Ігор Ільюшин

Важка українсько-польська історична спадщина

15 липня 2009 р. у зв’язку з 66-ою річницею трагічних подій 1943 р. на Волині Сейм Польської Республіки ухвалив постанову, в якій стверджу­ється, що «ОУН і УПА здійснили так звану антипольську акцію – масові мордування, які мали характер етнічної чистки та риси народовбивства». Текст узгодили всі фракції, всі політичні партії. Коли маршалок Сейму Броніслав Коморовскі прочитав текст ухвали, парламент ві­тав її стоячи тривалими оплесками, що засвідчи­ло одностайне схвалення.

Вжитий у постанові польський термін ludobуjstwo є тотожним англійсько­му genocide. Рік перед тим, 2008 p., коли з нагоди 65-ї річниці волинських подій польський Сейм розглядав проект постанови на вшанування пам’яті про загиблих в тій трагедії (його підготували депутати від Польської селянської партії), саме цей термін було застосовано щодо дій ОУН і УПА проти польської цивільної людності. Але тоді Сейм відхилив цю постанову. Не мала успіху також і спроба загальнопольського Комітету з організації «волинських» заходів на чолі з його керівником, віце-маршалком Сейму ПР Ярославом Каліновским, внести за по­середництвом польських євродепутатів проект такої постанови на розгляд Європарламенту.

Президент Польщі Лех Качинскі відмовився від патронату й участі у вар­шавській науковій конференції «В 65-у річницю знищення польського населення на Східних кресах українськими націоналістами», спричинивши тим велике роз­чарування польської правиці (конференцію навіть перенесли в останній момент із Бельведеру до Галереї Порчинских (Музею колекції ім. Івана-Павла II). Ба, більше, представниця Президента і колишній міністр закордонних справ Польщі Анна Фотиґа, виступаючи на цьому форумі, переконувала його учасників «перегорнути сторінки у відносинах між українцями й поляками часів війни та подивитися на сьогоднішню Україну іншими очами»(1). І позицію державного керівництва Польщі у цій справі не змінили ані невдоволення діями Президента Качинского, ані го­стра критика, якій піддали виступ Фотиґи присутні на конференції представники «кресових» і комбатантських організацій(2).

Щось дуже істотне мало статися в мисленні польських політиків упродовж року, щоб вони за того самого президента і за тієї ж таки зовнішньополітичної східної стратегії, в якій Україні відведено місце одного з найголовніших партнерів, змінили свій підхід до оцінки того, що сталося у відносинах між українцями та по­ляками на «кресах всходніх» у роки Другої світової війни.

Рішення польського Сейму — наслідок тривалої роботи Інституту національ­ної пам’яті з розслідування злочинів проти польського народу, здійснюваної згід­но з польським законодавством від 1991 р. На відміну від української практики, де тільки після постанови Верховної Ради України від 28 листопада 2006 р., якою Голодомор 1932-1933 рр. визнано «геноцидом Українського народу», Кабінет мі­ністрів отримав вказівку привести нормативно-правові акти України у відповід­ність із цим Законом. Польський карний кодекс уже від 1998 р. містить статтю, яка окреслює злочин «геноциду» так, як його витлумачила ухвалена в ООН 9 грудня 1948 р. Конвенція у справі запобігання і покарання злочинів геноциду(3).

Втім, окреслення геноциду в Конвенції занадто вузьке, щоб задовольнити іс­ториків, які прагнуть зрозуміти і пояснити конкретні випадки його здійснення. Ін­ший термін — «етнічна чистка», запроваджений до міжнародного кримінального права начебто з метою адекватнішої оцінки окремих специфічних виявів масових злочинів, залежно від співвідношення залучених у них супротивних сторін та мети їхніх дій, теж має пізнавальні обмеженості. Його застосування до різних за харак­тером дій (зумисне вбивство певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи на території її одвічного мешкання; усунення такої групи з цієї території з метою створити вигідніші умови для іншої групи тощо), іноді лише ускладнює сутність та розуміння процесів.

До того ж поняттєва категорія «етнічна чистка» у світову юридичну практику ввійшла зовсім нещодавно. Брутальні порушення міжнародного гуманітарного права в Руанді 1994 р. та в Югославії у 1991-1995 рр. поставили міжнародну спіль­ноту перед нагальною потребою дати правову кваліфікацію скоєних там злочинів і притягти до карної відповідальності осіб чи групи осіб, які припустилися «актів геноциду», незалежно від того, чи могли вони бути покарані у власних державах або чи були ці держави учасниками Конвенції 1948 р. 2003 р. розпочав роботу Міжнародний карний трибунал, статут якого було підписано ще 1998 р.

Відтак, не дивує, що після ухвалення постанов, в яких найвищі законодавчі ор­гани України та Польщі дають юридичну оцінку противоправних дій у минулому, багато хто переймається питанням, якою мірою на появу цих рішень вплинули суспільні потреби, а якою — політична кон’юнктура.

Щоб відповісти на це питання і розібратися в мотивах ухвали польського Сейму (тут нас цікавить саме вона), звернімося до матеріалів слідства у справі «пересліду­вання населення польської національності на Волині в 1939-1945 роках», яке про­водив люблінський відділ Комісії для покарання злочинів проти польського народу (надалі Комісія) Інституту національної пам’яті. Саме ці матеріали «послужили істот­ним чинником для доведення слідством, що на Волині було скоєно злочин народовбивства», а також напевно дали підстави Сейму ПР ухвалити згадану постанову(4).

