Адам Міхнік

Не сперечаймося про те, хто більше завинив

Про минуле, зокрема, оте жорстоке й довговічне, можна міркувати по-різному: тямкувати про власні кривди, леліяти мрії про помсту, плекати біль і культивувати ненависть до переслідувачів. Можна також – а це далебі важче – переступити крейдове коло взаємної недовіри й ворожості, щоб створити інше майбутнє в ім’я порозуміння й примирення.

У польсько-українському минулому можна апелювати до кошмарних сцен антипольської акції на Волині та сцен польської помсти. Українці часто згадують, що колись значна частина польської громадської думки не вважала їх нацією, але «русинами», різновидом польської нації. Це ранило українську національну гідність, хоча не виправдовує жорстоких убивств і звірств на Волині. Про ці події пам’ятатимуть завжди.

Однак, можна також нагадати слова архієпископа львівського Андрея Шептицького, котрий тоді в пастирському посланні «Не убий» звернувся до української громади: «Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку, і так само заслуговує на кару Божу і на клятву Церкви».

Ті сильні й красні слова були актом розпачливої турботи духовного лідера греко-католицької громади, але, мабуть, лише їх міг запропонувати той пастир своїй пастві. Адже то були жахливі часи.

Варто нагадати про ці слова, щоб риторики нової ворожості на опанувала польсько-українських відносин. Добре, що українські єпископи Греко-католицької Церкви багато років згодом промовили подібною мовою.

Польські та українські історики розділилися в своїх оцінках різанини на Волині. Це зрозуміло, адже польська та українська точки зору різні. І зрозуміло, що одні та другі шукають головних винуватців на боці супротивника. Знову й знову виринає питання про причини цього жахливого конфлікту.

Юзеф Лободовський [Józef Łobodowski], наполегливий захисник ідеї польсько-українського примирення, запитував уже в 1952 році на шпальтах паризького часопису «Kultura»: «То яким же є вихід із кривавого кола ненависті, що породжує подібні трагедії? Без кінця сперечатися про те, хто почав першим, хто завинив більше, хто пролив більше крові? Чи, може, спокуситися можливістю стати першим у іншому – в першості простягнутої руки?» [Тут і далі уривки з есе Ю.Лободовського в перекладі С. Гіріка. – прим. пер.]

Це питання знову й знову повертається в річниці волинської різанини.

Примирення – важке й необхідне

Примирення Польщі з сусідами – це, безумовно, найбільший успіх зовнішньої політики III Республіки. Це нова якість у польській історії, ба більше, збагачена раціональною й толерантною політикою супроти національних меншин. Вона означає реформу «ордену польськості» – нагадаймо тут формулу незабутнього есе Юліуша Мерошевського [Juliusz Mieroszewski], відомого політичного оглядача із середовища паризького часопису «Kultura» [йдеться про опубліковане в 1952 р. есе «O reformę «zakonu polskości» – прим. пер.]. Примирення стосувалося зокрема польсько-українських відносин.

Утім, творців переорієнтації польської рефлексії щодо України було більше: Єжи Ґедройць [Jerzy Giedroyc] і Ян Новак-Єзьоранський [Jan Nowak-Jeziorański], Єжи Турович [Jerzy Turowicz] і тижневик «Tygodnik Powszechny», Павел Ясениця [Paweł Jasienica] і Ян Юзеф Ліпський[Jan Józef Lipski], Яцек Куронь [Jacek Kuroń] і середовище Комітету Оборони Робітників.

Звісно, засадниче значення в цих питаннях відігравала постава польських єпископів і їхній лист до німецьких єпископів про прощення й примирення, оприлюднений у грудні 1965 року. Пізніше польську свідомість ефективно формували повчання Івана Павла II, повторювані під час його неодноразових мандрівок до Польщі та України.

Так само й політичні еліти – часто дуже різних орієнтацій – зробили чималий внесок у справу руйнування фатальної логіки минулого.

Польські зусилля натрапили на жвавий та позитивний відгук із українського боку, хоча з обох боків не бракувало й тих, хто й далі торочив: «Ти собі знай балакай, що заманеться, а я відаю, що українці – то гадюки з чорним піднебінням». Інші ж, на другому боці кордону відповідали: «Лях, жид і собака – все віра однака».

Терен польсько-українських стосунків, як писав півстоліття тому польський прихильник примирення [Ю.Лободовський у есе «Проти привидів минулого». – прим. пер.], «оточено колючим дротом і капканами, засіяно взаємними забобонами і підозрами, просякнуто стічними водами анахронічних думок».

Сьогодні, звичайно, ситуація краща, проте, як і раніше, небезпечна. Тому лист українських греко-католицьких єпископів про Волинську трагедію є текстом, гідним уважного прочитання, – це заклик до того, що в нашій людській природі є розумним і шляхетним, це голос проти обопільної ненависті. Дуже шкода, що цей лист спіткала неприязна реакція з боку львівського архієпископа Римо-католицької Церкви. Мова митрополита, котрий відмовився від спільного звернення, – це не мова Івана Павла II, а радше тих, хто уперто шукають скалку в чужому оці.

Тим більшу вартість мають українські голоси, скажімо, культуролога Тараса Возняка, які відверто виступають проти фальшування історичної правди про антипольську акцію на Волині влітку 1943 року, яка була жорстокою різаниною. Важливо, що український інтелектуал б’ється у власні, українські груди, а не в чужі, хоча калатання в чужі груди в обох наших країнах не є чимось винятковим.

Отож, варто нині нагадати про польське розкаяння з приводу польських провин, висловлене польським письменником. Юзеф Лободовський писав у наведеній вище статті («Проти привидів минулого», паризька «Kultura», 1952): «Різанина поляків українцями не вичерпує історії цієї суперечки»; «ця медаль має зворотний бік, бо вбивства були обопільними». Лободовський писав про кров, яка «липне нам до рук», про «безвідповідальних людей», які «можливо, готують ґрунт для нової, ще жахливішої війни», й попереджував: «Ті, хто роздмухує вогонь польсько-української ворожнечі, спільно нестимуть відповідальність за кров, що проллється в майбутньому».

Лободовський писав про Волинь: «Кривавий плуг війни глибоко переорав цей ґрунт […]. Волинський селянин масово йшов до лав УПА, котра була збройним крилом незалежницького табору». Він також писав про Луцьк, столицю Волині, і про «місцевих ентузіастів [поліцейської] палиці й [рушничного] прикладу як універсального засобу полонізації та покатоличення Волині», і про «висаджування у повітря динамітом православних церков».

Варто й нині пам’ятати ці слова непересічної відваги, написані Лободовським й опубліковані в часописі «Kultura» Єжи Ґедройцем. Заяву українських єпископів слід аналізувати, пам’ятаючи про лист польських єпископів до німецьких, лист, сповнений уяви, чесноти та духу Євангелія.

Це тим важливіше, позаяк архієпископ Святослав, глава Греко-католицької Церкви, оголосив, що приїде до Польщі в червні, на роковини Волинської різанини. Його візит, безумовно, стане важливим моральним фактом, а мабуть і подією політичної ваги.

Немає нічого важчого, а водночас більш потрібного, ніж наполеглива розбудова та зміцнення чуда польсько-українського примирення. Всупереч тим усім, хто хочуть підсичувати й плекати ненависть між нашими націями.

Назва оригіналу: Michnik A. Nie spierajmy się o to, kto bardziej zawinił // Gazeta Wyborcza, 23-24 marca 2013

Переклав Андрій Павлишин

ч
и
с
л
о

74

2013