|
Олександр МарущенкоВолинська трагедія 1943 року в сучасній українській історіографіїПідсумовуючи
огляд і аналіз сучасних вітчизняних досліджень волинських подій, варто
відзначити винятково важливу думку Я.Грицака про виникнення та становлення у
новій, посткомуністичній історіографії як її найважливішого нового явища ревізіоністської
течії, представники котрої прагнуть відповісти на виклики сучасної світової
історіографії, подати нову версію української історії, здійснюють нелегкі й
небезболісні спроби спокійнішого та об’єктивнішого трактування історії
українсько-польських взаємин і волинських справ 1943 р. зокрема (1).
Принципового значення в цьому контексті набуває оцінка Я.Грицаком вітчизняної
дискусії навколо волинських подій як важливого українського прецеденту й першої
з часів падіння комунізму поважної дискусії в Україні на тему історичного
минулого, чогось на зразок українського Historikerstreit
(2), а також його думка про те, що спроможність критичного перегляду
національної, історичної спадщини та визнання національних гріхів є ознакою
моральної сили й послужить відновленню довіри до української історіографії в
академічному світі (3). Слід
звернути увагу й на здійснення у сучасній українській історіографії
порівняльної характеристики історіографії волинської трагедії та Голокосту,
пріоритет у чому належить А.Заярнюку, а також на його
важливий висновок про велику подібність питань, з якими стикається
історіографія волинської трагедії, й тенденцій у відповідях на них до питань і
тенденцій в історіографії Голокосту (4). А.Заярнюк
переконаний, що «в українсько-польському випадку не було такого контрасту у
співвідношенні сили і влади, як у випадку з німцями і євреями. В українському
випадку насильство виконувалося не державним апаратом, а партизанськими
з’єднаннями чи парамілітарними структурами з можливим
широким залученням цивільного населення», що не змінює того факту, що напади на
польські поселення були не сутичками з озброєним противником, а розправами з
фактично беззбройними людьми, в тому числі дітьми, жінками і старцями (5). На
думку А.Заярнюка, знайомство з історіографією
Голокосту, викликаними нею дебатами й полемікою дозволить історіографії
волинських подій уникнути певних глухих кутів, включитися в загальну
історіографічну дискусію про масакри й геноциди (6) .
Важливого
значення набуває постановка А.Заярнюком таких
фундаментальних проблем у дослідженні волинських подій, як співвідношення між
їх макрофакторами і причинами та конкретними діями
конкретних осіб, транслювання цих причин у винищення беззахисного цивільного
населення, моральна відповідальність за вбивства, характеристика їх виконавців
та пояснення їх поведінки (7). Він застерігає від уникання обговорення цих
питань у зв’язку з небезпеками розчарування у своїх героях і кризи власної, ще
твореної ідентичності, частиною якої мала б бути впевненість у героїчності і справедливості своєї «національно-визвольної
боротьби», а також виявлення участі у винищенні польського населення ширших мас
простих українців і нанесення б тій ідентичності ще гіршого удару (8). У цьому
зв’язку наведемо сумну констатацію Я.Ісаєвичем факту
значної кількості жорстоких убивств, скоєних і «звичайними людьми» з обох
боків, у тому числі тими, що воювали з тоталітарними режимами, але заплямували
свою честь участю у розправах над цивільним населенням або їх толеруванням (9). Однією з граней трагедії, продовжує Я.Ісаєвич, стала вина за вбивства невинних людей повстанських
керівників, які виявляли справжній героїзм у боротьбі з нацистськими окупантами
