|
Роман КутовийПолітика ОУН-б щодо польського населення Волині в роки німецько-совєтської війниПостановка наукової проблеми та її значення. На Волині(1) протистояння між українцями та
поляками на національному ґрунті стало на поріг збройної боротьби в березні
1943 року. [6]. Відтоді його можна окреслити поняттям українсько-польський міжнаціональний збройний конфлікт
(УПМЗК). З української сторони активною
силою в УПМЗК була Організація українських націоналістів під проводом С.
Бандери – ОУН-б. Протилежний бік представляло в
основному збройне підпілля Армія крайова – АК (попередня назва: Союз збройної
боротьби), політичне керівництво якою здійснювала підпільна Делегатура
польського еміграційного уряду на окупованій території міжвоєнної Польщі. Щодо
них ОУН-б проводила тверду зовнішньополітичну лінію,
спрямовану на здобуття української самостійної соборної держави (УССД). Змістом
одного із сегментів польської зовнішньої політики організації, що на практиці
виявився головним, було ставлення до польської національної меншини Західної
України (2) . Тобто, фактично, це була польська етнічна політика(3) , що стала
одним із провідних чинників українсько-польських стосунків на Волині впродовж
1941–1944 рр. Всебічне й об’єктивне її дослідження має ключове значення для з’ясування
проблеми УПМЗК. Аналіз останніх досліджень із проблеми. Фахова історіографія
УПМЗК нараховує вже сотні позицій, кількість яких постійно зростає. Ґрунтовний
аналіз першоджерел і наукових праць із проблеми виконав і, власне, докладно
описав головних суб’єктів протистояння І. Ільюшин
[4]. Синтетичний огляд історіографії зроблено в статтях Я. Ісаєвича
[5], Р. Грицькова [2] й ін. Досліджено елементи етнонаціональної
політики ОУН-Б і зроблено важливі висновки у працях Г. Стародубець
[13], В. Сергійчука
[12], В. Філяра [14] та ін. Однак з нагромадженого
дослідниками великого й цінного матеріалу досі не вдалося побудувати
концептуально міцну конструкцію, позбавлену елементів ідеологічно-політичної
упередженості, фактичних та інтерпретаційних прогалин, залишених без відповіді
питань [10], – модель, у фокусі якої постали б люди і спільноти людей, що
зазнали певного політичного впливу, стали учасниками та жертвами військового
протистояння. Саме такий запит формує сьогодні «гуманна історія»(4)… Українсько-польське протистояння у червні 1941 року – лютому
1943 року. Схоже
на те, що до загострення на Волині
двосторонніх відносин ОУН-б не мала чітко виробленої,
практичної точки зору в питанні польського населення Західної України, на
відміну від позиції щодо польської держави [16]. Публікації друкованих органів
націоналістів, розглядаючи ситуацію до початку конфлікту, не пропонували
послідовних заходів, до яких варто було б удатися. Вони лише відмічали зростання
активності поляків, шкідливої для українських інтересів. Польське
суспільство Західної України, особливо міське населення, політичні
угруповання, підпілля та еміграційний
уряд Польщі в Лондоні непорушно стояли на позиціях відновлення своєї держави у
міжвоєнних кордонах 1939 р. і готувалися, незважаючи на вкрай несприятливі
обставини, статус-кво відчайдушно
боронити [30, 12]. Польське керівництво аж до 1943 р. не виробило єдиної
офіційної концепції в українському питанні [16, 150, 151]. OУН-б
для поляків на переговорах була небажаним партнером, бо ставила неприйнятні для
них умови, легітимно не представляла бодай західноукраїнського суспільства,
перед владою скомпрометувала себе антидержавною діяльністю у ІІ Речі Посполитій
і відштовхувала незмінною загрозою для польських інтересів [29]. Офіційна
позиція польського еміграційного уряду заперечувала будь-які переговори з
українцями на тему майбутніх національних стосунків на теренах Західної
України, вважаючи такі переговори недоцільними й навіть шкідливими [30, 17].
Польське збройне підпілля бачило в українцях (на службі в німців,
самостійницьке підпілля, бунтівне населення) постійного потенційного, хоч і
другорядного, противника, готувалося до можливої з ними війни, при нагоді
шкодило. А польська політична думка у численних планах і проектах майже
одностайно передбачала «радикальну ліквідацію» української проблеми шляхом
взаємного обміну населенням із Совєтським Союзом
(після його перемоги над Німеччиною) та усунення всіх підстав для нелояльності
українців щодо польської держави [3, 214−230]. В
умовах ескалації українсько-польського протистояння польська громада на
території Західної України почувалася відрізаною від етнічної Польщі й
покинутою найвищим її керівництвом напризволяще, безборонно винищуваною
«найбрутальнішими засобами». У розпал трагедії з польського боку звучали
поодинокі розсудливі голоси з пропозиціями зробити порятунок людських життів –
«сьогодні найціннішого» – першорядним завданням, для чого скасувати усі накази
польському населенню залишатися на місцях, започаткувати масштабну акцію з
евакуації поляків у етнічну Польщу, навіть використовувати, як шанс на
порятунок, вивіз на роботи до Райху [31]. Однак окупаційна
дійсність надавала для цього обмежені можливості. А політики, як звичайно,
поставили політичну доцільність понад життя громадян (5) [32]. Тому польський
еміграційний уряд і його Делегатура несуть свою
частину політичної відповідальності за трагедію польської громади на Волині,
яка стала жертвою обставин, безжалісності й недалекоглядності. Керівництво
ОУН-б демонструвало політичну волю до порозуміння із
польською стороною, регулярно йшло на переговори, що, з огляду на
войовничо-непримиренний характер націоналістичної організації, варте окремого
відзначення. Протягом 1941–1944 рр. провідні бандерівські діячі (Є. Врецьона, З. Матла, М. Степаняк, В. Охримович та ін.)