Найвагомішою підставою розпочати карну справу з цього питання стала публікація Злочини українських націоналістів, здійснені щодо польського насе­лення Волині у 1939-1945 рр. (Варшава 1990), яку підготували Юзеф Туровскі і Владислав Сємашко — ветерани партизанської формації Об’єднання солдатів 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової, а також лист Об’єднання родин жертв українських націоналістів у Вроцлаві від 22 січня 1991 р., в якому йшлося «про злочини українських націоналістів, скоєні стосовно польського кресового населення». Тобто Комісія, розпочинаючи слідство в цій справі, вже керувалася переконанням, що українські націоналісти в роки війни скоїли на території ко­лишнього Волинського воєводства злочини проти поляків(5). Втім, згідно з вимо­гами закону про Інститут національної пам’яті — Комісію, головною метою кож­ного слідства мало бути не лише встановлення особи винного чи групи винних у скоєнні злочину, але також «всебічне з’ясування всіх обставин, за яких було скоєно кожен зі злочинів»(6).

На підставі зібраних упродовж 1990-х рр. слідчих матеріалів члени Комісії зробили попередній висновок про те, що ці злочини підпадають під окреслення їх Конвенцією ООН 1948 р. як «злочин народовбивства» і відповідають статті 118 § 1 і § 2 чинного в Польщі карного кодексу. 2000 р. слідство поновили і висунули три слідчі версії перебігу т. зв. антипольської акції на Волині, які належало перевірити подальшими дослідженнями.

Згідно з першою версією, антипольську акцію, метою якої було фізичне зни­щення (екстермінація) польського населення на Волині, запланувало й підготу­вало військово-політичне керівництво ОУН і УПА, а здійснили підпорядковані їм збройні загони, т. зв. групи української самооборони, а також зорганізовані для цієї мети селяни. Вбивства поляків на Волині мали на меті знищити всю місцеву польську національну групу. Організація вбивств, їхній перебіг, роз­мах, територіальні межі, а також мета й мотиви їх здійснення давали підстави твердити, що на території Волині в 1939-1945 рр. було скоєно злочин народовбивства.

Друга слідча версія припускала, що керівники ОУН і УПА, хоч і бажали очис­тити визнану за етнічні українські землі територію Волині від поляків, не стави­ли за мету фізичну екстермінацію, а прагнули змусити польське населення за­лишити ці терени. Вони вбачали в ньому перешкоду для створення незалежної України: передбачалося, що по завершенні війни міг відбутися плебісцит для вирішення питання державної належності Волині, і відсутність поляків робила його результат передбачуваним. «Різанина», до якої дійшло, не була запланова­на, керована та схвалена провідниками ОУН і УПА, перебіг акції вийшов з-під їхнього контролю.

Третю слідчу версію побудовано на припущенні, що вбивства польського насе­лення на Волині були місцевою ініціативою ватажків окремих загонів і не були узго­джені попередньо з керівництвом ОУН і УПА. їх скоєно в польських селах і колоніях, де зосереджувалися групи польської самооборони, визнані «загрозою українським націоналістам (українському населенню)». Антипольські акції дали українським се­лянам зручну нагоду помститися за справжні чи уявні кривди, що їх вони зазнали від поляків чи польської держави, зокрема в міжвоєнний період. А також, скористав­шись безпорадністю польського населення, позбавленого захисту власної держави, привласнити землі та майно вбитих і вимушених до втечі поляків.

Дві перші версії ґрунтовано на припущенні, що провідники ОУН і УПА керу­валися ідеєю створення незалежної держави, яка мала бути побудована за прин­ципом «етнічної гомогенності», тобто з однорідною національною структурою суспільства. Третя версія припускала трактування антипольської акції як знаної з історичного минулого «жакерії» — бунту українських селянських мас проти «польських панів» і помсти за давніші кривди на національному та соціальному ґрунті. Всі три слідчі версії базовано також на твердженні, що на Волині дійшло до «чисток» у середовищі чітко окресленої національної групи. Отже, під питанням залишався не сам факт наявності складу злочину, а проблема його ґенези, пере­бігу, а також карної відповідальності виконавців.

Слідство унаочнило те, що специфіка «волинських подій» надто складна, щоб однозначно визнати котрусь із початково прийнятих версій за остаточну або на­впаки, цілком її відхилити. Процес верифікації зібраного матеріалу та його інтер­претації має динамічний характер. Він триває і, можливо, триватиме багато років, в міру надходження нових даних. На думку слідчих, тепер не можна виключити, що антипольська акція поєднувала в собі всі три окреслені варіанти пояснення перебігу «волинських подій» (не сумніваються вони лише в тому, що в кожному разі «було скоєно злочин народовбивства»).

Якщо не до кінця з’ясованою залишається картина ґенези та перебігу «волин­ських злочинів», то під іще більшим питанням є справа карної відповідальності за їх виконання. Не випадково до цього часу у жодній зі слідчих справ не висунуто звинувачень проти осіб, яких би підозрювали у плануванні і скоєнні цих злочинів. Оскільки до цього часу не виявлено документа, який містив би наказ на фізичне знищення поляків (про існування такого наказу відомо лише зі свідчень заарешто­ваних НКВД членів ОУН і УПА), однозначно визначити коло відповідальних за таке рішення осіб, а також усіх виконавців антипольської акції, проблематично. Скажі­мо, як вирахувати ступінь відповідальності за вбивства поляків Миколи Лебедя, який де-юре до 13 травня 1943 р. очолював Центральний провід ОУН, і хоча масові вбивства польської людності вже почалися, але він був противником їх скоєння, як, між іншим, і рішення про створення УПА, яке вважав завчасним. З іншого боку, яка част­ка відповідальності лежить на Дмитрові Клячківському, якому влада належала де-факто і який, як крайовий провідник ОУН-Бандери на Волині і Поліссі, всупереч на­становам Лебедя на власний розсуд ініціював «антипольську акцію» і лише пізніше (в серпні 1943 на III Надзвичайному великому зборі ОУН) отримав санкцію на такі дії від Центрального проводу ОУН та його нового керівника Романа Шухевича(7).

