|
Іза Хруслінська, Петро ТимаІнтервю з Яцеком Куронем: Важкий шлях до примиренняІза Хруслінська, Петро Тима: Єжи Ґедройць вважав, що
полякам і німцям, попри пролиту кров, вдалося досягти у взаєминах стану, коли
історія вже не пригнічує взаємних стосунків. Натомість, коли йдеться про
польсько-українські відносини, історія в них все ще дуже виразно присутня, так
було торік із Цвинтарем Орлят у Львові, так діється тепер у зв’язку із 60-ми
роковинами подій на Волині. Завдяки чому, попри таку важку спадщину, вдалося
досягти польсько-німецького примирення? Яцек Куронь: Існує певна подібність між польсько-українськими та польсько-німецькими
відносинами. Зазвичай я кажу, що ми є наче українцями для німців та німцями для
українців. Внесок німців, і не тільки в польську культуру, дуже значний: це й
міста, засновувані на магдебурзькому праві, і потужна німецька присутність в
економічному житті цих міст, – щодо цього я не маю жодних сумнівів. Займанщини,
окупації, війни затьмарили цей позитивний образ у польській свідомості. Фактом
є також, що німці довго мали відчуття цивілізаторської місії супроти поляків.
Допіру травматичний досвід Другої світової війни дозволив німцям подолати це
відчуття вищості, і тоді ж, обтяжені величезним почуттям провини, вони почали
про цю провину говорити вголос. Той факт, на мій погляд, є одним із
найважливіших чинників, які сприяли перегляду польсько-німецьких відносин.
Другим чинником була цивілізаційна й економічна перевага Німеччини. Після війни
польське суспільство заздрило німцям за їхній добробут, а також працьовитість,
надійність тощо. І це також причинилося до змін у суспільній свідомості
поляків, до подолання минулого. Із отого німецького почуття провини виросла
дуже розумна політика. Внаслідок війни Німеччина втратила землі, які в
переважній більшості не можна розглядати, як давні польські, і не лише
Щецинське Помор’я, а й Сілезію, хоча й П’ястівську,
проте, це ж самі П’ясти, тамтешні спадкові володарі, онімечили та германізували
Сілезію, залучаючи німецьких колоністів. Натомість після війни особливо
істотним був той факт, що німці, допомагаючи західним польським землям, не
обмежувалися тільки німецькою меншиною. Ця допомога була покликана допомогти
регіонові, селу, місту – шпиталі, школи, спортивні майданчики тощо. Обидва ці
чинники сприяли тому, що польський перегляд ставлення до Німеччини був легшим.
Але йому також значною мірою допоміг лист польських єпископів до німецьких у
1965 році. Тоді вони здобулися на незвичайний заклик: прощаємо і просимо
прощення. Та згадаймо, що цей заклик породив у польського суспільства
надзвичайно сильний шок, чим, зрештою, пропаганда у ПНР спробувала
скористатися. Але то був шок, який спонукав значну частину польського
суспільства осмислити і переглянути ставлення до німців. Іза Хруслінська, Петро Тима: У цьому контексті приклад польсько-українських відносин
становить цілком протилежний уклад... Яцек Куронь: Так. У Польщі жодного почуття провини супроти українців не існувало –
натомість, існувало й існує дуже глибоке переконання, що поляки є мучениками
світу. Воно посилилося під час окупації. І в тому є багато правди, адже
ситуація інших окупованих націй – французів, бельгійців, а навіть чехів, – була
зовсім іншою. Все це обґрунтовувало польське відчуття жертви. А воно, в свою
чергу, істотно перешкоджало визнанню наших провин супроти українців. Навпаки,
навіть зміцнювало відчуття жертви також і в стосунках із українцями. Цей тип
постави помітний теж і в сучасній Польщі. Властивість людської пам’яті полягає
в тому, що вона запам’ятовує майже винятково ті кривди, яких завдала протилежна
сторона. Так воно є і на українському боці, і на польському: прийшли до нас
українці і різали нас, – кажуть поляки, прийшли до нас поляки і різали, били,
палили нас, – кажуть українці. Окрім того, в свідомості поляків цупко запам’ятався той факт, що українці
намагалися, повторюю: намагалися встати на початку Другої світової війни на бік
Німеччини. Майже не було зауважено, що українці доволі хутко змінили