провели «щонайменше кільканадцять» зустрічей
на високому рівні, у кілька етапів, із представниками Союзу збройної боротьби –
АК і Делегатури [16, 108, 148−153, 221]. Але
успіхові переговорів перешкоджала низка причин. Вони в систематизованому
вигляді (на основі узагальнення великого фактичного матеріалу, з використанням
міркувань Р. Тожецького [16, 108, 148−153,
221]) були такі: 1) передусім різні, а стосовно Західної України –
взаємовиключні, політичні цілі двох сторін (кого вважати ворогом або союзником,
відбудова своїх держав і т. д.) та їх практичні дії (колаборація,
міжнаціональне протистояння); 2) здебільшого похмурі спогади про минуле співжиття і
негативний баланс досвіду новітньої історії (постійне намагання урядів
асимілювати українців та їхня виснажлива боротьба з державою у ІІ Речі
Посполитій, міф про катастрофічний «удар в спину» українцями відступаючій
польській армії у вересні 1939 року і т. п.), що незмінно підживлювали взаємні
шовіністичні настрої та негативні стереотипи у свідомості людей та суспільств; 3) украй несприятлива, окупаційна, дійсність, в якій обидва народи були не
самостійними суб’єктами, а об’єктами гітлерівського панування і найперше мусили
відчайдушно боротися за фізичне виживання; 4) переоцінка власних сил і можливостей обома сторонами робили їх
непоступливими, ідеологія інтегрального націоналізму ОУН та великодержавна
рація польських політиків цементувала цей догматизм
політичного характеру; 5) підступні заходи німецької влади й совєтських
чинників по розпалюванню міжнаціональної українсько-польської ворожнечі,
переважно ситуативні, на місцевому рівні, але попри те не менш руйнівні; 6) слабкий голос у великій міжнародній політиці (кордони Польщі та її долю визначав не її уряд, українців узагалі не чули) зменшував
можливості політичних комбінацій, постійно примушував оглядатися на «велику
трійку» союзників. Як пише Р. Тожецький, ОУН-б та її контрагент
на переговорах не мали пожертвувати чимось суттєвим і так наблизитися до
компромісу. У листопаді й грудні 1942
року на Волині збільшувалася кількість убивств «українськими націоналістами» поодиноких поляків та їхніх
родин – переважно працівників німецької адміністрації сільського господарства й
лісівництва. Така послідовна вибірковість свідчить про планомірність ліквідацій [14, 93]. Вони були спрямовані на знищення явних
чи потенційних ворогів підпільної боротьби і гнобителів українського населення.
Нагальні проблеми
покликана була вирішити І Військова конференція провідного активу ОУН-б, що відбулась
у жовтні 1942 року. На ній визнано необхідність створення збройних формувань
для захисту українського населення Волині від німецької окупаційної влади, фактично
дано дозвіл на розбудову Української повстанської армії – УПА. Питання майбутньої
військової тактики залишилося відкритим [13, 89−91]. У зв’язку з початком
збройної боротьби слід було також «за будь-яку ціну» вирішити питання
національних меншин на українських землях. Усіх ворогів, безумовно, знищувати.
З-поміж них поляків, членів підпілля та ворогів на німецькій службі взяти на
облік і таємно ліквідувати за день до мобілізації в УПА. Усіх інших поляків
пропонувалося виселити з майном. «А тих, хто не захоче виїздити – знищувати» [11,
208−210]. ОУН-б у стані неоголошеної війни з поляками (березень – жовтень 1943 року). Польська проблема для OУН-б стала предметом особливої, практично зорієнтованої,
уваги відразу на початку 1943 року, коли в загрозливих для українського народу
й націоналістів обставинах було вирішено перейти до відвертого збройного опору
німецьким окупантам. У січневому зверненні до українців з нагоди початку нового
року урядуючий (виконуючий обов’язки) Провідник
організації М. Лебедь («Максим Рубан») засудив
зрадників українського народу та його боротьби, зокрема «[...] увесь
чужонаціональний елемент на Україні, що послуговується перед окупантами [...]».
Усім зрадникам за злочини погрожено відповісти у свій
час «караючою рукою» [8, 91]. Зрозуміло, це передусім стосувалося польської
національної меншини. 17–21 лютого 1943 року відбулась
ІІІ Конференція OУН-б. У її оприлюднених постановах підтверджено
незмінність мети (УССД) і засад діяльності. Боротьба повинна підготувати
національну революцію, «[…] яка в момент кризи сучасної війни доведе до
усунення окупантів з України», тобто гітлерівської Німеччини й Совєтського Союзу [8, 137]. Окремо було сказано, що OУН-б «буде нещадно
поборювати» імперіалістичні зазіхання інших поневолених двома імперіалізмами народів, маючи і тут на увазі, очевидно,
перш за все поляків [8, 139]. Наведені тези ІІІ Конференції ОУН-б
порівняймо з написаними відразу по війні (1945 р.) словами М. Лебедя: «Тому
відповідь українського народу могла бути тільки одна. Очистити терен від ворожого польського
населення, щоб могти вдержатися в
боротьбі з основними ворогами й не
мати постійної провокації» (6) [7, 129]. Однак на практиці автором
протипольської очищувальної акції на Волині виявився
не «Maксим Рубан». За даними двох різних протоколів
допиту органами НКВС – НКДБ УРСР арештованих членів головного Проводу ОУН-б М. Степаняка («Сергій»)
[27, 40] і О. Луцького («Андрієнко») [27, 336, 338], натхненником і покровителем акції в таких
великих масштабах і жорстоких формах був Р. Шухевич («Taрас Чупринка»).
Займаючи посаду військового референта головного Проводу ОУН-б
і будучи одним із найавторитетніших діячів організації, він ініціював усунення
М. Лебедя з посади урядуючого Провідника OУН-б й у квітні 1943 року фактично очолив організацію. Під
впливом Р. Шухевича політика OУН-б у питанні збройної
боротьби відійшла від рішень ІІІ Конференції (підготовка до повстання в момент
відходу німців з України) і на Волині повернула вістрям проти поляків і червоних
партизанів. Біля витоків антипольської акції стояв і безпосередньо нею керував
Крайовий провід ОУН-б ПЗУЗ на чолі з Д. Клячківським («Kлим Савур»). Цей видатний діяч ОУН-б з
часу офіційної розбудови бандерівської УПА навесні 1943 року і по січень 1944
року за сумісництвом був і першим головним Командиром УПА. У результаті
приблизно з березня 1943 року українсько-польське протистояння на Волині
досягло рівня міжнаціонального збройного
конфлікту. М. Лeбeдь нібито виступав проти
заходів «Kлима Савура»,
зокрема вважав, що дії УПA передчасно провокують німців на репресії щодо
українського населення. У момент, коли в ОУН-б назрівало рішення започаткувати активні дії проти
поляків, офіційний орган головного Проводу організації в Україні, журнал «Ідея
і чин» (1943 р., ч. 2), надрукував статтю «О. І. Степаніва»
(О. Лоґуш) «За правильний підхід» [8, 108−114].
