комуністичною державою. Я згадую тут лише кілька дійсно важливих конфліктних питань, а було їх разом десятки, і на підставі текстів Яцека Куроня можна створити справжню мапу тих справ і проблем. Годі переоцінити зусилля, яких Яцек Куронь доклав до їх вирішення.

Осмислення Яцеком Куронем польсько-українських відносин спиралося на кілька важливих опор, і хоча в багатьох осіб у Польщі його спосіб мислення породжував і далі породжує заперечення, проте сьогодні, з перспективи часу, схоже, що багато напрямків його думки, нині дещо призабутих, надалі зберігають свою актуальність.

В його осмисленні немає спрощень. Я наведу кілька прикладів, завдяки яким це стане очевидно, але ота нехіть до спрощень помітна хоча б у оцінках діяльності УПА. «УПА – це видатна сторінка української історії. І як би там не було, українці ставляться до УПА так, як ми ставимося до Армії Крайової. Але підемо на крок далі. Поляки ставляться до УПА так, як люди із Західної України до Армії Крайової. Усвідоммо це собі. Саме лиш поставлення знаку рівності між АК й УПА, що зробив Влодек Мокрий під час своєї передвиборної кампанії, – це крок, на якому вже можна скрутити собі в’язи. Це вже ми наче виходимо за певні допустимі межі», – це із його виступу в Яблонній у 1990 році.

Передусім Яцек Куронь вважав, що поляки та українці є найближчими одна одній нації в цій частині Європи, що ми повинні діяти спільно, попри історичні поділи. Причому та близькість заснована, попри усю складність наших взаємних стосунків, на певній культурно-історичній спільності.

Поляків і українців, на думку Яцека, єднають спільні малі вітчизни, хоча водночас саме вони нас найбільше розділяють. «Тут, - казав він, – на мій погляд, міститься ключ до всіх цих проблем. Нам дуже важко визнати, що ми маємо спільну вітчизну, відчувати радість і гордість, бачити багатство, яке з того випливає. Коли ми оповідаємо про події минулого, це також дуже характерно: кожна сторона починає з того місця, де їй завдали кривди. Часто реальної кривди. І далі вже тягнеться.»

Але Куронь бачив цю близькість і в такій перспективі, якої поза ним ніхто інший, мабуть, на назвав: «Обабіч кордону земля рясно вкрита польськими та українськими могилами. Не занедбуймо їх. Нехай вони стануть знаком у нашій спільній пам’яті. Нехай свідчать, наскільки ми близькі навзаєм, яку велику ціну ми заплатили за свободу і незалежність обох націй. І як дорого ми заплатили за її похорон.»

А водночас іще в сімдесятих роках він розумів і належно оцінював вагомість питання незалежності Україна. Перший опублікований Яцеків текст, у якому він ставить питання про суверенність України і висловлює переконання, що ця ідея повинна стати директивою для діяльності політичної опозиції в Польщі, – це «Політична опозиція в Польщі», датований 1974 роком. Відтак у 1977 році, в першому числі видаваного в підпіллі журналу Głos з’являється стаття Куроня, Адама Міхніка та Антонія Мацеревича, яка містить наступні слова: «Без подолання взаємної ворожості неможлива згода цілей українців, литовців, білорусів, поляків і росіян. А без цієї згоди ми залишаємося ув’язненими в історії на наступні століття. Звідси випливає програма дій: боротися проти ксенофобії та шовінізму у власної нації, плекати усвідомлення самостійницьких прагнень українців, литовців, білорусів. Плекати усвідомлення, що з російськими демократами нас об’єднує спільна мета в устремлінні до демократії та свободи. Ось реальний шлях до суверенітету Польщі.»

Але Яцек Куронь міркував і так: «Я виявив, наче всупереч самому собі, але дуже виразно, що це питання політичної доцільності. Чому всупереч самому собі? Бо я волів би, щоб зближення між нашими націями зумовлювала їхня очевидна близькість, а не те, що цього вимагає політична доцільність, – то мені трохи не подобається.»