На думку слідчих, частина керівників ОУН і УПА, в тому числі члени Центрально­го проводу, справді спочатку були проти такого розв’язання проблеми польської національної меншини, хоча також уважали поляків перешкодою для вільного роз­витку української нації на цих теренах. Але наслідки проведення антипольської ак­ції на Волині переконали тих, хто висловлював скептицизм щодо можливості здій­снення «чистки», у реалістичності такої політики, і тому Центральний провід ОУН зважився на її проведення також на території Східної Галичини (на думку історика Ґжеґожа Мотики, частиною цієї акції були також дії УПА з цілковитої деполонізації регіону Бескид на території Ряшівщини, що з 1945 р. належала Польщі) (8).

Є очевидним, що знищення польського населення не було для керівництва ОУН і командування УПА метою (хоча деякі польські дослідники це і стверджу­ють), а лише засобом отримати етнічно однорідну територію, умовою sine qua non створення незалежної України. Це може означати, що у керівників ОУН і УПА не було плану з «деполонізації» Волині. До того ж, можливо, варто взяти до уваги, що оунівська внутрішня документація свідчить про те, що ОУН-Бандери і команду­вання УПА скоріше були зацікавлені домовитися з поляками про спільну боротьбу проти СССР або про їхній нейтралітет у боротьбі ОУН проти совєтської влади, ніж відкривати антипольський фронт. У рішеннях другої конференції ОУН-б від берез­ня 1942 р. так і було записано: «домовитися з поляками про спільну боротьбу про­ти СССР або про їхній нейтралітет у боротьбі ОУН проти СССР». Хоча навіть за таких обставин антипольські дії ОУН і УПА можна кваліфікувати як «народовбивчі».

У будь-якому випадку кожен, хто потрапляв і потраплятиме в коло відпові­дальних за скоєння злочинів геноциду осіб, ще від появи Статуту Міжнародного військового трибуналу в Нюрнбергзі, має право на ретельні й неупереджені слід­ство та судовий процес. Між іншим, саме такий диференційований підхід було застосовано в перебігу слідства і судового процесу над Президентом Республіки Сербської Радованом Караджичем і генералом Ратко Младичем, звинувачених не лише в тому, що брали безпосередню участь у скоєнні «злочину геноциду», але і в його плануванні та приготуванні (йшлося, зокрема, про обставини захоплення військовими та поліційними силами боснійських сербів міста Сребрениці). У той час, як іншого їхнього лідера, колишнього спікера парламенту Республіки Сербія Момчило Крайсніка, хоч він і отримав великий термін ув’язнення, було звільнено рішенням Міжнародного гаазького трибуналу від звинувачення у здійсненні зло­чину геноциду, бо зумисність його дій не було доведено.

Не можна не підкреслити й ту обставину, що в середовищі польських дослід­ників цієї проблеми (зокрема тих, хто провадив слідство) існують певні розбіж­ності в оцінці багатьох її аспектів. Поза сумнівом, частина з них зазнала впливу чи навіть тиску кресово-комбатантських і польських еміграційних організацій, чия позиція полягає в тому, що антипольська акція ОУН і УПА є виявом скоєного в роки війни стосовно поляків «третього народовбивства після німецького і совєтсько­го», а в силу того, що це народовбивство було не тільки тотальним (на зразок на­цистського Голокосту євреїв), «але супроводжувалося також застосуванням найжорстокіших, садистських тортур, то в певних аспектах воно було навіть вищим за порівнювані з ним інші геноциди»(9).

Директор Польського інституту в Лондоні, професор міжнародного права та політичних наук Ришард Шавловскі запропонував для його юридичної кваліфікації навіть новий термін genocidium atrох, який набуває усе більшого поширен­ня в польській літературі(10). Ба більше, Шавловскі вважає, що ця «дефініція на означення українських злочинів стосовно поляків має бути терміново введена до міжнародного політичного й наукового обігу, оскільки досі західні політики, жур­налісти, студенти тощо приречені на брехливу інформацію на тему українсько-польських відносин, яку вони отримають із українських енциклопедій»(11).

І хоч би як сьогодні наші польські колеги заперечували такий «радикальний погляд», і хоч би скільки пояснювали принципову відмінність «українсько-поль­ського конфлікту» від «антипольських дій» нацистів та НКВД в роки Другої світової війни, новий концепт може поширитися так само швидко, як термін Рафаеля Лемкіна «геноцид». Скільки в тому буде науки, а скільки — політики, виміряти важко.

Незавершеність слідства не завадила Сеймові ухвалити згадану постанову і дати, хоч і за наявності численних детально задокументованих воєнних злочи­нів, радше все-таки політичну оцінку дій ОУН і УПА, яка містить обидві дефініції: «етнічна чистка» і «народовбивство». Добре відомо теж, як тиснуло на польських державних посадовців національно-кресове середовище, звідки чути було заки­ди і деяким працівникам Інституту національної пам’яті щодо дій на шкоду «поль­ським державним інтересам» (12). Дісталося також Єжи Ґедройцеві та його колегам по паризькій «Культурі», яких було звинувачено у тому, що вони свого часу «релятивізували провини українських народовбивць»(13).