У ній було зроблено чи не першу спробу, як писав автор, з’ясувати позицію ОУН-б саме щодо неукраїнського населення українських етнічних
територій. І хоч у статті йшлося про волинських чехів, О. Лоґуш
поставив цю часткову проблему в площині етнічних меншин узагалі. Він
стверджував, що національний шовінізм – явище, в принципі, позитивне, але його
некритична реалізація на практиці набирає спотвореного вигляду. Тому шовінізм
мусить підпорядковуватися політичній доцільності. Також автор відкидав
намагання звинуватити український націоналізм у сприйнятті ним німецької теорії
расизму і випливаючої з неї практики. Вони, будучи
перенесеними на український ґрунт, заважали б взаєминам з етнічними меншинами.
У статті зроблено висновок, який, очевидно, стосувався самих націоналістів
(керівництво організації ніби роз’яснювало політику головного Проводу
підлеглим): потрібно ліквідувати шовіністичне настановлення та вплив німецької
расистської концепції і практики (отже, ці явища таки існували?), створити
умови для «якнайдальше йдучої» національно-культурної
толерантності, прилучати етнічні меншини до української політичної справи. 9 квітня 1943 року, на
початку докладних переговорів з Головною командою УПA отамана «Тараса Бульби» (Т.
Боровець), делегати Революційного проводу (така була
тоді самоназва) ОУН-Б представили свої пропозиції. Окремий пункт умов, стосовно
поляків, у поданому Т. Боровцем вигляді мотивував
необхідність деполонізаційної акції, яку вже
проводили бандерівці, так: польське населення шкодить українському
національно-визвольному рухові провокаційною роботою польських урядовців на
німецькій службі та масовою підтримкою польськими селянами совєтських
партизанів [1, 251]. Це положення за змістом точно повторює наведену раніше
цитату М. Лебедя і на цій подвійній підставі претендує на історичну
достовірність. На основі усього
сказаного вище пропонуємо низку важливих для розуміння політики OУН-б в польському етнічному питанні обґрунтованих міркувань.
Як бачимо, деполонізація на Волині започатковувалась
територіальним керівництвом бандерівської УПA і, принаймні спочатку, була спрямована
на досягнення другорядної, локальної, практично військової мети: усунути (байдуже як, не обов’язково ліквідувати) в
конкретному регіоні вороже шкідливе населення і цим забезпечити для УПА на
вихідному плацдармі тили для революційно-повстанських дій проти двох головних
ворогів – Совєтського Союзу та гітлерівської
Німеччини. Тотальне очищення території всієї Західної України від ворожого
населення могло бути хіба ідеологічною мрією націоналістів (7). Тим більше
абсолютне поголовне фізичне знищення польського населення – ця програма ніколи
не була метою ОУН-б. Крайні, у межах реальності,
заходи виглядають вмотивованими та логічними при переслідуванні в цьому питанні
виразної політичної мети: усунути підставу, у вигляді польської національної
меншини, претензій лондонського еміграційного уряду та Армії крайової на
Західну Україну. Із заплутаного клубка
історичної проблеми УПМЗК раз по раз виринають питання, на які сьогодні маємо
тільки загальні твердження либонь ще з часів самого конфлікту, тоді як глибоке
дослідження їх могло б висвітлити нові грані в образі того протистояння,
спричинити переосмислення ключових моментів УПМЗК. Зокрема, остаточно не
встановлено, чи було і наскільки суттєвим розходження між політичною лінією
головного Проводу ОУН-б та її втіленням у життя
ланками організації на різних щаблях; як «велика політика» співіснувала з місцевими
справами (здача контингентів німцям, збір урожаю, земельна власність); до якого
ступеня вдавалося контролювати розбурхане море деполонізаційної
акції; звідки взялися ці нелюдські злочини і т. д. Подаємо доречний приклад.
22 червня 1943 року комендант воєнного району «Іскра» (група, пізніше військова
округа «Заграва») Костомаров (псевдо?) звернувся до підпорядкованих членів організації
у зв’язку з «ненормальним станом» у терені. Його витворили окремі націоналісти,
які почали без відома своїх керівників зі зброєю грабувати «чужонаціональні» (читай:
переважно польські) і навіть українські оселі, красти під час планових акцій
конфісковане майно і дограбовувати попередньо не
взяте. «Це все і т. п. робиться під маркою Організації, тоді, коли цього не
сміє бути», – так вважав Костомаров. Тому далі наказував запобігти мародерським
явищам під персональну відповідальність за виконання цього розпорядження
низових провідників [23]. Як бачимо, тут ідеться про злочини націоналістів,
якими, однак, політичний рахунок ОУН обтяжувати не можна. Бачимо й негайну гамуючу реакцію. Подібні намагання припиняти несанкціоновані
дії трапляються в документах часто. Вони були проявами загального прагнення
бандерівського керівництва міцно й одноосібно тримати стерно
національно-визвольної боротьби в Україні, бо лише тоді з’являлися шанси на загальний
успіх справи. Із травня 1943 року
бандерівська УПА почала організовані масові атаки на польські осередки колишніх
Волинського й півдня Поліського воєводств. Наказ про розгортання акцій ішов від
найвищого керівництва організації. Про це свідчив на допитах в органах НКВС
УРСР 1945 року арештований заступник Крайового провідника ОУН-б
на ПЗУЗ Ю. Стельмащук («Рудий»): у червні 1943 року
Д. Клячківський («Kлим Савур»), як представник головного Проводу ОУН-б, «[…] передав мені усну секретну директиву центрального проводу ОУН про поголовне і повсюдне фізичне винищення
всього польського населення, яке проживало на території Західних областей
України. 29-го і 30-го серпня я із загоном чисельністю 700 озброєних бандитів,
за вказівкою командуючого військової округи «Олега» (M. Koвтонюк
[Якимчук]. – Р. К.), вирізав поголовно все польське
населення на території Голобського, Koвельськогo, Седлищенського, Маціївського, Любомльського районів,
розграбувавши все їхнє рухоме та спаливши їхнє нерухоме майно» [24]. Усього цей
загін тоді немовби «[...] вирізав і перестріляв понад 15 тисяч мирних жителів,
серед яких були старики, жінки і діти» [там само]. Ця ж кількість жертв фігурує
і в німецькому документі – донесенні начальника поліції безпеки і СД Волині й
Поділля Пютца [Pütz]
(Луцьк, 14 вересня 1943 року). Зафіксована там інформація про масову
ліквідаційну акцію 29 і 30 серпня і польські втрати походила від одного з бандерівських
лідерів [15, 344]. На нашу думку, незважаючи на подвійне свідчення, така
величезна кількість вбитих у вказаних обставинах просто неможлива, явно
перебільшена. 11 липня, у переддень
релігійного свята апостолів Петра і Павла, відділи УПА, при підтримці місцевого
організованого у Самооборонні кущові відділи українського населення, одночасно
атакували польські поселення в колишніх Ковельському, Горохівському
й Володимирському повітах. Перебіг подій свідчить, що цей удар був ретельно
підготовлений [33]. У липні здійснено найбільше керованих бандерівцями нападів
на польське населення Волині [4, 234−238]. У відповідь на інтенсивні
дії бандерівської УПА проти польського населення, Армія крайова, захоплена їх
перебігом і розмахом зненацька, почала із запізненням організовувати оборону
цивільних поляків. 22 квітня 1943 року комендант АК округу Волинь полковник K. Бомбінський («Любонь») видав
наказ про створення самооборони у більших польських осередках на базі існуючої
конспіративної мережі підпілля. У наказі сформульовано засади діяльності:
заборонялося скеровувати акції проти українського населення і використовувати
методи їхніх націоналістів, а також співпрацювати з німецькою окупаційною
владою і совєтськими партизанами [4, 263, 264]. Спостерігаючи
неспроможність АК захистити їх, поляки втікали від терору до совєтських партизанських відділів, наприклад, у загін Р. Сатановського, в міста, де поповнювали німецькі поліційні формування.
