Ґжеґож Мотика

Антипольська акція на Волині

Початок (березень-червень 1943 року)

До 1939 року поляки на Волині складали близько 16% населення. Якщо вірити підсумкам загального перепису 1931 року, в цьому регіоні мешкали 346 тисяч поляків і 1418 тисяч українців. Враховуючи, що в 1939-1941 роках совєтські репресії завдали польській громади чималої шкоди, складно стверджувати, наче вона являла собою значну загрозу для українських самостійницьких прагнень. Тому на Волині не очікували серйозних антипольських виступів. Ще на межі 1942 і 1943 років польське підпілля позитивно оцінювало становище в цьому регіоні. Звіти, які надсилали до Лондона, радше були обнадійливими. В одному з них читаємо: «Настрої мас такі, що будь-які спроби екстремістських націоналістичних організацій, скажімо ОУН, підняти їх на якесь безнадійне повстання – не набудуть, як можна сподіватися, значних розмірів» (1). Щоправда, перші вбивства поляків траплялися вже в 1942 році, проте вони не мали масового характеру, й отже, не викликали занепокоєння широкої громадськості.

На початку 1943 року виразно зросла кількість убивств окремих осіб і сімей. Зі значною мірою ймовірності їх можна розглядати як прояв підготовки бандерівців до антипольської акції. Наприклад, 31 грудня 1942 року в Ситниці убито власника млина, пана Сибільського з родиною (чотири жертви), а 16 січня 1943 року в селі Садів убито лісника та двох гайових. Обидва вбивства вчинили українці. Справжнім «полігоном» антипольської акції стало село Паросля. Убивство в цій місцевості переконало керівництво ОУН-Б, що підпорядковані йому підрозділи здатні на ліквідацію значних груп людності. Натомість, реакція поляків продемонструвала бандерівцям, що шанси на виїзд поляків «тільки» під тиском погроз незначні. Коли в лютому 1943 року боївка ОУН напала на колонію Мар’янівка Костопільського повіту, тамтешня самооборона, маючи в своєму розпорядженні кілька гвинтівок, вчинила опір і відігнала здивованих зловмисників. У сутичці загинули троє поляків.

Спочатку поляків убивали переважно в Сарненськогму та Костопільському повітах, себто на терені, підпорядкованому Іванові Литвинчуку «Дубовому». Допіру в березні 1943 року хвиля вбивств поширилася на значно більший обшир, що було пов’язано з дезертирством української поліції. Поліцаї, покидаючи дільниці, убивали окремих поляків, часто разом із сім’ями. Ця операція створювала враження виконання розпоряджень крайової наради військових референтів ОУН-б….

Український план «усунення» поляків

Попередні плани ОУН передбачали усунення з майбутньої Української держави поміщиків і тих поляків, які оселилися на Волині та в Східній Галичині після 1918 року. При цьому націоналісти недвозначно натякали, що не заперечуватимуть проти «спонтанних» селянських самосудів. Крах Польщі в 1939 році відсунув польське питання в політиці ОУН на другий план. Єдиною перешкодою на шляху до створення незалежної української держави був СССР, тому поляки з «окупантів» стали «ворожою» меншиною. Засновки національної політики ОУН-б зразка 1941 року, себто практично уряду Стецька, передбачали винищення польської інтелігенції, примусову асиміляцію сільського населення та виселення решти поляків. Легко зауважити, що ці плани опосередковано були натхненні німцями. Бандерівці виразно прагнули для поляків, котрі мешкали в Східній Галичині та на Волині, а мабуть і на Замойщині та Перемищині, такої ж долі, яка спіткала польську людність на територіях, включених до Райху. Нагадаймо, що на межі 1939 і 1940 років німці замордували в Померанії та у Великопольщі кількадесят тисяч поляків (переважно представників інтелігенції), а далі кількасот тисяч вигнали з цих теренів до Генеральної Губернії, а частину з-поміж тих, хто залишився, змусили вписатися до німецького національного списку. Українські націоналісти прагнули скопіювати ці дії на «українських етнографічних землях».

