|
Ігор ІльюшинВолинська трагедія 1943-1944 рр.: пошук між «двома правдами»Де проляже східний кордон Польщі Однією з головних причин
українсько-польського міжнаціонального конфлікту часів війни стала та
обставина, що поляки ні на мить не сумнівалися: ця територія - польська. Вони
високо цінували власний, справді значний економічний і культурний внесок у
розвиток західноукраїнського регіону, та помилково вважали, що цього внеску не
заперечуватиме жодна з країн. На думку польської
сторони, єдиним народом, з яким слід було б рахуватися при визначенні
повоєнного статусу Волині і Східної Галичини, були місцеві українці. Втім, провідні польські
військово-політичні кола розглядали цю проблему, по-перше, як внутрішню,
здебільшого ігноруючи існування «Великої України», а, по-друге, під час
переговорів з урегулювання територіальної суперечки вони ставилися до місцевих
українців як до нерівноправних партнерів. Від останніх вимагалося передусім,
аби вони залишалися лояльними щодо неї як її колишні громадяни. Про подібну позицію
свідчить діяльність польського еміграційного уряду і підпорядкованого йому
підпілля Армії Крайової (АК), що функціонувало в Західній Україні. А це
суперечило планам найвпливовішої на той час в західноукраїнському суспільстві
політичної сили - Організації українських націоналістів (ОУН) бандерівської
фракції: вона прагнула створити на всіх без винятку українських етнічних землях
Українську Соборну Самостійну Державу. Це і викликало напруження
в українсько-польських відносинах, а вони були доволі непростими ще в довоєнні
часи. В 1943 р. Крайовий провід
ОУН-б на Волині і Поліссі змушений був організувати
широкомасштабну акцію з деполонізації
західноукраїнських земель, метою якої було усунення звідти місцевих поляків.
Спочатку дії українських повстанців були спрямовані проти польських
співробітників німецької адміністрації, що працювали в службах охорони лісів,
шляхів сполучень та держмаєтків. Поступово вони поширилися
на польських селян - причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на
автохтонів. З лютого 1943 р. антипольські акції охопили східні райони Волині - Сарненський, Костопільський,
Рівненський та Здолбунівський. В червні вбивства
трапилися у Дубненському, Кременецькому та Луцькому
районах, в липні - Горохівському, Володимирському та
Ковельському, а наприкінці серпня - в останньому волинському районі - Любомльському. Польська небезпека та її опоненти З другого кварталу 1943
р. вбивства поляків Волині фактично набувають масового характеру. Бандерівці
створювали власні повстанські загони, їх підтримувала частина місцевих
українців. Важливою причиною
антипольської акції стало також розуміння керівництвом ОУН-б
того, що війна наближається до завершення. Напередодні вирішальних для обох
народів подій слід було нейтралізувати прагнення потенційного претендента на
відновлення влади на українських етнічних територіях, де на той час ще мешкали
спільно і українці, і поляки. У березні-квітні 1943 р.
до лав УПА влилося близько п’яти тисяч озброєних українських поліцаїв, які до
того часу знаходилися на німецькій службі. До них приєдналася українська
молодь, якій загрожувало вивезення на примусову працю до рейху. Невдовзі УПА
підпорядкувала собі збройні формування політичних противників бандерівців,
зокрема загонів УПА («Поліська Січ») Тараса Боровця-Бульби,
що з кінця 1942 р. діяла на території Сарненщини і Костопільщини, а також відділів ОУН-Мельника.