Через вісім років після падіння комунізму, в 1997 році він писав: «Польсько-українські відносини стали одним із найважливіших, якщо не найважливішим питанням у польській зовнішній політиці.»

Однак центральне місце в виступах Яцека Куроня та левову частку часу в його діяльності посідало питання історії польсько-українських відносин. Він рішучо прагнув до знешкодження мін, які історія залишила нам у спадок у цих стосунках. Передумовою успіху Яцек вважав оприлюднення правди про події ІІ світової війни та післявоєнного періоду і взаємне визнання власних провин.

Яцек Куронь усвідомлював, що польсько-українські відносини слід розглядати в історичній перспективі, багатовікового дуже близького, а водночас трагічного сусідства. Рахуватися із тим, що польська та українська державність виникали приблизно в той сам час, опинившись у взаємному конфлікті, і так це залишалося аж до другої половини ХХ століття. Він також усвідомлював, як важко полякам визнати правду про ці відносини. «Проблема полягає в тому, – казав він, – що нас формували, ми самі себе формували, як нація мучеників, ми мали клопіт із тим, щоб погодитися, наче окрім нас є ще й інші нації мучеників. Прецінь поляки мають глибоко закодований синдром боротьби й мучеництва (...) Звідси у нас береться певність у відданості нашої нації свободі, але й готовності відстоювати свободу інших. Тому незручна правда, – що ми, так само, як і інші, мордували ближніх, – важко торує собі шлях, часто до неї ставляться неприхильно, адже вона підважує отой наш ідеалізований стереотип. Я одразу ж додавав: Українці мають супроти себе подібні стереотипи і аналогічні клопоти з тим, щоб із ними впоратися.»

Куронь, як і Єжи Ґедройць, вважав, що поляки, зважаючи на багатовікову присутність на так званих східних околицях (кресах), несуть відповідальність за частину лих, які спіткали українську націю. Це зумовлювало певність, що порахунки між нашими націями не слід зводити до нульової суми, що поляки повинні з огляду на оте минуле завжди давати більше. Тому він говорив про відповідальність Польщі за «гальмування» чи перешкоджання створенню українцями власної держави, вважаючи, що бодай тому годі досягнути справедливого балансу в польсько-українських відносинах.

Тлумачення нашого спільного минулого завжди було невід’ємною частиною кожної його заяви. Допіру виходячи з історичного контексту, Куронь висновував висновки.

Нагадаю про той його спосіб мислення на одному, але дуже важливому прикладі, хоча він постійно присутній у висловлюваннях Куроня і з інших нагод. У 2003 році тривали широко наголошені в засобах масової інформації роковини трагічних подій на Волині в 1943 році, де внаслідок дій українського підпілля масово гинуло польське населення. Яцек Куронь казав: «Розглядати лише один фрагмент польсько-українських стосунків, навіть якщо його значення надзвичайно істотне, це все одно, що взути чоботи, які охоче взувають націоналісти з обох сторін. Для українських націоналістів історія розпочинається у той момент, коли до їхнього села увійшли поляки і повбивали Богу душу винних мешканців, а для польських – коли убивцями були українці. Що було раніше, нікого не цікавить, контекст подій не має значення. Він нагадував про історичний контекст, вказував на помилки довоєнної польської політики щодо українців, на перебіг подій, аж ніяк, водночас, не применшуючи страждань і масштабу польських жертв, що так часто важко зрозуміти деяким середовищам у Польщі. Він, зокрема, намагався показати щільне переплетення кривд і їх рахунку з обох сторін. Те, що до війни над українцями [в Польщі] знущалися, – то правда. Те, що на Волині ми маємо справу з етнічною чисткою, – це також правда. Існує взаємний рахунок кривд. Але як їх виміряти, як порівняти, де та вага, котра покаже справедливий результат? (...) На Волині загинуло більше поляків, ніж українців, але там, де українці становили меншість – на Замостівщині, Холмщині та Перемищині, співвідношення жертв було достоту протилежним. (...) Існують в історії такі моменти, коли не залишається шансів, щоб земля увібрала кров; з кривди, з помсти, з ненависті народжуються жахливі речі, які неможливо заперечити.»