Цей тиск дужчав разом з утвердженням думки українського державного керівництва про необхідність якось вписати історію ОУН і УПА в історичну тра­дицію національно-визвольної боротьби українського народу й ухвалити закон про визнання ОУН-УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. Нагадаємо, що останні укази на посаді Президента України Віктора Ющенка «Про присвоєння Степану Бандері звання Герой України» і «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті» викликали зворотну реакцію навіть Європарламенту. На звернення від 25 лютого 2010 р. країн-членів Європейського Союзу до нового Президента України Віктора Януковича скасувати перший з указів Ви­щий адміністративний суд України (ВАСУ) відповів рішенням від 2 серпня 2011р. про таки незаконність документів про присвоєння звання Героя України Романові Шухевичу і Степану Бандері. ВАСУ наголосив, що цей вердикт може бути перегля­нутий Верховним судом України в порядку, встановленому законодавством.

Утім, українську сторону в цій справі цікавить і інше. Адже «деякі акції поль­ських збройних формувань», спрямовані проти українського цивільного насе­лення, також могли мати характер «етнічної чистки». Назвемо хоча б українські поселення Сагринь на Грубешівщині, Верховини на Холмщині, Павлокома на Перемишльщині, Завадка Морохівська на Надсянні, де загони Армії Крайової, Народових сил збройних чи підрозділів Війська польського здійснили не менш масові вбивства цивільних осіб, ніж загони УПА, скажімо, в Павлівці на Володимирщині, хоча мотиви цих злочинів були іншими(14).

Ще пильнішу увагу привертає оцінка дій польської влади під час здійснення депортаційної акції «Вісла» в 1947 p., яка не може полишити байдужим жодного свідомого українця. Примусове переселення українського населення з півден­но-східних теренів повоєнної Польщі на «землі одзискане» в рамках цієї операції стало можливим тільки в умовах процесу «сталінізації» Польщі. В цьому контек­сті, наприклад, засудження цієї акції, вважає Ґжеґож Мотика, сприятиме розриву з пеенерівським минулим, і навпаки, ті, хто сьогодні роблять спроби виправдати примусове переселення 1947 p., наближаються до етичного релятивізму щодо ко­муністичних злочинів(15).

Підставою для розгляду цього питання ряшівським відділом Комісії з покаран­ня злочинів проти польського народу став надісланий до Інституту національної пам’яті лист голови Об’єднання українців у Польщі від 4 травня 2007 р. Він містить пропозицію розпочати слідство у справі проведення акції «Вісла», а також з’ясу­вати, чи повноважна була за тодішнім законодавством Президія Ради Міністрів Польщі ухвалювати рішення про депортацію українців із використанням задля цього підрозділів Війська польського. Висновки, до яких дійшла Комісія, вивчаю­чи основні ухвали польських державних органів під час готування та здійснення операції, є такими:

- ніхто до цього часу в Польщі не довів протизаконність чинного за часів ПНР правопорядку, тож немає змоги a priori стверджувати, що акція «Вісла» чи то на етапі її планування, чи здійснення не відповідала чинному тоді законодавству, а отже, мала склад злочину;

- на думку Комісії, операція «Вісла» здійснювалася винятково на підставі від­повідних рішень найвищих польських державних органів і уповноважених у цій справі владних інституцій. Згідно з директивою міністра національної оборони Польщі Роля-Жимерского № 7 від 5 травня 1947 р., «головним завданням Опе­ративної групи «Вісла» » була «ліквідація українських банд у повітах Сянік, Лісько, Перемишль та Любачів», а «виселення з указаних теренів української і змішаної людності» мало бути «лише допоміжною акцією в цій боротьбі, що ускладнить іс­нування банд і знищить їхню матеріальну базу», отже, на думку Комісії, ця операція юридично не може бути визнана такою, що мала ознаки «злочину народовбивства»;

- Комісія вважає, що цілком інакше слід підходити до оцінки тих конкретних випадків, пов’язаних зі смертю людей чи то під час переселення, чи арешту або під час перебування у фільтраційному таборі в Явожні, коли окремі чиновники своїми діями могли порушити чинне на той час законодавство (16).

Не будемо коментувати тут ці висновки, з якими не згодні не лише постраждалі від акції «Вісла» та їхні нащадки, але й чимало польських науковців, політиків і журналістів. Однак не можемо не звернути увагу на те, що Інститут національ­ної пам’яті і в цій справі, здається, більше керується міркуваннями тих осіб, чиї погляди можна назвати «радикальними»(17), а не, скажімо, західних дослідників, які намагаються підходити до правової і моральної оцінки українсько-польських міжетнічних конфліктів, у тому числі цієї операції, все ж таки з незаангажованих позицій, і які також, своєю чергою, вважають праці польських еміграційних до­слідників такими, що не позбавлені в багатьох аспектах «націоналістичного по­гляду» на події(18).

Ті самі західні дослідники навіть у питанні антипольської акції УПА в Західній Україні за поглядами наближені до польських істориків ліберального напряму. Так, голландський дослідник Карел Беркгоф розправу з поляками на західній Во­лині не вважає «унікальним українським явищем» і визнає її за своїми ознаками такою, що «нагадувала багато інших випадків етнічних чисток і геноцидів, які від­бувалися протягом XX ст.» (19). Американський історик Тімоті Снайдер підкреслює, що ця акція безперечно мала характер етнічної чистки, але водночас вважає, що не завжди варто оцінювати минулі історичні події з огляду на сучасну політичну кон’юнктуру(20).

Постанова Сейму Польської Республіки від 15 липня 2009 р. не пройшла поза увагою тодішнього державного керівництва України. Український інститут націо­нальної пам’яті заопікувався записом спогадів про українсько-польський конфлікт і поіменним встановленням загиблих у ньому українців – не лише задля викрит­тя «тенденційності польських підрахунків» жертв конфлікту, а задля подолання невтішного стану українських досліджень його перебігу, висвітлення характеру польських нападів на українські поселення та завданих їм збитків. За Президента В. Януковича та нового керівництва Українського інституту національної пам’яті ця робота не проводиться.