Ці частини потім під керівництвом гітлерівців здійснювали реквізиції та
каральні заходи в українських селах [4, 251−254]. Так, 26 і 28 червня
1943 року німці й поляки здійснили пацифікації у с. Піддубці
(теперішнього Луцького р-ну Волинської обл.), у ході яких убили 12 людей й
одного поранили, спалили 41 хату й 60 господарських будівель [25]. Польські
осередки самооборони («пляцувки») і партизанські
загони, коли зміцніли, також робили чисельні рейди в українські поселення, у
ході яких намагалися розгромити стаціонуючі там
відділи УПА й місцеву самооборону, реквізували майно, мстилися на українському
населенню за «злочини націоналістів» [4, 266−269]. Наприклад, в
інформації ОУН-б з терену про події у
Володимир-Волинському – Горохівському надрайоні за 11–20 вересня 1943 року повідомлено, що поляки
зі с. Стенжаричі напали на с. Мосур
(сучасна назва – Мосир), вбили 30 людей, грабували.
Колишнього районного голову Черниша у звірячий
спосіб, зі знущаннями, вбили. 14 вересня у с. Печихвости
поляки вбили 6 осіб, грабували. 15 вересня у с. Журавці (Журавинки)
поляки спалили 10 будівель, у т. ч. 2 польських [17]. Міжнаціональний збройний
конфлікт став двостороннім. Ворожі протиукраїнські дії поляків додатково
утверджували намір ОУН-б довести почату справу до
кінця – деполонізувати Західну Україну. Нові взаємні
удари, злочини і кривди надали процесові боротьби значної інерції та незворотного
характеру. Довго згромаджуване багаття мало вигоріти. 21–25 серпня 1943 року
відбувся ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН-б. Він
передбачав у майбутній українській державі забезпечення рівних прав усіх громадян,
незалежно від їхньої національності, та повне право національних меншин на
розвиток своєї культури [8, 233]. Отже, позиція бандерівської організації у
внутрішньополітичному етнічному, у т. ч. й польському, питанні була чітко
визначена і зафіксована в політичному програмному документі. При лояльному
відношенні будь-якої етнонаціональної меншини до УССД
їй гарантували названі права. Інакше її трактували як ворожу і вели з нею
боротьбу всіма засобами. На зборі виникла дискусія щодо діяльності УПА на Волині
під керівництвом «Kлима Сaвура»,
власне про «масове знищення» поляків та роль армії у здобутті незалежності. На
захист перебільшено мілітарного курсу Д. Клячківського рішуче виступили Р. Волошин, Я. Бусел, O. Лоґуш на чолі з Р. Шухевичем. Опонували й критикували таку
політику M. Лебедь i М. Степаняк
(8). Останній, зокрема, вважав, що «[...] УПА скомпрометована своїми бандитськими
діями проти польського населення [...]», і вже навіть з цих міркувань її не
можна розглядати основним засобом самостійницької боротьби [27, 56]. Однак, із
огляду на позицію найвищого керівництва, збір виправдав і схвалив заходи на
Волині, хоча в офіційних його матеріалах це не знайшло відображення. Диференціація польської політики ОУН-б
(жовтень1943 року–1944 року). Масований удар УПА по її
польському противникові на Волині влітку 1943 року не вирішив остаточно для
бандерівської ОУН польської проблеми навіть у межах одного регіону. Надходила
осінь, і похолодання обмежувало активність лісової армії. До Західної України
нестримно наближався Східний фронт. У звіті про діяльність Служби безпеки (СБ)
військової округи «Заграва» (УПA – Північ) за період з 15.09 до 19.10 1943 року
стверджено: «Акція нищення поляків не принесла очікуваних наслідків». Бо польський
активний елемент (головна мішень?) переважно вцілів і, використовуючи
окупаційні обставини, мститься на українцях, а також продовжує підготовку до
самостійного виступу в сприятливий момент. Перед цим із жалем було з’ясовано: «Ми
досі не використали в більшому масштабі жодної нац[іональної] меншини на нашій території для боротьби з ворогами,
передовсім з червоними» [22]. На основі викладеного документа «Третій» автор
пропонував: «Вважаю політично доцільним звернутися до компетентних чинників із
внеском про ревізію нашого відношення до поляків і дорогою перетрактацій із
польськими провідниками відірвати їх від німців і більшовиків […]» [там само].
Унаслідок цього обидва вороги позбулись би значної кількості живої сили і мали
зазнати морального розкладу. Підставою для сподівання на успіх переговорної
ініціативи вважалося тодішнє скрутне становище поляків [там само]. В окресленій ситуації
вище бандерівське керівництво спробувало переглянути й послабити жорстку,
збройну лінію організації в польській політиці. У жовтні 1943 року головний
Провід ОУН-б видав «Комунікат»
з приводу подій УПМЗК, «[…] що своїми формами і розмірами викликали страхіття,
що потрясли до глибини народами […]» обома, і прямо названі в документі «взаємна
різня», «взаємні масові вбивства» [34]. Це було власне визнання масштабності й кривавого характеру протиборства. За
ескалацію напруження «[…] між українським
населенням і польською меншиною» Провід
звинуватив самих поляків. А далі відмежував український народ і навіть ОУН-б від тих «масових убивств», несподівано засудив їх,
закликав своє громадянство й польське населення утриматися від ворожих дій і
нарешті зобов’язався «самочинні акти терору» з будь-якої сторони «рішучо поборювати»
[там само]. Проголошений у «Комунікаті» неймовірний поворот не був тільки
пропагандистським трюком. Десь відразу після появи цього документа, 30 жовтня
1943 року, організаційний референт Крайового проводу ОУН-б
на ЗУЗ (у Галичині) видав під грифом «Строго довірочне!»