На середину 1943 р. в УПА налічувалося до 10-12 тисяч чоловік. Та далеко не всі навіть в
Крайовому проводі ОУН-б на Волині і Поліссі, а також
в Центральному проводі, не кажучи вже про політичних опонентів бандерівців,
поділяли думку його керівника «Клима Савура» (Дмитра Клячківського) про необхідність «очищення повстанської
території від польської присутності». Документи свідчать, що
проти виступали, зокрема, «Максим Рубан» (Микола Лебедь),
«Сергій» (Михайло Степаняк) та інші. Особливо гостро виступив
Тарас Боровець-Бульба. Він звернувся з відкритим
листом до членів Проводу ОУН-б, в якому зазначив: «Вже в часи переговорів замість провадити акцію по спільно
наміченій лінії військові відділи ОУН під маркою УПА та ще й нібито з наказу
Бульби заходилися винищувати ганебним способом цивільне польське населення та
інші національні меншини... Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися
проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних
меншин та безглуздого палення їх осель? Україна має грізніших ворогів, ніж
поляки. Кожна дитина знає, що винищенням кількасот поляків в деяких
областях не зліквідується польська небезпека для України. Польський народ все
одно існує, і як довго він буде в тій же неволі, що ми, так довго силою
обставин він буде не ворогом нашим, а союзником». Один з дослідників
діяльності УПА («Поліська Січ») А. Жуківський навіть
вважає, що саме нищення польського населення бандерівськими формуваннями, що
перебрали назву УПА, змусило отамана відмовитися від цієї назви, щоб
відмежуватися від подібних дій. У червні 1943 р. Боровець публічно засудив мордування поляків і звернувся до
представництва польського еміграційного уряду на Волині з пропозицією про
співпрацю. «Гнів українського народу виллється на поляків» Однак антипольську акцію
УПА підтримала частина місцевих українців. Насамперед через земельну політику
керівництва ОУН-б на Волині - відібрану у поляків
землю розподіляли поміж українських селян. Поза сумнівом, саме підтримка УПА
цивільними, озброєними косами, вилами, сокирами та ножами, і надала волинським
подіям особливо кривавого характеру. Керівництво ОУН-б обґрунтовувало необхідність антипольських виступів ще
й іншими чинниками, зокрема: - ганебною політикою
урядів Другої Речі Посполитої стосовно української меншини; - співпрацею частини
місцевих поляків з німцями, які пішли на службу до останніх (після втечі з неї
українських шуцманів) здебільшого з метою отримати
зброю і помститися українцям; - співпрацею з совєтськими партизанськими загонами, які нерідко робили
місцеві польські поселення своїми продовольчими базами; - вбивствами польськими
партизанами українських громадських діячів на Холмщині в 1942-1943 рр. під час
переселення та створення німецької осадницької території (т. зв. Гіммлерштадту) тощо. Стосовно останнього зауважимо,
що сьогодні вже важко докладно встановити, якою мірою антиукраїнські дії
поляків на Холмщині і Грубешівщині спричинили масовий
антипольський терор загонів УПА на Волині. Але документи
українського підпілля переконують, що саме діяльність частини місцевих поляків
підштовхнула ОУН-б до прийняття рішення про
проведення «деполонізації» на Волині. Одним з найбільш
показових документів є відозва Крайового проводу ОУН на Волині і Поліссі від 18
травня 1943 р. із закликом до місцевої польської громадськості вплинути на
співвітчизників і примусити їх полишити службу в німецьких адмінорганах
та поліції. Якщо цього не станеться, то «...гнів українського народу виллється на всіх тих поляків,
які мешкають на українських землях». Це звернення залишилося без відповіді. «Даруйце нам жицє...» Трагізм ситуації полягав
насамперед в тому, що цілком вмотивована з точки зору українських національних
інтересів антипольська акція невдовзі набула небачених масштабів, зрештою
втягнула в свій кривавий вир західноукраїнське суспільство загалом. Цей трагізм підтверджують
архівні свідчення. Процитуємо уривок звіту про антипольський напад українських
повстанців на села Гірка Полонка і Городище Луцького району у червні 1943 р.