Вивчення зібраних на сьогодні у фонді фонозаписів Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України оповідей українських респондентів – свідків тих подій – показує, що чільною причиною кривавого конфлікту була не якась спо­конвічна зоологічна ненависть одного народу-сусіда до іншого, а суперечності, витворені в країні польським політичним режимом 1920-1930-х рр. Фіксація ін­формації українських респондентів про тогочасні відносини на територіях спіль­ного мешкання обох народів здійснювалася за принципом, коли респондент роз­повідав про те, що «сам бачив» чи, в усякому разі, про що «говорили всі» в його населеному пункті. При цьому наголос при опитуванні робився на тому, що дава­ло можливість на підставі аналізу поведінки конкретних людей прослідкувати за «логікою подій» і виявити джерела конфлікту. Зібрана в такий спосіб інформація може наблизити до з’ясування, що у діях учасників тодішніх подій визначалося внутрішньою мотивацією, а що принесено ззовні.

Аналіз оповідей українських респондентів дає підстави твердити про існуван­ня повсюдного конфлікту між бажаним — звичкою жити з сусідами в мирі — та вказівками, що надходили «згори» і сприяли загостренню міжнаціональних відно­син. Стає очевидним, як фактичне безладдя часу німецько-польської війни, вста­новлення совєтської влади, гітлерівської окупації було живильним середовищем для проявів «нецивілізованості» з обох боків(21).

Що ж стосується української сторони, то одностайно вимальовується зна­чно більша її стихійність чи анархічність, яка, втім, «дозволяла» полякам протя­гом століть селитися на землях, де українці чисельно значно переважали т. зв. «ляхів», і жити тут нерідко комфортніше, ніж на покинутій батьківщині. «Кате­горично не сприймаю ідеологію українських націоналістів, абсолютно не поді­ляю методів, які практикували ОУН і УПА. Але та сама акція 1943 р„ відома як Волинська різанина, була здійснена руками простих українців... як же треба було постаратися, щоб викликати у звичайних селян таке почуття ненависті до поля­ків, яке б підштовхнуло їх на масові вбивства, на вирізання поляків під корінь?!», задається питанням автор праці, виданої київським тижневиком «2000» ро­сійською мовою(22).

Очевидно, як кожна меншина у будь-якій державі, особливо в своїй основній сільській масі, хто через прив’язаність до землі, хто зі страху, вони (українці/по­ляки) первісно готові були бути лояльними щодо влади. Вони виявляли посту­пливість, терплячість, миролюбність щодо своїх сусідів, навіть коли зустрічалися з проявами ненависті й озвіріння, гоноровитості і зневаги, крайнього шовінізму і націоналізму в їхніх поглядах і поведінці. Водночас вони піддавалися тискові «керівних ланок», а ті у своїх діях на спірних теренах керувалися настановою, що ця земля може мати тільки одного господаря, і тим господарем мають бути саме вони.

Ці міркування не можна полишити без згадки про те, що ще одним напрямом в реалізації проекту Українського інституту національної пам’яті мало бути про­ведення досліджень з мікроісторії окремих населених пунктів. Підготовлена на сьогодні праця, наприклад, по селах Ківерцівського району на Волині, свідчить про те, що кількість польських жертв у цьому районі була менша від українських(23). Автор іншого дослідження мікроісторії сіл Любомльського та Шацького районів Волинської області доводить, що ні під час антипольських акцій, ні під час анти­українських за період з 29 серпня 1943 р. по 18 березня 1944 р. на зазначеному терені не сталося жодного бою між сотнями УПА і партизанськими загонами АК, в той час як кількість жертв українсько-польського протистояння з обох сторін була тут величезною. А траплялося так тому, пояснює місцевий краєзнавець Іван Ольховський, що дуже часто обидві армії надавали перевагу нападам на безбо­ронне населення, а населені пункти, про які було відомо, що там існує потужна самооборона, намагалися уникати(24).

Не можна вітати те, що за висвітлення дискусійної теми української й поль­ської історіографії та найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів беруться представники молодої генерації фахових істориків. Новий по­гляд на минуле, «переписування» історії іншим поколінням є природнім явищем. Але це є виправданим лише тоді, коли дослідник прагне дотримуватися певних засад об’єктивності, а не інструментально трактувати історію. Усвідомлення того, що ми ніколи не можемо бути абсолютно об’єктивними, — це одне, і зовсім інше – свідоме, ідеологічне вмотивоване, штучне конструювання «нових» схем або візій цієї історії.

Так, Володимир В’ятрович у своїй останній праці заявив, що розробив «власну, доволі відмінну від інших, концепцію польсько-українського конфлікту», яка поля­гає у тому, що під час Другої світової війни відбулася ще одна війна «між сусідніми націями», у ході якої обидві воюючі сторони здійснили рівнозначні воєнні злочи­ни(24). Втім, чи є ця концепція новою і, головне, чи наближає вона нас до глибшого аналізу та пояснення тих подій, ніж інтерпретації, що вже існують в історіографії, і зокрема в українській. На наше переконання, ні. А тому сутність проблеми, яка все ще стоїть перед українською історіографією, полягає в тому, щоб визнати, що характер і мета антипольських дій бандерівських збройних формувань на землях Західної Волині і Східної Галичини були дещо іншими, ніж дії польських військових формацій на тих самих територіях.

Щоб це зрозуміти, треба добре знати тло, на якому відбувалися дії одних і інших національних повстанських загонів. На жаль, зосередившись на україн­сько-польському конфлікті, В. В’ятрович якось забув, що він відбувався в умовах справжньої, а не вигаданої війни, події якої більше ніж будь-які інші, впливали на перебіг українсько-польського військово-політичного протистояння. В книжці це тло не представлено достатньо чітко, як, між іншим, не проаналізовано і основні етапи розвитку та військової діяльності українського і польського незалежницького під­пільно-повстанського руху. Без цього зрозуміти повною мірою ситуацію, що склалася в Західній Волині і Східній Галичині в роки нацистської окупації, а також мотиви прийнятих рішень учасниками тих подій, важко.