Утім, арешти 1941 року та політика III Райху щодо українців дали діячам ОУН нагоду втямити, що ситуація значно складніша, ніж вони досі вважали. В 1942 році серед бандерівців почало зростати переконання, що Німеччина виграє війну на Сході, але програє на Заході. За таких обставин цілком реальним здавалося повторення сценарію 1918 року, себто початок наступної польсько-української війни за Львів, яку бандерівці не лише були готові розв’язати, але й прагнули перемогти в ній будь-якою ціною. Про неприязнь до поляків, яка панувала в українському середовищі, свідчить бодай постава Василя Мудрого. 2 вересня 1939 року він як посол виголосив у Сеймі Польської Республіки декларацію про лояльність, натомість у 1943 році писав на сторінках бандерівського журналу «Ідея і чин»:

«Коли б поляки бажали спільними силами відбудувати Польщу й Україну [...], тоді можна б з ними поважно на цю тему говорити. Але річ в тому, що таких поляків нема. [...] Вихід простий! Пактувати з поляками [...] тільки тоді, коли в наших руках є щонайменше така сила, як у них. Тільки тоді вони будуть поважати наше право на життя [у вільній державі – Ґ.М.]» (1).

Установки, визначені бандерівцями в 1942 році, демонструють на перший погляд суперечливий образ намірів цієї групи. З одного боку, в ухвалах, прийнятих у квітні 1942 року на II конференції ОУН-б, було заявлено про готовність до пошуку компромісу з поляками, а водночас оголошено, що вони конче мусять визнати українські права на Волинь і Галичину. З іншого боку, наприкінці 1942 року військові референти ОУН-б вирішили, що в момент початку «повстання» слід виселити (а властиво, вигнати) поляків і євреїв під загрозою смерті з усіх земель, які націоналісти вважали українськими. Гадаю, що позірна суперечливість цих двох документів означала лише намір провадити різноспрямовану політику. Керівництво ОУН-б усвідомлювало, наскільки малоймовірним є те, що польський уряд погодиться на будь-які територіальні зміни, зокрема супроти тих українських середовищ, які не відігравали на міжнародній арені найменшої ролі. З польської точки зору, основну загрозу для східних земель Другої Республіки становили совєтські претензії. Отож, слова про бажання порозумітися з Польщею слід сприймати, як пропагандистську гру, розраховану на створення позитивного враження в західної громадської думки. Звісно, планувалися переговори з польським підпіллям, але таким шляхом не сподівалися досягти чогось значного. Тому водночас було вирішено проводити політику доконаних фактів і заздалегідь «усунути» польське населення зі спірних територій, щоб напередодні потенційних мирних переговорів на міжнародній конференції терен був етнічно чистим. Націоналістичний символ віри, згідно з яким майбутня Україна мусить бути моноетнічною державою, лише утверджував бандерівців у цьому намірі.

«Виселенням» і фізичною ліквідацією «чинних» поляків, тобто осіб, наділених суспільним авторитетом, мала, в принципі, займатися жандармерія, а в окремих випадках Служба Безпеки ОУН. Було заборонено використовувати для подібних заходів вояків новоствореної армії. Це може означати, що всю операцію трактували як суто поліцейську, а не військову (врешті-решт, як відомо, цей замір виявився нереальним, і для проведення антипольської акції довелося масово залучити підрозділи УПА).

Перебіг перших операцій УПА в Володимирці та Парослі виразно відходив від принципів, затверджених на нараді крайових військових референтів ОУН-б. Коли в березні 1943 року бандерівці згідно з ухвалами III конференції почали на Волині широкомасштабні партизанські операції, вони супроводжувалася численними вбивствами поляків. І якщо убивства, скоєні поліцаями-дезертирами, можна визнати згідними з інструкціями конференції військових референтів, то наступні напади на польські села в східних повітах Волинського воєводства – вже ні. Тим більше, що на Волині дуже рідко й лише на певних теренах з’являлися українські листівки, які б закликали поляків до виїзду. За словами Зенобія Яніцького, їх розкидали, зокрема, в квітні 1943 року напередодні Великодня, на дорозі з Ківерців до Тростянця. Їх зміст Яніцький цитує з пам’яті:

«Постала Українська Повстанська Армія, яка боротиметься за волю України, а ви, ляхи, утікайте, поки широкі шляхи, на мазурські піски, а на святого Марка останеться поляків горстка» (2).

За повідомленнями польського підпілля, один із командирів УПА так оцінював ситуацію:

«1 березня 1943 року ми розпочинаємо збройне повстання. Це воєнна операція, і як така, вона спрямована проти окупанта. Проте нинішній окупант є тимчасовим, тому не слід марнувати сили в боротьбі з ним. Властивим окупантом є той, який надходить. Коли йдеться про польське питання, то це не військова проблема, а проблема меншини. Ми вирішимо його, як Гітлер єврейське питання. Хіба що, заберуться самі» (3).