наказ повітовим і районовим провідникам такого
змісту: «Категорично припинити всякі протипольські виступи й акції, що являються відхиленням від політичної лінії
Організації, та не виеліміновують, а побуджують проти нас другорядний
фронт боротьби. Ініціювання і виконування заборонене (так! – Р. К.) актів
трактуватиму, як саботаж і провалювання політики ОУН, а виновників
каратиму по законам найвищого революційного
порядку» [17, 10]. Виняток мали становити лише операції «спецвідділів» (боївок СБ?), яким дозволялося в індивідуальних випадках
здійснювати заходи з ліквідації ворогів, але за умови попередньої апробації цих
акцій самим Крайовим провідником [там само]. У наказі привертає увагу рішучість,
із якою увімкнено механізм гальмування, і особлива турбота найвищого
територіального керівництва ОУН-б про виконання цього
розпорядження. Як показали наступні події, нереальний і вже неможливий для
виконання наказ скасувало саме життя. Синхронно той-таки
Крайовий провід бандерівців розпорядився терміново зібрати якнайбільше задокументованих
даних про різноманітні дії поляків на шкоду українському народові і його національно-визвольній
боротьбі, а також документи, що дозволяли б потрапити за кордон [17, 9]. Водночас
у листопаді 1943 року орган Крайового проводу на ЗУЗ «Бюлетень» помістив статтю
відомого оунівського публіциста М. Палідовича, в якій автор обстоював потребу принаймні
збройного перемир’я між українською і польською націями, «[…] на ладнання відносин
мирними методами» [3, 211−213]. Підсумовуючи викладене, можна логічно
припускати, що і намагання керівництва ОУН-Б різко припинити антипольські
акції, і збір компромату на поляків, і публічні мирні заклики могли бути
ланками підготовки до двосторонніх переговорів, щоб напередодні великих змін
таки нейтралізувати польський «другорядний фронт». 21 січня 1944 року головний
Провід ОУН-б звернувся у листі до Делегата польського
еміграційного уряду в Польщі з пропозицією негайно почати переговори. Зустрічі
відбулися 8 лютого та 8–10 березня за участю чільних функціонерів референтури зовнішніх зв’язків при Проводі І. Гриньоха, М. Степаняка, В. Андрієвського, Є. Врецьони і ще,
правдоподібно, М. Прокопа; а з польської сторони – представника Делегатури З. Залеського й
офіцерів АК Г. Погоського, С. Бездека
та M. Хіровського. За деякими даними [9,
118−120], переговори увінчались підписанням протоколу про взаєморозуміння
й зацікавленість обох народів у відродженні їхніх самостійних держав.
Натомість, згідно з іншою, правдоподібнішою, інформацією [16, 151, 152, 257, 258],
бандерівці й польське підпілля не прийняли взаємозобов’язувального
документа, оскільки прямували до різної, а щодо прикордонних земель протилежних,
мети. У січні 1944 року, коли
тривав черговий раунд переговорів АК з ОУН-б,
з’явилась інструкція останньої «польський відтинок трактувати як другорядний» [26].
У документі керівництво нагадувало підлеглим, що їхня організація в принципі
виступає за закриття другорядних фронтів. Однак слід було ліквідовувати ті
польські елементи, які активно виступали проти українського національно-визвольного
руху, а також імовірних прислужників прийдешньої совєтської
влади. У випадку польського терору, наказано відповідати негайною акцією, причому
«забороняється в масових відплатних акціях вбивати жінок та дітей» [там само].
Рішення про такий захід мав приймати окружний провідник ОУН-б.
Це положення, по-перше, свідчить про те, що автором інструкції мусила бути ще вища
інстанція – принаймні обласного рівня, швидше за все Крайовий провід. А
по-друге, вказаний припис суперечить поширеному в підпільних публікаціях бандерівців
твердженню, часом присутньому і в науковій літературі, про принципову
стихійність, неконтрольованість протипольських
дій. Цікавим був наступний припис: «пересилати негайно до гори» протоколи із
зафіксованими випадками (дати, місцевості, прізвища) польського терору стосовно
українців. Чи не для того, щоб на переговорах мати в запасі контраргументи на
закиди польської сторони про злочини українських націоналістів над їхнім
населенням? Нарешті, необхідно було провести енергійні заходи з відривання «неактивної
польської меншини» від її імперіалістичних поводирів. До української справи також
слід було прилучати національно невизначених осіб римо-католицького обряду і
трактувати їх нарівні з українцями. Незалежно від визначення
польського фронту другорядним, протипольські заходи
залишилися по-воєнному жорсткими. Водночас, у той особливо напружений, несприятливий
для експериментів період було запропоновано й інші, помірковані заходи. Це
свідчить про диференціацію польської сторони в очах бандерівського керівництва,
а функціонально, в площині практики, про певний спектр політичних методів. Із
них найрадикальнішими були дії з характером етнічної чистки – до речі, не
згаданої у січневій 1944 року інструкції, отже на тому етапі не приписуваної
для виконання. А на протилежному кінці бачимо розпорядження нейтралізувати масу
польської національної меншини, піддатливих осіб навіть інтегрувати в
українське суспільство. Остання теза була співзвучна з по-державницьки
виваженою консолідуючою концепцією етнічної політики ОУН-б,
проголошеною ще у січні – лютому 1943 року в уже згадуваній статті «О. І. Степаніва» «За правильний підхід». Така постановка питання
була б неможливою, якби політичне ставлення ОУН-б до
польського народу базувалося на расистському підґрунті. Загалом ОУН-б вбачала перспективу вирішення польської етнічної
проблеми не лише виключно в деполонізаційній акції.
Зрештою, поляки все одно залишалися надто чисельною громадою в Західній
Україні, і націоналістичні провідники мусили з цим рахуватися, шукати інших,
більш реальних шляхів, нових підходів у етнічній політиці. 5 квітня 1944 року
польське радіо з Лондона повідомило, що еміграційний уряд прем’єр-міністра С. Міколайчика оголосив заяву про готовність до збройної співпраці
в Краї (на східних окраїнах міжвоєнної Польщі) між АК та наступаючою совєтською армією, підтвердив факти такої співпраці.