По-перше, слід підкреслити, що безпосереднього зв’язку між по­передніми вбивствами польськими партизанами укра-їнських війтів, солтисів, поліцаїв, а подекуди і простих селян на Холмщині і Підляшші, під час здійснюва­ної гітлерівцями переселенської акції у Люблінському дистрикті наприкінці 1942 − початку 1943 рр., і антипольськими діями бандерівських загонів УПА на Волині з весни-літа 1943 р., не було.

Документи бандерівського підпілля переконують у тому, що ОУН-б підштов­хнула до остаточного прийняття рішення про проведення таких дій на території Волині, окрім багатьох інших чинників, сама стратегія боротьби, реалізації якої, на переконання оунівців, заважала діяльність місцевих (тобто волинських, а пізніше і галицьких) поляків. Адже поразка Вермахту під Сталінградом і відступ з Волги дали керівникам ОУН-б підстави припускати, що скоріше за все Німеччина війну програє, що незабаром в Західну Україну повертатиметься Червона армія, а місце­ві поляки «перешкоджатимуть» боротьбі УПА з нею. Те, що совєтські партизанські загони на Волині і Поліссі, не згадуючи вже про Галичину, знаходитимуть підтрим­ку в основному тільки в польських колоніях і поселеннях, стало зрозуміло вже у 1942 р. Саме через появу нового активного ворожого чинника у вигляді совєтського партизанського руху і вищевикладене розуміння ситуації Крайовий провід ОУН-б на Волині і Поліссі на чолі із Д. Клячківським («Клим Савур») прийняв рішення про створення УПА і «деполонізацію» цих земель.

По-друге, термін «деполонізація» означає свідому кампанію очищування терену від польського населення. І таке визначення характеру, масштабу та результатів антипольських акцій загонів УПА в Західній Волині і Східній Галичині не є вигадкою поль­ської історіографії, а підтверджено численними звітами про такі дії, які підписані командува-чами УПА І. Литвинчуком («Дубовий»), М. Левицьким («Славута»), І. Климишиним («Крук»), Д. Казваном («Черник»), Д. Корінцем та багатьма іншими, в тому числі виконавчими референтами Служби безпеки ОУН-б.

Дії бандерівських боївок проти польського цивільного населення на терито­рії усієї тієї частини Західної Волині і Східної Галичини, що до війни належала Польщі і на­прикінці війни залишалась предметом територіальної суперечки, лише в мініатю­рі нагадували антиукраїнські «відплатні акції» підрозділів 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової при створенні оперативної бази для боротьби з німцями в рамках т. зв. операції «Бужа» у січні-березні 1944 р. Тоді польські партизанські загони також «зачищали» від українського цивільного населення район своїх бо­йових дій та припустилися численних воєнних злочинів. Проте у місцевих поляків просто не було ані намірів, ані потреби, ані навіть можливостей «деукраїнізувати» всю Західну Волинь і Східну Галичину або навіть якийсь один з їхніх районів. Навіть якщо взяти до уваги плани польських правих партій, зокрема ендеків (Stronnictwo Narodowe) щодо переселень українців, які вже після війни в ході акції «Вісла» намагалися втілити в життя польські комуністи, то й тоді слід пам’ятати, що одна річ – прагнути етнічної однорідності, але зовсім інша – досягнути її. Звідси й така разюча кількість українських і польських жертв під час цього конфлікту в Західній Україні.

Отже, висновок який напрошується сам собою, такий: заподіяне українцями полякам, а поляками – українцям на територіях їхнього спільного проживання в роки війни не можна пояснити лише зростанням напруженості між цими двома громадами і прагненням до помсти за давніші кривди на національному та соціальному ґрунті (як це, окрім В. В’ятровича, намагаються пояснювати також і деякі інші українські дослідники, наприклад, Богдан Гудь(26) або Іван Патриляк(27)), тобто ці події неможливо зрозуміти в рамках лише національної історії. Взаємини між цими громадами змінювались залежно від їхньої обізнаності із заходами совєтської і нацистської влад, а також перебігу війни, а тому в 1939-1945 рр. визначальним у взаєминах між українцями і поляками регіону був саме воєнний чинник, тоді як територіально-політичний, етноконфесійний, соціальний та всі інші слугували тільки загальним тлом конфлікту.

Ще декілька слів необхідно сказати про книгу І. Патриляка, яка є відображенням існуючих у вітчизняній історіографії поганих тенденцій. На наше глибоке переконання, недопустимо писати навіть науково-популярну працю з використанням архівних матеріалів, які були введені до наукового обігу іншими авторами, не роблячи при цьому відповідних посилань ані на ці документи, ані на цих авторів. За такого підходу порушуються авторські права інших дослідників, а аналіз історичних подій перетворюється на переказування байок або казок.

Зупинимося ще на кількох питаннях, які вказують на ті розбіжності, що існу­ють у розумінні обговорюваної проблематики між представниками української і польської науки, зокрема між нами і Ґжеґожем Мотикою. Ми, наприклад, здиво­вані тим, що колега, інтерпретуючи по-своєму уривок з нашої праці, приписав нам твердження, яке ми ніколи ані в українських, ані в польських публікаціях не ро­били, а саме, що «...бандерівці прийняли рішення про проведення антипольської акції тільки під впливом дій польської допоміжної поліції»(28). Насправді на тій сто­рінці нашої праці, на яку посилається, але не цитує колега, ми прагнули лише підкреслити, що службу частини поляків у німецькій окупаційній адміністрації і поліції Крайовий провід ОУН на Північно-Західних українських землях (ПЗУЗ) використав як мотив для подальших дій українських повстанців щодо місцевого польського населення(29). Судити сьогодні про те, наскільки цей мотив був обраний крайовим провідником ОУН-б і командувачем волинських загонів УПА Д. Клячківським з пропагандистською метою (так, зокрема вважає Ґ. Мотика), а якою мірою оунівське керівництво дійсно вбачало в цій службі певну загрозу реалізації згаду­ваної стратегії боротьби УПА, складно.