Ці слова, схоже, зміцнюють певність, що на волинське керівництво вплинуло Шоа євреїв. Воно показало (як і в попередні совєтські депортації), що можна цілковито усувати цілі групи людей. «Вирішення єврейського питання», мабуть, породжувало спокусу провести аналогічну акцію щодо польського населення. Тим більше, що членами ОУН-б були багато поліцаїв, котрі брали участь у знищенні єврейського населення, а відтак «досвідчених» у проведенні етнічної чистки.

Тож, здається, власне під впливом Шоа керівництво ОУН-б на Волині вирішило з власної ініціативи «нагнути» і без того жорстокі доручення щодо примусового виселення поляків, і просто вимордувати усю польську людність, не «бавлячись» у поширення листівок із вимогою виїзду. Якщо ця гіпотеза вірна, то відповідне рішення було прийняте, найправдоподібніше, трьома особами: провідником Волинської ОУН-б Дмитром Клячківським «Климом Савуром», військовим референтом ОУН-б Василем Івахівим «Сомом» і командувачем силами ОУН-б й УПА на північно-східній Волині Іваном Литвинчуком «Дубовим», в зоні відповідальності котрого й було зафіксовано перші масові вбивства польської людності. Про останнього Степан Янішевський, провідний діяч ОУН на Волині, сказав на допиті, що той був «одним з ініціаторів і найактивнішим організатором розправи з польським населенням», і «неодноразово нахвалявся своїми «заслугами» в винищенні поляків» (4).

Волинські бандерівці спочатку мали намір слідувати вказівкам Центрального Проводу й попри все трактували антипольську акцію, як другорядну (це не міняє того факту, що від початку кількість нападів на поляків була більшою, ніж на німців). Поляків «виселяли» зі східних повітів Волині, трактуючи ці операції, як «поліцейські», або поєднуючи їх – як-от у Яновій Долині – з атаками на німців. Правдоподібно, що допіру після того, як німецькі сили були загнані до «опорних пунктів», виникла спокуса вчинити тотальну етнічну чистку на усій Волині. Якщо взагалі бандерівське керівництво мало спочатку бодай якісь сумніви щодо розширення антипольської акції, то їх розвіяли наслідки вчиненого. Трапилася парадоксальна ситуація: операції УПА змусили вцілілу польську людність творити бази опору або тікати під опіку німецьких гарнізонів і совєтських партизанів, а це породжувало в місцевих українців враження, буцім звинувачення в колаборації з німцями та совєтами на адресу поляків мають рацію. Тим більше, що на місці дезертирів із української поліції з’явилася польська поліція, яку німці, як уже йшлося, використовували для проведення кривавих антиукраїнських операцій. Бандерівці намагалися скористатися цією ситуацією, щоб здобути повну підтримку української громади Волині для своїх планів деполонізаціії регіону. При цьому вони представляли себе в ролі захисників від «польського терору».

Важливим аргументом на користь спрямування більшості атак УПА проти поляків міг стати брак зброї та досвіду бандерівських партизанів. Адже для винищення польського населення не потрібно значної кількості зброї та боєприпасів. Натомість, партизанські підрозділи здобували шанс насолодитися перемогою. Жорстокою та кривавою, а однак перемогою. Крім того, антипольська акція могла сприяти бандерівцям у здобутті широкої суспільної підтримки, адже була пов’язана з привласненням майна. А подібні ситуації завжди визволяють у певній групі осіб жадобу легкої наживи та пограбування.

Якщо застосування досвіду винищення євреїв для дій проти поляків у Сарненському та Костопільському повітах було витвором колективного керівництва, то рішення завдати масового удару в польські скупчення на західній Волині, де раніше масові вбивства майже не траплялися, прийняв уже самотужки Дмитро Клячківський «Клим Савур». У період між березнем і травнем 1943 року він із одного з-поміж кількох лідерів українського підпілля став раптом найважливішим партизанським командиром на Волині. Смерть Василя Івахова зумовила, що ніхто в бандерівській ієрархії на Волині не міг підважити його позиції. Труднощі зі зв’язком із керівництвом у Галичині (де, окрім того, власне тривала внутрішня боротьба за лідерство) давали йому, натомість, значну свободу в прийнятті рішень.