Незабаром цю звістку було прокоментовано в журналі «Ідея і чин» як офіційне
свідчення союзу польської влади з Й. Сталіним, спрямованого на знищення українського
національно-визвольного руху й поневолення народу, – «ганебний злочин», «удар
ззаду» [8, 303−305]. Тепер не могло бути й мови не лише про досягнення
принаймні нейтралітету з поляками, але вони ставали навіть подвійним
противником українців, бо, крім власної ворожої позиції, виявлялися, як
мовиться, ще і «другом мого (найбільшого) ворога». Ця зовнішньополітична причина викликала свіжий імпульс у деполонізаційних заходах бандерівської OУН. Головний Провід
організації видав наказ (не пізніше 3 травня 1944 року): «З огляду на офіціальну поставу польського уряду в справі співпраці з совітами, треба поляків з наших земель усувати» [20].
Тобто: «Давати польському населенню доручення до кількох днів випровадитися на
корінні польські землі. Коли воно не виконає цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідувати, а хати і майно
палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу на те, щоби поляків
закликати до покинення земель, а доперв опісля
ліквідувати, а не навпаки. (Прошу на це звернути спеціяльну
увагу)» (9) [там само]. Зокрема, слід було «проганяти» з мішаних сіл непіддатливих
до асиміляції поляків, зате не чіпати тих, які поріднилися з українцями і
пов’язувалися з польськістю радше через католицьке
віросповідання [там само]. На цьому, черговому,
етапі «протипольський фронт» з активно-оборонного
знову перетворився в наступальний. Деполонізація
Західної України тепер переслідувала однаковою мірою і зовнішньо-політичну
мету (усунути місцеву польську національну меншину як підставу претензій
польського еміграційного уряду на цю територію), і військову (очистити простір
національно-визвольної боротьби від шкідливого і ворожого елементу). Тут
принципово важливим є те, що головний Провід ОУН-б у
наказі першим і бажаним методом деполонізації чітко
визначив утечу й виселення поляків на їх етнічні землі під загрозою знищення, а
вбивства, і то тільки чоловіків, приписував застосовувати як наступний,
вимушений засіб. Попередження поляків про виїзд завбачливо рекомендувалося
давати локальними листівками без офіційного підпису організації. У них як
причину акції підкреслювати вороже налаштування до українців польського уряду й
населення [там само]. Такі листівки друкували у вигляді бланків, а потім у них
залишалося вписати від руки лише назву приреченого села й дату. Вступ совєтських
військ в Західну Україну – цю «основну базу» націоналістів у боротьбі за самостійну
державу – розпочинав для бандерівської ОУН кульмінаційну фазу національної
революції. Отже, змушував форсувати й протипольський
фронт. «Цієї боротьби ми не сміємо програти і за всяку ціну мусимо зменшити до
мінімуму польські сили», – мовиться у наказі по лінії СБ до нижчих ланок від 30
травня 1944 року. Автор документа усвідомлював, що «[...] нам не вдасться
викинути всіх поляків з наших земель [...]». Тому: «Ми мусимо провести сильну
акцію по ліквідації в основному найактивнішого провідного елементу та
боєздатного (жінок, дітей, стариків не чіпати). По уступленню
нім[ецького] війська з даного села використати цю
нагоду для негайної ліквідації всього мужеського
елементу від 16−60 років життя» [19]. Як і раніше, заборонено нищити «українців
– римо-католиків» (до категорії яких, при бажанні, можна було зарахувати й
слабо національносамо-ідентифікованих поляків). Не
слід було ліквідовувати і тих поляків, які активно визначилися на боці української
справи. Нарешті суворо, навіть під загрозою смертної кари, наказано припинити самоволю,
бандитизм і крадіжки зі сторони бойовиків і членів організації [там само]. 11–15 липня 1944 року
відбулися установчі збори Української головної визвольної ради – створеного на
основі ОУН-б органу широкого політичного представництва
української національно-визвольної боротьби. У ході напруженого обговорення
поточного стану польського питання, урядуючий
Провідник ОУН-б і головнокомандувач УПА Р. Шухевич
(псевдо на зборах «Лозовський») підтвердив фактичний
стан «війни» між УПА та поляками в
Західній Україні та Холмщині. Сказав, що раніше, на початку 1943 року, на
Волині поляки паралізували розвиток УПА. У відповідь українське населення
нібито саме вдалося до протипольської акції, а після
опору поляків «[…] почалася ліквідація
польського населення на Волині, котра закінчилась влітку 1943 р.» [9, 490].
У Галичині було завдано удару по польському підпіллю, а за співпрацю з більшовиками
і провокації «командування УПА видало розпорядження виселити поляків, якщо самі
не переселяться» [там само]. Так «ми створюємо для себе вигідні позиції […]» до
майбутніх мирних переговорів [там само]. Передбачалося, що на них державна
належність спірних земель із національно мішаним складом буде визначена на
основі результатів плебісциту [9, 368−369]. Насильницьке звільнення
території від конкуруючої польської національної меншини, очевидно, мало
забезпечити позитивний для українців результат голосування. А вже в серпні 1944 року,
ледве помітивши ознаки переходу польського самостійницького підпілля на протисовєтські рейки, керівництво ОУН-б
негайно відреагувало на це рішенням «у відношенні до польської національної меншини стати на становищі вижидання. [...]
Якщо це (новий курс АК. – Р. К.) наступило, то ми готові їх залишити в спокою»
[21]. Відповідно, в політичних інструкціях від оунівців вимагалося докласти
старань, щоб показати полякам, що організація тепер їх не чіпає. «Не дозволяти,
– наголошено в документі, – щоб маса сліпими своїми відрухами визначувала нам
наші тактичні прийоми» [там само]. І далі, як раніше, слід було вбивати поляків
на службі совєтського режиму, спеціально подаючи при
цьому до відома, що тих осіб знищено не за національність, а за конкретну
ворожу діяльність [там само]. 1944 року протипольська акція бандерівської УПА продовжувала тліти на
території Волинської і Рівненської областей, але епіцентр кривавого
міжнаціонального конфлікту тепер перемістився в Галичину й за Буг. Націоналісти
не встигли завершити очищення Західної України від поляків й, очевидно, і не
змогли б. Лише після відновлення совєтської влади й
узаконення нових західних кордонів УССР зникла політична причина, а незабаром,
унаслідок обміну населенням між Совєтською Україною
та Польською народною республікою [3], – і фізична підстава деполонізації
та збройної боротьби. Висновки і перспективи подальших досліджень. Головною причиною
українсько-польського міжнаціонального збройного конфлікту на Волині в роки німецько-совєтської війни було непримиренне зіткнення
інтересів українського національно-визвольного руху, його найсильнішої та найбільш
радикальної гілки – ОУН С. Бандери, і польської держави (уряду в еміграції та
політичних і військових структур підпілля) щодо права на землі Західної
України. 1. Антипольський фронт
відкрило крайове керівництво бандерівської ОУН і УПА на ПЗУЗ у березні 1943
року Тому спочатку акція мала виразний локальний характер, розглядалась
самостійниками як військова операція. Коли замість М. Лебедя урядуючим Провідником організації став прихильник деполонізаційного курсу Р. Шухевич, дії Д. Клячківськогo на Волині було зведено в ранг загальної
політики організації, потім негласно офіційно виправдано і схвалено на ІІІ
Надзвичайному великому зборі ОУН-б у серпні 1943
року. Поряд із тим, слід наголосити, що серед націоналістів усіх рівнів, у т.