й більшовицьким режимом і серед яких він згадує перших командувачів волинської
УПА Сонара (Василь Івахів)
і Клима Савура (Дмитро Клячківський),
які згодом загинули у боротьбі з більшовиками (10). Отже, переконаний А.Заярнюк, слід з’ясувати, чому звичайні люди масово вбивали
інших звичайних людей; що робить із людей добровільних убивць і катів собі
подібних; якими були психологічні фактори, особистий світ, досвід і мотивації
виконавців, їхні власні відчуття, виправдання й пояснення (11). Важливим
є і наступне застереження С.Біленького: «…зрозуміти світогляд українців, що
брали участь … в різанині поляків на Волині, без обвинувачення їх … у
ксенофобії не значить виправдати їхні вчинки» (12). Таким
чином, на порядок денний у вивченні волинських подій висувається гуманістично-антропологічний
підхід, до якого, за словами О.Осіпяна, доцільно було
б звернутися українським історикам, аби пояснити мотивацію вчинків діячів ОУН і
УПА (13). Адже дуже часто, продовжує О.Осіпян, «вони
постають зі сторінок досліджень як виключно «політичні істоти», що існують у
специфічних часі та просторі, живлячись лише ідеями Донцова
та безмежною любов’ю до батьківщини. Натомість навіть не ставиться питання про
їхнє повсякденне життя: на який кошт жили? чи мали якусь власність і сталий
заробіток? чи були одружені? чи були в них діти?» (14). Як
бачимо, йдеться, за словами О.Лисенка, про цілком інший методологічний дискурс
у вивченні складної проблематики волинських подій, про пошук повного, об’ємного
розуміння і пояснення феномена масового винищення цивільної людності (15). Для
подальших об’єктивних досліджень волинських подій і поглиблення співпраці й
співробітництва між українськими й польськими істориками у цій сфері, а також
ураховуючи суттєві методологічні розбіжності та відмінності вихідних оціночних
позицій польської й української історіографій у
минулому й тепер, важливе наукове значення мають думки Л.Зашкільняка
про неприпустимість психологічного тиску на істориків із боку польської та
української громадськості й виокремлення волинських подій із загального ланцюга
двосторонніх відносин часу війни, надання їм самостійного значення;
непродуктивність прагнення кожної зі сторін – української й польської – бачити
насамперед власну національно-державну «рацію стану» і свідомого чи несвідомого
ігнорування або нехтування протилежної, про потребу знаходження компромісу між
обома «раціями стану» й переходу до спільного погляду на інтереси українського
й польського народів, що з польського боку означатиме визнання права українців
на створення самостійної національної державності на землях, де українці
становили переважний чинник політичного життя, а з українського – визнання за
польською меншиною на західноукраїнських землях права на трактування цих земель
як своєї батьківщини (16). Л.Зашкільняк слушно наголошує на доцільності та необхідності
для справжнього дослідника при аналізі й оцінці українсько-польських відносин
періоду Другої світової війни поставити на рівні ваги аргументацію обох сторін,
обох народів; суттєво змінити вектори підходів в оцінці польських та
українських національних інтересів і зробити їх односпрямованими й
рівноправними; визнати мотиви будь-якого народу й залишити за собою право
оцінки шляхів і засобів досягнення усвідомленої мети з позиції загальнолюдських
цінностей (17). Схожої точки зору дотримується і Я.Грицак, зауважуючи, що «кожна
сторона має рацію лише почасти, бо до загальної правди можна наблизитися, лише
склавши ці часткові рації докупи. Й ті дослідники, які прагнуть об’єктивного