У червні 1943 року «Клим Савур» віддав командирам УПА у західних повітах Волині офіційний наказ стосовно долі поляків. Цей факт підтверджують зізнання одного з локальних командирів УПА Юрія Стельмащука «Рудого». Він, зокрема, сказав на допиті:

«У [...] червні 1943 року в Колківському лісі зустрівся я з Климом Савуром, заступником голови ставки Головної команди Андрієнком. Савур дав мені наказ знищити всіх поляків Ковельської округи. [...] Не виконати наказ я не мав права, а виконувати не дозволяли особисті переконання. Я звернувся до Андрієнка. Андрієнко сказав мені, що це вказівки не з центру, що це перекручування на місцях [виділення моє – Ґ.М.]» (5).

Стельмащук у цій ситуації намагався апелювати безпосередньо до провідника ОУН-б Миколи Лебедя. У спеціальному листі, датованому 24 червня 1943 року, читаємо:

«Друже Рубан! Передаю до твого відома, що у червні 1943 р. представник центрального Проводу, командир УПА – Північ «Клим Савур» передав мені таємну постанову у справі цілковитого, загального, фізичного знищення польського населення» (6).

Не відомо, чи Стельмащук отримав бодай якусь відповідь (це дуже сумнівно, адже Лебедя саме зняли з посади), але можна мати певність, що в кінцевому підсумку наказ він виконав.

18 травня 1943 року «Клим Савур» видав відозву до польського населення, в якій усю відповідальність за загострення міжетнічних взаємин на Волині поклав на поляків, звинувативши їх у вступі до підпорядкованої німцям поліції. Відозва містила такий заклик: «Поляки! Опам’ятайтеся! Повертайтеся додому. Ті, котрі зараз служать і допомагають німцям, ще можуть повернутися [на слушний шлях –Ґ.М.], але завтра буде пізно!» (7).

На думку видатного українського історика Ігоря Ільюшина (котрий, до речі, багато зробив для того, щоб українська громадськість більше дізналася про волинський злочин), та відозва свідчить, що бандерівці прийняли рішення про антипольську акцію допіру під впливом дій польської допоміжної поліції (8). Надзвичайно важко погодитися з цією точкою зору. В цій гіпотезі зовсім не беруться до уваги знані нам плани «виселення» поляків, підготовлені ОУН-б задовго до появи на Волині формувань польської поліції. Крім того, не менш важливо, що вона не враховує вбивств польського населення в лютому-травні 1943 року, а отже, в період до оприлюднення відозви «Клима Савура».

Насправді ж, звернення Клячківського до поляків мало винятково пропагандистський характер. Ми можемо зі значною мірою ймовірності припустити, що день появи відозви – це момент, коли прийняте остаточне рішення про розширення сфери антипольських чисток. Відозва була покликана представити жертв винуватцями власних проблем, а злочинців, натомість, показати народними месниками, які запроваджують новий, справедливий лад.

Тут ми торкаємося ще одного проблемного питання. Іноді події на Волині намагаються представити, як стихійний народний бунт, породжений багатолітнім польським пануванням. Промовисто це сформулював останній командувач УПА Василь Кук:

«В початковий період то не УПА ініціювала антипольську акцію, ми мали справу зі спонтанними діями українського населення. [...] В першій фазі конфлікту на Волині мали місце не бойові операції партизанів, скеровані проти поляків, а дії часто озброєної сокирами, косами, вилами української людності. То була селянська помста за роки образ і принижень. Коли з’ясувалося, що ми не забороняємо селянам подібних дій проти поляків, вони набули масового характеру» (9).

Однак аналіз подій не підтверджує цієї версії. Немає жодного сумніву, що вже перше масове вбивство польської людності в селі Парослі мало організований характер і було справою рук бандерівської ОУН. Подібним чином справа виглядає і в випадку усіх тих операцій, де ідентифіковано особи злочинців. Ба більше, дуже часто можна зауважити протилежну ситуацію, коли УПА мобілізувала місцеве населення до нападів на польські поселення. Наприклад, улітку 1943 року вояки УПА зібрали в селі Янівка чоловіків українського походження в віці від шістнадцяти до шістдесяти років, відвели їх до села Гай і там наказали вбити зігнаних уже над ямою поляків, погрожуючи смертю за невиконання наказу. Чоловіки ті не мали вогнепальної зброї, їх єдиним озброєнням були сокири та вила. Злочини, скоєні селянами подібним чином, найбільше жахали поляків. Безумовно, вони також урухомлювали «локальні ініціативи», які проявлялися в убивствах тих, хто намагався втекти від смертельної загрози. Тому з часом ми можемо фактично спостерігати випадки убивства поляків українськими селянами з власної ініціативи. Мабуть, цього б не трапилося без присутності та «заохоти» з боку УПА. Схоже, що метою українського підпілля була якомога численніша участь місцевого українського населення в нападах. Адже без активної участі місцевих мешканців годі було говорити про вибух такої очікуваної ОУН-б національної революції.