орієнтацію, піднялися на боротьбу з гітлерівцями, натомість, узагалі не було
зауважено усе те, що принесла Україні совєтська
влада, що внаслідок совєтських дій українці заплатили
під час війни і після її закінчення величезну ціну. Повторюю, поляки того не
зауважили. Звертаючись до подій на Волині, я б навіть сказав, що витворилося
глибоке переконання, що кривди, яких поляки зазнали від рук українців у роки
Другої світової війни, були не тільки порівняльні з кривдами, завданими
німцями, але навіть більшими. Хоча таке порівняння не має сенсу, воно й надалі
функціонує в поточній свідомості, формоване отими найбільш скривдженими –
колишніми мешканцями кресів, польськими волинянами. Відповідно, у німцях
вбачають тих, хто захищав поляків від українців. Для багатьох саме з цього
взагалі починається історія польсько-українських відносин, хоча наша спільна
історія почалася набагато раніше. Але отієї, набагато давнішої історії не дуже
вдається прочитати у властивих пропорціях, бо ті явища, про які я казав, часів
Другої світової війни, блокують нам розум. Я сказав, що німці потребували
травми, щоб переглянути своє ставлення до поляків. Натомість поляки такого шоку
супроти українців не зазнали. Нам залишилося тільки усвідомлення Волинської
різанини, понесеної на Сході жертви. І вся історія польсько-українських
стосунків розглядається тільки з цієї точки зору. В липні 1943 року був
відданий наказ про етнічну чистку на Волині, хоча на це немає прямого доказу, а
є лише непрямі. І хоч деякі лідери ОУН, чи командири УПА, як от Андрій Мельник
(1) або Тарас Бульба-Боровець (2) рішуче виступили
проти нього, загони, пов’язані з фракцією ОУН Степана Бандери (3), розпочали
етнічну чистку. В результаті, за підрахунками, баланс жертв на польському боці
майже втричі більший, ніж на українському. І так ото ми наближаємося до
відзначення найважливіших для польської національної свідомості роковин, ці
роковини стають візиткою нашого ставлення до українців. Іза Хруслінська, Петро Тима: Чому роковини трагічних подій у взаємних
відносинах повинні стати домінуючим визначником у польсько-українських
стосунках? Чи конче так мусить бути? Яцек Куронь: Спрощуючи, я скажу, що неважлива реальна історія, а лиш історія, присутня
в людській свідомості. Коли ретельні знання заганяють десь у кут, то вони
завжди поступаються міфам. Властивістю конфліктів за малі вітчизни є те, що
кров не всякає в землю, але породжує месника, і це такий ланцюг, в якому кожна
ланка назначена злочином. Отож, ми можемо дивитися на польсько-українські
стосунки крізь призму відзначення роковин заподіяних кривд, тепер вклонимося
Волинській різанині, іншим разом віссю відзначення стануть роковини операції «Вісла»
або пацифікації українських сіл, вчиненої польською державою в 1930 році, або
руйнування церков на Волині в 1938–1939 роках, або злочини в Павлокомі, Сагрині (4) чи Завадці Мороховській, де акурат
поляки мордували українських мешканців цих сіл. Можна чинити й так, от лиш
якими жахливими будуть наслідки! Я вважаю, що неможливо підвести чесного
балансу в польсько-українських відносинах. Тому необхідно апелювати до
основного питання, яке з труднощами пробивається до польської свідомості. Отож,
Польща двічі завадила незалежності України в ХХ столітті. Вперше – внаслідок
перемоги в 1918 році над Українською Галицькою Армією, вдруге – внаслідок
Ризької угоди. Можна казати, що Ризька угода була нам нав’язана, що тільки й
того вдалося вторгувати, але, однак, Польща її підписала, попри те, що Юзеф Пілсудський мав зобов’язання супроти Симона Петлюри. І
зобов’язання ті були для української сторони дуже важкими: Україна була змушена
піти на поступки в питанні приналежності Галичини, українська державність мала
починатися допіру за Збручем, себто властиве серце України залишилося б у
Польщі. Факт залишається фактом: ми вступили в 1918 році у війну з українцями,
і ми в тій війні перемогли. Далебі невідомо, як так трапилося, що символом
