|
Ґжеґож Мотика«Українці – за Збруч!»Переміщення фронту та утворення ПКНВ «заморозили»
польсько-український конфлікт на території сучасної Польщі. І Люблінщина, і Ряшівщина
залишалися безпосереднім фронтовим запіллям, отож були густо насичені
підрозділами Червоної Армії. За цих обставин партизани й підпільники мали більш
ніж обмежені можливості для діяльності, тим більше, що на цій території безугавно
тривали облави НКВД. Попри це значна частина польських партизанських
підрозділів пережили той перший період совєтських
репресій без значних втрат. Воякам АК також нерідко вдавалося укомплектувати
своїми людьми новопосталі відділення міліції. На Ряшівщині,
в пасмі між Сяніком і Любачовом
вдалося успішно законспірувати прибуле з-під Львова угруповання «Варта», яким
командував підполковник Францішек Рекуцький
«Топір», і яке налічувало тисячу шістсот осіб і
складалося з чотирьох батальйонів «A», «B» , «C» і «D». У Любачівському
повіті з вояків батальйону «B» було сформовано особовий склад усіх відділень
міліції. В польському підпіллі тоді ще сподівалися, що після війни альянти змусять совєтів віддати
Львів Польщі. Якби в такій ситуації українці намагалися захопити владу в місті,
угруповання «Варта» за підтримки люблінських та ряшівських
підрозділів АК мало негайно вирушити на підмогу до Львова. В момент переміщення фронту більшість підрозділів УПА
вирушили в рейди на Схід, у Східну Галичину та на Волинь, щоб уникнути совєтських облав, які тривали в прифронтовій смузі. Допіру
через кілька місяців частина сотень УПА почала повертатися на терени сучасної
Польщі. Проте, вони й далі мусили рахуватися з облавами НКВД. Совєти завдали УПА в Польщі на межі 1944 і 1945 років
важких втрат. У жовтні 1944 року на Перемиському
передгір'ї вони знищили сотню «Хоми». Дещо пізніше був розгромлений холмський курінь «Юрченка» і завдяки захопленим документам
арештовані кількасот членів і прихильників ОУН на Люблінщині.
В березні 1945 року війська НКВД розбили в селі Струбовиськах
у Бещадах сотню Данила Свістеля
«Веселого», а в Мриголодах перебили вщент дві чоти з
сотні «Залізняка». Ці операції дуже ослабили українське підпілля. В багатьох
районах спроможними до дій залишалися тільки слабкі місцеві боївки
СБ ОУН та самооборони. Українське підпілля в Польщі в суворо таємній інструкції,
датованій 18 жовтня 1944 року, наказувало: «Серед поляків розпускати чутки, що як хтось займе
українське господарство, буде фізично ліквідований. Тих, хто не послухають,
фізично ліквідувати, не виключаючи жінок і дітей. Серед українського населення
вести агітацію проти виселень [...]. Гасло на сьогодні: «Ані один українець,
ані українка не залишить своєї прадідівської землі!»» (1) Власне з цим наказом слід пов’язувати вбивства окремих
польських сімей, які наприкінці 1944 і на початку 1945 року поверталися на
власні господарства на Ряшівщині та Люблінщині. Враховуючи слабкість українських сил, то була
справжня гра з вогнем. У січні 1945 року почався черговий совєтський
наступ. Підрозділи Червоної Армії вирушили на Захід, що дозволило відновити
конспіративну діяльність. Усе це супроводжувалося очікуваннями на перелом, який
мав статися після очевидного вже для усіх краху Німеччини. Крім того, широкий
загал не виключав також можливості початку Третьої світової війни. Навесні 1945
року польські партизанські загони вчинили низку збройних акцій. На новому
прикордонні вони значну частину своєї активності спрямовували проти українців,
причому їхні дії виходили далеко за межі «звичайних» актів відплати. По суті,
різні польські збройні формування найбільш імовірно вирішили запровадити
уживаний досі підрозділами УПА метод етнічних чисток. Саме з цим слід пов’язати
хвилю брутальних нападів на українську людність між лютим і квітнем 1945 року в
пасмі від Любачіва до Сяніка. Під час цих операцій польські партизани неодноразово
вщент спалювали та винищували цілі села й нещадно вбивали українців, які
поверталися з примусових робіт у Німеччині. Ці вбивства коїли і загони, що
постали після розпуску АК, і підрозділи націоналістичного підпілля та БХ, і
формування, підпорядковані урядові Люблінської Польщі. Чимало вбивств також
були справою рук банд грабіжників. Немає жодного сумніву, що ці злочини скоїли
поляки, – адже про це свідчать навзаєм незалежні польські, українські та совєтські документи. Хоча деякі з цих акцій виразно мають
характер прямої відплати, проте єдиним обґрунтуванням значної їх частини
виглядає прагнення змусити українців утекти з теренів нової Польщі, можливо,
навіть аж за Збруч. Мабуть, найвідоміша з-поміж цих подій трапилася в Павлокомі. В січні 1945 року з Павлокоми
були викрадені та вбиті дев’ять поляків. Деякі дослідники сумніваються, що за
цим стояли українці, вказуючи на відсутність у цьому районі підрозділів УПА.