ч. в головному Проводі, й на всіх етапах такого курсу були противники антигуманних
методів боротьби, схильні вирішувати справу політичними й дипломатичними
методами. 2. Спроби перегляду,
диференціації «волинської політики» керівництво ОУН-б
зробило ще восени 1943 року. Оновлена, більш гнучка польська етнічна політика
існувала вже 1944 року в Галичині. Тоді польський фронт було визначено
другорядним, деполонізацію продовжувано
більш доцільно й динамічно, послідовно наказано усунути шовіністичні афекти і
погамувати крайнощі. 3. Систематичні заходи
бандерівської ОУН щодо польського населення Волині протягом усього УПМЗК мають
характерні риси очищення території від інонаціональної меншини. У
гуманістичному вимірі це був злочин нищення цивільних людей, навіть жінок і
дітей, організованою структурою. Подібні акції з польського боку проти
українського населення теж були злочином. При цьому в політиці організації
хронологічно і географічно фіксуємо певні сутнісні й цільові відмінності.
Спочатку на Волині польську проблему було поставлено у військовій площині, тому
домінувала відповідно ліквідаційна установка. Згодом у Галичині бандерівці мали
за мету нейтралізацію шкідливого впливу сукупного польського фактора на
українську національно-визвольну боротьбу. Тому було запропоновано спектр методів
(убивства, витіснення чужого загалу за межі окресленої своєї етнічної території,
прилучення до українського суспільства і визвольної справи) для розв’язання
різних політичних і військових завдань. 4. В етнічній політиці ОУН-б первинною і визначальною завжди була рація
самостійницьких змагань, тактика яких змінювалася. Через це відповідна
політична лінія виглядає ламаною, пунктирною. Однак головний Провід організації
від початку УПМЗК усвідомлював, що має справу з польською національною
меншиною. У ході конфлікту активно розвивалась бандерівська етнополітична
ідеологія, відбувалося взаємоузгодження загальних принципів, прикладних питань,
гіркого досвіду практики. У похідних, залишкових рамках, і то вже на пізньому
етапі, більше в Галичині, головний і крайові Проводи ОУН-б
намагалися, згідно з оновленою політичною програмою, втілювати курс на інтеграцію
представників польської меншини в українське суспільство. Несприятлива воєнна
окупаційна ситуація, політичний цейтнот, зарядженість нижчих щаблів організації
на збройну боротьбу, повсякденна автономність ланок у своєму терені, замкнена в
безкінечне коло інерція взаємних порахунків за кривди звели це важливе з
морально-політичної точки зору починання практично майже нанівець. У подальших
дослідженнях комплексної проблеми УПМЗК варто детальніше з’ясувати місце та роль
опозиції в самій ОУН-б − жорсткому деполонізаційному курсові зразка 1943 року, реконструювати
психологічне підґрунтя дійових осіб міжнаціонального конфлікту, виконати
порівняльно-типологічне дослідження УПМЗК та інших подібних міжнаціональних
конфліктів. Примітки: 1 Волинь – в основному територія сучасних Волинської та
Рівненської областей. Згідно з військово-адміністративним поділом ОУН (Б),
Волинь була ядром Північно-західних українських земель (ПЗУЗ). Галичина
(нинішні Івано-Франківська, Тернопільська й Львівська області) організаційно
оформилась у Західні українські землі (ЗУЗ). ПЗУЗ і ЗУЗ уходили до Західної
України, де компактно проживало польське населення. 2 Термін національна меншина відображає новий етнополітичний статус польського населення Волині в період
німецької окупації в Райхскомісаріаті Україна. Поляки
справді були меншиною і за чисельністю: згідно з окупаційним переписом
населення, у середині 1942 року вони нараховували 305 741 особу, тобто
становили 14,6 % всього місцевого волинського населення [28]. З точки зору ОУН-б, польське населення етнічних земель Західної України
вважалося національною меншиною майбутньої української держави. Саме цей термін
націоналісти використовували в документах, цим поняттям оперували в ідеології
(приклади див. далі в цитатах). 3 Звичайно етнічну політику здійснює влада через державний
апарат. Але цей випадок належить до специфічних: ОУН-б
діяла в умовах війни, неусталеного німецького окупаційного режиму, служила
справі проголошеної нею 30 червня 1941 року Української держави, а також мала в
розпорядженні засоби (у вигляді підпілля і партизансько-повстанської армії) для
втілення в життя своїх намірів. 4 Такий підхід, у якому «Волинська трагедія» органічно
вписується у схеми «відкритої історії» та міжнаціонального порозуміння,
вимальовується в низці статей поважних авторів часопису «Критика» за 2005–2006
рр.: С. Грачової, Я. Грицака, П. Рикера, М. Царинника, Г.
Касьянова. 5 Польське керівництво виходило з того, що збереження на «східних
кресах» чисельного, згуртованого й активного польського елементу є необхідною
засадничою умовою бажаного вирішення справи повоєнних кордонів. Так, у відозві
за 30 березня 1944 року Окружний делегат Польського уряду на південно-східні
землі втретє закликав населення триматися нa посту,
щоб виконати «обов’язок вірності для держави». Він твердив «із задоволенням»,
що польське суспільство, незважаючи на важкі умови існування, мужньо тримається
[32]. Чи відчували у верхах, яку ціну
змушені були віддавати люди за політичні інтереси? 6 Всюди у цитатах виділено курсивом – нами. 7 ОУН-б і ОУН-м.