тогочасного військового тріумфу Польщі стала не Варшавська битва серпня 1920
року, яка фактично стала вирішальною для незалежності Польщі, а боротьба за
Львів. І тут ми підходимо до символіки Львівських Орлят. Міф Орлят здолав роки,
і ми досі ведемо з українцями бої за Орлят. Іза Хруслінська, Петро Тима: Чому сáме
відзначення 60-х роковин антипольської акції на Волині набуло таких форм, як Ви
гадаєте, якими раціональними передумовами керувалися [їх організатори]? Що
такого трапилося, що ані на 50-і роковини, ані на 55-і цим подіям не
приділялося такого значення, як тим заходам, котрі готують незабаром? Яцек Куронь: Раціональних передумов немає. Натомість, я вважаю, що [політичний] табір
СЛД вбачає свою спадщину передусім у операції «Вісла», в боях із УПА і в чорній
легенді навколо цього військового формування. Цей табір не бажає зректися тієї
спадщини, позаяк вона показує його як силу, прихильну незалежності. В лавах СЛД
перебувають впливові антиукраїнські сили. У часи, коли я відстоював у Сеймі
пільги для в’язнів Явожна, то програвав, бо
переважали голоси послів СЛД. Така ситуація витворює тиск на Александра Кваснєвського, котрий, як і його найближче
оточення, добре розуміє українську проблему. Але тиск подвійний, із боку СЛД та
із середовища польських ветеранів, колишніх мешканців кресів. Можна, отож,
тільки гадати, чому президент Кваснєвський, котрий донедавна виказував
надзвичайну зрілість і далекоглядність
супроти українського питання, тут і тепер поступається? На жаль,
відзначення роковин подій на Волині, безсумнівно, завдасть серйозного удару
польсько-українським відносинам. А польсько-українські відносини, смію
запевнити, є для польської зовнішньої політики найважливішими. Як казав Єжи Ґедройць, немає незалежної
Польщі без незалежної України. Іза Хруслінська, Петро Тима: В підсумку однієї з дискусій про Волинь
пролунало, що з українською стороною належить говорити про це питання жорстко і
домагатися втілення своїх прав. Чи дійсно це найкраща стратегія? Яцек Куронь: Брак розуміння ніколи не може бути чеснотою, завжди є провина, але ще
важливіше, що це завжди неефективно і зазвичай закінчується погано, загрожує
загостренням конфлікту. Іза Хруслінська, Петро Тима: Вперше питання про конфлікт на Волині породило
широку дискусію в Україні в різних інтелектуальних і політичних колах, серед
істориків. У Польщі українські дебати загалом не відомі, вибірково публікують
лише окремі голоси, часто висмикнуті уривки дискусії або полеміки. Не чиниться
спроб, як це робить Яцек Куронь,
вести діалог із українською стороною... Яцек Куронь: Як суспільство, ми ще не дозріли до порахунку із сумлінням, бо на нас
тяжить комплекс жертви. Ба більше, це почесне звання, воно не допускає
будь-яких відступів, скажімо, визнання, що польська сторона також іноді бувала
кривдником. Через комплекс жертви польська сторона переконана, що вона завжди
залишалася потерпілою стороною. Українці також до такого розрахунку із
сумлінням не дозріли. Але, навряд чи варто дивуватися, позаяк відносини між
націями та державами завжди є двосторонніми. Якщо одна зі сторін неспроможна «перестрибнути»
через себе, власні забобони та міфи, то важко сподіватися, щоб інша це вчинила,
зокрема, якщо в історичній перспективі українська сторона більше потерпіла від
рук поляків. І це для мене очевидно. До осягнення в польсько-українських відносинах
катарсису нас чекає дуже довгий шлях, а ми до нього абсолютно не готові. Над
нами тяжить минула епоха ПНР, коли з українців зробили ворогів. Для
інтегрування власної групи був потрібен ворог, і пропаганда ПНР вишукувала
різних ворогів, але українці для цього підходили надзвичайно. З цієї точки зору
порозуміння між об’єднанням Воля і Незалежність і Українською Повстанською
Армією (5) було представлене як особливий вияв злочинності підпілля ВіН. Сучасні польсько-українські стосунки є наслідком усіх
тих ускладнень. Далебі сучасність завжди важливіша, ніж минуле, але саме
історія значною, ба навіть вирішальною мірою визначає суспільну свідомість.