пізнання історії, мають бачити й приймати обидві рації» (18). Для
створення більш-менш реальної картини перебігу українсько-польських відносин і
подій на Волині у 40-х рр. ХХ ст., позбавленої політичної, ідеологічної, етнонаціональної заангажованості, перебільшень та
підтасувань, їх об’єктивної інтерпретації видається надзвичайно необхідним
залучення всіх наявних джерел інформації, як офіційних (архівних документів,
публікацій у тогочасній пресі), так і неофіційних (щоденників учасників подій,
спогадів очевидців, листів) (19). Саме «людські документи», переконана
волинська дослідниця С.Кравченко, подають відносно об’єктивну картину
історичних подій та глибину їхнього трагізму (20). Вкрай актуальними й
перспективними залишаються збір і наукова інтерпретація усних матеріалів, усної
історії, які, за словами луцького науковця Г.Каращук,
дають можливість на основі типових розповідей і оцінок скласти модель близької
історії, що відображена в колективній пам’яті волинян і може усним шляхом
передаватися наступним поколінням; визначити оцінки, які дають очевидці процесу
його учасникам і самому процесові, а також виділити ті стереотипи поведінки,
які є акцептованими (21). У
цьому зв’язку залишається актуальною пропозиція І.Ільюшина
підготувати до друку збірку спогадів волинян, які в роки ІІ світової війни
постраждали від дій різних польських формувань та угруповань (22). Важливого
значення для подальших досліджень проблематики волинських подій та українсько-польських
відносин 40-х рр. ХХ ст. набуває введення до наукового обігу нових, донедавна
недоступних джерел, удосконалення методики їх аналізу, врахування специфіки
документів і контексту їх створення (23). Як відзначається в Ухвалі міжнародної
наукової конференції «Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої
світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки» (м. Луцьк, 20–23 травня
2003 р.), основними джерелами дослідження цього питання залишаються архівні
матеріали, доступ до яких усе більше відкривається для науковців (24). Зокрема,
важливим кроком до неупередженої інтерпретації українсько-польських відносин у
роки Другої світової війни й волинських подій є опрацювання і оприлюднення
документів і матеріалів комуністичних спецслужб, насамперед тих, що
зберігаються у Державному архіві Служби безпеки України в Києві та його
регіональних структурах у Волинській, Львівській, Рівненській, Тернопільській
областях, що становлять цінне джерело, обійти яких не може жоден серйозний
дослідник і які слід зробити надбанням якнайширшого кола науковців (25). Як
зауважує Ю.Шаповал, найцікавішими є фонди, що містять документи з окремих
слідчих справ на учасників українського націоналістичного підпілля (ОУН і УПА)
і польського, їхні інформаційні матеріали, доповідні записки й аналітичні
матеріали, оперативні зведення НКВД / НКГБ (МВД / МГБ), що стосуються
українсько-польського протистояння (26). У
цьому зв’язку слід вітати публікацію у 2005 році 4-го тому (у двох частинах)
спільної польсько-української серії «Польща та Україна у 30 – 40-х роках ХХ
століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб» (27), присвяченого
саме цій проблематиці (28). Поява цього солідного й необхідного видання стала
важливою подією в історичній науці і значним кроком у напрямку до тверезого та
об’єктивного дослідження українсько-польського конфлікту в Західній Україні в
роки Другої світової війни (29). Як зазначив його рецензент Р.Грицьків,
представлені в ньому донедавна таємні документи вкотре переконали в
необхідності систематично та наполегливо вивчати фонди Державного архіву СБУ (30).