В червні 1943 року «Клим Савур» оприлюднив відозву до українців. Її слід розглядати як продовження пропагандистської підготовки липневої операції масового винищення поляків. Відозва починалася від пластичного змалювання перебігу пацифікації українського села Дермань-Залужжя в травні 1943 року, приписуваної польській поліції. Далі Клячківський звинувачував поляків у співучасті «у мордуванні і катуванні німцями українського населення» та співпраці з совєтськими партизанами. В зверненні читаємо:

«Тому, якщо на українських землях вибухне нова Гайдамаччина чи Коліївщина, то відповідальність за неї спадає цілковито й виключно на ті круги, що завели польську визвольну політику в протиукраїнський табір московського та німецького імперіялізмів і діють сьогодні на українській території [...] проти українського народу. Але нехай не забувають прислужники Москви й Берліну, що український народ уміє дати відплату!» (10)

Перша реакція поляків

Одразу ж після перших убивств польське підпілля заходилося організовувати збройну самооборону. Було вирішено протистояти масовій втечі до міст шляхом створення сильних оборонних баз «із кільканадцяти сіл із великими скупченнями польського населення [...] з використанням укріплень, траншей і засіків із колючого дроту» (1). Проте польських конспіраторів послаблювали внутрішні суперечки. Однією стороною конфлікту було Представництво Уряду, на чолі якого стояв окружний представник Казімеж Банах «Ян Ліновський», а другою – Армія Крайова, якою на цій території командував полковник Казімеж Бомбінський «Любонь». Завдання Банаха полягало в організації Державного Комітету Безпеки і громадянської варти, спираючись на мережу Представництва, причому, ця мережа мусила складатися з польських громадян і польської, і української національності. Створення етнічно змішаної варти було елементом відкритої національної політики, яку провадив «Ліновський», кінцевою метою котрого було політичне «роззброєння» волинських українців. Уже на рубежі 1942 і 1943 років Банах провів багато бесід із пропольськи налаштованими українськими діячами на Волині. Йому вдалося зібрати групу із приблизно шістдесяти осіб, котрі декларували бажання діяти на користь польсько-української співпраці. То, мабуть, з їхньої ініціативи постала відозва Волинського Українського Комітету, яка засуджувала вбивства поляків і була оприлюднена одразу після початку нападів.

Полковник Бомбінський, натомість, мусив передусім підготувати волинську АК (до якої він приймав, згідно з дорученням «Ґрота», винятково поляків) для втілення плану загального повстання, проте в своїй діяльності мусив зважати на політику Представництва Уряду супроти українців. Відразу ж після початку антипольської акції між Представництвом і АК трапився гострий конфлікт. Важко сказати, як виглядав справжній перебіг суперечки, позаяк обидві сторони висували подібні звинувачення, себто, закидали навзаєм неефективність у обороні польської людності. Про емоційну температуру свідчать зауваги офіцерів АК, які дозволяли собі заяви, що після війни «цивільних» повісять за зраду, а самого представника уряду називали «Фолькс-Бульбою». Банахові дорікали, що він творив підрозділи самооборони, підпорядковані народній (селянській) партії, тим самим послаблюючи єдність і ефективність дій АК. У свою чергу, представник уряду дорікав військовим, що замість зосередитися на захисті населення, вони громадять сили проти німців, думаючи винятково про виконання завдань, пов’язаних із повстанням у відповідності з загальнонаціональними планами, які погано пасували до ситуації, що виникла після початку акцій УПА.

Але цим суперечки не обмежувалися. Їх предметом були також чинені Банахом спроби досягнути порозуміння з українцями. В такий спосіб він втілював доручення генерала «Ґрота», котрий наказав шукати способи демонтажу польсько-українського конфлікту політичними методами. Від цих планів він не відмовився навіть після початку антипольської акції. Натомість, командування АК на Волині наполягало на силовому протистоянні з українцями, оскільки після першої хвилі вбивств не вірило в жодне порозуміння.