Ми ще можемо зрозуміти героїзацію польськими науковцями антисовєтської діяльності АК в Західній Україні, що є поширеним явищем у новітній польській іс­торіографії(30). Втім, не можемо погодитися з помилковим твердженням, що коман­дувач АК в Східній Галичині полковник В. Філіпковскі («Янка») 31 липня 1944 р. виїхав з кількома офіцерами до Житомира на переговори з совєтськими пред­ставниками і діячами Польського комітету національного визволення (ПКНВ) про вступ всіх загонів АК до армії ген. 3. Берлінґа, яка була сформована на території СССР, без згоди Головнокомандувача АК ген. Т. Коморовского («Бур») (31). Те, що Го­ловнокомандувач АК ген. Коморовскі був поінформований про це, більше того, був прихильником організованого вступу загонів АК до польської армії, підлеглої совєтському командуванню і ПКНВ, свідчить його ж депеша від 31 липня 1944 р. до польського еміграційного уряду в Лондоні: «... У Львів я надіслав наказ, щоб за умови примусового призову Радами поляки скористалися з права вступати до армії Берлінґа. Тим наказом я підтвердив розпорядження коменданта Львівського регіону, яке збігається з ухвалою політичного представника і Крайового делегата у Львові. Аналогічний наказ видаю для інших округів, що знаходяться східніше за т. зв. лінією Керзона» (32).

Переконані, що найкращим завершенням цієї статті будуть слова самого Ґжеґожа Мотики, які він написав як автограф, даруючи нам свою книжку під час її пре­зентації у Києві: «Сподіваємося на ще не одну плідну дискусію про складні сторін­ки нашої історії»

1.Przeglądowa konferencja naukowa «W 65. rocznię eksterminacji ludności polskiej na Kresach Wschodnich dokonanej przez nacjonalistów ukraińskich», zorganizowana 10 lipca 2008 r. w Galerii Porczyńskich (Muzeum Kolekcji im. Jana Pawła II), Warszawa; http://www.ipn.gov.pl.

2.Відкритий лист голови загальнопольського порозуміння кресових і комбатанських організацій Яна Невінського на ім’я президента ПР Леха Качинського від 28 липня 2008 p.; http://www.odkrywca.pl/65-rocznica-zbrodni-oun-upa-a-wladze-rp.

3.Див.: Ustawa z dnia 6 czerwca 1997 r. — Kodeks Karny (Dziennik Ustaw nr 88, poz. 553, z późniejszymi zmianami); Ustawa z dnia 18 grudnia 1998 г. о Instytucie Pamięci Narodowej (Dziennik Ustaw nr 155, poz. 1016, z późniejszymi zmianami).

4.P. Zając, Prześladowania ludności narodowości polskiej па terenie Wołynia w latach 1939-1945 — ocena karnoprawna zdarzeń w oparciu o ustalenia śledztwa OKŚZPNP w Lublinie [w:] Zbrodnie przeszłości. Opracowania і materiały prokuratorów IPN, t. 2, Ludobójstwo, pod red. R. Ignatiewa, A. Kury, Warszawa 2008, s. 34-49.

5.Wykaz postępowań karnych w sprawach polsko-ukraińskich prowadzonych przez oddziałowe komisje ścigania zbrodni przeciwko narodowi polskiemu, «Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej» 2001, nr 8, s. 19-20.

6.Див.: Art. 45 ust. 3 ustawy z dnia 18 grudnia 1998 r. o Instytucie Pamięci Narodowej — Komisji Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu (Dz.U. 1998, nr 155, poz. 1016 z późn. zmianami).

7.Літопис УПА. Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів заарештованих радянськими органами державної безпеки керівників ОУН і УПА. 1944-1945. Нова серія, т. 9, Київ-Торонто 2007; Витяг з протоколу допиту члена Центрального проводу ОУН М. Степаняка від 25 серпня 1944 p., с. 93; Витяг з протоколу допиту О. Луцького від 3 липня 1945 p., с. 324-325.

8.G. Motyka, W kręgu «Łun w Bieszczadach». Szkice z najnowszej historii polskich Bieszczad, Warszawa 2009, s. 92.

9.R. Szawłowski, Trzy tematy z dziedziny «Genocydologii» [w:] Zbrodnie przeszłości..., t. 2. Ludobуjstwo, s. 27.

10. R. Szawłowski, «Holocaust polski» w ujęciu amerykańsko-polskiego profesora [w:] Pamięć і Sprawiedliwość. Biuletyn Głównej Komisji Badania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu Instytutu Pamięci Narodowej. XL, Warszawa 1997-1998, s. 419.

11. R. Szawłowski, «Holocaust polski» w ujęciu amerykańsko-polskiego profesora [w:] Pamięć і Sprawiedliwość. Biuletyn Głównej Komisji Badania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu Instytutu Pamięci Narodowej. XL, Warszawa 1997-1998, s. 419.

12. Wołyń 1943 – rozliczenie. Materiały przeglqdowej konferencji naukowej «W65. Rocznicę eksterminacji ludności polskiej na Kresach Wschodnich dokonanej przez nacjonalistów ukraińskich». Warszawa 10 lipca 2008, red. R. Niedzielko, Warszawa 2010, s. 49-50.