Деяким середовищам у Польщі важко було тоді зрозуміти, що ці слова Куроня не є релятивізацією зла, вони нічим не поціляють у страждання польських жертв на Волині. Адже він не раз казав: «Жертвам крайнього етноцентризму належиться пам’ять і шана. (…) слід говорити правду і висловити повагу до убитих.»

Здається, що Яцек Куронь зрозумів у даному випадку щось іще, чого, мабуть, поза ним ніхто так добре не зауважив, і що, здається, досі залишається актуальним: «Є, мабуть, і такі [серед поляків], – казав він, – хто вимагають від українців вибачень, але й так жодним вибаченням не повірять, покутне биття в груди ніколи не буде для них достатньо гучним. (...) Нікого не вільно змушувати до покути, нікому не можна наказати покаятись. Вимога: впадіть навколішки перед нами, а ми вибачимо, принесе зворотний ефект. Особливо, коли подивимося на історію, – поміж поляками та українцями немає простого для визначення і описання зв’язку між катами й жертвами, надто часто і надто охоче ми мінялися ролями. (...) Я закликаю до доброї волі та спроби відчути страждання й кривду іншої сторони. Не йдеться про те, щоб зважувати кривди, а щоб їх відчути.»

Багато сучасників закидали Яцекові, що той у своїх виступах і способі мислення полегшував українцям завдання, вимагаючи від них меншого. Я б хотіла на цей закид відповісти словами самого Яцека. Він так це пояснив:

«Я також вважаю, що вимагати від інших зізнання в їхніх провинах, – це поганий спосіб ведення діалогу. Кожна сторона повинна говорити про власні провини. Я завжди висловлював цю точку зору, кажу це й тепер. Проте, мені дорікнули, що то шляхетно, але неефективно. Адже, якщо в такому разі мене добре чують українці, то перестають слухати поляки. Відтак я досягаю протилежного до загаданого ефекту. Замість долати ненависть і сіяти дружбу, я зміцнюю ненависть, бо всього лиш тільки приєднуюся до українців. Нічого іншого не діється. В тому є певний сенс. Я волів би в діалозі з українцями говорити про власні провини. Досі я завжди так і чинив. Але небезпека полягає в тому, що той мій ракурс не зрозуміють. І врешті, може трапитися так, що і поляки мене невірно зрозуміють, і моїх українських слухачів я, водночас, не зможу переконати, щоб вони застановилися над аргументами поляків. У такому випадку постає ситуація, коли обидві сторони починають забивати в одні ворота, що також веде в нікуди. А тому це важка й делікатна справа.»

І насамкінець хочу нагадати, що Яцек усвідомлював: поляків і українців чекає дуже довгий шлях до досягнення катарсису в польсько-українських відносинах, а ми й далі до того шляху не готові. В 2003 році він констатував: «На жаль, ні ми, ні Ви ще до того не дозріли, хоча безсумнівно, дозріваємо щодня і щороку.»

Він залишив нам усім, тим, для кого питання діалогу та польсько-українського зближення важливі та суттєві, наступне послання:

«Далебі сучасність завжди важливіша, ніж минуле, але саме історія значною, ба навіть вирішальною мірою визначає суспільну свідомість. Тому ми мусимо вести між собою важкий діалог. Поляки та українці повинні говорити про минуле так, як кожен із них розуміє істину в своїй історії. Не можна сердитися на взаємно суперечливі образи нашого спільного минулого. В усій нашій історії є багато фактів, які нас зближують навзаєм, і не слід лаяти тих, які свідчать про щось зовсім протилежне. Потрібне зусилля, щоб зрозуміти рацію іншої сторони, також, а може й передусім тоді, коли та рація нас обурює. Немає іншого шляху до порозуміння.»

Зважаючи на обмеження в часі, я не розвиваю цієї лінії, проте невід’ємною частиною мислення Яцека Куроня про польсько-українські відносини залишалася доля, визнання права на власну історичну пам’ять і збереження власної культури українців у Польщі, вписані в контекст мислення Яцека про Польщу в ширшому сенсі, в контекст долі національних і етнічних меншин, для яких він так багато зробив.