Слід, однак, визнати, що в червні 1943 року навіть на Волині можна було тішити себе ілюзіями щодо подальшого розвитку подій. Найгірше, як могло здаватися, для поляків уже минулося. Вони втекли з теренів, охоплених вогнем і смертю, до міст або на бази самооборони, що давало їм почуття відносної безпеки. В західних повітах Волині – Володимирському, Горохівському, Ковельському та Любомльському – антипольські виступи були досі порівняно нечисленними. Крім того, в березні 1943 року в Домінополі упівці порозумілися з поляками, завдяки чому постав партизанський загін Станіслава (або Целестина) Домбровського, учителя зі Свійчіва, котрий підтримував безпосередні контакти з УПА. Можна було собі уявити, що подальші переговори зупинять хвилю злочину. Саме в цьому ключі слід, мабуть, трактувати розпочаті 7 липня 1943 року попередні переговори між УПА та Представництвом Уряду. Зустріч відбулася в околицях Свинарина, і її перебіг нічим не ворожив трагедії, яка трапиться незабаром. Переговори продовжили 10 липня. Польську сторону представляли: уповноважений Окружного Представництва Уряду, а водночас командир Селянської Варти на Волині Зиґмунт Румель «Кшиштоф Поремба» і представник Волинської Округи AK Кшиштоф Маркевич «Чорт». Їх супроводжував провідник і візник Вітольд Добровольський. Бандерівців, однак, переговори вже більше не цікавили. Тож вони 10 липня 1943 року замордували польських представників у селі Кустичі (Ковельського повіту). За непідтвердженою, але вірогідною версією, ті загинули в муках (їх начебто розірвали кіньми). Наступний день, як пізніше з’ясувалося, став для поляків одним із найтрагічніших у роки Другої світової війни.

11-12 липня 1943 року

Операція ОУН-б та УПА в західних повітах Волині мала охопити водночас – щоб заскочити поляків і запобігти можливим спробам опору – значно більше місць, у порівнянні з тим, що діялося раніше в східній частині регіону. Упродовж кількох останніх місяців підрозділи УПА на цій території зміцніли та набули значно більшого бойового потенціалу, ніж загони «Дубового» в березні-травні. УПА могла тепер також скористатися досвідом, набутим дезертирами з поліції. Дату виступу було призначено на неділю 11 липня, щоб «охопити» побільше поляків, масово присутніх на богослужіннях.

Згідно з планом, сотні УПА після мордування мешканців певного села мусили хутко пересуватися до наступного, щоб влаштувати чергову різанину. Завдяки цьому планувалося досягнути максимального шоку від несподіванки та звести до мінімуму шанси втечі. На місці побоїща залишалися тільки українські групи самооборони, покликані «зачистити» терен. Полякам, котрі намагалися уникнути смерті, не сприяла пора року. Хоча літні температури далебі дозволяли ночувати поза домом, але коротка липнева ніч не залишала полякам, буквально перетвореним на ловецьку дичину, надто багато часу, щоб втекти і сховатися під покровом темряви.

Підрозділи УПА вдарили, як і планувалося, 11 липня 1943 року. Як усталили Владислав і Єва Семашки, вони атакували водночас дев’яносто шість населених пунктів у Горохівському та Володимирському й три в Ковельському повітах. Наступного дня, 12 липня, та ж доля спіткала ще п’ятдесят містечок і сіл Горохівського та Володимирського повітів (2). Одним із перших зазнав нападу Домінополь, у якому дислокувався вже згадуваний польський підрозділ, який підтримував контакти з УПА. 11 липня цей підрозділ ліквідували, радше за все, партизани з загону (полку) «Січ» Порфирія Антонюка, за підтримки боївки Служби Безпеки ОУН. Один із членів СБ ОУН приблизно так описав цю операцію Данилові Шумуку: «Постукали в двері. Поручник [...] відчинив нам. От тут же на порозі я його й пристрілив. Капітана застрелив у постелі, а машиністка вискочила у вікно, і там її застрілили наші хлопці. [ ...] Ось тоді [...] хлопці з СБ й пішли гуляти по всьому селу. До ранку не залишилось ані одного живого ляха» (3). Були вбиті близько двісті двадцять поляків. Села не палили, позаяк польські господарства привласнили українці.