13. L. Kulińska, Problem rozliczenia і osądzenia zbrodni OUN-UPA, SS «Galizien» і innych kolaboracyjnych formacji ukraińskich przez demokracje zachodnie podczas «Zimnej wojny» [w:] Prawda historyczna a prawda polityczna w badaniach naukowych. Ludobójstwo na kresach południowo-wschodniej Polski w latach 1939-1946, red. B. Paź, Wrocław 2011, s. 361. Див.також критичні зауваження Б. Пазя на праці деяких польських істориків: s. 24, 26.

14. Деяких з керівників польського збройного підпілля, які брали участь у вбивствах українського цивільного населення і яких після війни засудили за антидержавні злочини, або які загинули в боротьбі з польським комуністичним режимом, у 1990-х рр. реабілітували, визнавши такими, що діяли «в ім’я незалежності Польщі». Мотика пише про одного з таких керівників—Антоні Жубрида—і найдіяльніше в 1945-1946 рр. у районі Бескидів польське партизанське антикомуністичне угруповання, яке він очолював. Реабілітацію Жубрида 1994 досі багато хто вважає невиправданою; G. Motyka, W kręgu «Łun w Bieszczadach», s. 14, 121.

15. Ibidem, s. 180.

16. A. Kura, Akcja «Wisła» w świetle niektórych dokumentów [w:] Zbrodnie przeszłości..., t. 2. Ludobójstwo, s. 62-63.

17. R. Szawłowski, Podstawy prawne akcji «Wisła» [w:] Akcja «Wisła». Przyczyny, przebieg, konsenkwencje. Materiały konferencji naukowej zorganizowanej 23-24 lutego 2007 r.,  Przemyśl 2007, s. 139-166.

18. T. Snyder, «To Resolve the Ukrainian problem Once and for All»: the Ethnik Cleansing of Ukrainians in Poland 1943-1947, «Journal of Cold War Studies» 1999, vol. 1, №2, p. 86-120; T. Snyder, Akcja «Wisla» a homogeniczność społeczeństwa polskiego [w:] Akcja «Wisła». Materiały z sesji naukowej zorganizowanej 18-19 kwietnia 2002 r., Warszawa 2003, s. 49-54. Див. також критичні зауваження Мартина Діна: М. Dеаn, Collaboration in the Holocaust: Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, 1941-1944, Houndmills-Basingstoke-Hampshire-London 2000, p. 234 на працю американсько-польського дослідника Тадеуша Пйотровського: T. Piotrowski, Poland’s Holocaust: Ethnik Strife, Collaboration with Occupying Forces and Genocide in the Second Republic, 1918-1947, Jefferson-North Carolina-London 1998, p. 437.

19. K.C. Berkhoff, Harvest of Despair. Life and Death in Ukraine under Nazi Rule, Cambridge, Mass.-London 2004, p. 300.

20. Т. Snyder, Tajna wojna. Henryk Jуzewski і polsko-sowiecka rozgrywka o Ukrainę, Kraków 2008, s. 250; T. Snyder, Skrwawione ziemie. Europa między Hitlerem a Stalinem, Warszawa 2011, s. 446.

21. І. Пусько, Фонд фонозаписів Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ як джерело інформації про трагедію міжнаціонального конфлікту наХолмщині, Підляшші й Берестейщині у 1938-1944 роках [у:] Українці Холмщини і Підляшшя: історична доля, духовна і матеріальна культура впродовж віків: 36. наук, праць, за заг. ред. М. Кучерепи, Луцьк 2008, с. 137.

22. С. Лозунько, «Уродливое детище Версаля» из-за которого произошла Вторая мировая война, Киев 2011, с. 127.

23 І. Пущук, Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Ківерцівський район, Луцьк 2008, с. 15.

24. І. Ольховський, Кривава Волинь. Українсько-польське протистояння на теренах Любомльського та Швацького районів у 1939-1945 роках. Кн. 1, Київ 2008, с. 238.

25. В. В’ятрович, Друга польсько-українська війна 1942-1947, Київ 2011, с. 6.

26. Б. Гудь, Вплив чинників етносоціального характеру на українсько-польські стосунки
на Волині у міжвоєнний період та в роки Другої світової війни / Волинь і волиняни у Другій світовій війні. Збірник накових праць / упоряд. М. М. Кучерепа. – Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012. – с. 412-423.

27. І. Патриляк,  «Перемога або смерть». Український визвольний рух у 1939-1960 рр. / І. Патриляк. – Львів: Часопис, 2012. – 512 с.

28. G. Motyka, Od rzezi wołyńskiej do akcji «Wisla». Konflikt polsko-ukraiński 1943-1947, Krakоw 2011, s. 131.

29. І. Iljuszyn, UPA i AK. Konflikt w Zachodniej Ukrainie (1939-1945), Warszawa 2009, s. 110.

30. 3 лютого 2011 Сейм Польської Республіки практично одноголосно підтримав надання статусу національного свята дню пам’яті т. зв. «проклятих солдатів» - учасників антирадянського збройного підпілля в 1940-1950-і рр. 1 березня минулого року Польща вперше відзначила цей день. Текст закону про «проклятих солдатів» зараховує до «національних героїв» Польщі всіх «учасників антикомуністичного підпілля» , незалежно від організацій, до яких вони належали, їхньої ідеології та вчинків. Текст закону опублікований в: Dziennik Ustaw, nr 32, poz. 160 z 15 lutego 2011.

31. G. Motyka, Od rzezi wołyńskiej..., s. 335.

32. Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945, t. 3, Londyn 1976, s. 593-594.

ч
и
с
л
о

74

2013