Мельника виросли з одного кореня і безсумнівно були носіями однієї ідеології
інтегрального націоналізму. Проте мельниківці вважали
помилкою відкриття УПА протипольського фронту і
засудили жорстокі методи бандерівської деполонізації. 8 Названі провідні діячі ОУН-б на
зборі мали такий статус: Р. Шухевич – «перший серед рівних» член новоствореного
бюро (тріумвірату) головного Проводу ОУН, на зборі затверджений урядуючим Провідником організації; Р. Волошин («Горбенкo») – представник Крайового проводу ОУН-б на ПЗУЗ (делегат Д. Клячківського),
за пропозицією Р. Шухевича обраний головою президії збору; Я. Бусел («Галинa») – член бюро головного Проводу, також представник
Крайового проводу на ПЗУЗ; O. Лоґуш («Iванів») – представник Крайового проводу ОУН Півдня. M. Лебедь тоді, не захищаючись, зрікся посади Провідника;
разом з М. Степаняком (член головного Проводу) був
обраний до складу Головної ради – новоствореного органу для контролю діяльності
головного Проводу ОУН-б [27, 45–56]. 9 Курсив наш, підкреслення – автора документа. Це наказ
організаційного референта Kрайового проводу ОУН-б на ЗУЗ «Ярослава» повітовим провідникам за 5 травня
1944 року. У ньому вміщено витяг з обговорюваного наказу головного Проводу.
Наказ головного Проводу мусив стосуватися також і Kрайового
проводу на ПЗУЗ, мав бути ним отриманий і виконуваний. Література 1. Бульба-Боровець Т. Армія без
держави : cлава і трагедія українського повстанського
руху: спогади / Бульба-Боровець Т. – Вінніпег : [б.
в.], 1981. – 326 с. 2. Грицьків Р. Польська історіографія українсько-польського
збройного конфлікту часів Другої світової війни / Р. Грицьків // Укр. визвол. рух. – Л. : [б. в.], 2003. – Зош.
2. – С. 148−170. 3. Депортації : Західні землі України кінця 30-х – початку
50-х рр. : документи, матеріали, спогади : у 3 т. − Т. 1. 1939–1945 рр. –
Л. : [б. в.], 1996. – 749 с. 4. Ільюшин І. Українська
повстанська армія і Армія Крайова : протистояння в Західній Україні (1939–1945
рр.) / Ільюшин І. – К. : Вид. дім «Києво-Могилян. академія», 2009. – 400 с. 5. Ісаєвич Я. Холмсько-Волинська
трагедія, її передумови, перебіг, наслідки / Ісаєвич
Я. // Волинь і Холмщина 1938–1947 рр. : польсько-українське протистояння та його
відлуння : дослідження, документи, спогади. – Л. : [б. в.], 2003. – С.
3−58. 6. Кутовий Р. Casus Обірки : проблема датування початку збройного
українсько-польського конфлікту на Волині / Р. Кутовий // Укр. істор. зб. – 2004. – Вип. 7. – К. : [б. в.], 2004. – С.
318−336. 7. Лебедь М. УПА : Українська
Повстанська Армія : її генеза, ріст і дії у
визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну
Державу. − Ч. 1. Німецька окупація України. – Репринтне
вид. / Лебедь М. – Дрогобич : Відродження, 1993. –
208 с. 8. Літопис УПА. − Т. 24. Ідея і чин : орган Проводу
ОУН, 1942–1946 : передрук підпільного журн. – Л. : Літопис УПА, 1996. – 592 с. 9. Літопис УПА. − Т. 26. Українська Головна Визвольна
Рада : документи, офіційні публікації, матеріяли.
− Кн. 4. − Документи і спогади. – Торонто ; Л. : Літопис УПА, 2001.
– 658 с. 10. Організація українських націоналістів і Українська
повстанська армія : фаховий висн. роб. Групи істориків
при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. – 2-ге стереотип. вид. –
К. : Наук. думка, 2005. – С. 22−27. 11. Польща та Україна у тридцятих – сорокових роках ХХ
століття : невідомі документи з архівів спеціальних служб. − Т. 4. Поляки
і українці між двома тоталітарними системами. 1942–1945. – Ч. 1. – Варшава ;
К., 2005. – 875 с. 12. Сергійчук В. Трагедія Волині :
причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни
/ Сергійчук В. – К. : Укр. Вид. Спілка, 2003. – 140
с. 13. Стародубець Г. М. ОУН-б в українському національно-визвольному русі на Волині
в роки Другої світової війни (1941–1943 рр.) : навч. посіб. / Г. М. Стародубець. – Т.
: Підручники і посібники, 2002. – 144 с. 14. Filar W. Wołyń
1939–1944 : eksterminacja czy
walki polsko-ukraińskie : studium
historyczno-wojskowe zmagań na
Wołyniu w obronie polskości, wiary i godności ludzkiej / Filar W. – Toruń : Wyd-wo Adam Marszałek,
2003. – 467 s. 15. Okrutna przestroga
/ Opraz. J. Dębski i
L. Popek. – Lublin, 1997. –
428 s. 16. Torzecki R. Polacy
i Ukraińcy : sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej
/ R. Torzecki. – Warszawa :
Wyd-wo Naukowe PWN, 1993. –
349 s. 17. Центральний державний архів вищих органів влади та
управління України (ЦДАВО України), ф. 3833, оп. 1, спр. 43, арк. 9, 10. 18. ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 118, арк. 52. 19. ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 233, арк. 22. 20. ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 2, спр. 3, арк. 53, 54. 21. ЦДАВО України, ф. 3836, оп. 1, спр. 62, арк. 89. 22. ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 55, арк. 3–5. 23. ЦДАВО України, ф. 3967, оп. 1, спр. 5. арк. 1, 2. 24. Центральний державний архів громадських об’єднань
України, ф. 1, оп. 22, спр.
861, арк. 42, 43. 25. Державний архів Волинської області, ф. Р-2, оп. 2, спр. 57, арк. 39, 40. 26. Державний архів Рівненської області, ф. Р-30, оп. 2, спр. 16, арк. 95,
112−114. 27. Державний архів Служби безпеки України, ф. 13, спр. 372, т. 1, арк. 40, 45−56, 336, 338. 28. Archiwum Akt
Nowych, Warszawa (AAN), sign. 202/II/70, k. 1. 29. AAN, sign. 202/III/121, k. 25,
26. 30.AAN, sign. 202/III/122, s. 12,
17. 31. AAN, sign. 202/III/131, k. 100.
32. AAN, sign. 202/XXIV/2, k. 6. 33. AAN, sign. 203/XV/27, k.
58−65. 34. AAN, sign. 203/XV/43, k.
152−155. Адреса для листування: Статтю подано до редколегії 43010, Луцьк, Київський майдан, 6, кв. 38 05.10.2010 р. Р. Кутовий Науковий вісник Волинського національного університету імені
Лесі Українки С. Кутовий – викладач
підготовчого відділення Волинського національного університету імені Лесі Українки Ел. адреса: Kutowyjr@list.ru |
ч
|
 |
|