На колонію Гурів напали в ніч із 10 на 11 липня близько 2.30. Мешканців перебили в окремих будинках холодною та вогнепальною зброєю. Там замордували близько двохсот поляків. О 3-й годині ранку упівці атакували колонію Вигранку. Її мешканців розбудив відгомін звуків, які долинали з Гурова, і частина з них кинулися до схронів, або рятувалися втечею, дехто намагався боронитися. Однак, усе одно жертвами УПА впали близько півтори сотні поляків. О 5-й годині ранку трагедія розігралася в селі та на фільварку Замличе – тут були вбиті сто вісімнадцять осіб, а о 8-й годині в колонії Новини загинули близько вісімдесят поляків.

У Порицьку підрозділи УПА вдарили, коли поляки зібралися в місцевій латинській церкві на святкове богослужіння, яке починалося об 11-й годині. Нападники стріляли й кидали гранати в вікна та двері церкви. Ядвіґа Краєвська так згадує цей напад:

«Під час «Ґлорії» перші постріли поцілили в отця Болеслава Шавловського та віруючих [...]. У церкві я була з сестрою [...]. Почувши, що вбивці ходять по церкві та кажуть: «О, той ще живий», я квапливо схопила чиюсь шапку, змочену в гарячій липкій крові, й потерла нею обличчя собі та сестрі, й ми вдавали убитих. [...] Дим був дуже задушливий, тож люди намагалися тікати з церкви, але черги з кулемета уривали їхні страждання в дверях церкви. [...] Українці кричали «вихаді хто живий», а тих, хто виходив, убивали в дверях [...] намагалися підірвати церкву, але ми тільки почули жахливий струс, і все змовкло» (4).

У той час, коли тривала різанина в латинській церкві, інші групи партизанів убивали поляків, які залишалися вдома. Учасник нападу Іван Гринь пізніше свідчив, що тіла «до 200» убитих «поховали […] поруч із польським костелом. На це мобілізували місцевих мешканців, [які – Ґ.М.] викопали велику яму з західного боку костелу, і туди зносили з костелу трупи. Їх там закопували всього на відстані від костелу до 25-30 метрів» (5).

Упівці напали на поляків, які зібралися в латинській церкві, також у Хринові. Храм оточили кордоном, який не випускав тих, хто виходили з богослужіння о 9-й годині. Натомість, дозволяли увійти усім, хто простував на богослужіння об 11-й годині. Коли настала ця година, по натовпу відкрили вогонь із кулеметів. Коли обстріляні попадали на землю, упівці відступили, завдяки чому дехто з лежачих врятувалися. Водночас патрулі УПА вбивали поляків у будинках. Загинули близько ста п’ятдесят осіб. В Заблотті теж напали на поляків у латинській церкві. Там замордували сімдесят шість чоловік.

Події в Киселині Аделя Прайс (уроджена Зюлковська) згадує так:

«після Служби Божої, близько 13 год., бандерівці увірвалися до церкви [...] і вбивали людей. Малих дітей розбивали об стіну. Частина віруючих сховалися на плебанії, в тому числі – я, мій батько і брат Станіслав. Ми піднялися на другий поверх. Партер підпалили. Нападники діставалися до нас драбинами. Ми поціляли їх цеглинами, які отримували від розбирання печей і стін. [...] Мій брат [...] загинув від кулі, яка влучила йому просто в серце. Її вистрелив упівець, котрий сидів на даху сусідньої стодоли» (6).

Близько 22-ї години упівці відступили з Киселина, результат їхньої операції – вбиті майже дев’яносто поляків. Більшість тих, хто боронилися на плебанії, вижили.

В Здолбунівському повіті трагічна доля спіткала Гуту Майданську. Навесні 1943 року жителі цього села заявили про свою лояльність до українського підпілля і в обмін на гарантії безпеки постачали УПА харчі (яйця, молоко, зерно, м’ясо). Тим не менше, 12 липня українські підрозділи вимордували більшість мешканців. Загинули 184 особи (в тому числі одна українка). Врятувалися одинадцять поляків. У селі Загаї упівці замордували близько 260 поляків, у селі Линів – близько 70, у колонії та селі Пустомити близько 90. Поляки гинули в ті дні також у колонії Стасин, Милятині, Михалівці, Пелагіні, Романівці, Самоволі, Смоловій, Риковичах, Щенютині Великому та Малому, Волиці, Топелищах, Зашкевичах Старих і Нових і багатьох, багатьох інших місцях.