Перед
істориками й надалі залишається актуальним відповідальне завдання об’єктивного
дослідження і відтворення історії українсько-польських відносин періоду Другої
світової війни на підставі комплексного вивчення усіх можливих і доступних
джерел інформації, а також зіставлення, критики й узгодження почерпнутих звідти
відповідних даних (31). Погоджуємося з висловленою на одному з «круглих столів»,
присвячених досліджуваній проблемі, тезою про те, що у дослідженнях трагічних
сторінок українсько-польських відносин слід оперувати не поодинокими фактами,
емоційно описаними сценами, а системою фактів у їх сукупності, постійно обмінюючись
правдивою інформацією із зацікавленою стороною (32). До
проблем, які потребують подальших ретельних наукових розвідок, слід, на наш
погляд, віднести порівняльне дослідження українського й польського рухів опору
та порівняльний аналіз їхніх ідеологій, які практично ще не проводилися (33);
програмні положення українського визвольного руху щодо Польщі, які тільки
починають вивчатися (34); розбіжності й конфлікти в середовищі керівництва й
чільних діячів ОУН-б і УПА, серед яких не було єдиної
думки стосовно волинських подій, планового та систематичного підходу до
вирішення польського питання (35); прояви допомоги й підтримки українцями
поляків; аналіз сприйняття конфлікту угорцями, волинським чеським населенням;
ставлення церкви, української інтелігенції до українсько-польського конфлікту (36);
дослідження демографічних аспектів волинської трагедії, втрат населення з
українського й польського боків; роль української та польської еліт,
деморалізація і нищення яких були, на думку американського історика Т.Снайдера,
ймовірно, найважливішими причинами українсько-польського конфлікту (37);
альтернативні варіанти розвитку ситуації на Волині, адже, як слушно зауважує
Я.Грицак, заради повноцінного розуміння історії завжди варто брати до уваги
можливість інших варіантів розвитку подій (38). Завершуючи
цикл статей, присвячених історіографії волинських подій 1943 року, можна
констатувати, що українські науковці приступили до активного вивчення цієї ще
донедавна «білої плями» вітчизняної історичної науки, перебуваючи, однак, на
початковій стадії розвитку вітчизняної історіографії українсько-польського
конфлікту (39). Вони підкреслюють виняткову важливість подальшої наукової,
академічної дискусії навколо цих проблем, які повинні перебувати не у сфері
емоцій, а у сфері історично-документального аналізу, опиратися на ретельне,
всебічне і критичне осмислення документальних джерел, а не наперед визначені
схеми, уникати лобових двокольорових оцінок і однозначних відповідей на вельми
неоднозначні питання, потребують нових досліджень із використанням додаткового
документального матеріалу, нових методологічних підходів, нетрадиційної
постановки й розгляду проблем українсько-польського протистояння і співпраці в
роки ІІ світової війни (40). 1 Грицак Я. Тяжке примирення // Його ж.
Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. – К., 2004.
– С.130. 2 Там само. – С.132. 3 Грицак Я. Нарис історії України:
Формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття. – К., 1996. – С.8, 9. 4 Заярнюк А.
Виконавці етнічної чистки поляків на Волині як інтелектуальна проблема //
Волинь і Холмщина 1938–1947 рр.: польсько-українське протистояння та його
відлуння. Дослідження, документи, спогади. – Львів, 2003. – С.265. 5 Там само. – С.267. 6 Там само. – С.266. 7 Там само. – С.263, 264. 8 Там само. – С.264, 285. 9 Ісаєвич Я.
Про книгу В. і Є. Сємашків // Волинь і Холмщина
1938–1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. – С.380. 10 Ісаєвич Я. Холмсько-волинська трагедія, її передумови, перебіг,
наслідки // Там само. – С.38. 11 Заярнюк А.
Назв. праця. – С.266, 268, 269. 12 Біленький С. Минуле як утеча від
сучасного // Критика. – 2005. – Травень. – Ч.5 (91). – С.17. 13 Осіпян О.
Довгоочікувана реконструкція «неочікуваних націй»: Tymothy
Snyder. The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569 – 1999. – New Haven and London:
Yale University Press, 2003. – 367 p. // Український гуманітарний огляд. –
К., 2004. – Вип.10. – С.165. 14 Там само. 15 Лисенко О.Є. Друга світова війна як
предмет наукових досліджень та феномен історичної пам’яті // Укр. іст. журн. – 2004. – №5. – С.8. 16 Зашкільняк
Л. Позиція польського еміграційного уряду щодо польсько-українського конфлікту
на Волині в 1942–1943 рр. // У пошуках правди: Збірник матеріалів міжнародної
наукової конференції «Українсько-польский конфлікт на
Волині в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки» (Луцьк,
20–23 травня 2003 р.). – Луцьк, 2003. – С.406, 407. 17 Зашкільняк
Л. Українське питання в політиці польського еміґраційного
уряду і підпілля в 1939–1945 роках // Волинь і Холмщина 1938–1947 рр.: польсько-українське
протистояння та його відлуння. – С.163, 164, 165. 18 Грицак Я. Тези до дискусії про УПА //
Його ж. Страсті за націоналізмом. – С.103. 19 Кравченко С. Людські долі у вирі
історичних подій (на матеріалі спогадів І.Марчака) //
У пошуках правди. – С.518, 521. 20 Там само. – С.518. 21 Каращук Г.