Тому ми мусимо вести між собою важкий діалог. Поляки та українці повинні
говорити про минуле так, як кожен із них розуміє істину в своїй історії. Не
можна сердитися на взаємно суперечливі образи нашого спільного минулого. В усій
нашій історії є багато фактів, які нас зближують навзаєм, і не слід лаяти тих,
які свідчать про щось зовсім протилежне. Потрібне зусилля, щоб зрозуміти рацію
іншої сторони, також, а може й передусім тоді, коли та рація нас обурює. Немає
іншого шляху до порозуміння, а фільми, книжки, і особливо школа, мають нам у
цій роботі допомогти. 1. Андрій Мельник
(1890–1964) – український політик, офіцер армії УНР, від 1938 р. провідник ОУН,
після розколу очолив фракцію ОУН–М (мельниківців),
яка співпрацювала з німецькими органами окупаційної влади до 1944 р.,
заарештований і ув’язнений у Заксенгаузені в 1944 р.,
після війни діяв у еміграції. 2.Тарас Боровець, псевдонім Тарас Бульба (1908–1981) – український
самостійницький діяч на Поліссі, в’язень Берези Картузької. Під час німецької окупації пов'язаний із
еміграційним урядом УНР, в 1941 р. створив т. зв.
Поліську Січ, загони якої нападали на групи червоноармійців, котрі залишилися в
німецькому запіллі внаслідок швидкого просування вермахту на схід. У 1942 р.
підлеглі йому загони почали використовувати назву Українська Повстанська Армія.
Не підпорядкувався ОУН Бандери, зокрема, критикував антипольську операцію на
Волині. В 1943 р. арештований ґестапо, в'язень Заксенгаузена. Після 1948 р. в еміграції в Канаді, автор
спогадів Армія без держави
(Львів, 1993). 3. Степан Бандера
(1909–1959) – український політик, ідеолог націоналізму, член ОУН, в 1934 р.
співорганізатор замаху на міністра внутрішніх справ II Республіки Броніслава Перацького, в 1934–1939 рр. ув'язнений, від 1940 р.
провідник революційної фракції ОУН, ініціатор Акту відновлення Української
Держави в червні 1941 року, заарештований німцями, перебував у таборі Заксенгаузен, після війни в еміграції, убитий агентом КҐБ
Богданом Сташинським. 4. Сагринь – село в Грубешівському повіті; в березні 1944 р. загони АК армія
провели в тих околицях найбільшу антиукраїнську операцію, водночас напавши на
понад 20 сіл, серед яких найважливішим було село Сагринь.
Внаслідок нападу на це село було убито 816 осіб українського походження. У
червні 2008 р. було затверджено проект відновлення цвинтаря й пам'ятника
жертвам Сагрині й навколишніх сіл. Відкриття
пам'ятника було заплановане в присутності президентів Польщі й України у травні
2009 р., але скасоване через небажання польської сторони брати участь у
церемонії. Проти участі президента Польщі Леха Качинського
в церемонії увічнення пам’яті українських жертв протестували місцеві
організації ветеранів і переселенців із території сучасної України. 5. Порозуміння
між ВіН і УПА – в 1945 році відбулися зустрічі й
контакти між структурами польської АК, відтак ВіН, і
українського антикомуністичного підпілля ОУН і УПА. Вони тривали на різних
рівнях і після попереднього узгодження часто закінчувалися перемир’ям. Варто
зазначити, що й міліцейські відділення (часто укомплектовані колишніми вояками
АК) домовлялися бувало з УПА про ненапад, а іноді й про співпрацю. Об’єднання
Воля і Незалежність (ВіН) [Wolność i Niezawisłość] – польська військово-цивільна антикомуністична
організація, створена у вересні 1945 р. у Варшаві. Її осердя становили рештки
офіційно розпущеного в 1945 р. Представництва збройних сил у краї [Delegatura Sił Zbrojnych na Kraj]. ВіН перейняла його
організаційну структуру, персонал, майно, а також окремі партизанські групи.
Див. докладніше: Grzegorz
Motyka, Rafał Wnuk, Pany i rezuny. Współpraca AK–WiN i UPA
1945–1947, Варшава 1997. Переклав Володимир Павлів |
ч
|
 |
|