У ніч із 15 на 16 липня та 16 липня накотилася друга хвиля нападів. У селі Пулгани був убитий сто один поляк, а в колонії Широка – близько п’ятдесят (більшість добровільно пішли на галявину попід лісом, щоб там сховатися від вигаданої німецької пацифікації, перед якою поляків остерегли українці, і там були розстріляні). Опівдні УПА напала на село Куповальці, яке мало добрі стосунки з місцевими українцями, й навіть постачало продовольство УПА. Упівці в’їхали до села на підводах із кількох боків одночасно. Поляків убивали в будинках, садах, на полях «прочесали» збіжжя, шукаючи втікачів. Загалом тоді загинули близько півтора сотні осіб. Того ж дня в колонії Люлівка Венгерщина загинули щонайменше 87 поляків.

На межі липня й серпня підрозділи УПА на цих теренах лише зрідка атакували польські поселення. Можна припустити, що таким чином вони хотіли приспати чуйність поляків, що дозволило би завдати наступного концентрованого удару. Цьому також служила відозва штабу загону «Січ» Антонюка, в якій тільки-но вчинену різанину пояснювали потребою покарати поляків «із суворістю воєнно-революційних вимог» за співпрацю з німцями. Водночас було гарантовано «повну безпеку» тій частині польського населення, яка не пішла на співпрацю з німцями. Поляків закликали «не піддаватися ворожій агітації і не покидати своїх осель» (7).

Переклав Андрій Павлишин

Фрагмент книги Ґжеґожа Мотики

«Від Волинської різанини до операції «Вісла» Польсько-український конфлікт 1943-1947», яка невдовзі вийде у видавництві «Дух і літера»

Початок (березень-червень 1943 року)

¹ SPP, Sprawozdania sytuacyjne z Kraju za 1942/1943, nr 1/43,
s. 90-96.

Український план «усунення» поляків

¹ Я. Борович (Василь Мудрий), Україна і Польща, в: «Ідея і чин» 1943, №4. Цит. за: Літопис УПА, т. 24, Торонто-Львів 1995-1996, с. 195-196.

² Zenobiusz Janicki, W obronie Przebraza i w drodze do Berlina, Lublin 1997, s. 30.

³ SPP, Kolekcja 13, t. 61, Relacja mjr. T. Klimowskiego.

⁴ Поляки і українці…, с. 398.

⁵ Цит. за: Wiktor Poliszczuk, Nacjonalizm ukrainski w dokumentach – integralny nacjonalizm ukrainski jako odmiana faszyzmu, cz. 2, t. 4, Toronto 2002, s. 475.

⁶ Цит. за: Wіadysіaw Filar, Woіyс 1939-1944. Eksterminacja czy walki polsko-ukrainskie. Studium historyczno-wojskowe zmagaс na Woіyniu w obronie polskosci, wiary i godnosci ludzkiej, Torun 2003, s. 38-39.

⁷ Цит. за: Ігор Ільюшин, Волинська трагедія 1943-1944 рр., Київ 2003, с. 188-189.

⁸ Ihor Iljuszyn, UPA i AK. Konflikt w Zachodniej Ukrainie (1939-1945), Warszawa 2009, s. 110.

⁹ Niepodlegіosc jako drogowskaz. Rozmowa z Wasylem Kukiem, в: Wiele twarzy Ukrainy. Rozmowy Izy Chruslinskiej i Piotra Tymy, Lublin 2005, s. 178.

¹⁰ Цит. за: Поляки і українці..., с. 502.

Протипольська операція на Волині – апогей різанини

¹ Armia Krajowa w dokumentach, t. 3, Wrocіaw-Warszawa-Krakуw 1990, s. 127.

² Wіadysіaw Siemaszko, Ewa Siemaszko, Ludobуjstwo...

³ Данило Шумук, Пережите і передумане, Київ 1998, с. 131-132.

⁴ Цит. за: Adam Peretiatkowicz, Polska samoobrona w okolicach Lucka, Katowice 1995, s. 204.

⁵ Поляки і українці..., с. 562.

⁶ Цит. за: Okrutna przestroga, oprac. Jerzy Debski, Leon Popek, Lublin 1997, s. 36-37.

⁷ Поляки і українці..., с. 544.

ч
и
с
л
о

74

2013