Волиняни про події ХХ століття // Там само. – С.492. 22 Ільюшин І.
Волинська трагедія 1943 – 1944 рр. у контексті українсько-польських взаємин //
Український гуманітарний огляд. – К., 2004. – Вип.10. – С.188–189. 23 Ісаєвич Я. Холмсько-волинська трагедія, її передумови, перебіг,
наслідки. – С.11. 24 У пошуках правди. – С.528. 25 Шаповал Ю. Потенціал взаєморозуміння
та історичний простір ненависті: Роздуми над нововіднайденими
документами про польсько-українські взаємини під час Другої світової війни //
Війни і мир, або «Українці – поляки: брати / вороги, сусіди…». – К., 2004. – С.301,
302, 315. 26 Там само. – С.301. 27 Поляки і українці між двома
тоталітарними системами 1942–1945. У двох частинах. – Варшава – Київ, 2005. 28
Шаповал Ю. Назв. праця. – С.315. 29 Грицьків Р. На шляху до правди та
порозуміння // Український визвольний рух. Збірник 6. – Львів, 2006. – С.257,
264. 30 Там само. – С.264. 31 Стеблій Ф.
Збройні акції Армії Крайової у підльвівських
українських селах (березень – липень 1944 р.) // Україна у Другій світовій
війні: українсько-польські взаємини. – Львів, 2005. – С.304, 305. 32 Матеріали круглого столу «Геополітичний
вимір волинської трагедії в контексті українсько-польського міжнаціонального
конфлікту 1939 – 1947 років» (Львів, 23 травня 2003 року). – Львів, 2003. –
С.62. 33 Ісаєвич Я. Холмсько-волинська трагедія, її передумови, перебіг,
наслідки. – С.13. 34 В’ятрович
В. Польське питання в ідейно-політичних засадах ОУН(б) // Україна у Другій
світовій війні: українсько-польські взаємини. – С.288. 35 Стасюк О.
Позиція ОУН стосовно україно-польських взаємин // Там
само. – С.179. 36 Портнов А. Рец. на: Tygiel narodow: Stosunki spoleczne і etniczne na dawnych ziemiach
wschodnich Rzeczypospolitej,
1939–1953 / Praca zbiorowa pod red. K.Jasiewicza.
– Warszawa–Londyn: RYTM, 2002 // Україна модерна. – Львів, 2003. – Ч.8. –
С.273. 37 Осіпян О.
Назв. праця. – С.166. 38 Грицак Я. Тези до дискусій про УПА. –
С.92. 39 Грицьків Р. Польська історіографія
українсько-польського збройного конфлікту часів Другої світової війни //
Український визвольний рух. – Зошит 2: Українсько-польський конфлікт під час
Другої світової війни. – Львів, 2003. – С.169. 40 Волинь – 1943 / 1944: Невідома
трагедія // Війни і мир… – С.322; Ільюшин І. Армія
Крайова й українсько-польське протистояння в Західній Україні 1939 – 1945 рр. в
світлі вітчизняної та зарубіжної історіографії // Проблеми історії України:
Факти, судження, пошуки. – К., 2000. – Вип.6. – С.98; Сливка Ю.
Українсько-польське протистояння періоду Другої світової війни: витоки та
наслідки // Україна в Другій світовій війні: українсько-польські взаємини. –
С.167; Шаповал Ю. Назв. праця. – С.301, 302, 315. |
ч
|
 |
|