Його автор, що не вказав ані свого прізвища, ні псевдо, розповідає: «Одержав я наказ знищити два фільварки Гірку Полонку й
Городище... Без жодного стрілу всуваємося в середину фільварку. З-під конюшні
падає стріл вартового. У відповідь відгукнулися наші стріли. Почався короткий,
але завзятий бій. Поляки відстрілювалися з мурів. Щоб краще зорієнтуватися, звідкіль б’є ворог, запалили ми
солому. Ляхи почали тікати з фільварку. Повстанці здобували будинок за
будинком. З під будинків витягали ляхів і різали, кажучи: «Це вам за наші села
і родини, які ви попалили». Поляки, викруючись на довгих совітських штиках, благали: «На мілосьць
Бога, даруйте нам жицє, я ніц
нє вінен і нє вінна.» А ззаду чотовий О., з розбитою головою, відзивається: «Наші діти,
наші старці, чи були винні, що ви їх кидали живцем в огонь?» І робота йде
далі... По короткому бою ми підпалили будинки з ляхами, де вони погоріли». Після 11-13 липня 1943
р., коли майже одночасно загони УПА атакували понад сотню польських поселень,
їхні мешканці почали шукати порятунку у совєтських
партизанів. Відтак українсько-польські відносини загострилися ще більше. На
Волині в складі совєтських партизанських загонів
воювало кілька тисяч польських селян. Іншим наслідком масових
антипольських липневих нападів стало те, що командування АК Волинського округу
нарешті зважилося на часткову деконспірацію своїх сил
і застосування радикальних заходів у протидії загонам УПА та місцевим
українцям. До того часу підпілля АК
в Західній Україні головне своє завдання вбачало у підготовці до загального антинімецького повстання, тобто накопиченні зброї,
військовому вишколі майбутніх повстанців, розробці відповідних планів тощо. Повстання повинно було
вибухнути в слушний для того час в центральних районах Польщі. Підпілля АК на
той час ще лише організовували і розташовувалося воно головним чином у містах,
а тому не могло вчасно надати допомогу польським селянам. Радикальні заходи були
вжиті тільки в другій половині 1943 р. Створено власні партизанські загони,
залучено офіцерів і рядових бійців кадрового складу АК до заснування в польських
поселеннях баз самооборони. Однак осередки самооборони
вже існували. Їх створили місцеві жителі без будь-якої допомоги з боку підпілля
АК. Перші з’явилися вже в квітні. До найпотужніших
польських баз самооборони можна віднести ті, що виникли в поселеннях Пшебраже (до 1921 р. - Пшебродзь)
на Луччині, Гута Степанська
і Стара Гута на Костопільщині, Панська Долина на Дубненщині, Засмики на Ковельщині, Білин на Володимирщині та деякі інші. Переважна
більшість пунктів польського опору не витримали натиску загонів УПА і були
знищені. Поляки тікали через
кордон до Генерал-губернаторства (адміністративне утворення у складі
Третього Рейху, куди входили південні землі Польщі і Галичина – ред.) або
погоджувалися на добровільний виїзд на роботу до Німеччини. Вистояти у боях проти
українських збройних формувань вдалося тільки багаточисельним
і добре вишколеним польським базам самооборони і тим, які користувалися
допомогою совєтських партизанів (переважно в лісистих
східних і північних районах Волині). Деяким польським селам на
Волині зброю давали також німці або польська допоміжна поліція, щоб поляки
могли боронитися самостійно. Як правило, це робилося в тих місцевостях
(найчастіше Луцького, Горохівського і Кременецького
районів), звідки окупанти вивозили збіжжя (скажімо, колонія Гали біля м.
Сарни). Завдяки цьому поляки, наприклад поселення Гута Степанська,
змогли утримувати оборону від нападів боївок УПА з 16
по 18 липня 1943 р. Окупанти намагалися
використати польську самооборону також для боротьби з УПА, яка все більше
міцнішала, а також проти тих українців, які підтримували її дії. 28 липня
волинський представник польського еміграційного уряду звернувся до поляків: «в
жодному випадку не сприяти німцям». У зверненні
підкреслювалося: «Всі поляки, жінки, як і чоловіки, повинні знаходитися в
лавах самостійної польської самооборони... Слід зробити все, щоб німці якомога
менше людей забрали на роботу. Вступ до німецької міліції і жандармерії є
тяжким злочином стосовно польського народу. Міліціонери-поляки, котрі беруть участь у руйнуванні домів, а
також у вбивстві українських жінок та дітей, будуть виключені зі складу
польського народу і жорстоко покарані... Співробітництво з більшовиками є таким самим злочином, що і
співпраця з німцями. Вступ до совєтських
партизанських загонів є злочином. Жоден поляк не повинен там знаходитися». Однак далеко не всі
поляки прислухалися до порад місцевих представників польського еміграційного
уряду або зверхників з АК. Вирішальним чинником служили не накази керівників
підпілля, а інстинкт самозбереження. Німецька окупаційна
адміністрація чи совєтські партизани були єдиною
силою, як здавалося полякам, на котру вони могли розраховувати. Саме за участі польських