Тим не менш, убивство кількох людей можна було легко вчинити силами окремої боївки ОУН, а одна з них навіть квартирувала в самій Павлокомі. Польське підпілля зажадало звільнення викрадених
(або принаймні видачі їх тіл), пообіцявши в іншому випадку помститися. Проте,
ця вимога не була виконана, і 5 березня 1945 року постаківський
партизанський загін Юзефа Бісса «Вацлава», зміцнений
членами місцевої самооборони, увірвався до села. Чоловіків розстріляли на
цвинтарі, частину жінок і дітей прогнали, наказавши їм тікати «за Збруч», проте
частину замордували у власних домівках. Згідно з наявним поіменним списком
жертв, тут ймовірно загинули понад триста осіб. Групу українців також убили в
сусідньому Динові. В 2006 році в Павлокомі
відбулися траурні урочистості за участі президентів Польщі та України. То був щойно початок убивств. 5 березня в Ольшанах розстріляли дванадцятьох українців, їхні тіла
вкинули в воду, а саму акцію назвали «водохрещем». 6
березня в Лубному були вбиті двадцять три, а за
іншими даними, навіть вісімдесят українців. Тіла замордованих вкинули до
колодязя. 15 березня під час нападу на Рушельчичі
загинули тринадцять осіб (у тому числі шестеро дітей). 27 березня в Скопові
були замордовані близько шістдесят українців і поляк. 11 квітня було водночас
вчинено дві бійні – в селах Березка і Бахів.
«Наступного дня, – згадував член ОУН Іван Кривуцький,
– 12 квітня, на місці злочину я уклав список жертв. У Березці я записав 187
осіб, а в Бахові – 95. Між ними було шестеро немовлят, а одна убита дитина мала
шість днів» (2). Того ж дня в Мацьковичах були
замордовані двадцять вісім українців, а в Сівчині –
близько п'ятнадцяти. Через кілька днів, 15 квітня, в Волі Кривецькій
полягли двадцять сім українців, а в Малковичах створений після розпуску БХ польський
партизанський загін вчинив справжню бійню, позбавивши життя сто шістнадцять
осіб. Польські дії в цьому регіоні вояк АК Стефан Домбський
описує так: «Наші операції були якісно подібними до українських. Не
було в таких акціях жодного змилування, жодного пардону. Я не міг також
нарікати на своїх товаришів по зброї. Особливо «Твердий», котрий мав особисті
порахунки з українцями, перевершував самого себе [...]. [Він] кидався на
скам'янілих від страху українців і різав їх на шматки. З неймовірною вправністю
він розпорював їх черева чи підтинав горлянки [...]. Несамовито сильний, він
часто замість ножа використовував звичайну столову ляду, якою розколював
черепи, наче то були маківки» (3). В Любачівському повіті сіяв
смерть урядовий 2 окремий оперативний батальйон Внутрішніх Військ. У лютому
1945 року його вояки замордували в Кобильниці Руській
від тридцяти до шістдесяти осіб. Відтак цивільні українці загинули від їхніх
рук у березні, найбільше в Старому Люблинці та Ґорайці, де лічба жертв перевищила сотню. Чимало вбивств скоїв підрозділ польського
націоналістичного підпілля під командуванням Юзефа Задзерського
«Волиняка». Тільки в Пискоровичах 18 квітня 1945 року
цей загін замордував понад сто двадцять, а за іншими даними, навіть близько
трьохсот українців. Ось як це описувала мешканка Пискоровиць
Марія Ожга: «З самого ранку оточили село та школу. До школи увійшли,
як кажуть очевидці, четверо чоловіків у масках, котрі вбили тих, хто перебував
у школі. Згідно зі списком [...] загинуло 180 чоловік. Врятувалися, правдоподібно,
кілька (хлопчик Шикула сховався під стелею, дівчина
Сорока вціліла під звалищем трупів). Крім того, вбивали втікачів. Багато людей
загинули понад Сяном. Там влаштували полювання на
недобитків. Декого застрелили в селі при обійстях. Українці, які опинилися в Пискоровичах, мали виїжджати [на Україну] наступного дня»
(4). Дещо раніше, в лютому 1945 року в Лежайську
підрозділ «Волиняка» перебив зустрінутих євреїв і українців. Ще в 1946 році цей
загін замордував у Добрій та Дібчі близько п’ятдесят
цивільних українців. Загалом, під час цих й інших нападів між лютим і квітнем
1945 року були замордовані 2-3 тисячі цивільних українців. Один із польських
партизанів Тадеуш Белець
«Спритний», оцінюючи тодішні акції, сказав прямо: «Ми проганяли українців на
Україну» (5). Переклав Андрій Павлишин Фрагмент книги Ґжеґожа Мотики «Від
Волинської різанини до операції «Вісла» Польсько-український конфлікт
1943-1947», яка невдовзі вийде у видавництві «Дух і літера» 1 ГАРФ, ф. 9478, оп. 1, спр. 292, арк. 317. 2 Іван Кривуцький, повідомлення в архіві
автора. 3 Stefan D№mbski, Egzekutor, Warszawa 2010, s. 81. 4 Цит. за: Dionizy Garbacz, «Wolyniak», legenda prawdziwa. Stalowa Wola 2008, s. 78-80. 5 Цит. за: Tomasz Balbus, O Polska Wolna i Niezawisla (1945-1948). WIN w
poludniowo-zachodniej Polsce (geneza – struktury – dzialalnosc – likwidacja – represje),
Krakow-Wroclaw 2004, s. 210. |
ч
|
 |
|