поліцаїв і жандармів (серед останніх було чимало привезених німцями з
Генерал-губернаторства) на Волині постраждало найбільше місцевих українців. Та
польське суспільство, як і українське, не повинно відповідати за дії тих, хто
перейшов на службу до німецького нацистського режиму. Слід вважати, що це
злочини цього режиму. Помітки на гвинтівках Окрім головного свого
призначення - захисту людей, члени польських баз самооборони, насамперед
найміцніші з них, вдавалися до інших акцій. Від середини літа і особливо восени
1943 р. вони організовували «превентивні» напади на упівські
осередки або напади з метою помсти у відповідь на дії загонів УПА, зрештою,
атакували сусідні українські села, вирішуючи проблему продовольчого
забезпечення поляків у пунктах опору. Від подібних дій нерідко
страждали цивільні українці, які не брали участі в антипольських нападах. Утім,
впродовж 1943 р. місцеві поляки були стороною, що оборонялася. Сили УПА
наприкінці року досягли 15-20 тисяч. До того ж антипольські дії УПА
підтримували місцеві українці, а це близько 80% населення Волині, тоді як
поляки - це не більше 15%. Натомість, за даними
волинського командування АК, польські партизанські відділи нараховували до 1300
вояків. Ще близько 3600 осіб діяли в базах самооборони. Цим можна пояснити і
разючу різницю в числі жертв трагедії. З українського боку - кілька тисяч, з польського
- кілька десятків тисяч. Лише створення в перших
місяцях 1944 р. т. зв. 27-ї Волинської дивізії піхоти
АК зберегло певну частину поляків від загибелі та підтримало дії польських
збройних формувань, відтак зросла кількість жертв-українців. Наявні документи
спростовують твердження деяких польських авторів про те, що дії цієї дивізії,
призначеної для боротьби проти гітлерівців у рамках реалізації т. зв. плану «Бужа», не носили характеру «відплатних акцій», а
були викликані лише необхідністю «очищення» території від загонів УПА. На підтвердження цієї
думки зацитуємо уривок зі звіту на ім’я представника
польського еміграційного уряду на Волині. Один з підлеглих повідомляв йому 31
січня 1944р.: «Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється
від тієї звірячості, яку виявляли ще донедавна українські банди у своєму
ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують напади на
українські села, виганяють з них українців, відбирають інвентар, а селища
цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрелюють на місці, не
роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей». В іншому документі
учасник тих подій зазначав: «Поляки в своїх діях застосовували принцип колективної
відповідальності і на напади, розбій та грабунок відповідали вбивствами, реквізиціями, пограбуванням. Вбивства вважалися справою честі. Молоді хлопці, які втратили
родини, на прикладах гвинтівок робили помітки, рахуючи кількість своїх жертв.
Людське правосуддя перетворювалося на звірячу помсту». Якою буде сатисфакція? У повоєнний час для
виправдання воєнних злочинів нерідко посилалися на протиправну поведінку протилежної
сторони як підставу для допустимості цих злочинів. Однак у Женевських
конвенціях від 1949 р., які в свою чергу ґрунтуються на нормах ХХІІ статті Гаагського положення від 1907 р. про закони та звичаї
війни, чітко сформульовано принцип обмеження воюючих у виборі засобів і методів
ведення бойових дій та передбачено покарання за порушення цих обмежень. До того ж у даному
випадку йдеться про карну відповідальність усіх осіб, які припустилися воєнних
злочинів, незалежно від того, чи були вони правителями, посадовими чи
приватними особами. Проте на практиці все
набагато складніше. Маємо великий сумнів, що Комісія з покарання злочинів
польського Інституту національної пам’яті, яка від 1990-х років проводить
слідство в справах масових вбивств в роки війни колишніх громадян Другої Речі
Посполитої (як поляків, так і українців), зможе притягнути когось до карної
відповідальності. Багато з причетних до тих
вбивств уже покарані свого часу в Україні та Польщі. Ті, кому вдалося уникнути
покарань, померли. Обтяжувати карною
відповідальністю національно-визвольні формування УПА і АК, до котрих належали
цілі загони, що брали участь у вбивствах цивільного населення, - шлях
небезпечний. Адже тоді відповідальність за воєнні злочини може впасти на людей,
які вели священну боротьбу проти справжніх загарбників і в акціях проти
неозброєних мирних осіб іншої національності участі не брали. Нині, коли польська сторона
вимагає від України певної сатисфакції за скоєні українцями злочини проти
поляків, компромісний крок, на наше переконання, був би таким. Україна має
визнати факт вбивства на Волині в 1943-1944 рр. тисяч безвинних поляків,
назвати це злочином і беззастережно його засудити. За такої позиції,
гадаємо, можна буде сподіватися на подібний крок з польської сторони -
засудження вбивств поляками мирних українців у роки війни. |
ч
|
 |
|